Самовільним залишенням місця служби є неявка без дозволу начальника, а не сам факт відсутності на території частини

19 серпня 2026 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 336/6067/23 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника на вирок, якими військовослужбовця засуджено за самовільне залишення місця служби в умовах воєнного стану (ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України) до позбавлення волі строком 6 років.

Молодшого сержанта було визнано винним у тому, що після руйнування місця дислокації підрозділу внаслідок обстрілів він, проживаючи на орендованій квартирі за усною домовленістю з командуванням, з певного моменту припинив з’являтися на службу, виходити на зв’язок і виконувати обов’язки.

Читайте також: Відповідальність за самовільне залишення військової частини в бойовій обстановці настає і тоді, коли військовослужбовець за контрактом повернувся до частини, але не доповів командиру й не приступив до виконання обов’язків

У касаційній скарзі захист наполягав, що орендована квартира сама і є його «місцем служби», а тому він фізично не міг його «залишити».

Верховний Суд відхилив ці доводи, навівши усталене тлумачення складу злочину, згідно з яким під самовільним залишенням місця служби військовослужбовцем слід розуміти те, що військовослужбовець в будь-який час залишає територію військової частини або місце служби, не одержавши дозволу відповідного начальника. Місцем служби військовослужбовця, як правило, є військова частина, в якій він проходить службу. Якщо вони не збігаються, то під місцем служби слід розуміти всяке інше місце, де військовослужбовець повинен протягом деякого часу виконувати військові обов’язки або перебувати відповідно до наказу або дозволу командира (начальника).

Читайте також: Відсутність бюджетних коштів у військової частини для відшкодування моральної шкоди потерпілим не є підставою для зменшення відшкодування

Розквартирування особового складу по орендованих квартирах через руйнування військової частини стосувалося виключно побутового розміщення і не звільняло військовослужбовців від обов’язку з’являтися на службу. Засуджений достовірно знав про цей обов’язок, оскільки раніше неодноразово був відсутній, але завжди попереджав командування і пояснював причини. Але з певного часу він тижнями не виходив на зв’язок і не повідомляв про своє місцезнаходження.

Сам по собі факт відсутності письмового індивідуального наказу про те, що військовослужбовцю необхідно з’явитися на службу не спростовує його обов’язку перебувати у розпорядженні командування та прибувати для виконання завдань, а зміна його поведінки була підставно розцінена як прояв прямого умислу на тимчасове ухилення від проходження служби.

Отже, Верховний Суд залишив вирок і ухвалу апеляційного суду без змін, а касаційну скаргу захисника – без задоволення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 22 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX.

Поділитися

Твітнути