Судова практика
Спір між батьками дитини про визнання незаконним її вивезення за кордон, визначення місця її проживання та відібрання дитини підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства
29 травня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 357/17852/15-ц за позовом батька дитини до матері дитини, третя особа – Служба у справах дітей Білоцерківської міської ради Київської області, про визнання незаконним вивезення дитини, визначення місця її проживання, відібрання дитини та відшкодування моральної шкоди.
У грудні 2015 р. батько звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 1998 до 2010 р. він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, в них народилися два сини. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 р. шлюб розірвано та визначено місце проживання сина з матір`ю.
Однак після розірвання шлюбу матір майже увесь час проживала в Арабській Республіці Єгипет, а сини жили з батьком. Під час свого останнього приїзду до України у червні 2015 р. матір взяла до себе одного сина під приводом спілкування, однак, від`їжджаючи за межі України, без відома та згоди позивача вивезла його до Єгипту, не повідомивши про його місцезнаходження та перешкоджаючи спілкуванню з ним телефоном та через мережу Інтернет. Позивач наполягав, що відповідачка порушила умови договору про участь у вихованні дитини і права свого сина на вільне спілкування з батьком та братом, а також на отримання освіти рідною мовою та гарантовану державою охорону здоров`я.
Заперечуючи проти позову, матір посилалася на те, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 5 травня 2010 р., на яке міститься посилання у договорі про участь у вихованні сина, визначено місце проживання дитини разом з його матір`ю без зазначення адреси. Відповідачка зазначила, що не перешкоджає спілкуванню сина з рідними та усіляко цьому сприяє, син активно спілкується з братом, має можливість спілкуватися телефоном та через мережу Інтернет з батьком.
Натомість позивач під час її приїздів до України створював перешкоди у спілкуванні з дитиною, надавав матері дитини, а потім скасовував дозволи на вивезення сина на оздоровлення, вивозив дітей за кордон на час її перебування в Україні, створював негативний моральний образ матері в очах сина, обмежував їх спілкування. Відповідачка просила у задоволенні позову відмовити, оскільки вивезення сина здійснено без порушень законодавства України, на підставі усіх необхідних документів, з попереднім прийняттям неповнолітнього на консульський облік та відповідає найкращим інтересам дитини, яка бажає проживати з матір`ю.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 серпня 2017 р. позов задоволено частково. Визнано незаконним вивезення матір’ю 4 червня 2015 року до АРЄ неповнолітнього сина. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка порушила вимоги чинного законодавства та умови укладеного між сторонами договору, тому вимога позивача про визнання незаконним вивезення відповідачкою 4 червня 2015 р. без його згоди за межі України сина є обґрунтованою.
Разом з тим вимога про відібрання дитини та зобов`язання відповідачки повернути сина не відповідає нормам ст. 16 ЦК України щодо способу захисту порушеного права, оскільки порядок повернення дитини у випадку її вивезення без обов`язкової згоди одного з батьків визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 28 жовтня 1980 р. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини, суд виходив з того, що це питання вже вирішено судом, який визначив місце її проживання з матір`ю, а вимогу про зміну місця проживання дитини позивач не заявляв.
Постановою Апеляційного суду Київської області від 17 серпня 2018 р. рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини, ухвалено в цій частині нове рішення. Позовні вимоги про відібрання дитини задоволено. Повернуто неповнолітнього від матері та передано батьку.
Матір подала касаційну скаргу, яку мотивувала, зокрема, тим, що суди порушили правила як предметної (вимога про визнання виїзду незаконним мала розглядатися адміністративним судом), так і суб`єктної юрисдикції (вимога про визнання виїзду незаконним і повернення дитини в Україну відповідно до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей повинна розглядатися за зверненням уповноваженого центрального органу АРЄ судовим чи адміністративним органом на території цієї держави).
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач не порушував питання про дотримання суб`єктом владних повноважень (Державною прикордонною службою України) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень під час перетину державного кордону громадянами України.
За правилами частини першої ст. 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в частині першій ст. 19 ЦПК України в чинній редакції.
Відтак, наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не знайшли підтвердження.
Таким чином, спір між батьками дитини про визнання незаконним вивезення дитини за кордон, визначення місця її проживання та відібрання дитини підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
Підготував Леонід Лазебний
