Connect with us

Судова практика

Верховний Суд підтвердив, що можна рухатися по лівій смузі, аби оминути ями на правій

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Водій (позивач) під час руху по автодорозі Київ-Чоп був зупинений інспектором патрульної поліції (відповідач, інспектор, патрульний), оскільки рухався по крайній лівій смузі без наміру здійснення повороту чи розвороту ліворуч, тоді як права смуга була вільною.

Водій пояснив, що об’їжджав перешкоди у вигляді ями на дорозі, але, постановою інспектора від 20 червня 2016 р. водія визнано винним у порушені ч. 2 ст. 122 КУпАП та накладено штраф у розмірі 425 грн.

В адміністративному позові водій просив суд визнати дії інспектора незаконними та скасувати оспорювану постанову, оскільки відповідачем не встановлено обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення.

Місцевим судом, рішення якого залишено апеляцією без змін, позов задоволено частково та скасовано постанову патрульного, оскільки наданий відповідачем відеозапис не спростовував твердження позивача та продемонстрував наявні свіжі латки на дорожньому покритті.

У касаційній скарзі Департамент патрульної поліції наполягав, що при винесенні оскаржуваної постанови відповідач керувався Правилами дорожнього руху, КУпАП, а в постанові чітко описані правопорушення, які були скоєні, а тому підстав визнавати цю постанову незаконною не було. Відповідач при винесенні оскаржуваної постанови діяв в межах правового кола і не порушував норм процесуального права. Також зазначав, що позивач, здійснюючи маневр випередження автомобілів, мав переконатися у безпеці маневру перестроювання в іншу смугу і перестроїтися у праву крайню смугу для руху.

Як водій міг бачити ями попереду автомобіля, який випереджав, в касаційній скарзі не було вказано.

31 липня 2019 р. Верховний у постанові по справі № 213/1521/16-а(2-а/213/40/16) зробив висновок, що рух по лівій смузі дороги не є порушенням ПДР, якщо у правій смузі існує перешкода для руху.

Верховний Суд зазначив, що Правилами дорожнього руху визначені обставини, за наявності яких водій має право виїзду на крайню ліву смугу, зокрема це дозволяється, якщо праві смуги зайняті (п. 11.5).

З відеозапису, дослідженого судами під час розгляду справи, встановлено, що він фіксує момент проїзду автомобіля позивача перед інспектором патрульної поліції у крайній лівій смузі для руху, зупинку позивача, процедуру повідомлення інспектором позивачу суті вчиненого правопорушення, роз`яснення прав, перевірки документів і складання постанови про адміністративне правопорушення.

Також, дослідженням вказаного відеозапису встановлено, що після фіксації проїзду автомобіля позивача у крайній лівій смузі перед інспектором, через 26 секунд у правій смузі для руху у тому ж напрямку, зафіксовано рух одного легкового автомобіля та двох вантажних автомобілів, а також рух іншого легкового автомобіля у крайній лівій смузі, що додатково підтверджує доводи позивача про те, що у попутному з ним напрямку рухались ще декілька автомобілів.

За матеріалами справи встановлено, що водій був змушений вчинити «правопорушення» та виїхав та деякий час рухався по крайній лівій смузі руху, здійснюючи об`їзд пошкодження дорожнього покриття на правій смузі руху, після чого був зупинений інспектором патрульної поліції.

При цьому, ВС вказав, що відеозапис стану дорожнього полотна, який було здійснено 19 липня (через місяць після складення постанови відповідачем), показав свіжі латки на дорозі, що не виключає того, що у період з дати складання постанови та до дати здійснення цього відеозапису, відбувся ремонт ділянки дороги, де було зафіксовано порушення. Докази ж стану дороги на момент вчинення правопорушення не надавалися.

Отже, Верховний Суд залишив рішення судів першої і апеляційної інстанцій без змін, а скаргу Департаменту патрульної поліції – без задоволення.

Рішення в ЄДР СР.

Судова практика

Викопіювання з кадастрової карти для ідентифікації земельної ділянки

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Викопіювання, роздруковані з кадастрової карти України, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати земельну ділянку на місцевості.

Позиція ВС

Дев’ятого січня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/1264/17, адміністративне провадження № К/9901/46454/18 (ЄДРСРУ № 86815234) досліджував питання щодо передачі земель сільськогосподарського призначення у власність та користування громадянам в межах норм безоплатної приватизації. Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Положеннями ч. 3 ст. 22 ЗК України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються в користування, зокрема громадянам, для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За змістом частин 1—3 та 5 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться в разі, зокрема, одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим кодексом. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Пунктом «б» ч. 1 ст. 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на без оплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі не більше 2,0 гектара для ведення особистого селянського господарства. Повноваження відповідних органів виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК Украї ни. Згідно з ч. 6 ст. 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (в разі вилучення земельної ділянки, що перебуває в користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи в сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (в разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді АР Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

За змістом ч. 7 ст. 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає до звіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об’єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

У разі якщо в місячний строк з дня реєстрації клопотання (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, не надав дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або мотивовану відмову в його наданні, то особа, зацікавлена в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, у місячний строк з дня закінчення зазначеного строку має право замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу, про що письмово повідомляє (…) відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. До письмового повідомлення додається договір на виконання робіт із землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Замовлення розробки проекту землеустрою

Таким чином, ст. 118 ЗК України закріплено право громадянина замовити розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки без надання такого дозволу та жодним чином не позбавляє його права на отримання від уповноваженого органу після спливу місячного строку дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або вмотивованої відмови в його наданні, а також права на судовий захист у випадку неможливості реалізації права на отримання відповідного дозволу (бездіяльності суб’єкта владних повноважень) або відмови в його наданні після спливу місячного строку. Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10 липня 2018 року в справі № 806/3095/17 та від 17 грудня 2018 року у справі № 509/4156/15.

Виходячи з наведеного, обов’язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову в його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

Тим більше, Верховний Суд звертає увагу, що передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до ст. 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 в справі № 815/5987/14 та постановах Верховного Суду від 27.02.2018 в справі № 545/808/17, від 22.02.2019 у справі № 813/1631/14.

Відмова в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою

У свою чергу, ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об’єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою й техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому чинним законодавством не передбачено право суб’єкта владних повноважень відступати від положень ст. 118 ЗК України.

У розумінні ст. 1 Закону України від 7 липня 2011 року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» (далі — Закон № 3613-VI) Державний земельний кадастр — єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження в їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками та користувачами; державна реєстрація земельної ділянки — внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастрова карта (план) — графічне зображення, що містить відомості про об’єкти Державного земельного кадастру. У відповідності до положень частин 1, 8 ст. 9 вказаного закону внесення відомостей до Державного земельного кадастру й надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які проводять свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення).

Які відомості включаються до держземкадастру

Частиною 1 ст. 15 Закону № 3613-VI передбачено, що до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив’язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об’єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку. Стаття 118 ЗК України не містить будь-яких особливих вимог до графічних матеріалів, крім зазначення бажаного місця розташування земельної ділянки.

Висновок

Графічні матеріали (викопіювання), на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, роздруковані із Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена належним суб’єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості, та містить прив’язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Звільнення від відповідальності за малозначності вчиненого адмінправопорушення

Євген МОРОЗОВ,
адвокат, магістр права

Дванадцятого грудня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 678/568/17, адміністративне провадження № К/9901/21533/18 (ЄДРСРУ № 86305715) досліджував питання щодо повноважень органу, який має право звільнити особу від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення.

Частиною другою статті 33 КУпАП встановлено, що при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, в тому числі зафіксованому в автоматичному режимі.

Згідно зі статтею 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності, обмежившись усним зауваженням. Зважаючи на викладене, розгляд та питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності є виключними повноваженнями посадової особи органу Національної поліції, а не суду.

Перелік справ про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, встановлено в частині першій статті 222 КУпАП. За її змістом органи Нацполіції розглядають, зокрема, справи про адміністративні правопорушення, які виникають внаслідок порушення правил дорожнього руху, правил паркування транспортних засобів, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту.

Згідно з частиною другою статті 222 КУпАП від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення й накладати адміністративні стягнення вправі працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень. Відповідно до ст. 293 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову у справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;

2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

3) скасовує постанову і закриває справу;

4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Згідно з частиною 3 статті 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: залишити рішення суб’єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; скасувати рішення суб’єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); скасувати рішення суб’єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Із вищезазначеного вбачається, що суд, розглядаючи справу з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, наділений повноваженнями не тільки змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення. Враховуючи наведене, можна констатувати, що сфера застосування ст. 22 КУпАП (звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу, а не на суд.

Верховний Суд зазначає, що вирішення питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності та закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення належить до компетенції органу, що приймав рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, або органу, який розглядає скаргу на постанову у справі про адміністративне правопорушення, відповідно до положень КУпАП.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у справі № 266/3228/16­а (постанова К/9901/23406/18 від 31 жовтня 2019 року).

Висновок: з урахуванням вказаного, на думку автора, висновок Верховного Суду про те, що звільнення особи від адміністративної відповідальності (за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу, а не на суд, є законодавчо обґрунтованим, в той же час суд, як орган, який розглядає скаргу в рамках статей 293 КУпАП та 286 КАС України, може скасувати спірну постанову й закрити провадження у справі за відсутністю складу адмінправопорушення або скасувати постанову та направити справу на новий розгляд, або ж змінити захід стягнення.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Особливості припинення права особи на частку у спільному майні

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Двадцять шостого грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 303/4849/16-ц, провадження № 61-27907св18 (ЄДРСРУ № 86755021) досліджував питання щодо особливостей припинення права особи на частку у спільному майні.

Згідно з частинами четвертою, п’ятою статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього й повного відшкодування їх вартості.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд і має право вчиняти щодо цього будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша, друга статті 321 ЦК України). Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння й користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку в спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Аналіз зазначеної норми дає підстави дійти висновку про те, що для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої з обставин, передбачених пунктами 1—3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім’ї. Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-81 цс 11 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року в справі № 908/1754/17. При цьому, висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та об’єкта, який є спільним майном (постанова Верховного Суду від 18 липня 2019 року по справі № 210/2236/15-ц, провадження № 61-33924св18 (ЄДРСРУ № 83105519).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.