В Україні
Станіслав Кравченко: «Судова система працює попри всі намагання її зруйнувати…»
Станіслав Іванович Кравченко – суддя із 30-річним стажем роботи. Вперше суддівську мантію він одягнув у далекому 1993 році. Вірність спеціалізації судді кримінального судочинства, чесність, порядність та об’єктивність – це те, що відмічають у ньому колеги. Рік тому він був обраний Головою Верховного Суду, і тим самим суддями найвищої інстанції було підтверджено традицію довіряти «судове кермо» найавторитетнішим із колег. Варто додати, що до суддів кримінально-правової спеціалізації ВС завжди особливе ставлення та повага. Можна назвати десятки імен представників цієї когорти, які стали синонімами вірності суддівській професії. Станіслав Кравченко – один із них. Хоча в юридичному та журналістському середовищі, як і до всіх, суддів. До нього, звісно, були певні зауваження, проте жодне з них, як пригадується, не стало переважаючим на виборах Голови ВС та довіри до С. Кравченка. У розмові він нерідко підкреслює: «Не було такого, аби я соромився свого рішення чи проявив якусь слабкість, чи зробив висновок про винуватість особи, коли були сумніви, чи неправильно призначив покарання». Хоча впевненим у справедливості рішення в умовах сьогоднішніх тотальних змін кримінального закону можна бути лише тоді, коли ти фахівець найвищого класу і знаєш правильне рішення в найскладнішій ситуації, бо це працюють знання й багаторічний суддівський досвід. Не так давно в своєму інтерв’ю виданню «Цезор. НЕТ» Станіслав Кравченко сказав, що численні перевірки суддів – це не що інше, як спосіб тиску на них, який, врешті-решт, може призвести до дестабілізації ситуації загалом у судочинстві. А вона й так, через усі нинішні біди, зокрема воєнний стан у країні й кадровий голод у судах, напружена до крайності. З цим пов’язане і наше перше запитання до Голови ВС.
Читайте також: Правосуддя моделі воєнного стану
Про суддівське навантаження і якість розгляду справ
‒ Станіславе Івановичу, як відомо, за останні місяці з Верховного Суду пішла у відставку низка суддів, водночас зараховано декілька осіб зі складу Верховного Суду України. Як це вплинуло на суддівське навантаження і як працює суд загалом у період воєнного стану?
‒ Статистичні дані за 2023 рік, які стосуються як діяльності Верховного Суду, так і всієї судової системи загалом, свідчать про те, що кількість справ, які надійшли на розгляд судів, і кількість розглянутих справ вийшли на довоєнний рівень, тобто відповідають показникам 2021 року. При цьому в 2022 році ми спостерігали зниження цих показників на 40 %. Як бачимо, в 2023 році ми виправили ситуацію, і в 2024 році також спостерігаємо тенденцію до збереження таких показників, які були до початку повномасштабного вторгнення.
Разом із тим кількість суддів, які залишають свої посади, йдучи у відставку, доволі істотна. Відчуваємо ми це й у Верховному Суді. За 2022–2024 роки у відставку пішло 27 суддів ВС. На сьогодні правосуддя здійснює 151 суддя. При цьому навантаження на кожного з них зростає, бо кількість справ залишається значною. Скажу, що в 2023 році на розгляд Верховного Суду надійшло 86 тисяч справ і така ж кількість розглянута.
Звісно, поки що зарано говорити про те, що така кількість справ і таке навантаження є надмірними, оскільки судді з розумінням ставляться до того, в яких складних умовах сьогодні живе країна і продовжують самовіддано виконувати свої ключові конституційні функції. Хоча такої кількості суддів, які сьогодні здійснюють правосуддя у Верховному Суді, для загальної кількості справ, що надходять на розгляд, – це явно недостатньо. Вже сьогодні ми розуміємо, що в осяжній перспективі необхідно ставити питання про проведення чергових конкурсних процедур і поповнення суддівського складу ВС. Водночас, зважаючи на ситуацію, найперше зосередити увагу треба саме на вирішенні цієї проблеми в судах першої та апеляційної інстанцій.
‒ Чи ведеться статистика навантажень на суддів ВС у розрізі палат, окремих категорій справ?
‒ Звісно, у Верховному Суді ведеться така статистика. Ми знаємо, скільки справ надходить і розглядається кожним касаційним судом та Великою Палатою й спостерігаємо за цими даними на щотижневій основі. Наведу декілька показників. Наприклад, за перший тиждень червня на розгляд Верховного Суду надійшло 1 410 справ, а з урахуванням залишків було розглянуто 1 699 справ. Назву дані за юрисдикціями: до Касаційного адміністративного суду надійшло 762 справи, а розглянуто – 943; До Касаційного господарського суду – 173, розглянуто – 297; До Касаційного кримінального суду – 145, розглянуто – 161; до Касаційного цивільного суду – 322, розглянуто – 288.
Уточню, що всього з початку року на розгляд Верховного Суду надійшло 40 227 справ, і більшість із них розглянуто. Так що Верховний Суд із цим навантаженням справляється, адже кількість розглянутих справ фактично відповідає кількості справ, які надходять.
Найбільше від початку року надійшло справ, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства, – 22 тис. На другому місці – цивільні справи, їх трохи більше 9 тис. і майже однакова кількість – близько 4,2 тис. – справ надійшло на розгляд Касаційного господарського та Касаційного кримінального судів.
‒ В останні місяці ВРП та ВККСУ, як відомо, ледь не щотижня рекомендують до суддівського корпусу нові кандидатури. Проте указів Президента про їхнє призначення з лютого 2022 року як не було, так і немає… Коли за такої динаміки українські суди оптимально наповняться суддями?
‒ Забезпечення суддів кадрами – це, безумовно, питання номер один, і я дуже сподіваюся, що найближчим часом призначення нових суддів відбудуться. До того ж нагадаю, що в травні цього року Президент України підписав укази щодо призначення до місцевих судів 114-ть суддів, і зараз ми очікуємо на приведення нових суддів до присяги, після чого вони зможуть приступити до здійснення правосуддя.
Кадровий голод
‒ Як головний судовий менеджер Ви змушені дбати про всі суди країни, всіх суддів, про все судочинство. Що тут первинне, вторинне, похідне?…
‒ Очевидною є проблема кадрового голоду. Наразі є різні підрахунки стосовно того, скільки суддів потребує судова система, але ми точно знаємо, що в деяких судах ситуація катастрофічна і кількість суддів, які там працюють, вдесятеро менша, аніж мала би бути. Це стосується не лише судів першої інстанції, а й апеляційних судів, на посади в яких нещодавно були розпочаті конкурси, то ми з нетерпінням чекаємо, коли ці суди зможуть поповнитись новими фахівцями. Хоча навіть за найоптимістичнішими прогнозами – це кінець 2025 року.
Також глобальним питанням, яке я завжди порушую під час публічних заходів, в яких беру участь, – це питання мапи судів. І, напевно, саме воно є питанням номер один на сьогодні. В Україні свого часу відбулася доволі глобальна адміністративно-територіальна реформа, внаслідок якої зменшилася кількість районів в областях та органи влади в регіонах зазнали масштабних перетворень. А от судова мапа й досі не відповідає цим новим реаліям, новому адміністративно-територіальному поділу. Це, вочевидь, не відповідає потребам розвитку держави, тож усі повинні активно долучатися до процесу принаймні розроблення нової мапи судів.
Читайте також: До 3 400 грн штрафу за невжиття заходів щодо ухвали суду про привід
Як на мою думку, вона повинна відповідати новому адміністративно-територіальному поділу і в цих нових районах має функціонувати окружний суд. Можливо, слід вести мову про певний перехідний етап, визначений з урахуванням особливостей окремих регіонів, та забезпечити функціонування судів у тих приміщеннях, які вони використовують на сьогодні, але такі суди будуть складовими того єдиного окружного.
Поясню на прикладі: на сьогодні в будь-якій області в межах одного району функціонує чотири місцевих суди (що відповідало попередньому адміністративно-територіальному поділу). Змінюючи мапу судів, ми залишаємо один суд із цих чотирьох – той, який розташований у новому районному центрі. Інші три суди певний час продовжують своє функціонування, але юридично працюють у складі нового окружного суду. Як на мій погляд, такий перехідний період дасть змогу зрозуміти, які з приміщень судів потрібно буде залишити, а від яких відмовитись, не жертвуючи при цьому правом на доступ до суду.
‒ Як політична ситуація, війна змінили завдання судочинства, можливо системи правосуддя загалом?
‒ Тут варто розуміти, що суди перебувають у такій же ситуації, як і вся держава в умовах воєнного стану. На нас так само впливають обстріли, відключення електроенергії та всі інші проблеми, з якими зіштовхується наша держава в умовах війни. Звісно, більш складною є ситуація в тих областях, які ближче до лінії фронту. Законодавство зобов’язує нас забезпечувати функціонування судів навіть у період дії воєнного стану, але в тих випадках, коли територія окупована і внаслідок цього суди втрачають можливість здійснювати правосуддя, або коли вони з інших підстав не можуть працювати, то ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає необхідність зміни територіальної підсудності судів. Для цього голова Верховного Суду вносить відповідне подання на розгляд Вищої ради правосуддя. І далі все за процедурою.
Слід зазначити, що після початку повномасштабного вторгнення залишається зміненою територіальна підсудність 75 судів. У квітні цього року мною було внесено подання про зміну територіальної підсудності Великописарівського районного суду Сумської області у зв’язку зі значним пошкодженням приміщення цього суду, також нещодавно я вніс подання про зміну територіальної підсудності Авдіївського міського суду Донецької області, і Вищою радою правосуддя ухвалено рішення про зміну територіальної підсудності й цих судів. Попри це все ми аналізували статистику й показники діяльності судів у Донецькій області, й можу сказати, що отримані дані позитивно вражають. Ці суди й у такій ситуації продовжують активно функціонувати, розглядати справи та клопотання, які надходять як у межах цивільного процесу, так і при здійсненні кримінального провадження. Щодо загальної ситуації, як я вже говорив, то статистика свідчить про те, що кількість справ, які надходять на розгляд, збільшується, а це означає, що суди навіть у цих складних умовах працюють так, як і працювали завжди.
Зараз в усій країні критична ситуація з електроенергією. Десь суди це питання вирішують завдяки додатковим генераторам, десь знаходять інші варіанти вирішення проблеми. Ми також комунікуємо з парламентом щодо внесення законодавчих змін, спрямованих на розширення можливостей дистанційного розгляду справ. Водночас існує проблема, пов’язана із забезпеченням технічної фіксації процесу. За відсутності електроенергії здійснювати її неможливо, а отже, – неможливо вчиняти й жодних процесуальних дій. У зв’язку з цим у судах навіть виникали проблеми з розглядом клопотань про продовження запобіжних заходів. Тому, як вважаю, необхідно шукати матеріальні ресурси та організаційні рішення і, можливо, частково змінювати законодавчі вимоги щодо розгляду певних категорій справ, що, зрештою, не вплине на доступ до суду.
Комунікація з іншими гілками влади
‒ Тепер питання зовнішніх комунікацій. Чи відчуваєте Ви в цьому взаємодію, підтримку інших гілок влади?
‒ Судова влада, як відомо, позбавлена необхідності активної зовнішньої комунікації з іншими органами державної влади. Водночас із питань, пов’язаних із законотворчим процесом, ми досить активно взаємодіємо з профільними комітетами парламенту, насамперед із комітетами з питань правової політики та з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Й важливо, що ця взаємодія є двосторонньою. З одного боку, від комітетів надходять законопроекти, щодо яких Верховний Суд висловлює свою думку. Загалом за рік до ВС надходить більше ста проектів законів, і можна сказати, що ця взаємодія є доволі плідною. З іншого боку, якщо Верховний Суд у процесі своєї діяльності виявляє якісь законодавчі прогалини, ми також можемо інформувати про це комітети й ми бачимо, що до нас дослухаються – депутати вносять законопроекти, спрямовані на вирішення цих питань.
Щодо виконавчої влади, то тут передусім важливим є питання фінансування судової влади загалом і Верховного Суду зокрема. З цього питання ми комунікуємо з Міністерством фінансів України, як того вимагає Бюджетний кодекс України. Інколи нам потрібно відстоювати окремі аспекти фінансування Верховного Суду, доводити Мінфіну обґрунтованість наших потреб, але це звичні бюджетні процедури, з якими зіштовхуються всі органи державної влади, які фінансуються за рахунок коштів державного бюджету. Можу сказати, що останнім часом ця взаємодія також є доволі конструктивною.
Зі свого боку ми розуміємо, який складний період переживає зараз наша держава, тому прагнемо, наскільки це можливо, мінімізувати витрати державного бюджету. Верховний Суд у процесі своєї діяльності дотримується цих принципів. Зрештою, здебільшого кошти витрачаються на суддівську винагороду, заробітну плату працівників апарату Верховного Суду, комунальні послуги, а також на витрати, безпосередньо пов’язані зі здійсненням правосуддя, – поштові витрати, інтернет тощо. Загалом можемо констатувати, що проблем у комунікації з вищими органами державної влади ми не відчуваємо.
Щодо електронного судочинства
‒ Як на Вашу думку, які нюанси, можливі ускладнення виникатимуть у ході подальшого переходу до «електронного судочинства», можливо, виникне потреба в створенні стандартів е-судочинства?
‒ Події останніх п’яти років підкреслили необхідність інтенсифікації взагалі будьяких процесів, пов’язаних з електронним судочинством. Спочатку – це COVID-19, тепер – війна. Ми розуміємо, що це також і значна економія бюджетних коштів, які витрачаються на здійснення поштових відправлень, та й, зрештою, й витрати часу, оскільки електронною поштою учасник судового процесу може швидко надіслати документи до суду, і суд їх вчасно отримає, а з іншого боку – суд так само може доволі швидко доставити документи до свого адресата саме засобами електронної комунікації.
Читайте також: КСУ перевірить на конституційність окремі приписи Закону «Про запобігання корупції» та КАСУ
Після законодавчих змін, які передбачили обов’язкову реєстрацію юридичних осіб в електронних кабінетах, уже за декілька місяців ми побачили доволі суттєву економію на здійсненні поштових відправлень – вона сягала близько 1 млн грн. Цього року ми поки що таких досліджень не проводили, але з усього зрозуміло, що надалі така економія сягатиме ще більших розмірів.
Водночас є проблема із функціонуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Думаю, всім відомо про цю проблему, тому я не буду на ній зосереджуватися. На сьогодні вже здійснено аудит вказаної системи, і найближчим часом ми зможемо ознайомитися з подальшим планом дій щодо її вдосконалення. Вона є вкрай необхідною для роботи судів, адже це фактично єдине цілісне судове діловодство. На превеликий жаль, ми втратили дуже багато часу на її розробку, і на сьогодні не можемо повноцінно запровадити «Електронний суд» для створення цілісної єдиної системи.
Також ми маємо розуміти, що та концепція ЄСІТС, яка існувала станом на 2017 рік, з урахуванням технологій, які функціонували тоді, не може бути адекватно порівняна з тими технологіями, які існують на сьогодні. І, на мою думку, паралельно із запровадженням ЄСІТС у її вигляді 2017 року потрібно шукати шляхи вдосконалення електронного судочинства з використанням можливостей штучного інтелекту та інших сучасних цифрових засобів, які спростять роботу суду.
ШІ в судочинстві
Ми у Верховному Суді вже маємо два продукти, в яких використовується штучний інтелект. Це – База правових позицій Верховного Суду, яка допомагає здійснювати пошук судової практики, окрім того, нещодавно ми створили свого перекладача з англійської мови на українську, який теж використовує алгоритми штучного інтелекту. Вважаємо, що за цим велике майбутнє. Звісно, що мова не про систему, яка розглядатиме справи, але це можуть бути технології, які спростять діяльність суддів і зможуть певною мірою позбавити їх та їхніх помічників від необхідності виконувати рутинні робочі процеси. А це дасть змогу більше часу присвятити розгляду складних справ.
Відповідно, і стандарти електронного судочинства повинні мати значення. Це й етичні стандарти, оскільки ми не повинні забувати, що є певні речі, які неприйнятні. Наприклад, на мою думку, етичні стандарти мали б передбачати, що учасник процесу не може брати участь у засіданні, перебуваючи за кермом автомобіля чи в приміщеннях, які абсолютно не пристосовані для того, щоб перебуваючи в них, можна було брати участь у судовому процесі. Звісно, що це питання майбутнього, але ми маємо думати над їх вирішенням уже сьогодні.
Про єдність судової практики
‒ В останні роки неодноразово висловлювалася думка про те, що єдність судової практики – не те, що потрібно для якісного судочинства, що це, можливо, навіть шкідливо, бо обмежує незалежність судді під час розгляду конкретної справи. Водночас, так сказати, і певних меж відступу від єдиної судової практики не існує. Яка Ваша думка щодо цієї проблеми?
‒ Необхідність забезпечення єдності судової практики випливає з принципу верховенства права. Простими словами, в контексті судової практики цей принцип передбачає, що однакові справи мають розглядатися однаково. Зрозуміло, що ця фраза дуже просто описує всю ту складність реалій, в яких ми живемо, але необхідність дотримання правової визначеності, яку визнаємо відповідно до стандартів Ради Європи, ставить до держави вимогу щодо забезпечення єдності судової практики та її послідовності у вирішенні правових проблем.
Зрозуміло, що не варто абсолютизувати це питання, і, напевно, жодна правова система не може на всі сто відсотків забезпечити єдність судової практики. Крім того, потрібно розуміти, що можуть бути справи, які, будучи досить подібними, мають між собою принципові відмінності. В таких випадках для справедливого й законного вирішення спорів суд може застосовувати підходи, які, на перший погляд, виглядатимуть неоднаковими, але з іншого боку – така неоднаковість буде виправданою, оскільки вона зумовлена різними обставинами відповідних справ. Також необхідно враховувати, що єдність судової практики – це результат, якого неможливо досягти в коротко- і навіть середньостроковій перспективі.
Підсумовуючи роботу Верховного Суду майже за сім років його функціонування, можу сказати, що в багатьох категоріях справ єдність практики повною мірою забезпечена. За цей час Верховний Суд вирішив значну кількість правових проблем, а сформовані ним підходи знаходять своє застосування в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.
Є й невирішені проблеми, що також потрібно визнавати. Ми продовжуємо шукати шляхи розв’язання окремих правових проблем, і думаю, що з часом їх ставатиме все менше, а отже, й суди зазнаватимуть усе менше критики стосовно неоднаковості судової практики.
‒ Тепер щодо вдосконалення правосуддя. Як би не було важко, це має відбутися, судочинство повинно стати більш якісним, продуктивним. Які є для цього позитивні фактори, а що цьому заважає?
‒ За моїми спостереженнями, процес здійснення правосуддя в Україні постійно вдосконалюється. І війна лише частково стала на заваді цьому процесу, оскільки попри все ми бачимо поступовий розвиток у вирішенні тих питань, які постають перед судами. З іншого боку, якщо вести мову інституційно, то ми, на превеликий жаль, зазнали значних негативних наслідків від того, що Вища кваліфікаційна комісія суддів не функціонувала майже чотири роки. Система існує в умовах кадрового голоду, про який я вже казав, і це, звісно, є перешкодою для того, аби процес здійснення правосуддя вдосконалювався.
Так само це й питання щодо мапи судів. Я вважаю, що то – першочерговий крок, який має зробити наша держава. Він матиме не лише інституційні наслідки, а й позначиться на якості здійснення правосуддя. Із позитивних факторів: на сьогодні ми спостерігаємо швидкий розвиток технологій, і саме це разом із вирішенням кадрової проблеми може значною мірою допомогти нам у пришвидшенні процесу, у зменшенні зайвих часових витрат, пов’язаних зі здійсненням правосуддя. І попри всі намагання її зруйнувати, судова система працює і робить це досить якісно.
Спілкувався Віктор Ковальський,
ЮВУ
Джерело: Юридичний вісник України
