Сто років Української державності. Деякі роздуми, навіяні Днем Соборності

Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ

Історичний Акт злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР був проголошений на масовому віче, яке проходило на Софіївській площі Києва 22 січня 1919 року за участі представників республік — Лонгіна Цегельського, державного секретаря внутрішніх справ уряду ЗУНР, та Володимира Винниченка, глави Директорії УНР. У цей день, як відомо, дві республіки на основі українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій об’єдналися в єдину соборну Українську державу, яка мала стати гарантом демократичних прав і свобод громадян.

На жаль, тривалого державного об’єднання українських земель, з ряду різних причин, в ті роки не відбулося. Незважаючи на це, затвердження «Акта Злуки» УНР і ЗУНР було першим реальним кроком до об’єднання українського народу, який засвідчив силу волі і дух єдності українців, а також істотно вплинув на подальші етнодержавотворчі і політичні процеси в країні. І традиція святкування Дня Соборності отримала чималу підтримку саме від пересічних українців, жителів міст, селян, середнього класу, що підтвердили й нинішні святкування, які відбулися по всій країні. Втім і політики швидко зорієнтувалися в можливостях, особливо цьогоріч на 100-річчя Української Державності. Але якщо звичайну людину цей акт вчить єднанню, закликає до порозуміння й громадянського миру, то серед сучасних політиків не так багато прихильників таких ідей.

І про це варто говорити, адже відверта нетерпимість до іншої точки зору, інших переконань стали лейтмотивом політичного життя нинішньої «еліти» України. Зрозуміло, що ідеологія в сучасному розумінні — це переконання, а з ними боротися важко й не завжди ефективно. Та вислухати інші аргументи — це дуже важливо.

На сьогодні майданчиком агітації електорату під час оголошених президентських виборів стала Фейсбук. Тому навіть у цей святковий день тут не обійшлося без майстерно влаштованої паніки, маніпуляцій, і фрази провокаційні на кшталт: «ви вже 100 років знищуєте нашу державність», або «ви не розумієте, як із нуля ми створювали армію», і «навіщо давати косатій змогу знищити нашу незалежність» звучали досить часто. В такому випадку хочеться пригнутися, аби в голову не влетіло. І так спритно це робиться командами претендентів на головне крісло країни, що диву даєшся. Бо ті, хто підтримує Юлію Тимошенко і відрізняються фанатичною вірою в лідерку, «якій усі заважали й заважають, а тому посадили до в’язниці, не давши працювати», слухати інших не хочуть. Така собі суцільна емоція і мантри про «прекрасну Юлію», яка «єдиний чоловік в українські політиці», а тепер ще й «політичний кіборг», як виявилося під час офіційного оголошення Ю. Тимошенко кандидатом у президенти, яке відбулося саме 22 січня.

Так поводити себе можна лише в ситуації, коли точно знаєш, що твоя електоральна публіка неосвічена, бідна, довірлива й незлопам’ятна. За 100 років української державності маємо чимало прикладів подібної істеризації політиків та їх прихильників. Та будьмо спокійними, адже і в тих, хто виграє ці вибори, і в тих, хто їх програє, все буде добре. Тому не треба істерити й рвати душу за «своїх» політиків. Краще вже пошкодувати себе й подумати про життя та побачити себе в ньому. І на виборах, які відбудуться через два місяці, всі ми повинні голосувати не серцем, емоціями, а розумом, бо йдеться, в тому числі, й про майбутню долю вашу, ваших рідних та близьких, зрештою, долю країни, в якій усім нам жити.

А команда претендентів на президентське крісло цього разу, як ніколи, масова — лише зареєстрованих ЦВК уже півтора десятка. І ще майже стільки на підході. І всім їм можна задати конкретні питання. Так в Анатолія Гриценка, як колишнього міністра оборони, треба спитати, де він був, коли почалася війна, і що зробив для захисту країни? У мера Львова Андрія Садового, якого називають «совісним і чуйним», чому довів таке чудове місто до сміттєвого колапсу, і проблема ця остаточно не вирішена й досі. А от команда радикала О. Ляшка чітко розуміє, що бідним людям в країні не складно остаточно запаморочити мозок, щоб повірили в месію з вилами й не задавали питання з приводу статків «політика з народу». Його прибічники розуміють, що Пезидентом йому не стати, тому кидають у натовп фантастичні речі — про націоналізацію, про партизанські загони, про шалені знижки на тарифи тощо. А прихильники «слуги народу» В. Зеленського шаленіють від образу Василя Голобородька із серіалу з тою ж назвою, не розуміючи, що тізери фільму й політична реклама — це різні жанри. Людина з шоупопулярністю й високим рівнем впізнаваності вміло озвучує устами свого героя досить сміливі меседжі про нових у владі, про переформатування української політики тощо.

Про все це — про претендентів у президенти і їх тактики можна говорити багато й довго. Та не варто. Краще повернемося до святкування Дня Соборності й 100-річчя Української державності, бо це дійсно великий день і велика дата для України. Хоча, якщо відверто, то ми ще толком так і не навчилися шанувати великі події. І це наша проблема, яка заважає нам рухатися далі в своєму розвитку. Хоча в День Соборності ми ще й ще раз переконалися, що вчитися в історії ніколи не пізно. Та життя нас, врешті-решт, навчить шанувати цю велику подію, не використовуючи її кожен раз у своїх інтересах.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути