В Україні
Толерантність до корупції – (не) спосіб життя українського суспільства
Олександр КАЛІТЕНКО,
юридичний радник Transparency International Ukraine
Одним із головних завдань для зменшення рівня корупції в Україні є зниження рівня толерантності до неї. Наскільки ми близькі до досягнення цієї мети?
Читайте також: День у традиційному форматі. Чому корупція в Україні стала звичним явищем?
Корупція — «не такий уже й злочин»
Останнім часом ми стали досить часто вживати термін «толерантність». Взагалі-то дане слово має позитивне забарвлення — це сприйняття без агресії думки, поведінки, способу самовираження та життя іншої людини, тобто бути толерантним означає бути терпимим і не нав’язувати власне бачення. Проте словосполучення «толерантність до корупції» має дещо інше значення, і в ньому така чеснота набуває негативного забарвлення. Толерувати корупцію означає закривати очі, бути терпимими до давання хабарів та їх отримання. І, на жаль, надто часто ці слова вживають щодо українців.
Вважається, що українське суспільство формувало таку толерантність роками, тому корупція — не такий уже й злочин, і цілком допустимо заплатити, скажімо, центру МВС за отримання водійського посвідчення, викладачу — за іспит, або просто «порєшать» будь-яке питання.
Читайте також: Корупція і влада
На жаль, висока толерантність українського суспільства до корупції заважає боротися з цим явищем. Та що ми робимо для цього зі свого боку? Чи робимо взагалі? Спробуємо розібратися.
Чи справді толерантність до корупції так укорінилася в нас?
Хоча в суспільстві фіксуються антикорупційні провали на кшталт торішнього скандального рішення КСУ, громадяни не повністю пов’язують їх з неминучою втратою результативності органів антикорупційної інфраструктури, бо рівень недовіри до них залишається більш-менш незмінним. Згідно із серпневим дослідженням Центру Разумкова НАЗК і НАБУ не довіряють 70% опитаних, САП — 69%, ВАКС — 68%. Ці результати практично не змінилися з початку 2020 року, коли 65—73% українців не довіряли всім антикорупційним органам.
Читайте також: Корупція і влада (Частина 2)
Така недовіра корелюється з іншим березневим опитуванням соціологічної групи «Рейтинг»: 56% опитаних вважають антикорупційну реформу після 2014 року зовсім невдалою, 15% — скоріше невдалою, що й не дивно, адже корупція у всеукраїнських опитуваннях громадської думки залишається на найвищих сходинках у переліку найважливіших проблем України. Березневе дослідження програми сприяння громадській активності «Долучайся!» (USAID/ENGAGE) щодо сприйняття, досвіду та ставлення громадян до корупції показує, що все більше українців вважають саме спеціалізовані антикорупційні органи відповідальними за боротьбу з корупцією. Так, на думку респондентів, відповідальність у цій царині лежить на НАБУ (26,2%), САП (23,4%), НАЗК (16,9%) та на ВАКС (26,3% респондентів). Занепокоєння викликає й те, що зменшується відсоток громадян, які вважають, що вони теж мають боротися з корупцією — з 24% у 2015 до 10,8% у 2018 та до 8,5% у 2021 році. Тобто українці все менше відчувають особисту відповідальність у протидії корупції.
Водночас усе менше людей чують про антикорупційні органи та корупцію з медіа. Так, за вказаними вище дослідженнями лише 7,8% респондентів чули про антикорупційну діяльність, реформи чи кампанії НАБУ, 6,5% — про таку ж роботу САП, 6,3% — про НАЗК, 6,4% — про ВАКС. Дослідники частково пояснили це швидкою трансформацією уподобань медіа та пов’язаними з пандемією змінами в споживанні інформації. Ще це можна пояснити тим, що раніше антикорупційні органи були для нас новими й привертали більше уваги журналістів, аніж зараз. При цьому в оцінці серйозності проблеми корупції респонденти залишаються послідовними: 93,5% у 2021 році назвали її серед найсерйозніших проблем. Але молоде покоління — від 18 до 29 років — продемонструвало найнижче занепокоєння проблемою корупції — тільки 70,6% вважають, що це дуже серйозна проблема.
Читайте також: Велика корупція: як Україні побороти схеми і хабарництво?
Ці показники насправді свідчать про те, що в українців розрізнене сприйняття побутової та топ-корупції, тобто в нас відсутній належний причинно-наслідковий зв’язок між корупцією та тими негативними явищами, які вона породжує. А це дуже сприяє формуванню нульової толерантності до корупції.
Проте є й гарні новини. Так, із 2015 року кількість громадян, які відзначають, що корупція в більшості випадків може бути виправданою, зменшилася — з 19,1% до 13,0% у 2021 році. Частка українців, які вважають, що корупцію ніколи не можна виправдати, зросла з 37,4% (2015 р.) до 42,0% (2021 р.). Наймолодші українці (18-29 років) знову трохи поблажливіші до корупції, що підводить нас до необхідності просвіти в цьому питанні з раннього віку. Але, звісно, просвіти потребують не лише наймолодші.
Хто винен і що робити?
У 2020 році після перезапуску Національного агентства з питань запобігання корупції в цій інституції був створений Офіс розбудови доброчесності (далі — Офіс) — новий програмний напрям діяльності НАЗК. Агентство повідомило, що сповідує проактивний підхід до розв’язання суспільних проблем, тому просвіта і навчання є невіддільною частиною діяльності інституції. Основними завданнями Офісу якраз і є якісне навчання, просвітництво та взаємодія з партнерами у сфері запобігання корупції. Під просвітництвом мається на увазі спонукання до переосмислення та зміни поведінки для формування «нульової» толерантності до корупції в суспільстві.
Як просвітницький і покликаний сприяти формуванню нульової толерантності до корупції позиціонується проект Офісу «Що треба знати про корупцію». Читачеві пропонують ознайомитися, що вкладається у визначення корупції, якою вона буває, як побудовані міжнародна й українська системи запобігання та протидії корупції, і як працюють найкращі практики боротьби з нею.
Однак навряд чи можна назвати такий підхід найкращим для формування саме атмосфери несприйняття корупції. Поки що бракує роботи над розвитком усвідомлення відповідальності за боротьбу з корупцією саме пересічними громадянами. Особливо уважно також варто підходити до стилю комунікації при формуванні негативного ставлення до корупції. Як свідчить нещодавнє дослідження, формальне висвітлення негативних наслідків корупції суттєво не знижує терпимість до неї. Інколи така терпимість може навіть збільшуватися через інформування про поширеність корупції — бо таким чином корупція позиціонується як соціальна норма.
Дослідники наголошують, що антикорупційний меседж має бути емоційним. Одним з яскравих і вдалих прикладів такого меседжу я можу назвати пісню та кліп Corruption відомої української співачки Alina Pash та реперів OTOY і Den Da Funk разом з DJ Pone. Відео, що викриває, зокрема, побутову корупцію, з рядками приспіву «поки платиш хабарі — вони беруть хабарі» вийшло в день місцевих виборів, 25 жовтня 2020 року. Не менш яскрава й нещодавня робота HABAR від YOURA (він же — відомий музичний продюсер Юрій Бардаш). У цьому випадку, окрім потужного антикорупційного посилу самої пісні, добряче спрацьовує й ефект «повернення блудного сина». Після резонансних заяв Бардаша кілька років тому він визнав свої помилки в національній позиції і випустив власний новий трек українською мовою, ще й на таку злободенну для нашої країни тему.
Але мета проведення антикорупційних заходів все ще залишається недосягнутою. І частіше залучення неурядового сектору до інформаційних кампаній може стати гарним поштовхом для змін у цій сфері. Взагалі, щоб корупція не позиціонувалася як соціальна норма, варто зосереджувати увагу аудиторії на роз’ясненні згубних її наслідків для кожного з нас, а не вдаватися у формальне інформування про поширеність хабарів. Саме згадки про успішні кейси в запобіганні і протидії корупції, поновлення порушених прав та іншого вдалого усунення наслідків корупційних правопорушень найкраще допоможуть знизити пасивну підтримку хабарництва — чи це відбуватиметься через музику, чи через соціальні проекти, чи через просвіту людей різного віку. Тільки завдяки спільним зусиллям ефект від антикорупційних заходів і комунікації буде набагато більшим. І це допоможе знизити рівень толерантності до корупції в Україні та повторити антикорупційні успіхи інших країн.
Джерело: Юридичний вісник України
