Судова практика
Бажання продовжувати військову службу не є вирішальним для звільнення від відбування покарання військовослужбовця, який спричинив смерть товариша
30 травня 2024 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 332/3282/22 залишив без задоволення касаційні скарги захисників, які просили призначити засудженому покарання із застосуванням ст. 69, 75 КК.
Військовослужбовець без дозволу командира зарядив закріплений за ним автомат, опустивши перевідник вогню донизу у положення «ОД», за рукоятку відвів затворну раму назад, відпустив рукоятку затворної рами, дославши таким чином патрон до патронника, поставив автомат на запобіжник та почав зберігати його в такому режимі.
У подальшому, перебуваючи в спальній кімнаті домоволодіння, зберігаючи закріплений за ним автомат в бойовому положенні, взяв його в руки, опустивши перевідник вогню донизу у положення «ОД», направляючись до виходу з будинку та тримаючи автомат у руках, а палець на спусковому гачку, вдарився правим плечем об дверну коробку, через що спустив курок з бойового взводу, внаслідок чого здійснив один постріл у вхідні двері, за якими стояв солдат, що призвело до смерті останнього.
Читайте також: Звільнення від відбування покарання з випробуванням особи, яка ухилилася від мобілізації, демотивує інших військовозобов’язаних
Районний суд, з яким погодився й апеляційний, засудив його за ч. 2 ст. 414 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.
У касаційних скаргах захисники зазначали, що призначене судом покарання не є необхідним для виправлення засудженого та попередження вчинення ним нових злочинів, бо він не має намір їх вчиняти, а хоче в подальшому захищати Батьківщину. Тому йому необхідно призначити покарання із застосуванням ст. 69, 75 КК.
Верховний Суд вказав, що застосування ст. 75 КК належить до дискреційних повноважень суду.
Апеляційний суд зазначив, що фактичні обставини та ступінь суспільної небезпеки інкримінованого злочину та його наслідки, а саме смерть потерпілого, який також був військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації, а також те, що за місцем служби обвинувачений характеризується не виключно з позитивного боку, свідчать на користь висновку суду першої інстанції про можливість виправлення останнього лише в умовах ізоляції від суспільства.
Бажання продовжити служити, на що посилається захисник, не є вирішальним для застосування такого інституту.
Застосування інституту призначення покарання нижче від нижчої межі, встановленої в санкції статті КК, так само як і перехід до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за якою інкриміновано злочин, належить до дискреційних повноважень суду. Встановлені судом обставини, які пом’якшують покарання, повинні істотно знижувати ступінь тяжкості вчиненого злочину і розглядатись з урахуванням даних про особу винного з викладенням належних мотивів прийняття такого рішення. Однак, суди не вбачали у цьому кримінальному провадженні підстав для застосування ст. 69 КК, з чим погодився і Верховний Суд.
Санкція ч. 2 ст. 414 КК (від 2 до 10 років) надає широкі межі для судового розсуду під час призначення покарання. Призначаючи покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років, суд належним чином вмотивував своє рішення, вказавши на конкретні обставини вчинення злочину, дані про особу винного та обставини, які пом’якшують покарання, відсутність обставин, які обтяжують покарання. Суд, дотримавшись загальних засад призначення покарання, врахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, що є тяжким злочином, вчиненим з необережності, дані про особу винного, а також заохочення та заслуги перед Батьківщиною, про які зазначено у касаційних скаргах.
Застосоване покарання є достатнім і необхідним для виправлення засудженого та попередження вчинення ним та іншими особами нових кримінальних правопорушень.
Підготував Леонід Лазебний
З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 16 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX.
