Правників багато — якісної юридичної освіти замало: Як Україні перейти на європейські стандарти правничої освіти

ПРОДОВЖЕННЯ. Початок у №11-12

Україна має велику кількість людей із юридичними дипломами. Але головне питання сьогодні полягає не в тому, скільки юристів випускають університети та спеціалізовані навчальні заклади МВС і СБУ. Головне питання інше — чи здатна українська система юридичної освіти готувати правників, які мислять категоріями верховенства права, прав людини, професійної доброчесності, незалежності правничої професії та європейських стандартів правничої діяльності.

Правоохоронна діяльність і державна безпека: окрема модель професійної підготовки

Окремою і надзвичайно чутливою проблемою залишається змішування правничої освіти з підготовкою кадрів для органів правопорядку та сектору безпеки. Йдеться про різні професійні моделі, різні функції держави, різні вимоги до професійної діяльності та різну логіку освітньої підготовки.

Правників мають готувати виключно правничі школи, здатні формувати не лише знання законодавства, а й правниче мислення, професійну етику, культуру верховенства права, повагу до прав людини та навички незалежного юридичного аналізу. Підготовка ж фахівців для правоохоронної діяльності, державної безпеки, контррозвідувальної, оперативно-службової та інших видів діяльності сектору безпеки і правопорядку повинна здійснюватися у спеціалізованих закладах сектору безпеки та правопорядку, які мають належну кадрову, професійну, матеріально-технічну й інституційну спроможність для такої підготовки. Водночас підготовка таких фахівців можлива і в окремих цивільних закладах вищої освіти, але лише за умови, що вони реально відповідають спеціальним вимогам до кадрового забезпечення, практичної інфраструктури, правничої та безпекової спеціалізації й здатні забезпечити високий рівень професійної підготовки.

Читайте також: Захист конституційних прав громадян України у досудовому розслідуванні: Адвокатський контекст

Підготовка фахівців сектору безпеки і правопорядку не може бути вузьковідомчою, закритою чи ізольованою від сучасних правових стандартів демократичної держави. Навпаки, саме у сфері правоохоронної діяльності та державної безпеки правовий компонент має бути максимально сильним, системним і принциповим, оскільки йдеться про підготовку людей, яким держава надає реальні владні повноваження щодо людини, суспільства і держави.

Майбутній правоохоронець чи фахівець у сфері державної безпеки повинен не декларативно, а на рівні професійного світогляду усвідомлювати зміст і цінність прав людини, конституційні межі державного примусу, абсолютну заборону катувань і жорстокого поводження, стандарти справедливого суду, принцип презумпції невинуватості, гарантії захисту персональних даних, свободи вираження поглядів і недоторканності приватного життя. Не менш фундаментальними для нього мають бути принципи доброчесності, пропорційності, верховенства права, професійної відповідальності та демократичного цивільного контролю над секторами безпеки й правопорядку.

Йдеться не про абстрактні теоретичні категорії, а про професійну підготовку людей, примус, обмежувати свободу, втручатися у приватне життя, використовувати спеціальні повноваження, збирати інформацію, застосовувати силу, проводити затримання, оперативні заходи чи спеціальні операції. Саме тому брак правової культури, професійної етики, поваги до прав людини або нерозуміння меж державної влади у сфері безпеки й правопорядку становить загрозу не лише окремій людині, а й конституційному ладу, демократії та самій правовій державі.

Читайте також: Судовий казус. Тяжкі тілесні ушкодження внаслідок злочинної недбалості

У сучасних умовах воєнного стану, гібридної агресії та посилення безпекових викликів вимоги до підготовки таких фахівців повинні бути ще вищими. Фахівець сектору безпеки має бути не лише професійно підготовленим у спеціальному чи оперативному аспекті, а й здатним діяти в межах права навіть у кризових ситуаціях, коли ризик порушення прав людини або зловживання владою суттєво зростає. Сильна держава відрізняється від авторитарної не обсягом примусу, а здатністю забезпечувати безпеку в межах права.

Саме тому освітні програми зі спеціальностей «Правоохоронна діяльність», «Державна безпека», «Національна безпека» повинні містити значно посилений правовий і правозахисний компонент. Йдеться не про кілька окремих дисциплін, а про системне формування професійної культури майбутнього правоохоронця чи фахівця сектору безпеки. У таких програмах обов’язковими мають бути поглиблене вивчення Конституції України, міжнародних стандартів прав людини, практики ЄСПЛ, права Європейського Союзу, стандартів застосування сили, гарантій недопущення катувань, демократичного цивільного контролю над силовими структурами, професійної етики, антикорупційних стандартів, правового режиму персональних даних і цифрових прав.

Водночас високими мають бути й вимоги до самих закладів вищої освіти, які готують таких фахівців. Такі ЗВО повинні мати: потужний кадровий склад із фахових юристів, правників-практиків, фахівців із прав людини, міжнародного права, кримінального процесу, оперативно-розшукової діяльності, державної безпеки та демократичного контролю над сектором безпеки; належну матеріально-технічну базу для практичної підготовки; системний зв’язок із практичними органами сектору безпеки та правопорядку; сучасні програми практичної підготовки й моделювання професійних ситуацій; реальне викладання права ЄС, міжнародних стандартів прав людини і практики ЄСПЛ; внутрішню систему академічної доброчесності та професійної етики; психологічний, етичний і правовий відбір кандидатів на навчання; систему постійного професійного та морально-етичного оцінювання здобувачів освіти.

Не менш важливо, щоб у таких закладах формувалося середовище, де сила держави сприймається не як право на свавілля, а як відповідальність перед суспільством і людиною. Майбутній правоохоронець чи співробітник сектору безпеки має усвідомлювати: будь-яке спеціальне повноваження держави є легітимним лише тоді, коли воно здійснюється в межах права, підконтрольне суду, суспільству і закону.

Саме тому Дорожня карта з питань верховенства права передбачає інституційне розмежування правничої освіти та підготовки фахівців сектору безпеки й правопорядку. Але це розмежування має бути не формальним, а змістовним: право, права людини, професійна етика і верховенство права повинні становити фундамент професійної підготовки будь-якого представника державної влади, особливо того, хто наділений правом застосовувати державний примус.

Академічна доброчесність: право не можна будувати на імітації

Юрист, який починає професійний шлях зі списування, куплених робіт, фабрикації результатів дослідження або плагіату, навряд чи стане справжнім захисником верховенства права. Академічна недоброчесність у правничій освіті є не дрібним дисциплінарним порушенням і не внутрішньою технічною проблемою університету. Це перший етап професійної деформації майбутнього правника та одна з найнебезпечніших загроз для формування правової держави.

Правник, який звикає до академічної неправди під час навчання, надто легко переносить її у професійну діяльність. Саме так формується логіка подвійних стандартів: спочатку списування й фальсифікація письмових робіт, потім формальне ставлення до професійної етики, маніпуляції з доказами, імітація правової аргументації, недоброчесна процесуальна поведінка, службовий цинізм і байдужість до справедливості. Тому академічна недоброчесність у правничій освіті зрештою перетворюється не лише на проблему університету, а на проблему правосуддя, довіри до права і самої держави.

Коли студент імітує навчання, викладач імітує контроль знань, кафедра імітує наукову діяльність, а факультет/інститут або університет імітує якість освіти, ця сама логіка неминуче переноситься у професійну сферу. У результаті з’являються правники, які імітують захист прав людини, судову аргументацію, прокурорське обвинувачення, наукові дослідження та професійну етику. Формальна юридична освіта породжує формальне правосуддя, а формальне правосуддя руйнує довіру до держави і права.

Особливо небезпечно, що академічна недоброчесність у правничій освіті часто набуває системного характеру. Йдеться не лише про окремі випадки списування чи плагіату. Проблема значно глибша: формальне проходження практики, купівля курсових і кваліфікаційних робіт, фіктивна участь у наукових конференціях, імітація дослідницької діяльності, штучне «накопичення» публікацій, формальне рецензування, толерування плагіату, необ’єктивне оцінювання, відсутність реального академічного контролю та небажання окремих закладів вищої освіти реагувати на очевидні порушення доброчесності.

Підходи, закладені у проєкті Концепції розвитку юридичної освіти, цілком обґрунтовано визначали академічну недоброчесність однією з ключових системних проблем правничої освіти та наголошували на необхідності формування правників із високими етичними стандартами, професійною відповідальністю і повагою до принципу верховенства права.

Водночас проблема академічної недоброчесності сьогодні виходить далеко за межі студентського середовища. Вона стосується і частини викладацького корпусу, і окремих наукових керівників, і системи підготовки наукових кадрів загалом. У сфері права особливо небезпечним є формування культури академічної толерантності до неправди, коли формально дотримуються процедури, але фактично відсутні вимогливість, принциповість і професійна відповідальність.

Саме тому академічна доброчесність повинна бути не декларативним положенням у внутрішніх документах закладу вищої освіти, а реальною умовою існування правничої школи. Якщо освітня програма системно не забезпечує контроль якості письмових робіт, реальне проходження практики, прозорі процедури оцінювання, перевірку академічних текстів, належне рецензування та принципову боротьбу з плагіатом, така програма не повинна готувати правників.

Читайте також: У разі проведення розгляду без адвоката суд має максимально компенсувати його відсутність іншими процесуальними засобами

Особливу відповідальність у цьому процесі мають нести кафедра, гарант освітньої програми, науковий керівник і керівництво факультету/інституту. Саме вони формують академічне середовище, у якому студент або майбутній науковець або звикає до професійної чесності й інтелектуальної відповідальності, або навчається академічній імітації. Якщо кафедра толерує недоброчесність, вона перестає бути правничою школою і перетворюється на механізм формального виробництва дипломів.

Особливо високими мають бути стандарти академічної доброчесності на рівні магістратури, аспірантури та докторантури. Докторська чи PhD-підготовка у сфері права не може ґрунтуватися на компіляції чужих ідей, формальному накопиченні публікацій або імітації наукової новизни. Юридична наука не може розвиватися на основі академічної неправди, оскільки саме вона формує доктринальні основи правосуддя, законодавства та правозастосування.

У сучасних умовах війни, європейської інтеграції та післявоєнного відновлення проблема академічної доброчесності набуває ще більшого значення. Держава, яка прагне побудувати сильну європейську правову систему, не може готувати правників у середовищі академічної імітації. Неможливо одночасно декларувати верховенство права й толерувати системну неправду у правничій освіті.

Право не можна будувати на імітації. Правник, який звикає до академічної неправди в університеті, надто легко переносить цю неправду у процесуальний документ, судову аргументацію, службове рішення чи правову позицію. Саме тому академічна доброчесність у правничій освіті є не внутрішньою університетською процедурою, а фундаментальною передумовою довіри до майбутнього правосуддя, правничої професії та української правової держави.

Акредитація і НАЗЯВО: від формальної процедури — до реального фільтра якості

Україні потрібна не формальна, а реальна акредитація юридичних програм. Її головне завдання — відповісти на просте, але принципове питання: чи здатна конкретна освітня програма підготувати професійного правника, який відповідатиме стандартам правової держави?

Оцінювання юридичної програми не може зводитися лише до перевірки документів або навчального плану. Воно має охоплювати якість викладання, кадровий склад, наукове середовище, практичну підготовку, роботу юридичних клінік, результати Єдиного державного кваліфікаційного іспиту, академічну доброчесність, міжнародну інтеграцію, викладання права ЄС, участь студентів у навчальних судових процесах, стажуваннях та прикладних дослідженнях.

Формальна юридична освіта — це не просто слабка освітня послуга. Це ризик для всієї правової системи, оскільки вона породжує фахівців, які не готові якісно захищати права людини, працювати із правовою аргументацією та діяти відповідально в межах професії.

Саме тому ситуація, коли в Єдиній державній електронній базі з питань освіти налічуються сотні активних програм із права, значна частина яких тривалий час не проходила акредитацію за новими стандартами, є серйозним сигналом для держави. Майбутніх правників не можна готувати за програмами, які роками залишаються поза сучасною незалежною оцінкою якості.

Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти стало важливим елементом нової системи зовнішнього контролю якості. Проте у сфері юридичної освіти воно поки що не перетворилося на достатньо сильний механізм, здатний системно відокремлювати справжні правничі школи від формальних програм.

Частково це пояснюється тим, що значна кількість юридичних програм продовжувала працювати на підставі старих ліцензійних і акредитаційних рішень. У результаті велика частина системи юридичної освіти фактично залишалася поза сучасним зовнішнім контролем якості.

Однак реформа юридичної освіти, закріплена у Дорожній карті з питань верховенства права, вимагає значно активнішої ролі Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Агентство має бути не лише органом, який формально розглядає акредитаційні справи, а одним із ключових інституційних механізмів очищення та модернізації правничої освіти.

Йдеться не про каральний підхід, а про захист студентів, правничої професії та суспільства від неякісної освіти. Студент має право знати, чи справді його програма здатна підготувати професійного правника. Роботодавець має розуміти, що стоїть за дипломом випускника. А держава не може дозволити підготовку майбутніх суддів, адвокатів, прокурорів чи науковців у закладах, які не мають реальної правничої спроможності.

Саме тому Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти має переходити до ризик-орієнтованої моделі оцінювання юридичних програм. Для спеціальності «Право» такими індикаторами ризику повинні бути: тривале непроходження нової акредитації, низькі результати Єдиного державного кваліфікаційного іспиту, відсутність юридичної клініки, формальна практика, слабка наукова активність викладачів, непрозорість кадрового забезпечення, відсутність зв’язку з правничою професією та масова заочна підготовка.

Особливо високими мають бути вимоги до магістерських, PhD-програм і докторантур у галузі права. Не може вважатися якісною програма, яка не має авторитетної наукової школи, достатньої кількості фахових докторів юридичних наук, дослідницького середовища, міжнародної академічної комунікації та реального зв’язку з правничою практикою.

Водночас акредитаційні висновки мають бути максимально змістовними, аргументованими й зрозумілими для суспільства. Громадськість повинна бачити, чому одна програма визнається якісною, інша отримує умовну акредитацію, а третя не повинна продовжувати підготовку правників.

До оцінювання юридичних програм необхідно активніше залучати представників правничої професії — суддів, адвокатів, прокурорів, нотаріусів, фахівців із права ЄС та прав людини, а також науковців із визнаних правничих шкіл. Юридична освіта має особливе суспільне значення, оскільки від її якості залежить майбутній кадровий склад усієї правової системи держави.

ЄДКІ: не просто тест, а показник стану юридичної освіти

Єдиний державний кваліфікаційний іспит не повинен сприйматися лише як фінальний тест наприкінці навчання. Його значення значно ширше. ЄДКІ має бути інструментом оцінювання не лише студента, а й якості самої правничої школи.

Підходи, закладені у проєкті Концепції розвитку юридичної освіти, визначали ЄДКІ як механізм зовнішнього контролю результатів навчання, який має використовуватися для оцінювання освітніх програм і перегляду підходів до підготовки правників.

Це означає, що системно низькі результати випускників повинні мати наслідки не лише для конкретного студента, а й для самої програми: впливати на акредитацію, державне замовлення, репутацію правничої школи та право продовжувати підготовку магістрів права.

Водночас ЄДКІ не може бути єдиним критерієм оцінювання. Правник — це не людина, яка просто правильно відповідає на тестові запитання. Він повинен уміти аналізувати справу, писати процесуальні документи, аргументувати правову позицію, працювати з доказами, дотримуватися професійної етики та розуміти практику ЄСПЛ і право ЄС.

Саме тому ЄДКІ має бути важливим, але лише одним із елементів комплексної оцінки якості юридичної освіти. Він повинен перевіряти не тільки обсяг засвоєної інформації, а й здатність майбутнього правника мислити юридично, бачити проблему, застосовувати право, аргументувати рішення та діяти відповідально в межах професії.

Станом на 2026 рік частина заходів, передбачених Дорожньою картою з питань верховенства права, уже мала бути реалізована або перебувати на завершальному етапі виконання. Насамперед це стосується рекомендацій щодо академічної доброчесності, перегляду підходів до акредитації правничих програм і модернізації Єдиного державного кваліфікаційного іспиту.

Однак реальний стан виконання цих заходів залишається нерівномірним. Частина рішень усе ще перебуває на рівні експертних дискусій, законопроєктної роботи або концептуальних пропозицій. Значна кількість проблем юридичної освіти, про які йшлося ще під час обговорення проєкту Концепції розвитку юридичної освіти, фактично зберігається й сьогодні: надмірна кількість правничих програм, формалізація акредитаційних процедур, слабка практична підготовка та нерівномірна якість докторської підготовки.

Окремо постає питання модернізації ЄДКІ. Дорожня карта передбачає перегляд змісту іспиту з посиленням компонентів права ЄС, професійної етики та стандартів прав людини. Водночас станом на 2026 рік питання повноцінного оновлення моделі ЄДКІ відповідно до логіки Дорожньої карти залишається відкритим. Іспит потребує подальшого змістовного реформування, щоб перетворитися з формального механізму перевірки знань на реальний інструмент оцінювання готовності випускника до правничої професії.

Саме тому реформа юридичної освіти сьогодні перебуває у критичній точці: між політичними деклараціями про європейську інтеграцію та необхідністю реальних структурних змін у системі підготовки правників.

Практична підготовка: право потрібно бачити в дії

Однією з найбільших проблем української юридичної освіти залишається формальність практичної підготовки. Студент може роками вивчати право, складати іспити, цитувати класиків юридичної науки й норми кодексів, але так і не побачити реальної судової справи, не зрозуміти логіки роботи адвоката, прокурора чи судді, не навчитися працювати з доказами, процесуальними документами та реальними механізмами захисту прав людини.

У результаті заклад вищої освіти нерідко випускає не готового правника, а лише носія диплома. Такий випускник може знати окремі положення законодавства, але не вміти застосовувати право у реальному професійному середовищі. А між «знати» і «вміти» — принципова різниця.

Для правничої професії недостатньо лише теоретичної обізнаності. Юрист після завершення навчання повинен одночасно і знати, і вміти: аналізувати справу, працювати з доказами, формулювати правову позицію, писати процесуальні документи, вести професійну комунікацію та діяти відповідально в межах процедури і професійної етики. Саме такі вимоги мають бути закладені у стандартах сучасної правничої освіти.

Не менш небезпечним є й те, що формальна практична підготовка породжує ілюзію професійної готовності. Молодий юрист отримує диплом, але вперше стикається з реальною правничою практикою вже після працевлаштування — у суді, прокуратурі, адвокатурі, нотаріаті, органах правопорядку чи секторі безпеки. У такій ситуації держава фактично перекладає на громадян ціну неякісної професійної підготовки.

Саме тому підходи, закладені у проєкті Концепції розвитку юридичної освіти, передбачали суттєве посилення практичної складової: розвиток юридичних клінік, стажування у судах, органах прокуратури, адвокатурі, нотаріаті, міжнародних організаціях, участь у навчальних судових процесах та прикладних дослідженнях.

Право неможливо якісно вивчити виключно за підручниками. Майбутній правник повинен навчитися працювати з аргументом, доказом, процедурою, професійною етикою та реальними людськими конфліктами. Лише тоді юридична освіта перестає бути формальним засвоєнням інформації і стає справжньою професійною підготовкою для правової держави.

Микола ПОГОРЕЦЬКИЙ, професор,
перший проректор КНУ ім. Т. Шевченка,
член-кореспондент НАПНУ,
голова експертної ради з правових наук
МОН України, д.ю.н.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути