Думка експерта
Осіннє кризове явище у Європі
Публічне право: між державним примусом та суспільним договором
Осінь, а особливо жовтень 2026 року, наповнили Європу — від її західних кордонів до кордонів з Україною — дуже складними подіями, які характеризуються не лише протистоянням між владою і населенням, а й між гілками державної влади. Не деталізуючи причини цих подій, водночас варто звернути увагу на функціонування правової системи у відповідних державах, на роль і значення системи права та її галузей у таких умовах. Тут, як виявляється, є свої складнощі. Свої міркування з цього приводу висловлює доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Є. Л. Стрельцов.
Криза легітимності панівних моделей
Сучасна хронологія зримо демонструє, що осінь 2026 року може увійти в історію європейського розвитку як період, коли за фасадом інституційної стабільності виявилися, без перебільшення, принципові зрушення в реальних політичних процесах. Окрім масштабних багатотисячних демонстрацій і протестів у країнах Західної Європи, особливої уваги заслуговують події в ніч із 30 на 31 жовтня 2026 року у Варшаві. Відкрите протистояння навколо Конституційного трибуналу за участю представників виконавчої влади, суддівського корпусу та інституту президента дає підстави розглядати ці події не як локальний інцидент, а як фінальний, найбільш радикальний акорд жовтня, протягом якого Західна, Центральна та Східна Європа відчули кризу легітимності панівних моделей державного управління.
Так, спалахи суспільного безладдя на вулицях міст Франції, Італії, Португалії та Албанії, які в перші дні листопада лише набирають поширення, відбуваються паралельно із загостренням процесів усередині судових систем окремих східноєвропейських демократій. Попри відмінність зовнішніх проявів, ці явища, як видається, створюють однакову за своєю суттю безпосередню загрозу внутрішній безпеці держав. Якщо розглядати ці події з правових позицій, стає очевидним, що вони оголюють глибшу соціально-правову проблему: сучасне публічне право опинилося, образно кажучи, у «лещатах» між двома протилежними за спрямованістю функціями — забезпеченням легального примусу в руках чинної влади та унормуванням суспільного договору. Важливу роль у такій ситуації відіграє стан державного управління. Традиційно вважається, що втрата державним управлінням необхідної гнучкості, відкритості та здатності до діалогу неминуче позначається і на функціонуванні правової системи, яка за таких умов також зазнає певних деформацій. Замість того, щоб виступати справедливим і нейтральним «арбітром» — звісно, без зайвої романтизації цієї ролі, — покликаним узгоджувати суспільні, зокрема й «неоднакові» за змістом інтереси, публічне право ризикує трансформуватися у каральний або процедурний «щит», покликаний передусім забезпечувати консервацію наявних політичних інституцій. Це, своєю чергою, запускає або може запустити процес глибокого правового відчуження соціуму від держави. Безумовно, на цьому етапі неможливо здійснити всебічний і детальний об’єктивний аналіз зазначених подій з огляду на цілком зрозумілі труднощі, насамперед пов’язані з установленням їхніх справжніх причин, визначенням динаміки та реальної спрямованості. Тим більше, що соціальна напруга принаймні поки що не спадає; водночас усе ж можна припустити, що йдеться про конфлікти, які мають певну типовість, зокрема за нинішньої влади Франції.
Водночас спроба дати цим подіям загальну оперативну оцінку, запропонувати їх первинне тлумачення та зосередити увагу на ключових аспектах, зокрема пов’язаних із правовим забезпеченням, може стати підґрунтям для подальшого дослідження таких складних соціальних процесів. Такий підхід видається цілком доцільним. Якщо для багатьох із нас подібні події ще залишаються певною мірою незвичними (адже ми значною мірою продовжуємо «ідеалізувати Захід»), то зарубіжні фахівці, до оцінок яких ми звертатимемося, мають більш реалістичне уявлення про природу та складність таких суспільних явищ. З огляду на обсяг цієї публікації, основну увагу приділимо прагматичним положенням цієї проблематики. Отже, почнемо поступово.
Держава проти Влади: проблеми суспільного договору
Для реального осмислення осіннього кризового явища 2026 року необхідно провести чітку онтологічну межу між Державою як інститутом спільного блага, покликаним забезпечувати тривалий правопорядок, та Владою як тимчасовим, змінним суб’єктом управління, наділеним легальним, багатоаспектним мандатом, зокрема й на застосування примусу. При цьому класична європейська концепція правової держави ґрунтується на постулаті, що влада підпорядковується праву заради інтересів суспільства, а право є матеріалізованою формою суспільного договору. Проте сучасні складнощі у державному управлінні характеризують цей процес як певну відірваність влади від реальності суспільного життя.
Таке відчуження може набувати як усталених, так і нових проявів; воно може мати спільні риси в різних країнах або, навпаки, виявляти певну «індивідуальність». Водночас, на думку зарубіжних фахівців, можна виокремити низку традиційних чинників, що зумовлюють таку ситуацію. Один із них — так звана технократична «глухота», коли стратегічні рішення ухвалюються в «закритих» кабінетах на основі абстрактних регуляторних моделей, відірваних від реального суспільного менталітету та повсякденних «больових точок» громадян. До таких чинників належить також комунікаційна «нездатність» влади до діалогу із суспільством. За таких умов будь-яка критика, суспільна незгода, а тим більше протест тлумачаться владою як «деструктивні дії» або «загроза національній безпеці» замість того, щоб слугувати сигналом для гнучкого коригування управлінського курсу. Ще одним чинником є інституційний «егоїзм», що виявляється в перетворенні тимчасових владних кабінетів на закриту кастову систему, яка прагне відгородитися від будь-яких електоральних чи громадянських змін ззовні.
Механізм трансформації: як влада намагається «зарядити» право примусом
Коли влада опиняється в управлінському тупику, про який йшлося вище, коли її авторитет підірвано, довіру втрачено, а харизма політичних еліт уже не здатна переконувати суспільство в їхній правоті, вона дедалі частіше звертається до чи не єдиного ресурсу, який залишається в її розпорядженні. Цим ресурсом є монополія на імперативне публічне право на застосування імперативних засобів публічно-правового регулювання.
Саме тут відбувається небезпечний філософсько-правовий розворот у розвитку правової системи, передусім у сфері публічного права. Імперативний метод регулювання («дозволено лише те, що прямо передбачено законом»), який значною мірою формувався як засіб обмеження владних «апетитів» чиновників, перетворюється на інструмент тотального тиску на «звичайну» людину. Звісно, слід усвідомлювати, що право, і передусім публічне право, повинно мати імперативні важелі для збереження суспільного правопорядку. Однак у ситуаціях, які аналізуються у цій публікації, влада починає використовувати право вже «по-іншому», суто формально, образно кажучи, «дріб’язкове» та буквально щодо громадян: обмежуючи право на протест, посилюючи фіскальний тиск, запроваджуючи надмірний контроль. Водночас для себе вона створює простір «гібридної легальності». Унаслідок цього будь-які силові дії, поліцейське свавілля або обхід законодавчого органу влада традиційно намагається виправдати посиланням на букву заплутаних інструкцій та регламентів.
Елітизація публічного права як наслідок управлінських проблем
Наслідком таких проблем у державному управлінні стає елітизація, або так звана клановість, публічного права. Воно перестає бути універсальним і справедливим регулятором та зримо «розпадається» на дві паралельні площини. Це, по-перше, «наповнює» його різним змістом, і, по-друге, по суті руйнує єдність правового поля. У першій площині право стає правом так званих «процедурних барикад» (для еліти). Ідеться про створення штучних імунітетів, установлення специфічних строків давності, формування закритих і непрозорих систем призначення та ротації на посадах у більшості, якщо не в усіх, вищих інстанціях різного спрямування. Водночас друга площина передбачає «інше» право, а саме право «чистого примусу» (для суспільства): зведення юридичних норм до «голого», сухого наказу влади, позбавленого необхідних складових. Саме на цьому етапі свого «існування» публічне право, по суті, втрачає справжню легітимність. Формально воно залишається легальним, однак «внутрішньо» набуває іншого змісту, що породжує кризу відторгнення права.
Суспільне безладдя як індикатор відмови від діалогу
Суспільні потрясіння, що охопили Французьку Республіку, Італійську Республіку, Португалію та інші європейські країни протягом жовтня 2026 року, і, можливо, ще «зовсім» не завершилися, наочно продемонстрували, як криза політичного управління переростає у кризу права. Масштабні демонстрації, які переростали у вуличні заворушення та прямі сутички із силовими структурами, спалахнули не через юридичні розбіжності у текстах нормативно-правових актів. Вони стали реакцією суспільства на спроби влади нав’язати йому, без перебільшення, непопулярні реформи суто директивними методами. У Західній Європі, де традиції партисипативної демократії (англ. — participatory democracy — демократія участі, або «спільне управління») є основою суспільного ладу, політичний менеджмент вдається до тактики технократичного ізоляціонізму. Влада, як видається, відмовляється від пошуку реального компромісу з профспілками та різними соціальними групами. А коли політична еліта демонструє «глухоту», «вулиця», яка зберігає демократичні традиції, відповідає, ймовірно, єдиним доступним їй способом — прямим, неінституційним тиском. Це стає своєрідним індикатором того, що державне управління втратило або майже втратило здатність підтримувати живий суспільний договір.
Юридичний притулок еліти: інструменталізація «виняткового права». Опинившись під тиском вулиці, влада в низці західноєвропейських країн почала шукати «порятунку» в юридичних лазівках публічного права, водночас підсилюючи його каральну складову. Основною формою державної самооборони стало масове використання «виняткового права». Наприклад, у Франції адміністрація вкотре вдалася до авторитарних конституційних механізмів, які дозволяють ухвалювати стратегічно важливі правові акти (зокрема, у фінансовій і соціальній сферах) в обхід звичайної правотворчої процедури, що надає таким актам, які призначені для застосування лише в умовах виняткових кризових ситуацій, «повсякденний» правовий характер.
В Італії та Португалії виконавча влада також відповіла на протести лавиною надзвичайних урядових декретів, які розширювали повноваження силових відомств, обмежували право на мирні зібрання та криміналізували нові форми громадянського протесту. Це, своєю чергою, породжує низку ще значних складнощів. По-перше, публічне право починає інструменталізуватися, тобто за ним «відверто» починають «ховатися» від соціальних проблем, провокуючи ще більше відчуження громадян від права. По-друге, такі заходи породжують складні наслідки, оскільки їх запровадження не усуває причин виникнення проблем. Натомість поза увагою залишається пошук політичних, соціально-економічних та інших шляхів подолання соціальних суперечностей. Основна увага звертається на боротьбу з наслідками та застосування сили, тоді як першопричини цих проблем залишаються невирішеними.
Східноєвропейський правовий простір фіксує інші кризи
Події кінця жовтня 2026 року у Варшаві стали наочним прикладом кризи між гілками державної влади та апогеєм створення «штучного» публічного права. Так, Конституційний трибунал Польщі, який мав би виступати найвищим арбітром і гарантом стабільності, перетворився на епіцентр політичного протистояння та інструмент суто партійної боротьби між президентською вертикаллю й урядовою коаліцією. Отже, і в цьому випадку можна говорити про теоретичні та практичні проблеми функціонування публічного права, де норма закону, по суті, втратила свою універсальну легітимність. У будь-якому разі ситуація, за якої президентська вертикаль та уряд керуються цілком різними, взаємовиключними трактуваннями положень однієї й тієї самої Конституції, засвідчує: публічне право більше не виконує своєї головної функції — інтеграції суспільства та стримування хаосу. Натомість воно перетворюється на простір правового нігілізму, де право сили підмінило собою силу права. Це, своєю чергою, дає змогу побачити, як криза державного управління призводить до руйнування правопорядку, перетворюючи державний примус на хаотичний і непередбачуваний.
Складність діалектики «очищення» від соціально-правових проблем, взаємовідносин наднаціонального права та суверенної основи суспільного договору полягає в наявності низки самостійних, але водночас взаємопов’язаних проблем. Складність діалектики очищення від соціально-правових проблем, окреслених вище, полягає в тому, що такий процес, попри свою корисність, може створювати пастку правового нігілізму.
Наприклад, коли «стара» система влади заблокована зсередини формально легальними процедурами, «нова» влада змушена діяти на межі або за межами чинного правового поля, залучаючи для цього різноманітні, як нині модно говорити, «гібридно-правові» процедури. За таких умов, коли внутрішні гілки державної влади перебувають у стані конфлікту, а державне управління «паралізоване», особливу роль починають відігравати представники наднаціонального рівня публічного права, зокрема Суд ЄС та ЄСПЛ. Вони мають виступати не як інструмент зовнішнього диктату, що нівелює національний суверенітет, а як зовнішній «імунний захист» та «конституційне дзеркало», що особливо важливо в складні часи розвитку державності. При цьому важливо підкреслити, що національний суверенітет і національне право є і залишаються єдиними легітимними джерелами суспільного договору, оскільки вони живляться культурою та менталітетом конкретного народу. Водночас наднаціональне право є ефективним лише тоді, коли воно діє за так званим принципом субсидіарності, тобто не підміняє собою національне право, а, умовно кажучи, додатково «очищує» його від можливих «деформацій», спонукаючи апарат державного управління поважати фундаментальні права людини та принципи верховенства права. У такий спосіб наднаціональне право допомагає «врятувати» суверенну основу суспільного договору від можливого самознищення.
Висновки
З огляду на динамічний характер подій осені 2026 року, а також на те, що чимало латентних чинників і політичних наслідків досі залишаються невідомими, це дослідження не може завершитися безапеляційними твердженнями. Замість догматичних висновків пропонуємо радше прогностичні запитання, адресовані насамперед європейським колегам, які можуть окреслити подальші напрями розвитку європейської правової думки.
1. Про межу між легальністю та легітимністю: якщо в майбутньому правова система під впливом «негнучкого» типу влади стане формально «бездоганною», але водночас залишатиметься глибоко несправедливою за своєю суттю, де проходитиме межа між легальністю та легітимністю під час оцінювання такої системи й визначення необхідних шляхів її вдосконалення? Чи можливий узагалі «правовий нігілізм заради справедливості»?
2. Про життєздатність суспільного договору: чи здатна сучасна європейська модель технократичного державного управління в принципі оновлювати суспільний договір, не доводячи ситуацію до вуличних заворушень чи штурму вищих судових інституцій? Чи не свідчать події осені 2026 року про кризу самої моделі класичної представницької демократії та необхідність переходу до принципово нових форм реалізації державної влади, що вже «проглядається» у зверненні до цифрових або безпосередніх форм правотворчості?
3. Про баланс суверенітету та наднаціонального контролю: як зберегти національне право як автентичне джерело суспільного договору, якщо внутрішні державні інституції виявляються практично безсилими перед кризою політичної влади? Де пролягає межа, за якою «рятівне» втручання наднаціональних інституцій (ЄС, ЄСПЛ) може перетворитися на наднаціональний диктат, що, своєю чергою, загрожуватиме позбавити національну державність її суверенної правової волі?
4. Про майбутнє імперативного методу: чи спроможне публічне право зберегти свій імперативний характер («вертикаль влади») в епоху горизонтальних мережевих суспільств? Чи не перетворюватиметься будь-яка спроба держави застосувати легальний примус на постійне джерело суспільної дестабілізації, якщо філософію державного управління не буде «перепрограмовано» з функції «панування» на функцію «надання сервісу та ведення діалогу»? Такі запитання можна продовжити.
І наостанок. У будь-якому разі процес дедалі глибшої інтеграції України у світовий, передусім європейський, простір слід розглядати як об’єктивно необхідний. Водночас така інтеграція має бути виваженою та продуманою. Як зазначав відомий політолог Карл Поппер у своїй фундаментальній праці «Відкрите суспільство та його вороги», необхідно всіляко уникати «утопічної соціальної інженерії» та прагматично оцінювати можливі варіанти планування й розвитку соціальних подій, особливо в складні періоди трансформації державності. Саме привернення уваги до цих положень і становило основну мету цієї публікації.
Джерело: Юридичний вісник України







