Думка експерта
Чому судова система України не відповідає вимогам суспільства щодо справедливого правосуддя?
ПРОДОВЖЕННЯ. Початок у №11
Держава надала суддям усі можливості для здійснення правосуддя чесно, неупереджено, відповідно до норм чинного законодавства — гарантування незалежності й недоторканність суддів на рівні Конституції і законів України, забезпечення суддів винагородою і довічним утриманням, що у десятки разів більші ніж у пересічних українців, постійне здійснення заходів щодо покращення умов праці та інше.
Задля забезпечення ефективної діяльності й удосконалення судової системи на постійній основі працюють такі державні структури, як Національна школа суддів України, Вища Кваліфікаційна комісія суддів України (далі ВККСУ), Вища рада правосуддя (далі ВРП), Державна судова адміністрація України (далі ДСАУ), Служба судової охорони (ССО), апарат суду. Для їх утримання, а також утримання саме суддів держава витрачає щорічно сотні мільярдів гривень коштів платників податків.
З іншого боку, з метою запобігання, профілактики, протидії та подолання злочинів у суддівському середовищі існують ГПУ та її підрозділи на місцях, НАБУ, САП, СБУ, ДБР, МВД, які до речі також фінансуються за кошти платників податків. У зв’язку з цим цілком природно, що громадяни України мають право на відповідне відношення до себе з боку суддівського корпусу, яке полягає в поважному ставленні до учасників процесу, прийнятті виключно правосудних, справедливих та законних рішень.
Трохи статистики за останні два роки
Знову ж таки відповідно до ч. 2 ст. 45 Закону рішення про відмову у відкритті дисциплінарної справи ухвалюється Дисциплінарною палатою та оскарженню не підлягає. Таким чином, якщо суддя всякими правдами, а можливо й не правдами, один раз вже відбився від відкриття дисциплінарного провадження, то це вже практично індульгенція, бо скаржитися нема кому.
Практично нічого нового до вже наведеного опису заявника до ВРП, як типового кляузника додати не можливо. Але звертає увагу той факт, що переважна кількість підстав для відмовлення у відкритті дисциплінарних справ — 2 787, знаходиться у площині незгоди із судовим рішенням. Требо зазначити, що це найбільш зручний варіант для формальної відмови, та й ще як було зазначено раніше, побудований на оціночних судженнях.
Зрештою з 9 074 розглянутих залишилося 314 дисциплінарних справ стосовно 348 суддів. Переважна більшість справ відкрита з наступних підстав, передбачених частиною першою статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»:
– підпунктом «а» пункту 1 (незаконна відмова в доступі до правосуддя) — 62;
– підпунктом «б» пункту 1 (незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору) — 74;
– пунктом 2 (безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом) — 101;
– пунктом 3 (допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності) — 135;
– пунктом 4 (умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод) — 112.
Відповідно притягнуто до дисциплінарної відповідальності 212 суддів в діяннях яких Дисциплінарними палатами було встановлено склад дисциплінарних проступків, що охоплюється підставами дисциплінарної відповідальності, визначеними частиною першою статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з яких найбільшими були наступні:
– підпунктом «а» пункту 1 (незаконна відмова в доступі до правосуддя) — 25 суддів;
– підпунктом «б» пункту 1 (незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору) — 25 суддів;
– пунктом 2 (безпідставне затягування або невжиття суддею заходів щодо розгляду заяви, скарги чи справи протягом строку, встановленого законом) — 45 суддів;
– пунктом 3 (допущення суддею поведінки, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, зокрема в питаннях моралі, чесності, непідкупності) — 53 суддів;
– пунктом 4 (умисне або внаслідок грубої недбалості допущення суддею, який брав участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і основоположних свобод) — 35 суддів.
Слід зазначити, що з перелічених прикладів найбільш складними, неоднозначними й амбівалентними є саме підстави, передбачені підпунктом «б» пункту 1 та пунктом 4. Вивчаючи офіційні документи ВРП — рішення Дисциплінарних палат ВРП та дисциплінарних інспекторів ВРП, а також щорічні доповіді про стан забезпечення незалежності суддів в Україні, Огляди рішень ВРП, Звіти ВРП та інше привертає увагу занадто часте посилання на досить ліберальні поради європейських інституцій щодо дисциплінарної відповідальності суддів.
У більшості європейських країн, які досить уважно реагують на пропозиції і висновки Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ), GRECO (Група держав проти корупції), CEPEJ (Європейська комісія з ефективності правосуддя), Венеціанської комісії, CCJE (Консультативна рада європейських суддів — КРЄС), ODIHR (Бюро з демократичних інститутів та прав людини БДІПЛ), FRA (Агентство ЄС з основних прав), ENCJ (Європейська мережа рад судової влади), на відміну від України вже побудовано громадянське суспільство, в якому влада підзвітна і підконтрольна суспільству.
По-друге, в жодній європейській країні відсутні таки жахливі випадки, коли голова Конституційного суду (О. Тупицький звинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень проти правосуддя, зокрема у підкупі свідка, створенні штучних доказів захисту та наданні завідомо неправдивих показань). Голова Верховного Суду (В. Князєв) звинувачується в організації масштабної корупційної схеми та отриманні хабаря у розмірі близько 3 млн $. Суддя Господарського суду Дніпропетровської області (Е. Бондарєв) для вирішення особистих корпоративних питань наймає кілерів для усунення партнера. А ще існують сотні й сотні подібних ганебних епізодів в поведінці вітчизняних служителів Феміди.
Аналогічної думки додержується М. Мельник, стверджуючи, що у більшості випадків «міжнародні стандарти у сфері судочинства» є положеннями консультативних, рекомендаційних чи взагалі аналітичних документів, які не містять нормативних приписів. При цьому консультативно-рекомендаційні «міжнародні стандарти» можуть служити орієнтирами для удосконалення законодавства та практики, можуть використовуватися у правозастосовній діяльності, але класти їх в основу рішень судів чи дисциплінарних органів, наділяючи при цьому їх більшою юридичною силою за приписи вітчизняного законодавства (з Конституцією включно) — це явний перебір.
Продовжуючи згадану тему необхідно звернути увагу на дуже чутливу реакцію представників демократичних країн на найменші спроби посягань на незалежність та недоторканність суддів з боку влади.
Читайте також: Судовий казус. Тяжкі тілесні ушкодження внаслідок злочинної недбалості
Проблема України, яка застрягла в здійсненні транзиту від авторитаризму до демократії, полягає саме в існуванні масової корупції серед суддів незалежно від інстанційності і спеціалізації судів. Треба звернути особливу увагу на відомий висновок Консультативної Ради Європейських суддів, який майже ніколи не згадується у відповідних вітчизняних документах. Корупція серед суддів є однією з головних загроз суспільству та функціонуванню демократичної держави. Вона підриває суддівську доброчесність, яка є основоположним принципом верховенства права. Суддівська доброчесність — найважливіша передумова ефективних та неупереджених національних систем правосуддя. Вона тісно пов’язана з концепцією незалежності суддів: остання забезпечує доброчесність, а доброчесність посилює незалежність. Питання суддівської доброчесності в наш час стає все більш актуальним.
Таким чином, суддівська доброчесність та незалежність суддів є взаємозалежними категоріями. Доброчесність суддів неможлива при наявності залежності суддів від різноманітних важелів впливу будь то провладні, адміністративні або корупційні. В свою чергу незалежність і недоторканість суддів, за умов відсутності високого рівня доброчесності, є основою для розгулу суддівського свавілля та зловживань, в тому числі корупційних.
Компроміс саме й полягає в тому, щоб знайти рішення при якому відповідальність суддів та їх підзвітність перед суспільством не стали приводом для руйнування їх незалежності. Саме цю ідею підтверджує наступний висновок КРЄС «Якщо відповідальність суддів не регулюється чітко та належним чином — підривається незалежність судової влади». Цей висновок необхідно доповнити наступним: «А якщо відповідальність суддів надмірно розмита та ліберальна — підривається правосудність, справедливість та законність судових рішень». Як у цій ситуації не згадати Марка Тулія Цицерона «Безкарність — найбільше заохочення злочину».
І знову напрошується вже згаданий раніше висновок КРЄС «Незалежність суддів є прерогативою або привілеєм, що надається не на користь власних інтересів суддів, а на користь забезпечення верховенства права та на користь тих осіб, які покладають надію на правосуддя». Іншими словами, судова незалежність є необхідним засобом для досягнення іншої соціальної мети — вирішення справ неупередженою нейтральною третьою стороною, що в результаті забезпечуватиме встановлення соціальної справедливості у правовому конфлікті. На жаль, слід відзначити, що у суддів із роками виробляється високий рівень імунітету до таких морально етичних норм, як сором, совість, мораль, без яких вершити правосуддя практично неможливо. Приймати рішення, ухвалювати вироки — можна, а ось вершити правосуддя — виключено.
Яку роль відіграє ВРП у цих процесах?
Свого часу Юридичний Вісник України вже висвітлював й достатньо обґрунтовано та докладно обговорював рішення судді Господарського суду Дніпропетровської області Дупляка С. А. Стисло аналізуючи політ правової фантазії судді Дупляка С. А. можна навести таке.
Оцінюючи межі застосування ЗУ Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку і відповідаючи на питання чи поширюються на мешканців індивідуальних житлових будинків (садиб) положення зазначеного закону «Суд дійшов висновків, що положення Закону «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» не встановлювали заборони будинкам, які не об’єднані спільними комунікаціями, об’єднуватися в одне об’єднання…». Цитата наведена буквально, як написано у зазначеному рішенні.
Дослівне посилання на ЗУ Про ОСББ виглядає наступним чином «Цей Закон визначає правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об’єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов’язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку». Тобто ідеологія закону про ОСББ полягає в необхідності сумісного утримання майна багатоквартирного будинку, яке є спільною власністю співвласників будинку і про ніякі садиби не йдеться.
Епіграфом до наступної частини публікації може бути: «Якщо факти не підтверджують вибудовану вами систему доказів, то їх необхідно позбутися». З метою хоч якогось виправдання своєї позиції суддя Дупляк С.А. зазначає «Належних доказів на підтвердження своїх доводів, викладених у позовній заяві, позивач суду не надав». При цьому три докази суддя відхилив, а тринадцять доказів без коментарів і пояснень взагалі не розглянув, як такі що, на його думку, «не стосуються предмета доказування».
Всупереч положенням ч. 1 ст. 86 ГПКУ «Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів», в рішенні судді Дупляка С.А. відсутній жодний мотив, за яким суд зазначені аргументи відкинув, не зважаючи на те що вони безумовно стосувалися предмету позову та суттєво впливали на можливість прийняти законне та обґрунтоване рішення.
Читайте також: Зайняття посади голови суду на тимчасово окупованій території АР Крим свідчить про прямий умисел вчинення колабораційної діяльності
Після такої оригінальної підготовки Дупляк С.А. робить такий висновок: «позивач не довів суду неправомірність застосування до правовідносин сторін, які виникли між ними з приводу утримання спільного майна, положень Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку». Відповідні дії судді Дупляка С.А цілком підпадають під кваліфікацію підпункту б п. 1 частини 1 ст. 106 ЗУ Про судоустрій і статус суддів «незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору», та підпункту г частини 1 ст. 106 «порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості», що надає переконливі та незаперечні підстави для дисциплінарної відповідальності судді.
Дисциплінарна скарга до ВРП
Враховуючи викладене, була подана відповідна Дисциплінарна скарга до ВРП, яка за результатами автоматизованого розподілу справ для попередньої перевірки була передана дисциплінарному інспектору Пилипенку С.М.
Звертає увагу той факт, що з самого початку дисциплінарний інспектор Пилипенко С.М. задля підтримки позиції судді Дупляка посилається на рішення судів вищих інстанцій, які залишили рішення Дупляка С.А. в силі. По-перше заявник не оспорює вказане рішення, по-друге рішення судів вищих інстанцій не є індульгенцією стосовно притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. Але вже починає проглядатися певна тенденція у поведінці дисциплінарного інспектора.
Зважаючи на те, що орган, який здійснює дисциплінарне провадження щодо судді, не перевіряє законність судового рішення, а перевіряє дії судді під час ухвалення такого рішення в частині наявності порушень, які є підставою для застосування дисциплінарної відповідальності. Таку позицію висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2018 року у справі № 11-386 сап 18, навіщо інспектор Пилипенко С.М. робить неодноразові спроби сформулювати думку щодо законності та обґрунтованості рішення судді Дупляка С.А., посилаючись на рішення апеляційного та Верховного суду. При тому, що «Оцінка правомірності ухваленого суддями рішення не належить до повноважень дисциплінарного органу і не є предметом розгляду ВРП».
Більш того, дисциплінарне провадження та перегляд судового рішення судом вищої інстанції є окремими і навіть не пов’язаними між собою процедурами. Відповідно скасування чи нескасування рішення судді, який притягується до дисциплінарної відповідальності, не має наперед встановленої сили для ДП ВРП. Враховуючи, що саме ВРП є єдиним органом, компетентним встановлювати наявність чи відсутність у діях судді складу дисциплінарного проступку. Натомість завданням суду є вирішення юридичного спору чи кримінального провадження, а не накладення дисциплінарного стягнення на суддю.
І ось тут починаються чудеса еквілібристики. Посилаючись на п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Європейська конвенція з прав людини), інспектор Пилипенко досить вільно трактує положення цієї норми, не зважаючи на те, що в п. 1 ст. 6 мова взагалі й близько не йде про дії судді під час вивчення й оцінки аргументів і доводів сторін. «Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент».
Водночас відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПКУ обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Більш того, відповідно до ч. 4 ст. 238 ГПКУ у мотивувальній частині рішення зазначаються, серед іншого, перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі. Втім, незважаючи на положення ст.238, суддя Дупляк С.А. не дослідив та не надав оцінку доказам, наданих позивачем в обґрунтування своїх вимог. До того ж, відповідно до ст. 237 ГПКУ при ухваленні рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин. Такими чином, всупереч ст. 236, ст. 237, ст. 238 ГПКУ суддя Дупляк С.А. вчинив дії які є підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності згідно з підпунктом «б» пункту 1 частиною першою статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору. З яких причин дисциплінарний інспектор Пилипенко С.М. закрив очі на перелічені дії судді Дупляка С.М., як кажуть слідству поки що невідомо. (Далі буде…)
Володимир ДОН, член Національної спілки журналістів України
Джерело: Юридичний вісник України
