Думка експерта
Організована злочинність в Україні. Частина 6
Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5
Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 6. На часі — зміна політичної системи України
Олена БУСОЛ доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ |
Богдан Романюк кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області |
Судові інститути як засіб вирішення політичних інтересів
Значну роль у цьому мала б відігравати виконавча гілка влади через належну реакцію органів безпеки, прокуратури, але їх керівництво, як уже сказано в нашій статті в попередньому номері ЮВУ, призначається Президентом України та йому підзвітне. Судова гілка влади також через нерівнозначність повноважень судів, нині виокремилася в закриту структуру. Замість органів правосуддя, суди, які повинні вирішувати всі правові суперечки як неупереджені арбітри в конфліктах, у тому числі між іншими гілками влади, та приймати справедливі рішення, самі стали проблемним інститутом держави. На нього, за принципом взаємостримування та взаємообмеження, не мають належного впливу інші гілки влади, а часто –лише особи та структури, які самі заслуговують на пильну увагу правоохоронних та судових органів.
Політичні сили, що приховано фінансуються організованими злочинними об’єднаннями чи дотичними до них олігархічними групами, часто розглядають судові інститути також як засіб вирішення політичних та економічних інтересів. Саме тому їм вдається трансформовувати положення основоположних нормативних актів, виходячи з власних інтересів та переконань.
Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, які зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та посадових осіб, що стають легкою здобиччю організованої злочинності.
Політизація конституційного процесу призводить до того, що політична реформа (через внесення змін до Конституції України такими політичними суб’єктами) ще гірше розбалансовує взаємодію гілок влади. Останні рішення Конституційного Суду України засвідчили, що він також політизований і не є надійним гарантом Основного Закону української держави. Вважаємо, що його політизація й неоднорідність закладені вже самою процедурою формування КСУ різними політичними інституціями. Не кращим варіантом у процесі законотворення стало позбавлення цього суду права тлумачення законів, що також вносить дизбаланс і неоднозначність вітчизняного процесу правозастосування. Це ще один крок до застосування законів на користь зацікавлених суб’єктів, що сповна експлуатують матеріальні та фінансові ресурси нашої держави з метою отримання незаконних і тіньових капіталів.
Тому фундаментальні конституційні зміни з метою перерозподілу інституційних повноважень Президента України, законодавчої й виконавчої гілок влади. та фактична зміна політичної системи України, є на часі. Але це повинні бути якісні зміни, а не «технологічні».
Механізм легітимного формування відповідних гілок влади
Слід також зазначити, що в ході демократизації стало зрозумілим, що проголосити в Конституції демократичні права і свободи замало для того, щоб вони реально втілилися в повсякденне життя суспільства. Це саме стосується й проголошення в Основному Законі того, що за Конституцією Україна є соціальною та правовою державою. Поки що лише тривають подальші політико-економічні процеси, які пов’язані з перерозподілом «прихватизованого» суспільного багатства, монополізацією виробництва в галузях металургії, енергетики тощо, в ході яких триває жорстока боротьба без правил за власність і надприбутки. І тому гарні «побажання» Конституції залишаються українською мрією.
Це саме стосується й законодавчого процесу, який сприймається названими вище структурами переважно крізь призму власних, переважно короткострокових, політичних та економічних інтересів або залежно від їхнього політичного чи, державного статусу чи перебування в опозиції.
Формою реального впливу громадян на політичний курс держави та законодавчий процес є механізм легітимного формування відповідних гілок влади. Чіткому законодавчому регулюванню виборчої діяльності щодо органів державної влади сприятиме лише такий виборчий процес, доступ до якого доступний усім правоздатним громадянам нашої держави, незалежно від їх політичних уподобань, фінансової спроможності чи місця знаходження тощо. Недосконалість і контрольованість його панівними олігархічними чи організованим злочинними кланами — це примус до покори й нівелювання громадської думки, що підвищує соціальне напруження в суспільстві та знижує рівень громадської довіри до політичного процесу в державі.
Тому виборча система і принципи формування парламенту повинні чітко визначатися в Основному Законі держави, а не змінюватися періодично залежно від політичної кон’юнктури. В Конституції повинні бути також визначені основні засадничі положення про вимоги до кандидатів, порядок їх висунення, джерела фінансування тощо.
Ідеологія політичних сил в Україні щодо державотворчих процесів також не позбавлена впливів олігархів, організованих злочинних угрупувань через відповідне їх фінансування, а тому вона часто підміняється політичними гаслами, не реальними обіцянками. Такі дії політиків неспроможні консолідувати українське суспільство та реалізувати національну ідею державотворення.
Усі ці важливі складові політичної системи не спроможні сформувати в Україні належну соціальну та політичну практику, політичну та правову свідомість як частину суспільної свідомості, щодо несприйняття не тільки самої організованої злочинності як вкрай негативного соціального зла, але й самих її фонових явищ.
Організована злочинність досягає найвищого ступеня свого професіоналізму та створює в суспільстві уяву, нібито, своєї відсутності, що нині відбувається в Україні. Замасковуючись, вона проникає тим чи іншим способом у політичні структури для свого прикриття та подальшої експлуатації їх на свою користь. У цьому випадку суттєво знижуються можливості демократичних та державотворчих процесів, які несуть загрозу її існуванню. Своєю чергою страждає політична та правова свідомість членів суспільства. В результаті в них настає апатія до державотворчих процесів, адже політична та правова свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура — як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.
Тому політична підсистема України сьогодні знаходиться у вкрай важкому стані, вона не в змозі інтенсивно генерувати та приймати законодавчі й інші рішення щодо прогресивних заходів державотворчих процесів.
Члени партії — це кон’юнктурники
Важливу роль у консолідації суспільства та налагодженні взаємозв’язку між гілками державної влади на різних рівнях та самою державою і громадянською спільнотою повинні здійснювати політичні партії. Вони є невіддільним елементом сучасного цивілізованого громадянського суспільства. Через них суспільство здійснює свій вплив на політичну систему держави та її соціально-економічну діяльність для загального блага громадян. Впевнені, що політичні партії не повинні обмежуватися участю у функціонуванні політичної влади для задоволення своїх амбітних інтересів чи інтересів їх організаторів та спонсорів. Вони мають стати справжніми виразниками інтересів і цілей певних соціальних груп людей у побудові справедливого суспільства. Партії мають брати активну участь у формуванні органів державної влади та призначені їх керівників, затвердженні й реалізації політичного курсу держави.
Українську політичну підсистему пронизує багатопартійність. Партії створюються навколо певних постатей політичних діячів без сталої й виразної ідеологічної програми, а лише з набором популістських гасел. Популізм, як правило, є вираженням інтересів певних деструктивних груп суспільства. Члени такої партії — це кон’юнктурники із жадобою за будь-що стати народним депутатом з метою задоволення амбіційних чи комерційних потреб. Такі партійці пов’язані відносинами лояльності, вірності, спільного бізнесу зі спонсором і керівником партії. Тому під час виборів, як правило, змагаються не ідеологічні й програмові положення кандидатів від партій, а окремі особистості від партії та їх фінансові можливості.
Існує ще дуже велика кількість нечисельних і слабо організованих партій, що не мають взагалі соціальної бази для існування. Такі партії неспроможні виконувати всі основні свої функції. Їхні політичні та соціально-економічні програми не підтримуються більшістю громадян України. А якщо й підтримуються, то лише на короткий період, до розпізнання їх неправдивості та невиконання обіцянок.
Тому на порядку денному гостро стоїть питання політизації, демократизації та професіоналізації політичних партій в Україні та їх фінансування. Що стосується останнього, то орієнтири подальшого розвитку національних законодавств європейських країн у сфері фінансування партій визначено, зокрема, Рекомендацію Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1516 (2001), Правилами щодо фінансування політичних партій, що прийняті Венеціанською Комісією на 46-му пленарному засіданні 9–10 березня 2001 р. Рекомендацією Rec (2003)4 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо Єдиних правил проти корупції у сфері фінансування політичних партій та виборчих кампаній від 8 квітня 2003 р.
Громадські формування повинні складатися з професійних діячів
Чимала роль у політичному житті суспільства належить громадським формуванням, які мають на меті вирішення й проблем політичної системи для захисту інтересів відповідних членів суспільства. Але кожне таке формування має складатися з професійних діячів, а не випадкових особистостей без фаху та стажу професійної діяльності. Громадські організації повинні мати статут із чітко визначеними завданнями, прозорими джерелами фінансування в межах чинних законів нашої держави, а не бути тільки провідником ідей відповідних покровителів, спонсорів, у тому числі іноземних держав. Сліпе виконання іноді сумнівних алгоритмів дій, заданих міжнародними організаціями, без урахування національних особливостей та реалій, тільки в обмін на грантові кошти, призводить до втрати суверенітету держави, що ми можемо спостерігати в деяких країнах, що розвиваються.
Нерозвиненість справжніх і ефективних інститутів громадянського суспільства, суттєві відмінності їх цінностей та інтересів, національних орієнтацій шкодять досягненню суспільного прогресу.
Нині, в умовах системних трансформацій, коли Україна знаходиться в стані протиборства з Російською Федерацією, як ніколи постає потреба в законодавчому визначенні взаємовідносин держави з політичними партіями та громадськими формуваннями як фактора забезпечення сталого політичного курсу і демократичного розвитку нашої політичної системи.
Про незалежність чи нейтральність ЗМІ не йдеться
Активним і самостійним елементом політичної підсистеми розвиненого суспільства в демократичних країнах є засоби масової інформації. Вони суттєво впливають на її розвиток та сприяють реалізації політичних цілей, вихованню правосвідомості громадян.
У перші роки незалежності засоби масової інформації намагалися звільнитися з-під державного й політичного диктату. Але їх роздержавлення призвело до ще більшої залежності й диктату їх приватних власників з властивими їм приватнопідприємницькими інтересами та різними політичними поглядами взагалі на політичні процеси щодо державного устрою України тощо. Їх інтереси завжди домінують у програмах засобів масової інформації, а тому говорити про їх незалежність чи нейтральність не доводиться. Про це свідчить й нещодавнє рішення РНБО України про введення санкцій щодо телеканалів 112, NewsOne та ZIK.
Така модель політичного устрою держави лише сприяє своїм негативним тлом існуванню організованої злочинності та є її детермінантою. Найбільш яскраво зазначені негативні явища проявляються саме у функціонуванні представницьких органів влади, політичних партій та різного роду громадських формувань.
Еліти відіграють вирішальну роль
Причинами такого незадовільного стану політичної підсистеми є не тільки неоднорідність і різке розшарування соціальних верств українського суспільства через кримінально-олігархічну природу національного підприємництва, а й через відсутність політичної культури. Низька культура також не сприяє формуванню довіри членів суспільства до державних органів влади та головних напрямків і цілей державної політики щодо побудови демократичної системи суспільства. Це є ознакою політичної слабкості, несформованості та неорганізованості нової сучасної політичної еліти.
Політична система держави через свої «хвороби» та «окупації» організованими олігархічно-кримінальними кланами сама вже не в змозі швидко «вилікуватися», а народ після двох «майданів» зневірився та впав в апатію. Тому єдиним рушієм подальшого розвитку української держави може бути лише нова політична еліта, за умови здійснення нею ефективних реформ, що не виключає при цьому й великої частки системних помилок.
Наше бачення важливої ролі політичної еліти у державотворенні базується не лише на власних дослідженнях і практиці діяльності. Воно також збігається з більшістю висновків елітологів, що саме елітні прошарки суспільства та їх лідери відіграють вирішальну роль в історичному процесі та є його визначальною силою.
Зародження своєрідної української політичної еліти розпочалося ще в кінці 90-х років минулого століття в період розвалу СРСР. Вона, в основному, складалася з представників партійно-комсомольського клану і старої бюрократії. Останні, переконавшись у неминучості змін старої політичної системи, використовуючи тогочасні народні настрої щодо реалізації споконвічного прагнення українців до відновлення своєї незалежної держави, прикинулися великими «українцями». Нові українці стали використовувати своє службове становище, досвід управлінської діяльності й зв’язки вже для розвалу союзної держави й створення незалежної України. Але метою, в більшості з них було зайняти чільне місце в державному апараті, промисловості та сільському господарстві в уже новоствореній державі та сповна використати його для накопичення власного капіталу в процесі «прихватизаційних» процесів. Значна кількість керівників заводів та фабрик, радгоспів, колгоспів, скупивши за мізерну ціну акції та майнові сертифікати у своїх працівників та інших осіб, стали уже їх господарями. У процесі такого «розкуркулювання» громадян, партійні й комсомольські гроші були використані для створення власних банків.
Відчувши безкарність за свої діяння, вони взялися не за розбудову сильної політичної системи та проведення політики національного відродження і соціальноекономічних перетворень, а за подальшу «прихватизацію» та розкрадання залишків державного майна і створення монопольних секторів економіки для отримання надприбутків без впровадження у виробництво сучасних наукових технологій та покращення належного матеріального й соціального забезпечення найманих працівників. З «прихватизацією» вони «справилися», на черзі українська земля як власність українського народу. Процес запущено, тож думаємо, що результати не забаряться.
Україна із самого початку незалежності мала лише невелику групу національно налаштованої еліти, основу якої складали, в основному, колишні «шістдесятники» — покоління української інтелігенції другої половини 1950-х років, яким вдалося вижити в умовах колишнього радянського тоталітарного режиму. Завдяки їхній активній політичній позиції в законодавчих та виконавчих органах влади в Україні було проведено ряд кардинальних реформ для розбудови незалежної держави, але вони не складали політичної більшості, а з плином часу взагалі відійшли від активної політичної діяльності, що негативно позначилося на перших та наступних етапах демократичної трансформації українського суспільства.
Апатія людей до діяльності владних
структур посилюється, або кастова псевдоеліта
Натомість на фоні не до кінця сформованої сильної й стабільної політичної системи України розквітла організована злочинність, представники якої проникли й добре вкорінилися в органах державної влади. А деякі з них зайняли найвищі пости в державі: П. Лазаренко, скажімо, очолив український уряд, а В. Янукович навіть став главою країни.
Оскільки організована злочинність проникла в усі сфери функціонування держави, то вона й далі завдає величезної шкоди її розвитку. А тому подолання цього вельми шкідливого суспільного явища перетворюється в надзвичайно складну проблему, яка найперше становить загрозу політичній системі нашої держави, її стабільності й безпеці суспільства, що підриває її демократичні інститути та цінності. Про те, що ця загроза не зникла, свідчить той факт, що й нині серед представників нового покоління управлінців, що прийшли до влади, є колишні й нинішні представники організованого криміналітету, їх діти та онуки зі згубними звичками батьків. А суспільний запит на нову національну демократичну еліту залишається невиконаним.
Апатія людей до діяльності владних структур посилювалася завдяки невиправданим сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя.
За такої складної ситуації найнагальнішою є проблема видозмін у середовищі українських еліт, але це питання сьогодні, як і в попередні роки, залишається поза увагою держави, партій та громадських формувань. Ми добре розуміємо, що перехід від теперішньої кастової псевдоеліти, яка звикла працювати на благо лише своїх бізнесових інтересів, до справжньої, національно свідомої вітчизняної еліти, є надзвичайно складним. Але й не варто сподіватися, що суспільна еволюція сама по собі найближчим часом може призвести до різких перетворень у середовищі нинішніх елітних прошарків. Для цього потрібен чималий час прозріння та формування передових прошарків населення. Враховуючи складну ситуацію в політичній підсистемі українського суспільства, гібридну війну, яка не оминула нашу державу, неоднозначну політичну ситуацію в світі, неефективна протидія транснаціональній організованій злочинності може привести до «полонення» або навіть розвалу держави.
Треба діяти
Тому потрібно діяти негайно й ефективно. Однією з найважливіших проблем нинішнього етапу вдосконалення політичної підсистеми українського суспільства є забезпечення якісних та суттєвих перетворень в елітних групах. Безумовно, що розв’язання зазначеного питання залежать від суттєвих кроків у реформі політичної підсистеми та переходу до дієвої й справжньої її парламентсько-президентської моделі тощо. Вона, своєю чергою, може зробити суттєвий крок до вдосконалення виборчої системи, що в подальшому створить нормативно-правовий інститут для життєдайного середовища щодо народження й функціонування нової ефективної суспільно-політичної моделі політичної еліти України.
Один із таких важливих кроків уже зробив Президент України В. Зеленський, який виніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Наступними мають бути схвалені заходи держави щодо реформи структури й повноважень гілок влади, системи виборів до представницьких органів та програми формування кадрового резерву аполітичних і відповідальних державних службовців, як це відбувається в низці держав світу та Європи, й розвитку елітарних формувань з найкращих представників українського суспільства зі всіх регіонів України. Вони повинні бути віддані службі на українську державу та праці на благо захисту інтересів і потреб населення, а не олігархічних чи злочинних кланів. Еліту повинні складати чесні, з особливими моральними й інтелектуальними якостями та віддані справі особистості, що своєю продуктивною професійною працею, вмінням, талантом довели, що для них «суспільне» вище за «особисте». Еліта держави повинна формуватися лише за принципом результативності діяльності й висуватися самим суспільством через ту чи іншу відкриту процедуру відбору.
Аристократичне суспільство
Лише з такою політико-чиновницькою елітою Україна реалізує конституційні принципи побудови успішної держави. Як сказав Отто фон Бісмарк (1815–1898 рр.) — прем’єр-міністр Пруссії (1862–1890 рр.), бундесканцлер Північнонімецького Союзу (1867–1871 рр.), перший райхсканцлер Німецької імперії (1871–1890 рр.): «З поганими законами та гарними чиновниками можна правити державою. Але якщо чиновники погані, не допоможуть навіть найкращі закони».
Так само не можна обійти увагою й одного зі співтворців концепції елітаризму Х. Ортегу-і-Гассета (1883–1955 рр.), іспанського філософа, який робить висновок (Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори. Київ: Основи, 1994. С. 15), що «суспільство завжди є динамічною єдністю двох факторів: меншості і мас. Меншість — це індивіди або група індивідів, що якісно відрізняються від натовпу. Маса — це натовп людей, що не мають окремих ознак, які б їх відокремлювали». У своїй праці «Повстання мас» він зазначає, що еліта — це особи, які інтелектуально або морально стоять над людською масою та мають розвинуте почуття відповідальності. Людське суспільство за своєю суттю завжди аристократичне, хоче воно цього чи ні; воно лише тому суспільство, що є аристократичним, і перестає бути суспільством, коли перестає бути аристократичним.
Джерело: Юридичний вісник України
