Організована злочинність в Україні. Частина 6 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 6

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 6. На часі — зміна політичної системи України

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Судові інститути як засіб вирішення політичних інтересів

Значну роль у цьому мала б відігравати виконавча гілка влади через належну реакцію органів безпеки, прокуратури, але їх керівництво, як уже сказано в нашій статті в попередньому номері ЮВУ, призначається Президентом України та йому підзвітне. Судова гілка влади також через нерівнозначність повноважень судів, нині виокремилася в закриту структуру. Замість органів правосуддя, суди, які повинні вирішувати всі правові суперечки як неупереджені арбітри в конфліктах, у тому числі між іншими гілками влади, та приймати справедливі рішення, самі стали проблемним інститутом держави. На нього, за принципом взаємостримування та взаємообмеження, не мають належного впливу інші гілки влади, а часто –лише особи та структури, які самі заслуговують на пильну увагу правоохоронних та судових органів.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Політичні сили, що приховано фінансуються організованими злочинними об’єднаннями чи дотичними до них олігархічними групами, часто розглядають судові інститути також як засіб вирішення політичних та економічних інтересів. Саме тому їм вдається трансформовувати положення основоположних нормативних актів, виходячи з власних інтересів та переконань.

Недостатність законодавчого врегулювання зазначених питань, особливо тих, які зачіпають інтереси різних владних інститутів, створює постійну політичну напругу та можливість зловживання владними повноваженнями з боку окремих органів влади та посадових осіб, що стають легкою здобиччю організованої злочинності.

Політизація конституційного процесу призводить до того, що політична реформа (через внесення змін до Конституції України такими політичними суб’єктами) ще гірше розбалансовує взаємодію гілок влади. Останні рішення Конституційного Суду України засвідчили, що він також політизований і не є надійним гарантом Основного Закону української держави. Вважаємо, що його політизація й неоднорідність закладені вже самою процедурою формування КСУ різними політичними інституціями. Не кращим варіантом у процесі законотворення стало позбавлення цього суду права тлумачення законів, що також вносить дизбаланс і неоднозначність вітчизняного процесу правозастосування. Це ще один крок до застосування законів на користь зацікавлених суб’єктів, що сповна експлуатують матеріальні та фінансові ресурси нашої держави з метою отримання незаконних і тіньових капіталів.

Тому фундаментальні конституційні зміни з метою перерозподілу інституційних повноважень Президента України, законодавчої й виконавчої гілок влади. та фактична зміна політичної системи України, є на часі. Але це повинні бути якісні зміни, а не «технологічні».

Механізм легітимного формування відповідних гілок влади

Слід також зазначити, що в ході демократизації стало зрозумілим, що проголосити в Конституції демократичні права і свободи замало для того, щоб вони реально втілилися в повсякденне життя суспільства. Це саме стосується й проголошення в Основному Законі того, що за Конституцією Україна є соціальною та правовою державою. Поки що лише тривають подальші політико-економічні процеси, які пов’язані з перерозподілом «прихватизованого» суспільного багатства, монополізацією виробництва в галузях металургії, енергетики тощо, в ході яких триває жорстока боротьба без правил за власність і надприбутки. І тому гарні «побажання» Конституції залишаються українською мрією.

Це саме стосується й законодавчого процесу, який сприймається названими вище структурами переважно крізь призму власних, переважно короткострокових, політичних та економічних інтересів або залежно від їхнього політичного чи, державного статусу чи перебування в опозиції.

Формою реального впливу громадян на політичний курс держави та законодавчий процес є механізм легітимного формування відповідних гілок влади. Чіткому законодавчому регулюванню виборчої діяльності щодо органів державної влади сприятиме лише такий виборчий процес, доступ до якого доступний усім правоздатним громадянам нашої держави, незалежно від їх політичних уподобань, фінансової спроможності чи місця знаходження тощо. Недосконалість і контрольованість його панівними олігархічними чи організованим злочинними кланами — це примус до покори й нівелювання громадської думки, що підвищує соціальне напруження в суспільстві та знижує рівень громадської довіри до політичного процесу в державі.

Тому виборча система і принципи формування парламенту повинні чітко визначатися в Основному Законі держави, а не змінюватися періодично залежно від політичної кон’юнктури. В Конституції повинні бути також визначені основні засадничі положення про вимоги до кандидатів, порядок їх висунення, джерела фінансування тощо.

Ідеологія політичних сил в Україні щодо державотворчих процесів також не позбавлена впливів олігархів, організованих злочинних угрупувань через відповідне їх фінансування, а тому вона часто підміняється політичними гаслами, не реальними обіцянками. Такі дії політиків неспроможні консолідувати українське суспільство та реалізувати національну ідею державотворення.

Усі ці важливі складові політичної системи не спроможні сформувати в Україні належну соціальну та політичну практику, політичну та правову свідомість як частину суспільної свідомості, щодо несприйняття не тільки самої організованої злочинності як вкрай негативного соціального зла, але й самих її фонових явищ.

Організована злочинність досягає найвищого ступеня свого професіоналізму та створює в суспільстві уяву, нібито, своєї відсутності, що нині відбувається в Україні. Замасковуючись, вона проникає тим чи іншим способом у політичні структури для свого прикриття та подальшої експлуатації їх на свою користь. У цьому випадку суттєво знижуються можливості демократичних та державотворчих процесів, які несуть загрозу її існуванню. Своєю чергою страждає політична та правова свідомість членів суспільства. В результаті в них настає апатія до державотворчих процесів, адже політична та правова свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура — як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Тому політична підсистема України сьогодні знаходиться у вкрай важкому стані, вона не в змозі інтенсивно генерувати та приймати законодавчі й інші рішення щодо прогресивних заходів державотворчих процесів.

Члени партії — це кон’юнктурники

Важливу роль у консолідації суспільства та налагодженні взаємозв’язку між гілками державної влади на різних рівнях та самою державою і громадянською спільнотою повинні здійснювати політичні партії. Вони є невіддільним елементом сучасного цивілізованого громадянського суспільства. Через них суспільство здійснює свій вплив на політичну систему держави та її соціально-економічну діяльність для загального блага громадян. Впевнені, що політичні партії не повинні обмежуватися участю у функціонуванні політичної влади для задоволення своїх амбітних інтересів чи інтересів їх організаторів та спонсорів. Вони мають стати справжніми виразниками інтересів і цілей певних соціальних груп людей у побудові справедливого суспільства. Партії мають брати активну участь у формуванні органів державної влади та призначені їх керівників, затвердженні й реалізації політичного курсу держави.

Українську політичну підсистему пронизує багатопартійність. Партії створюються навколо певних постатей політичних діячів без сталої й виразної ідеологічної програми, а лише з набором популістських гасел. Популізм, як правило, є вираженням інтересів певних деструктивних груп суспільства. Члени такої партії — це кон’юнктурники із жадобою за будь-що стати народним депутатом з метою задоволення амбіційних чи комерційних потреб. Такі партійці пов’язані відносинами лояльності, вірності, спільного бізнесу зі спонсором і керівником партії. Тому під час виборів, як правило, змагаються не ідеологічні й програмові положення кандидатів від партій, а окремі особистості від партії та їх фінансові можливості.

Існує ще дуже велика кількість нечисельних і слабо організованих партій, що не мають взагалі соціальної бази для існування. Такі партії неспроможні виконувати всі основні свої функції. Їхні політичні та соціально-економічні програми не підтримуються більшістю громадян України. А якщо й підтримуються, то лише на короткий період, до розпізнання їх неправдивості та невиконання обіцянок.

Тому на порядку денному гостро стоїть питання політизації, демократизації та професіоналізації політичних партій в Україні та їх фінансування. Що стосується останнього, то орієнтири подальшого розвитку національних законодавств європейських країн у сфері фінансування партій визначено, зокрема, Рекомендацію Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1516 (2001), Правилами щодо фінансування політичних партій, що прийняті Венеціанською Комісією на 46-му пленарному засіданні 9–10 березня 2001 р. Рекомендацією Rec (2003)4 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо Єдиних правил проти корупції у сфері фінансування політичних партій та виборчих кампаній від 8 квітня 2003 р.

Громадські формування повинні складатися з професійних діячів

Чимала роль у політичному житті суспільства належить громадським формуванням, які мають на меті вирішення й проблем політичної системи для захисту інтересів відповідних членів суспільства. Але кожне таке формування має складатися з професійних діячів, а не випадкових особистостей без фаху та стажу професійної діяльності. Громадські організації повинні мати статут із чітко визначеними завданнями, прозорими джерелами фінансування в межах чинних законів нашої держави, а не бути тільки провідником ідей відповідних покровителів, спонсорів, у тому числі іноземних держав. Сліпе виконання іноді сумнівних алгоритмів дій, заданих міжнародними організаціями, без урахування національних особливостей та реалій, тільки в обмін на грантові кошти, призводить до втрати суверенітету держави, що ми можемо спостерігати в деяких країнах, що розвиваються.

Нерозвиненість справжніх і ефективних інститутів громадянського суспільства, суттєві відмінності їх цінностей та інтересів, національних орієнтацій шкодять досягненню суспільного прогресу.

Нині, в умовах системних трансформацій, коли Україна знаходиться в стані протиборства з Російською Федерацією, як ніколи постає потреба в законодавчому визначенні взаємовідносин держави з політичними партіями та громадськими формуваннями як фактора забезпечення сталого політичного курсу і демократичного розвитку нашої політичної системи.

Про незалежність чи нейтральність ЗМІ не йдеться

Активним і самостійним елементом політичної підсистеми розвиненого суспільства в демократичних країнах є засоби масової інформації. Вони суттєво впливають на її розвиток та сприяють реалізації політичних цілей, вихованню правосвідомості громадян.

У перші роки незалежності засоби масової інформації намагалися звільнитися з-під державного й політичного диктату. Але їх роздержавлення призвело до ще більшої залежності й диктату їх приватних власників з властивими їм приватнопідприємницькими інтересами та різними політичними поглядами взагалі на політичні процеси щодо державного устрою України тощо. Їх інтереси завжди домінують у програмах засобів масової інформації, а тому говорити про їх незалежність чи нейтральність не доводиться. Про це свідчить й нещодавнє рішення РНБО України про введення санкцій щодо телеканалів 112, NewsOne та ZIK.

Така модель політичного устрою держави лише сприяє своїм негативним тлом існуванню організованої злочинності та є її детермінантою. Найбільш яскраво зазначені негативні явища проявляються саме у функціонуванні представницьких органів влади, політичних партій та різного роду громадських формувань.

Еліти відіграють вирішальну роль

Причинами такого незадовільного стану політичної підсистеми є не тільки неоднорідність і різке розшарування соціальних верств українського суспільства через кримінально-олігархічну природу національного підприємництва, а й через відсутність політичної культури. Низька культура також не сприяє формуванню довіри членів суспільства до державних органів влади та головних напрямків і цілей державної політики щодо побудови демократичної системи суспільства. Це є ознакою політичної слабкості, несформованості та неорганізованості нової сучасної політичної еліти.

Політична система держави через свої «хвороби» та «окупації» організованими олігархічно-кримінальними кланами сама вже не в змозі швидко «вилікуватися», а народ після двох «майданів» зневірився та впав в апатію. Тому єдиним рушієм подальшого розвитку української держави може бути лише нова політична еліта, за умови здійснення нею ефективних реформ, що не виключає при цьому й великої частки системних помилок.

Наше бачення важливої ролі політичної еліти у державотворенні базується не лише на власних дослідженнях і практиці діяльності. Воно також збігається з більшістю висновків елітологів, що саме елітні прошарки суспільства та їх лідери відіграють вирішальну роль в історичному процесі та є його визначальною силою.

Зародження своєрідної української політичної еліти розпочалося ще в кінці 90-х років минулого століття в період розвалу СРСР. Вона, в основному, складалася з представників партійно-комсомольського клану і старої бюрократії. Останні, переконавшись у неминучості змін старої політичної системи, використовуючи тогочасні народні настрої щодо реалізації споконвічного прагнення українців до відновлення своєї незалежної держави, прикинулися великими «українцями». Нові українці стали використовувати своє службове становище, досвід управлінської діяльності й зв’язки вже для розвалу союзної держави й створення незалежної України. Але метою, в більшості з них було зайняти чільне місце в державному апараті, промисловості та сільському господарстві в уже новоствореній державі та сповна використати його для накопичення власного капіталу в процесі «прихватизаційних» процесів. Значна кількість керівників заводів та фабрик, радгоспів, колгоспів, скупивши за мізерну ціну акції та майнові сертифікати у своїх працівників та інших осіб, стали уже їх господарями. У процесі такого «розкуркулювання» громадян, партійні й комсомольські гроші були використані для створення власних банків.

Відчувши безкарність за свої діяння, вони взялися не за розбудову сильної політичної системи та проведення політики національного відродження і соціальноекономічних перетворень, а за подальшу «прихватизацію» та розкрадання залишків державного майна і створення монопольних секторів економіки для отримання надприбутків без впровадження у виробництво сучасних наукових технологій та покращення належного матеріального й соціального забезпечення найманих працівників. З «прихватизацією» вони «справилися», на черзі українська земля як власність українського народу. Процес запущено, тож думаємо, що результати не забаряться.

Україна із самого початку незалежності мала лише невелику групу національно налаштованої еліти, основу якої складали, в основному, колишні «шістдесятники» — покоління української інтелігенції другої половини 1950-х років, яким вдалося вижити в умовах колишнього радянського тоталітарного режиму. Завдяки їхній активній політичній позиції в законодавчих та виконавчих органах влади в Україні було проведено ряд кардинальних реформ для розбудови незалежної держави, але вони не складали політичної більшості, а з плином часу взагалі відійшли від активної політичної діяльності, що негативно позначилося на перших та наступних етапах демократичної трансформації українського суспільства.

Апатія людей до діяльності владних
структур посилюється, або кастова псевдоеліта

Натомість на фоні не до кінця сформованої сильної й стабільної політичної системи України розквітла організована злочинність, представники якої проникли й добре вкорінилися в органах державної влади. А деякі з них зайняли найвищі пости в державі: П. Лазаренко, скажімо, очолив український уряд, а В. Янукович навіть став главою країни.

Оскільки організована злочинність проникла в усі сфери функціонування держави, то вона й далі завдає величезної шкоди її розвитку. А тому подолання цього вельми шкідливого суспільного явища перетворюється в надзвичайно складну проблему, яка найперше становить загрозу політичній системі нашої держави, її стабільності й безпеці суспільства, що підриває її демократичні інститути та цінності. Про те, що ця загроза не зникла, свідчить той факт, що й нині серед представників нового покоління управлінців, що прийшли до влади, є колишні й нинішні представники організованого криміналітету, їх діти та онуки зі згубними звичками батьків. А суспільний запит на нову національну демократичну еліту залишається невиконаним.

Апатія людей до діяльності владних структур посилювалася завдяки невиправданим сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя.

За такої складної ситуації найнагальнішою є проблема видозмін у середовищі українських еліт, але це питання сьогодні, як і в попередні роки, залишається поза увагою держави, партій та громадських формувань. Ми добре розуміємо, що перехід від теперішньої кастової псевдоеліти, яка звикла працювати на благо лише своїх бізнесових інтересів, до справжньої, національно свідомої вітчизняної еліти, є надзвичайно складним. Але й не варто сподіватися, що суспільна еволюція сама по собі найближчим часом може призвести до різких перетворень у середовищі нинішніх елітних прошарків. Для цього потрібен чималий час прозріння та формування передових прошарків населення. Враховуючи складну ситуацію в політичній підсистемі українського суспільства, гібридну війну, яка не оминула нашу державу, неоднозначну політичну ситуацію в світі, неефективна протидія транснаціональній організованій злочинності може привести до «полонення» або навіть розвалу держави.

Треба діяти

Тому потрібно діяти негайно й ефективно. Однією з найважливіших проблем нинішнього етапу вдосконалення політичної підсистеми українського суспільства є забезпечення якісних та суттєвих перетворень в елітних групах. Безумовно, що розв’язання зазначеного питання залежать від суттєвих кроків у реформі політичної підсистеми та переходу до дієвої й справжньої її парламентсько-президентської моделі тощо. Вона, своєю чергою, може зробити суттєвий крок до вдосконалення виборчої системи, що в подальшому створить нормативно-правовий інститут для життєдайного середовища щодо народження й функціонування нової ефективної суспільно-політичної моделі політичної еліти України.

Один із таких важливих кроків уже зробив Президент України В. Зеленський, який виніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Наступними мають бути схвалені заходи держави щодо реформи структури й повноважень гілок влади, системи виборів до представницьких органів та програми формування кадрового резерву аполітичних і відповідальних державних службовців, як це відбувається в низці держав світу та Європи, й розвитку елітарних формувань з найкращих представників українського суспільства зі всіх регіонів України. Вони повинні бути віддані службі на українську державу та праці на благо захисту інтересів і потреб населення, а не олігархічних чи злочинних кланів. Еліту повинні складати чесні, з особливими моральними й інтелектуальними якостями та віддані справі особистості, що своєю продуктивною професійною працею, вмінням, талантом довели, що для них «суспільне» вище за «особисте». Еліта держави повинна формуватися лише за принципом результативності діяльності й висуватися самим суспільством через ту чи іншу відкриту процедуру відбору.

Аристократичне суспільство

Лише з такою політико-чиновницькою елітою Україна реалізує конституційні принципи побудови успішної держави. Як сказав Отто фон Бісмарк (1815–1898 рр.) — прем’єр-міністр Пруссії (1862–1890 рр.), бундесканцлер Північнонімецького Союзу (1867–1871 рр.), перший райхсканцлер Німецької імперії (1871–1890 рр.): «З поганими законами та гарними чиновниками можна правити державою. Але якщо чиновники погані, не допоможуть навіть найкращі закони».

Так само не можна обійти увагою й одного зі співтворців концепції елітаризму Х. Ортегу-і-Гассета (1883–1955 рр.), іспанського філософа, який робить висновок (Ортега-і-Гассет Х. Вибрані твори. Київ: Основи, 1994. С. 15), що «суспільство завжди є динамічною єдністю двох факторів: меншості і мас. Меншість — це індивіди або група індивідів, що якісно відрізняються від натовпу. Маса — це натовп людей, що не мають окремих ознак, які б їх відокремлювали». У своїй праці «Повстання мас» він зазначає, що еліта — це особи, які інтелектуально або морально стоять над людською масою та мають розвинуте почуття відповідальності. Людське суспільство за своєю суттю завжди аристократичне, хоче воно цього чи ні; воно лише тому суспільство, що є аристократичним, і перестає бути суспільством, коли перестає бути аристократичним.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Податкова амністія: кожен із нас – потенційний злочинець

Опубліковано

on

От

Юрій РАДЗІЄВСЬКИЙ,
керівний партнер АО «Радзієвський і партнери»

Податкова створила прецедент, коли прирівняла непідтверджені доходи громадянина до отриманих злочинним шляхом, й арештувала 26 млн гривень. Що це означає і які наслідки може мати для інших українців? 

Читайте також: Податкова амністія вимагає тиші, а не хайпу

Новітні реалії

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Державна податкова служба відкриває нові горизонти трактування норм Кримінального кодексу про легалізацію майна, здобутого злочинним шляхом. Тепер, судячи з усього, злочинними хочуть визнавати будь-які доходи, джерело походження яких не підтверджене. Це схоже на залякування громадян з метою збільшити показники податкової амністії. Хоча це ще й додаткові корупційні можливості для правоохоронців. Напередодні ДПС опублікувала новину про викриття на Харківщині громадянина, який «легалізував доходи незаконного походження». З тексту повідомлення випливає, що громадянин «здійснив витрати без наявності доходів із підтвердженим джерелом походження»: придбав низку автомобілів та земельних ділянок на загальну суму понад 20 млн грн. «При цьому здійснені витрати в кілька разів перевищували офіційні доходи вказаної особи. Операції мають ознаки легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», – вказано в інформаційному повідомленні. До єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 209 Кримінального кодексу: легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, вчинена в особливо великих розмірах.

Громадянину загрожує позбавлення волі на п’ять—вісім років з конфіскацією майна. Слідчі також ініціювали арешт його коштів – понад 26 млн грн. Мабуть, на додаток до тих, які він витратив на купівлю землі і машин.

Що не так у цій історії?

Перше – це стаття «за легалізацію». Якщо спрощувати приписи статті 209, то фактові легалізації, в даному випадку купівлі майна, має передувати встановлення його злочинного походження. Це не несплата податків, а, наприклад, шахрайські дії, крадіжка, махінації на фондовій біржі. В тексті повідомлення ДПС про такий злочин не вказано, хоча правоохоронні органи зазвичай описують злочинні діяння. Можна зробити висновок: у цьому випадку злочином вважається відсутність документів про походження доходів.

Читайте також: «Податкова амністія»: що чекає на декларантів?

В українському законодавстві норма, яка зобов’язує доводити законність своїх доходів, існує лише для чиновників. Вона відома як норма про незаконне збагачення. Відповідно до неї, злочином є набуття активів, що на певну суму перевищують офіційні доходи. Це — антикорупційна норма, покликана зробити прозорішими доходи і видатки держслужбовців, які живуть на наші податки. Норми, яка б зобов’язувала громадянина пояснювати походження своїх доходів, не існує. Можливо, її лише планують запровадити. Раніше подейкували, що «чиновницьку» норму скопіюють для звичайних громадян, поклавши на останніх тягар доведення невинуватості.

Консенсусу з цього приводу наразі немає, так само, як немає й офіційних непрямих методів контролю (податкова не зможе порівняти з офіційними доходами всі ваші видатки), у податкової служби немає прямого доступу до банківської таємниці. На сьогодні виявити «надмірні» доходи можна лише в момент, коли людина здійснює велику операцію в банку. Тобто, коли банк у процесі фінансового моніторингу просить підтвердити походження грошей, а громадянин не може це зробити. Також при спробі провести великий платіж без відповідних документів банк може заблокувати кошти на рахунку. У цих випадках фінустанови зобов’язані повідомляти про спроби таких операцій Держфінмоніторингу, а це відомство – інформувати правоохоронців. Обов’язок останніх – довести незаконність походження коштів. Сама людина доводити нічого не зобов’язана.

Усе це незручно, але не настільки, як кримінальне провадження, яке може закінчитися вісьмома роками ув’язнення. Поява такого прецеденту свідчить, що податкові органи відпрацьовують новий механізм примусу громадян до участі в податковій амністії, яка поки що дає відверто скромні результати.

Сигнал подано чіткий: не можете пояснити походження активів – ризикуєте опинитися за ґратами. Або декларуйте, сплачуйте 5% і про походження коштів ніхто не спитає. Насправді це зловживання повноваженнями й підміна понять.

Оскаржити такі дії податківців буде непросто: слідчі судді зазвичай не беруть на себе відповідальність і не втручаються в хід досудового слідства. («Ваша честь, ми все ще шукаємо докази незаконного походження коштів цього шановного громадянина, тому дозвольте, будь ласка, провести обшук у його помешканні»). Справа може залишатися «фактовою», тобто без формального підозрюваного, але слідчі дії (обшуки, допити) та арешт майна можуть тривати місяцями. У цей час слідчим можна «працювати» з фігурантом, торгуючись про умови закриття кримінального провадження або невручення йому підозри.

Привернення уваги до цього прецеденту повинно стати точкою відліку не лише для дискусії про методи агітації за податкову амністію, а й загалом про практику маніпуляцій і тиску податкових органів на громадян з ігноруванням приписів кримінального та процесуального законодавства, що має ознаки свавілля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 3)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок ч.1, ч.2

Євген СТРЕЛЬЦОВ
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального наукового центру Національної академії правових наук України.

Вірогідні перспективи

Якою буде українська державність через 10, 50, 100 років? Які люди тоді проживатимуть? Які звичаї й традиції будуть домінувати? Ці питання мають право на існування в зв’язку з тим, що ця стаття багато в чому пов’язана з ювілеєм української державності. А яким буде право в своєму загальному та галузевому розумінні? Більшість із нас зможуть на це дивитися з інших світів. Але, якщо говорити про найближчу перспективу, то, на мою думку, основна увага має бути сконцентрована на подальшому розвитку кримінального права в двох основних напрямках (зі зрозумілими уточненнями): охорона особи та держави. Саме такий підхід і дає змогу продовжувати намагання поєднати в кримінально-правових приписах загальносоціальну (загальнолюдську) та класову сутність права, про що вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Тут теж є свої проблеми, які потребують більш детального аналізу. Так, тип нашого політичного устрою, модель функціонування економіки, основні орієнтири розвитку суспільства в цілому «співпадають» з типологією таких характеристик більшості сучасних цивілізованих держав. Але кожна держава, в тому числі й Україна, має свій, у чомусь достатньо зрозумілий, а в чомусь і складніший шлях свого розвитку. Тому дуже важливо визначити ті нормативні орієнтири здійснення таких процесів, які повинні регламентувати/впорядкувати відповідні соціальні зміни, що має знаходити своє відображення в змінах/реформах: правової системи, системи права, кожної галузі права, включаючи й кримінальне, щоб потім вся ця нормативно-правова база мала свої цілі й отримала завдання (разом та поодинці), та, що необхідно підкреслити, давала змогу здійснити реальний зворотний вплив на політичні, економічні та соціальні процеси, які відбуваються (в перспективі відбуватимуться) в державі. Розуміючи це, ми повинні користуватися не тільки національними напрацюваннями, а й розумно скористатися міжнародним та закордонним правовим, в тому числі й кримінально-правовим, досвідом, про особливості використання якого вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2)

За великим рахунком проблеми державного розвитку — це дуже значне та складне питання, причому не тільки для перехідних, а й у розвинутих держав. Наприклад, нещодавно керівництво Австрії, аналізуючи ці проблеми, визначило, що, умовно кажучи, є два основних напрями розвитку — ідеологічний або раціональний. Загалом у сучасних умовах такі розвинуті держави починають реально уточнювати свій подальший розвиток, у першу чергу щодо економічної політики (https://ukrainian.voanews.com/a/ameryka-zagroza-defoltu/5977045.html). Наголошується, що загальними об’єктивними факторами, які сьогодні значно впливають на такі процеси, є: а) кризовий фон глобальної економіки, який може провокувати суттєві протиріччя при визначенні економічних інтересів; б) спроможність чи неспроможність провладних структур адаптуватися до таких складнощів; в) можливий вплив регіональної нестабільності на Близькому Сході та в Північній Африці на інші, причому значні, регіони, що може вплинути на глобальну безпеку, і сучасні події в тому ж Афганістані підкреслюють актуальність цього питання; г) роль розвинутих, в першу чергу провідних, держав у таких умовах, зокрема США; д) складність контактів таких держав із новими «молодими» світовими лідерами (Global Trends 2030: Alternative Worlds). Ці проблеми додатково загострюються подіями, які вже створив і продовжує створювати COVID-19 на всіх рівнях людської цивілізації.

З урахуванням цього постає принципове питання — який напрямок свого розвитку в таких умовах обере Україна в якості основного? І тільки після цього, коли буде обраний генеральний напрямок державного розвитку, коли будуть визначені основні орієнтири в усіх основних сферах суспільного життя, потрібно визначати зміст та форми регламентації їх правового регулювання як у плані «дозволеного», так і в плані «забороненого», або, згадуючи шкільну фізику, питання можна поставити таким чином: що для досягнення необхідної соціальної «міцності» в сучасних умовах важливіше для української державності та її системи права, враховуючи й галузеві аспекти: «крутний момент або кінські сили»?

Так, певні, достатньо деталізовані напрямки такого розвитку проголошуються, в першу чергу, під час офіційних зустрічей. Мова про суверенітет, територіальну цінність та євроатлантичні прагнення й реалізацію таких намірів, що пов’язано в правовій площині з боротьбою з корупцією, удосконаленням суддівської системи, посиленням антимонопольного законодавства, поєднаного з покращенням корпоративного управління тощо. Причому, як відомо, кожен із цих напрямів передбачає різнопланові та комплексні зусилля. Яким у таких умовах повинно бути кримінальне право, зберігаючи при цьому свою природну традиційність та враховуючи сучасні суттєві соціальні інновації, — силою прикладу чи прикладом сили, розуміючи образність цієї думки. Все це заслуговує комплексного, продуманого аналізу з урахуванням всіх складових державного будівництва, в тому числі і щирості політиків дійсно здійснити проголошене.

І наостанок

У цій публікації від самого початку не передбачалося надання певного висновку стосовно того, що ми маємо сьогодні, оцінюючи розвиток кримінального права, — суттєвий прорив або певний аванс на майбутнє. На мою думку, це взагалі неможливо зробити за низкою вагомих причин, у першу чергу, без чіткої прив’язки положень цього права до принципових положень національної державності, наших міжнародних перспектив, розуміння наших міжнародних зобов’язань, що вище підкреслювалося.

Так, певні зміни, які достатньо перманентно вносяться до Особливої частини, можуть бути оцінені і позитивно, і поза таким визначенням. Основна складність полягає в тому, що така законотворча діяльність не має необхідної системи, внутрігалузевого узгодження та погодження з іншими галузями права. Такі зміни, можливо, з урахуванням складного періоду розвитку української державності, мають право на існування, але вважати їх положеннями, які носять сталий характер, складно. У зв’язку з цим потрібно розуміти головне: фрагментарний характер внесення змін у кримінальне право навіть зі «щирою» метою його вдосконалення та відсутність внутрішньої логіки цього процесу багато в чому заздалегідь «приречені» на неефективність. Саме так дуже часто створюється так зване «голе право» — Nudum jus, тобто право безперспективне, яке не має можливості реалізації своїх положень.

Загалом ми повинні розуміти, що, як образно вважав Джордж Бернард Шоу, «злочинців вбиває не закон, це роблять люди», а це, в свою чергу, підкреслює, що будь-які положення кримінального права в соціальному житті застосовують конкретні люди. Й така практика теж не завжди є достатньою. Звернемося у зв’язку з цим до алегоричної думки французького філософа німецького походження Поля Анрі Тири Гольба́ха (барона д’Ольбаха, письменника, енциклопедиста, просвітителя), яка є епіграфом цієї статті. Все, що проголосила ця особа стосовно справжньої релігії, стосується того, що вона дійсно існує тільки там, де її підтримують «правитель та кат», і може бути цілком застосовано при оцінці ролі кримінального права в суспільстві у вигляді концепції (офіційної думки), доктрини (наукової думки) або законодавства. Публічний і «своєрідний» характер кримінального права вимагає, що його справжня реалізація, якими би якісними характеристикам воно «само по собі» не володіло, може відбутися тільки за наявності державної волі («правитель») і необхідної організації діяльності системи кримінального правосуддя («кат»). Можливо, це звучить дещо образно та «похмуро», але по суті дає змогу чітко розуміти роль, яку відіграє кримінальне право, його «самостійну» позицію та місце в складній системі кримінальної юстиції. Це, в свою чергу, повинно обов’язково враховуватися при визначенні його цілей та завдань, положень Загальної та Особливої частин і, що дуже важливо, не зменшуючи при цьому, але й не перебільшуючи, його загальної сутності та сучасного змісту. Саме це, на мою думку, повинно враховуватися при подальшому розвитку кримінального права.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Опубліковано

on

От

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий співробітник Міжвідомчого
науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Як відомо, 23 вересня Верховна Рада України прийняла в другому читанні та в цілому законопроект № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі — Закон № 5599). Я навмисно не розглядаю в статті деякі принципові для багатьох фахівців, політиків і журналістів питання, на які всі одразу звернули увагу й активно обговорюють, на кшталт того, хто має розглядати подання для визнання особи олігархом й ухвалювати рішення — РНБО чи НАЗК, або хто виграє від зміни власності ЗМІ, чи дійсно олігархам прийдеться не солодко після прийняття цього закону; або чи потрібно направити новоприйнятий закон «про олігархів» на розгляд до Венеційської комісії тощо. Торкнуся лише юридично-стилістичних помилок та надам своє бачення, як вченого, вирішення проблеми деолігархізації.

Читайте також: Чергова деолігархізація, або Українська спроба переходу від елітарної демократії до демократії представницької

Некоректність уже в самій назві закону

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Уже в самій назві закону № 5599 закладено декілька невідповідностей та некоректних понять. Наприклад, законодавець допускає, що олігархи можуть «впливати» (до речі, не вказано на що), але цей вплив повинен бути не надмірним, хоча як такий все ж може мати місце, інакше кажучи — «легкий» вплив є цілком допустимим. Те ж саме можна сказати і про словосполучення «мати значну економічну та політичну вагу»). Тобто, якщо така вага незначна, то це допустимо. І взагалі, виносити в назву закону такі слова в найвищому ступені — «надмірний», «значний», гадаю, неправильно.

Стаття 2 теж має протиріччя. Почну з назви. Особа, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, вона ж чомусь прямо в назві й оголошується олігархом. Що поганого в тому, що людина сама по собі має значну економічну та політичну вагу? Проте це закріплено в самій назві статті. Непосвячені люди можуть зрозуміти, що олігарх — це і є особа, яка має значну політичну вагу. Але це поняття — значно ширше. Слід виходити з того, що термін олігархія (грец. Oligarchia), походить від стародавн. грец. oligon, — декілька та arche, влада) — форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усіх членів суспільства. І ще в 2011 р. мною науково доведено, що олігархізація в Україні — це одна із специфічних форм організованої та за своєю суттю й наслідками — економічної злочинності (Бусол О. Ю. «Олігархізація політичної влади в Україні як одна зі специфічних форм організованої злочинності, а також у подальшому ця думка розвинута в докторській дисертації (Бусол О. Ю. «Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» (2015 р.).

Результати голосування в Раді за відповідний законопроект

Таких осіб, які справді мають «значну політичну вагу», насправді у Верховній Раді багато. Виходить, що слід було одразу після прийняття цього закону призначити перевибори ВРУ? Сподіваюся, що не це є метою закону.

Не можна ототожнювати економічну і політичну вагу, проте ці два поняття стоять поряд при встановленні ознак відповідності такої особи в ст. 2 даного закону.

Дискримінація як порушення Конвенції

Водночас рішення про визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархом) (ст. 5) є порушенням статті 14 закону (Заборона дискримінації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яка проголошує, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Як бачимо, в проекті цього закону є щонайменше дві таких ознаки дискримінації — за політичними мотивами і майновим станом.

Рішення ухвалюватиметься без присутності «винуватця»

Стаття 5 «Визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, олігархом)» більше схожа на ситуацію «призначити особу злочинцем». Залишається тільки додати — «і розстріляти», як це робили «трійки» НКВС при Сталіні. Така думка посилюється після ознайомлення з текстом частини 5 статті 5 закону — навіть, якщо потенційний «олігарх» не з’явиться на засідання, де розглядатиметься відповідне подання, в тому числі з поважних причин, все одно таке подання буде розглянуто та прийнято рішення і за відсутності «винуватця». А «заслуховування на засіданні» олігарха, взагалі нагадує комуністичні партійні зібрання минулої епохи, та те ж розкуркулювання — «ти живеш краще нас, заможніше, значить — поганий, а ну ж бо, поділися з нами!»

Не регламентовано в законі і процедуру розгляду подання та ухвалення рішення. Просте голосування в цьому випадку збільшує корупційні ризики, адже тут діє людський фактор. Згідно з частинами 3 і 4 статті 5 особа, яку запідозрили в тому, що вона є олігархом, повинна надати до апарату РНБО пояснення та інші документи. Тут, враховуючи нашу корупційну реальність, так і напрошується пропозиція олігарху поділитися з державою частиною своїх активів. Після цього можливе вирішення питання «на більш лояльних умовах», або таке засідання з розгляду подання відповідними суб’єктами, визначеними в ч. 1 статті 5, може взагалі не бути призначено. Адже покарання за порушення подання та строків — незрозуміла відповідальність, адже просто «відповідальність», ні дисциплінарна, ні адміністративна, ні кримінальна, і навіть, в законі не вказано, що — юридична (у контексті внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», а саме статтю 7 доповнено частиною п’ятою такого змісту).

Порушення Конституції

А обов’язок подання декларації про контакти з особами, «які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархами)», або їхніми представниками, що закріплено в статті 8 цього закону, взагалі є порушенням конституційних прав громадян, адже олігархи теж громадяни України, як би того кому не хотілося. «Обмежити контакти» — це диктатура. А згадана вже стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином в українців стає все менше прав, а натомість є все більше обмежень.

Ще щодо «контактів» з олігархами

Обов’язок подання декларації про контакти, згідно з частиною 5 статті 8 поширюється на цілий перелік службових осіб, серед яких, наприклад, голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голова та державні уповноважені Антимонопольного комітету України, уповноважені з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері публічних закупівель тощо. Виникає питання, а якщо контактувати з олігархами буде людина не з визначеного законом переліку, а їх довірена особа, нікому не відома й про контакт якої ніхто й ніколи не дізнається? Відповідь очевидна. Тоді ніхто з офіційного переліку й відповідальності не понесе. Думається, так воно в реальності й буде.

«Трохи зіпсована» репутація

Викликає подив, що законодавець вважає наявність непогашеної в особи судимості (по суті злочинця, визнаного законом) лише ознакою небездоганної ділової репутації (читай — трохи зіпсованої) у статті 10 закону, і нічого більше. Ділова репутація фізичної особи — це суспільна думка щодо ділових та професійних якостей цієї людини як учасника ділової комунікації, набута нею при виконанні трудових, службових та громадських обов’язків. І нічого спільного з діловою репутацією, вчинення злочину особою не має. Те саме, і навіть більше, можу сказати й про включення особи до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності (п. 3 ч. 2 ст. 10). Якщо людина є в переліку «терористів», це вже не предмет розгляду її в контексті ділової репутації в цьому законі, а є приводом для проведення заходів відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», далі — кримінальне провадження.

Інші пункти частини 2 статті 10 теж стосуються вчинення особою певних правопорушень, тож це не співвідноситься саме з діловою репутацією особи. Таким чином, слід змінити назву статті 10 «Бездоганна репутація» на більш коректну в цьому випадку. Так само, такі ознаки небездоганної ділової репутації фізичної особи, пов’язані з дотриманням закону та публічного порядку, які ми бачимо в п. 7 ч. 2. ст. 10: істотні та/або систематичні порушення особою вимог законодавства про засоби масової інформації, банківського, фінансового, валютного, податкового законодавства, законодавства з питань фінансового моніторингу, про цінні папери, акціонерні товариства та фондовий ринок, потребують уже певної юридичної відповідальності, але вони чомусь тільки є приводом для визначення в межах цього закону фактів небездоганності ділової репутації.

Незрозуміло, яке змістовне навантаження несуть словосполучення, написані через кому в п. 1 ч. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону, — «в частині подання», «дотримання строків подання» декларацій про контакти, адже «дотримання строків подання» включає в себе і «в частині подання»? До того ж, зазначені службові особи тільки підлягають звільненню, а значить, можна, за певних умов, їх і не звільняти. На розсуд кого віднесено це питання, до речі?

Системи в законі не проглядається

Та й сам закон, навколо якого було так багато галасу з-поміж політиків, громадських організацій, які позиціонують себе як антикорупційні, та журналістів, жодним чином не відноситься до такого поняття як «запобігання» (загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)). Про «організаційні засади функціонування саме системи запобігання», як викладено у преамбулі закону, у самому законі не йдеться. Тому що системи тут немає. Скоріше, можна було дати цьому документу таку назву: «Порядок внесення до національного реєстру осіб, що визнані олігархами на підставі міжнародних санкцій».

Загалом після вивчення проекту закону № 5599 склалося враження, що Україна лише те й робить, що множить спеціальні антикорупційні органи, створює реєстри, а її громадяни зобов’язані подавати всілякі декларації та писати пояснення. Коли ж займатися бізнесом або іншою суспільно корисною «творчістю»?

Наші олігархи — не Ілон Маск

І нарешті, найнезрозуміліше питання: для чого витрачати додаткові ресурси та створювати цілий Реєстр осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), адже навіть непосвяченим видно, що таких осіб буде максимум сотня). (Для довідки: в 2021 р. до списку Forbеs (найзаможніших людей планети) увійшли восьмеро українців. Серед них — Рінат Ахметов, який посів 376 місце зі статками в 7,3 млрд доларів; Віктор Пінчук, посідає 1 371 місце, $2,5 млрд; Костянтин Жеваго — 1 531 місце — 2,2 млрд; Ігор Коломойський — 1 750, 1,8 млрд; Геннадій Боголюбов — 1 892, 1,7 млрд; Петро Порошенко — 1 971, 1,6 млрд; Вадим Новинський — 2 192, 1,4 млрд; Влад Яценко — 2 485, 1,1 млрд, відповідно. Впевнена, що ці люди завдяки своєму статусу та статкам спроможні зупинити навіть військові дії на окупованих територіях, а не роздавати декілька років поспіль пакунки з крупою та олією мешканцям «рідного» Донбасу, або пекти торти та формувати шоколад із соєвими добавками в Луганській області.

Так, дійсно, наші олігархи — це не Ілон Маск зі своїми космічними програмами, який приносить користь людству. Українські олігархи більше «тирять» народні багатства та різні природні ресурси, що належать українцям. Тож якою має бути система протидії олігархізму? Потрібен соціально відповідальний бізнес, а тому цілі та завдання відповідного законопроекту можуть бути реалізовані лише шляхом перетинання інтересів і пріоритетів великого бізнесу, держави та суспільства, інакше кажучи, такі соціальні зміни, які ведуть до максимального збігу або часткового співпадіння цих інтересів. Ця концепція перекликається з близькою мені точкою зору кримінолога Ю. Орлова, що стратегічні засади взаємовідносин між державою та великим бізнесом мають передбачати не конфронтацію, намагання очистити владу від впливу олігархів, а співпрацю з подальшою елімінацією кримінальних форм діяльності останніх у сфері політики.

Із цього приводу політолог, співзасновник Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» С. Таран влучно зауважує, що в країнах ЄС немає олігархів в українському розумінні — є тільки великий бізнес, який платить податки і не впливає напряму на політиків. Суспільство має навчитися бачити різницю між великим бізнесом, який чесно платить податки, і між олігархами, які наживаються на монополіях, корупційних схемах та доступі до державних підприємств, між свободою слова та дозованою інформацією куплених ЗМІ, між справжніми патріотами та іграшковими політиками, які під патріотичними гаслами захищають власних спонсорів.

Потрібна співпраця бізнесу і держави

Потрібен базис на співпраці великих приватних корпорацій та держави. Необхідно звернути увагу на зарубіжну практику фінансування політичних партій великим бізнесом, що доцільно впроваджувати за умови забезпечення прозорості цього процесу та можливості контролю з боку громадян. Історія свідчить, що всесвітньо відомі мільярдери — це люди з комерційною жилкою, сильні лідери, відмінні менеджери, які мають відповідні зв’язки та потрібні знайомства, що допомагає оптимально й правильно організувати будь-яку справу. Очевидно, що вони мають і завжди матимуть безпосередній вплив на розстановку сил у політиці, на діяльність політичних партій. І від цього поки що не застрахована жодна держава. Тому Україні треба не відмовлятися від фінансування політичних партій великим бізнесом, а співпрацювати з його представниками для отримання взаємної користі. Необхідна така система фінансування політичних партій в Україні великим бізнесом, яка базується на взаємній співпраці великих приватних корпорацій та держави на прозорих і чесних засадах.

Ідея інноваційна, але закон потребує доопрацювання

Незважаючи на всі недоліки, сама ідея Закону № 5599 є інноваційною. Попри бажання захищати усталену думку, що з метою деолігархизації треба йти шляхом прийняття нових законів «Про лобізм», «Про трастову систему», «Про деолігархізацію», «Про фінансування виборчих кампаній», «Про власність стратегічних індустрій» тощо, ідея цього закону, якому немає аналогів у світі, адже це щось нове, інноваційне, що завжди викликає спротив, виглядає привабливою. До речі, Закон «Про лобізм» мають розвинуті держави, які поважають себе і великий бізнес, тож він насамперед потрібен і в Україні. Але це — тема для окремої статті. Загалом правила фінансової підзвітності для партій діють у 125 державах, про це в статті Бусол О. «Нова філософія фінансування політичних партій великим бізнесом (Зарубіжні реалії та українські тенденції»). URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_co ntent&view=article&id=2738:nova-filosofiya- finansuvannya-politichnikh-partij-velikim-biznesom-2&catid=71&Itemid=382.

Найпоширенішим засобом зменшення впливу великого бізнесу на ситуацію в будь-якому суспільстві є обмеження, зокрема, максимальних річних або передвиборчих внесків. У Чехії, наприклад, активісти створили сайт, на якому розміщується інформація про донорів усіх партій. Виявити надмірно зацікавлених у політиці олігархів тут можна за 30 секунд. Більше того, є інформація і про компанії, які надають гроші партіям, а потім отримують кошти через процедури державних закупівель. Тож ідея нового Закону № 5599 загалом непогана, але він, окрім зазначених, має, зокрема, й принципові недоліки іншого плану, які вже висвітлені в ЗМІ, а тому потребує суттєвого доопрацювання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link