Connect with us

Думка експерта

Особлива частина кримінального законодавства: визначення та призначення (частина 2)

Дата публікації:

Євген СТРЕЛЬЦОВ,
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», заслужений діяч науки і техніки України

 Закінчення. Початок

Призначення Особливої частини

Вище стисло доводилося, що кримінально-правова політика повинна визначати стратегію реагування держави на кримінальні правопорушення в тій загально визначеній формі (напрямку), яка вважається реальною в конкретних умовах суспільного розвитку, що дає змогу визначити її ознаки. Але поруч із цим обов’язковими складовими такої політики, тими базовими підвалинами, на які «вона» повинна спиратися, або які повинні набувати подальшого розвитку в процесі її реалізації, потрібно вважати: рівень соціально-економічного розвитку суспільства; якість та системність кримінального законодавства; наявність ефективного інституту запобігання кримінальним правопорушенням; сприйняття (затребуваність) суспільством положень, запропонованих кримінально-правовою політикою та ін. При тому, що наявність раціональних (не «чарівних») наукових обґрунтувань такої політики, про що вказувалося вище, можливо вважати і ознакою, і підвалиною.

В будь-якому разі в цьому переліку складових кримінально-правової політики кримінальне законодавство виступає вкрай важливою складовою її планування та реалізації. Багато в чому саме за рахунок кримінально-правових норм/статей Особливої частини забезпечується необхідна правова база для легального здійснення відповідних заходів через відповідні структури та органи, примусові заходи в межах кримінальної юстиції. При цьому, на чому я наголошую постійно, кримінальне законодавство, при всій своїй важливості та необхідності, виступає «тільки» одним з інструментів з усього переліку державного інструментарію комплексу організації своєї реакції на суспільно небезпечні діяння.

Із цих положень випливає наступне. Основна увага при реформуванні кримінального законодавства (будь-якого рівня) повинна, на мою думку, в першу чергу, торкатися Особливої частини, її кримінально-правових норм/ статей, інститутів, розділів/глав. Наприклад, повертаючись до тих основних положень, які досліджувалися раніше, до тих особливостей, які мають сьогодні держави східної Європи, в тому числі й ми, вкрай важливим виглядає вирішення проблеми криміналізації суспільно небезпечних діянь в економіці. Але які це повинні бути діяння? Так, наприклад, кримінальні правопорушення, пов’язанні з ухиленням від сплати податків або відмиванням «брудних» коштів та ін., повинні існувати в нашому КК через зрозумілі причини. В той же час протиправні діяння, які «укріплюють» монополізм та/ або порушують конкуренцію, повинні мати своє визначення в КК, але в якому «вигляді». Найпростіше — це «скопіювати» такі норми / статті з кримінальних кодексів зарубіжних країн, але не все так просто. По-перше, потрібно всіляко уникати так званої правової «інтервенції» як однієї досить розповсюдженої, але, на мою думку, не найефективнішої форми правової акультурації. Крім того, потрібно враховувати, що в них «зовсім» інший рівень економіки, а, отже, й усі (багато) процеси (позитивні і негативні), які там відбуваються, теж інші. Як ми при цьому врахуємо особливості вітчизняної тіньової економіки? Тому, наскільки буде реальною у нас дія «запозичених» кримінально-правових норм / статей або тільки «проголошеною»? Питання риторичне, але воно все ж повинно бути. Зрозуміло, що це торкається і багатьох інших за своїм змістом та спрямованістю суспільно небезпечних діянь, які потребують спеціальної «уваги» з боку Кримінального кодексу.

У той же час, зміни, які вносяться (планується вносити) в Загальну частину, повинні мати більш «обережний» характер. Необхідно від самого початку реально зрозуміти цей посил. Мова не йде про якесь, умовно кажучи, «нехтування» положень Загальної частини, навпаки, ця частина містить положення, які є принциповими, основними при застосуванні положень Особливої частини, але, мабуть, і дане положення підкреслює необхідну «делікатність» при плануванні її реформування. Сьогодні, як відомо, є досить багато спроб диференціації кримінального законодавства на різні групи, але частіше це роблять з урахуванням належності кримінального законодавства кожної держави до відповідної правової сім’ї. Але, за великим рахунком, аналіз положень загальних частин (які можуть мати різні назви) свідчить, що за принциповими положеннями по суті вони схожі. Так, назви окремих інститутів, підінститутів, інших «об’єднаних» положень можуть мати «не співпадаючі» назви, але, за великим рахунком, за своєю суттю в них закріплені практичні «єдині» положення. На мою думку, якщо зміни в Особливій частині багато в чому, якщо не в основному, зініціюються тими змінами, які відбуваються в різних сферах суспільного життя, то положення Загальної частини в основному «накопичують», «поєднують» у собі той загальнолюдській досвід, який постійно отримує суспільство, вимушене реагувати на суспільно небезпечні порушення його життя, і саме тому вони є схожими. Причому, і це треба спеціально підкреслити, будь-які зміни, які вносяться (планується внести) в Загальну частину, повинні мати змістовні аргументи, а не складнощі, пов’язані, наприклад, із фінансовим утриманням закладів виконання покарання за рахунок державного бюджету.

Тут необхідно підкреслити ще одне важливе положення. Слід визнати, що суспільне життя, яке існує сьогодні, є дуже складним. Події, пов’язані з проблемами пандемії COVID-19, нещодавні значні фінансово-економічні проблеми, політичний неспокій, причому в цілих регіонах, свідчать, що кримінальне законодавство, на яке «завжди» покладалася одна з основних, якщо не основна, роль у «подоланні» виникаючих соціальних складнощів, не виконує сьогодні цього важливого соціального завдання. Ця думка набуває досить розширеного характеру. Представники з інших, в тому числі й розвинутих держав, говорять про певну «кризу» кримінального законодавства. Все це має своє відображення й у показниках рівня кримінально-протиправних діянь практично у всіх країнах, в тому числі й розвинутих (www.rupor.info/news/159657/ukraina-vozglavila-reyting-prestupnosti-v-evrope ). Думаю, саме це потрібно враховувати, вносячи відповідні зміни (плануючи такі зміни) до кримінального законодавства в цілому та його частин. При цьому, загалом, і я вкотре на цьому наголошую, не потрібно вважати кримінальне законодавство «всепереможним» засобом подолання соціальних складнощів, особливо в державах, які мають значні складнощі в своїй еволюції.

Висновок

Отже, Особлива частина кримінального законодавства, її зміст, система, характеристика, правова визначеність та правова зрозумілість мають ряд абсолютно конкретних положень, які завжди (!) слід враховувати при будь яких її змінах (корекції) та всього кримінального законодавства в цілому.

При цьому потрібно враховувати низку обов’язкових умов. По-перше, такі зміни потрібно чітко поєднуватися, витікати, бути одночасно і правовою базою, і правовим «продовженням» кримінально-правової політики. По-друге, основним завданням будь-якого суб’єкта, що реалізує кримінальне законодавство, є швидке, правильне й найадекватніше застосування положень цього законодавства у відповідності до того змісту, який закладав законодавець (держава) у сутність конкретної кримінально-правової норми/статті. Не варто приховувати, і приклади це підтверджують, що часті труднощі, які виникають у процесі правозастосування, викликані суперечливістю закону, неврегульованістю (недостатньою врегульованістю) відповідних питань, абстрактним характером нормативних приписів, нечіткістю їх формулювань або іншими об’єктивними і суб’єктивними причинами. Це, що також необхідно підкреслити, може бути пов’язано не тільки зі змістом відповідної кримінально-правової норми/статті. Це може бути наслідком невдалої «мови» її формулювання, нечіткою (дискусійною) системою та логікою викладення таких положень, використанням «модних», але неясних, і досить часто неадаптованих до вітчизняної правової практики «іноземних» положень. Є відомий вираз Арістотеля: «Гідність стилю полягає в ясності», який повинен мати своє безумовне застосування при будь-якому коригуванні кримінального законодавства.

І наостанок, слова з Біблії, які є в епіграфі цієї статті, в черговий раз підкреслюють необхідність розумного, навіть «обережного» відношення до положень будь-якого закону, в тому числі й кримінального, їх можливостей, їх завдань та цілей. Закон тільки «створює надію», тобто формує правову базу для прийняття відповідних рішень. А які рішення в реальному житті будуть з урахуванням положень такого закону — «невідомо». Відомо лише одне, що навіть корисні ліки, в тому числі й «соціальні», надані не вчасно та/або не в тих дозах, що потрібно, можуть привести не до одужання, а навпаки — навіть до трагічних наслідків. Це завжди потрібно враховувати й при оцінці можливостей кримінального законодавства, найпотужнішого з «ліків», які в державі існують.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Реформування правничої освіти: Щире прагнення покращити рівень підготовки юристів чи реалізація методів недоброчесної конкуренції?

Опубліковано

on

Процес обговорення Концепції розвитку юридичної освіти давно вийшов за межі юридичної спільноти, адже бурхливі дебати перейшли з кабінетних та офіційних листувань у соціальні мережі. Такий розвиток подій, можна лише вітати, адже давно стало зрозумілим, що не завжди точка зору «фахівця» є достатньо обґрунтованою та такою, що позитивно вплине на вирішення того чи іншого питання. 


Костянтин БАХЧЕВ
декан факультету підготовки фахівців для підрозділів превентивної діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук


Олексій БОЧКОВИЙ
завідувач навчально-наукової лабораторії з дослідження проблем превентивної діяльності факультету підготовки фахівців для підрозділів превентивної діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник

 

Про саму дискусію і розробників концепції

Спостерігаючи за дискусією в соціальних мережах та на медійних платформах щодо напрямів реформування правничої освіти інколи складалося враження, що ті, хто розпочинає такі дискусії, не завжди до кінця розуміють наслідки пропонованих кроків, а самі «реформи» зводяться до «зробимо що небудь, аби не сидіти без діла».

Обговорення питання реформування правничої освіти й безпосередньо проекту Концепції розвитку юридичної освіти дає підстави стверджувати, що дехто з її розробників, вірогідно, планував використати ефект суспільного напруження та хиткий рівень довіри до правоохоронних органів і судової системи. Й враховуючи загальний негатив, цілком доречним було б очікувати реалізації задуманого, особливо що стосується виключення вищих навчальних закладів зі специфічними умовами навчання МВС України з переліку навчальних закладів, які готують правників.

Вивчення прогнозованих наслідків такого рішення розробників Концепції могло б свідчити про підготовку чергового грантового проекту, що стало модною тенденцією в Україні, якби наслідки його запровадження не були такими нищівними як для самих ВНЗ, так і для системи освіти загалом. Більше того, недостатньо зважені та передчасні кроки в такій сфері, як освіта, можуть мати далеко триваючі наслідки, які вплинуть на розвиток державних інституцій та суспільства.

Про реформаторські підходи

Порівняння з грантом не випадкове. Проведення різноманітних грантових досліджень дозволяють реалізувати наукові задуми й одночасно отримати на це відповідне фінансування. Й у цьому немає абсолютно нічого поганого, навіть добре, що є такі можливості. Та не завжди задуми науковців є ефективними, що часто виявляється виключно під час практичної реалізації.

Зокрема, часто вітчизняні дослідники в царині права дорікають недосконалій українській правоохоронній сфері й за приклад беруть досвід багатьох успішних країн, зокрема європейських чи американських. Таке захоплення західним досвідом інколи призводить до ігнорування багатьох важливих аспектів, одним з яких є історичний досвід та приналежність до тієї чи іншої правової системи. Так, у кримінальному процесі є столітній розподіл на континентальну та англо-американську парадигми. Українське законодавство завжди сповідувало першу з них, в якій є досудове розслідування і, в рамках якого здійснюється збір та оцінка доказів, а не в суді, як в останній. На жаль, та багатьма послідовниками модних тенденцій у праві даний аспект не враховується.

Нещодавно такий приклад мав місце, коли законодавці, слідуючи тенденціям копіювання західних правових положень, внесли зміни до ст. 242 КПК України (Закон № 2147-VIII від 03.10.2017 р.) регламентувавши проведення експертиз виключно експертними організаціями, експертом чи експертами за дорученням слідчого судді чи суду, наданим за клопотанням сторони кримінального провадження. Після набрання чинності таких новел робота правоохоронних органів булла паралізована, адже навіть отримання довідки для поховання особи, яка померла природньою смертю, потребувало звернення до суду. При тому знадобилося цілих два роки, аби повернути попередній порядок проведення експертиз (Закон № 187-IX від 04.10.2019). Звісно потрібно використовувати позитивний закордонний досвід, але не варто відкидати й власний, сформований десятиліттями, та такий, що має чимало позитивних рис.

Повертаючись до Концепції, варто зауважити, що аргументуючи свою позицію щодо позбавлення права вищих навчальних закладів МВС України готувати юристів, розробники Концепції однією з підстав такого рішення вважають неспроможність згаданої системи освіти підготувати кваліфікованого правника через відсутність можливості формування здатності до самостійного прийняття рішення майбутніми правоохоронцями через специфіку умов навчання з елементами «воєнщини» та надмірної дисципліни. Начебто, така специфіка навчання позбавляє молодих людей ініціативності та принциповості під час прийняття юридичних рішень у майбутньому.

При цьому розробники Концепції не навели жодних результатів досліджень чи даних, які б її доводили. Більше того, нам не вдалося знайти результатів жодних психологічних досліджень, які б вказували, що дисциплінованість негативно впливає на розвиток особистості.

З іншого боку, значна частина сьогоднішніх адвокатів, прокурорів та суддів тільки завдяки практичним та теоретичним навичкам, отриманим під час навчання в ЗВО МВС України та подальшої служби в правоохоронних органах змогли стати професіоналами своєї справи. Навіть серед суддівського корпусу Верховного Суду та його адміністрації є випускники ВНЗ МВС України. Виходить, що розробники Концепції сумніваються в їх компетентності?

Саме особливості навчання та працевлаштування після закінчення ВНЗ МВС України дають змогу випускникам здобувати безцінний досвід у правозастосовній діяльності, адже випускники, які навчалися за кошти державного бюджету, 100 % працевлаштовуються та зобов’язані пропрацювати мінімум 3 роки в правоохоронному органі, який дав направлення на навчання. А враховуючи особливості вітчизняної правової системи, про які згадувалося вище, вона не спроможна ефективно функціонувати без співробітників, котрі не мають юридичної освіти. Адже в Україні є досудове розслідування, результати якого формує слідчий спільно з оперативними працівниками, а прокурор контролює хід розслідування та підписує обвинувальний висновок. І від того, наскільки юридично правильно підготовлені фактичні данні та обґрунтовано застосовано засоби правового впливу, залежатиме судовий розгляд, тобто держава зможе, в особі судової системи, відстояти свою позицію й захистити суспільство від негативного злочинного впливу.

Виключення правоохоронних органів з інститутів, які спрямовані на гарантування, утвердження й захист прав людини або забезпечення ефективного публічного обвинувачення, з нашої точки зору, є неприпустимим. Адже перед тим, як матеріали кримінального чи адміністративного провадження потраплять до прокурора чи до судді, вони формуються у правоохоронних органах, і від того, наскільки правильно та обґрунтовано буде здійснена попередня правова оцінка чи кваліфікація діяння, й залежатиме подальший хід провадження, або його відсутність взагалі. Крім того, правоохоронна діяльність є тією сферою, де обмеження прав і свобод громадян допускається в законному порядку (проведення оперативно-розшукових заходів чи негласних слідчих (розшукових) дій), а тому потенційно можливе їх порушення. Саме тому для забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод громадян та для зменшення можливості їх необґрунтованого обмеження чи порушення вказану діяльність повинні здійснювати кваліфіковані правники (юристи).

Одним із завдань, які стоять перед Концепцією, є підвищення рівня конкурентності закладів освіти, що готують правників, із метою підвищення рівня надання освітніх послуг. Разом із тим пропонується безапеляційно позбавити ВНЗ МВС України права готувати правників. При цьому, якщо проаналізувати результати діяльності таких навчальних закладів та їх матеріальної бази, то виникають обґрунтовані сумніви в доцільності такого кроку. Більше того, складається враження, що беззаперечні успіхи ВНЗ МВС України, як в освіті, так і в науці, змушують інші освітні заклади піднімати свою планку до рівня, який інколи є недосяжним.

Зокрема, в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ функціонує 25 кафедр. Викладацьку, виховну, методичну й науково-дослідну діяльність тут здійснюють понад 325 науково-педагогічних працівників, 64 відсотки яких мають наукові ступені та вчені звання. Загалом в університеті навчаються та підвищують кваліфікацію понад п’ять тисяч курсантів, студентів і слухачів за спеціальностями «Право», «Правоохоронна діяльність», «Психологія», «Економіка», «Менеджмент», «Публічне управління та адміністрування», «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії». В навчальному закладі функціонують зала судових засідань, навчальний полігон «Економічна безпека», аудиторія тактичної медицини, інтерактивна кімната з протидії домашньому насильству, психотренінговий комплекс тощо. Університет підтримує зв’язки із 27 навчальними закладами, науковими установами та організаціями. Окрім цього, закладом вищої освіти було укладено угоди про співробітництво з 15 партнерами. У 2018 році ДДУВС став 55-м членом Асоціації європейських поліцейських коледжів. На території університету функціонують 3 гуртожитки, їдальня на 2000 місць, кафетерії, а також волейбольне та футбольне поля, 8 спеціалізованих спортивних залів, стрілецький та мультимедійний тири.

Недоброчесна конкуренція

Інші вищі навчальні заклади МВС України також гідно тримають високий рівень надання освітніх послуг. У 2020 році до академічного рейтингу закладів вищої освіти України «Топ-200» увійшли 5 із 7 вищих навчальних закладів МВС України. Таким чином, ці вищі навчальні заклади складають гідну конкуренцію іншим ВНЗ, які готують правників, і часто йдуть попереду. У зв’язку з цим можна допустити, що позбавлення ВНЗ МВС України права готувати правників є нічим іншим, як намаганням позбутися гідного конкурента. Така собі недоброчесна конкуренція в царині освіти.

Адже деякі положення Концепції самі провокують на такий висновок через свою суперечність. Так, Концепція ігнорує існування державного органу, покликаного оцінювати рівень надання освітніх послуг та приймати рішення щодо навчальних закладів, які надають освітні послуги з порушеннями чи не на достатньому рівні, – НАЗЯВО. За рекомендаціями останнього доцільно поступово скоротити надавачів освітніх послуг за юридичним фахом, що й ставить за мету Концепція у вигляді поступового формування потужних освітніх шкіл. У цьому випадку ЗВО МВС перебуватимуть у конкурентному середовищі, де тривалі традиції підготовки юристів виступатимуть перевагою.

Для ЗВО МВС обсяги державного замовлення визначаються обсягом ліцензії та потребами МВС України у фахівцях юридичного фаху. Це однаковою мірою стосується як атестованих поліцейських, так і цивільних здобувачів, що можуть бути працевлаштовані в ДМС України або в Сервісних центрах МВС. Зазвичай, представники роботодавця (діючі поліцейські/правники) є обов’язковими учасниками комісій із проведення державної атестації здобувачів вищої освіти, адже вони є першими, хто зацікавлений в якісній підготовці здобувачів вищої освіти. Якість наукових досліджень у сфері права об’єктивно оцінюється МОН через атестацію наукових кадрів. Відповідно, як діяльність спеціалізованих вчених рад, так і існування друкованих фахових видань, у ЗВО МВС оцінюється ззовні. Відповідно, не можна вести мову про невисоку якість наукових досліджень там, де вони визнані й підтверджені рішеннями атестаційної колегії МОН України.

Крім того, пропозиція розробників Концепції не здійснювати підготовку здобувачів освіти за спеціальністю 081 «Право» за ступенем бакалавра не відповідає Болонській системі (ЄКТС) та суперечить процесу гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС, що передбачено відповідною Угодою про асоціацію. Встановлення ЗВО додаткових умов щодо можливої зміни в структурі підготовки спеціалістів згаданого профілю, як це відбувається в деяких європейських країнах (Німеччина), неможливе, зважаючи на унітарний устрій нашої держави та відповідно централізовану модель надання освітянських послуг.

Загалом, юридична освіта не є виключною сферою, де заплановано, або вже скасовано, освітній рівень бакалавра. Так, підготовка фізиків, інженерів та лікарів часто ставить за мінімальний стандарт здобуття освітнього рівня магістра і така практика є схвальною щодо юридичної освіти. З іншого боку, розширення спеціальностей і професій, може викликати «ланцюгову реакцію», приміром щодо скасування освітнього рівня бакалавра для фахівців з державного управління, філології тощо. Також слід зазначити, що запровадження в Концепції «наскрізної магістерської програми» виключно за денною формою, вступає в явне протиріччя з вимогами законів України «Про освіту» та «Про вищу освіту» щодо рівнів форм здобуття освіти, а також конституційному праву особи на освіту («Ніхто не може бути обмежений у праві на здобуття освіти», ст. 53 Конституції України) та Закону «Про вищу освіту», ст. 49 якого передбачає й заочну форму здобуття вищої освіти. («Громадяни України вільні у виборі закладу вищої освіти, форми здобуття вищої освіти і спеціальності» (п. 1 ст. 4 Закону))

І на завершення, в розділі ІІІ Концепції серед очікуваних результатів зазначається: «забезпечення рівних умов та конкуренції між правничими школами, усунення фінансової та будь-якої іншої дискримінації», разом із тим позбавлення права вищих навчальних закладів МВС України можливості підготовки правників не сприяє досягнення зазначеної мети.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Податкова амністія 2021: до чого готуватись?

Опубліковано

on

Руслана ПИВОВАРОВА, адвокат з податкових питань

З приводу законопроектів, що прийняті у першому читанні 30.03.2021 року. Питання амністії капіталів та так званого «нульового декларування» вже давно висить у повітрі. Враховуючи те, що навіть оптимістичні розрахунки показують, що майже 25% капіталу в Україні знаходиться в тіні, це могло б стати економічно доцільним рішенням для детінізації економіки та наповнення бюджету. 

Сама ідея податкової амністії не є новою – чимало країн, як європейських так і колишнього СНД, практикували її в різний час. Результати не були однозначними, проте, не можна зауважити, що ніколи її фактичні результати не були настільки оптимістичними як прогнозовані, хоча в деяких країнах її було проведено декілька разів і на різних умовах. Україна ж поки не має подібного досвіду. Проте, найближчим часом це може змінитись.

25 лютого 2021 було зареєстровано пакет законопроектів № 5153, № 5154, № 5155, № 5156 про внесення змін до Податкового кодексу України, Бюджетного кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України, Закону України «Про нотаріат» та інших законодавчих актів, які врегульовують процедуру податкової амністії в Україні.

Необхідність їх прийняття обґрунтовують, зокрема, і необхідністю створення передумов для подальшої імплементації в Україні Плану протидії розмиванню бази оподаткування та виведенню прибутку з-під оподаткування (Плану дій BEPS), який був розроблений Організацією економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) для боротьби з розмиванням бази оподаткування і переміщенням прибутків за кордон.

Про що податкова амністія?

Фізичним особам пропонують задекларувати свої активи, які були одержані (набуті) такою фізичною особою за рахунок доходів, що підлягали в момент їх нарахування (отримання) оподаткуванню в Україні та з яких не були сплачені податки і збори та/або які не були задекларовані в порушення податкового та валютного законодавства, протягом будь-якого з податкових періодів, що мали місце до 1 січня 2021 року та сплатити збір з одноразового (спеціального) добровільного декларування. За результатами такого декларування фізична особа не підлягатиме адміністративній та кримінальній відповідальності за порушення законодавства, пов’язаними із ухиленням від сплати податків та ЄСВ в частині задекларованих активів.

Об’єкти декларування

Законопроектом докорінно змінено принципи декларування доходів фізичними особами. За загальним правилом, об’єктом декларування та оподаткування є дохід. Окремі правила діють для оподаткування доходу від інвестиційних активів – для цілей оподаткування він зменшується на суму витрат на придбання інвестиційного активу (інвестиційний прибуток).

Натомість, законопроектом пропонується декларувати активи, а не доходи, зокрема:

а) валютні цінності;

б) нерухоме майно;

в) рухоме майно;

г) частки (паї) у майні юридичних осіб або в утвореннях без статусу юридичної особи, інші корпоративні права, майнові права на об’єкти інтелектуальної власності;

ґ) цінні папери та/або фінансові інструменти, визначені законом;

д) права на отримання дивідендів, процентів чи іншої аналогічної майнової вигоди;

е) інші активи фізичної особи.

Декларувати пропонують лише ті активи, доходи на придбання яких не було задекларовано та з отримання яких не було сплачено податки.

При цьому, законопроектом визначено склад та обсяг активів, джерела одержання (набуття) яких у разі невикористання фізичною особою права на подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації вважаються такими, з яких повністю сплачено податки і збори відповідно до податкового законодавства:

1) нерухоме майно в Україні в обсязі:

а) квартира загальною площею до 120 кв. м, або майнові права, на таку квартиру у багатоквартирному жилому будинку незавершеного будівництва; або

б) житловий будинок загальною площею до 240 кв. м, або житловий будинок незавершеного будівництва загальною площею до 240 кв. м, за умови наявності у такої фізичної особи права власності на земельну ділянку відповідного цільового призначення;

в) нежитлові будівлі некомерційного призначення та/ або нежитлові будівлі незавершеного будівництва некомерційного призначення загальною площею до 60 квадратних метрів;

г) земельні ділянки, розмір яких не перевищує норми безоплатної передачі, визначеної статтею 121 Земельного кодексу України;

2) 1 транспортний засіб особистого некомерційного використання (крім транспортного засобу, призначеного для перевезення 10 осіб i більше, включаючи водія, легкового автомобіля з робочим об’ємом циліндрів двигуна не менше як 3 000 куб. см та/або середньоринковою вартістю понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня 2021 року, мотоцикла із робочим об’ємом циліндрів двигуна понад 800 куб. см, літака, гелікоптера, яхти, катера).

3) активи, крім визначених вище, сумарна вартість яких не перевищує 400 000 гривень станом на дату завершення періоду одноразового (спеціального) добровільного декларування.

Процедура декларування

Пропонується 2 способи подання декларації:

а) в електронному вигляді в порядку, передбаченому для подання податкової звітності;

До декларації додаються документи, що підтверджують вартість задекларованих активів.

б) через уповноваженого представника декларанта.

Таким представником має бути нотаріус, з яким декларантом укладено відповідний договір. Подання декларації через такого представника здійснюється у знесособленому вигляді (фактично – декларація є анонімною). Крім того, у такому випадку декларант не додає до декларації документи на підтвердження вартості активів, їх копії зберігаються у нотаріуса. Однак, цим способом не можуть скористатись близькі родичі (у значенні Закону України «Про запобігання корупції») до особи, яка за будь-який рік, починаючи з 2005 року, подавала або має подавати декларацію відповідно до законів, що визначають чи визначали правові та організаційні засади у сфері запобігання корупції.

Форма декларації: буде спеціально затверджена для цілей спеціального декларування. Строк декларування: з 01 липня 2021 по 01 липня 2022 року.

Враховуючи те, що станом на сьогодні закон навіть ще не прийнято, ймовірно, що строк буде змінений, оскільки реалізація кампанії у вигляді, що пропонується, потребує значної організаційної підтримки, які буде складно забезпечити у настільки стислий строк.

Збір

Автори законопроект у пропонують для цілей реалізації податкової амністії запровадити збір з одноразового (спеціального) добровільного декларування, який буде спрямований до державного бюджету.

Видається дивним введення нового виду збору у випадку, де фактично йдеться про сплату податку на доходи фізичних осіб за спеціальними ставками. При цьому, поняття збору, визначення якого наведене у ст. 6 Податкового кодексу України, зумовлює його внесення отриманням спеціальної вигоди платником, у тому числі внаслідок вчинення публічним органом на користь такого платника певних дій.

Ставки

5 % – щодо об’єктів декларування, що знаходяться в Україні;

9 % – щодо іноземних активів;

2,5% відсотка щодо номінальної вартості державних облігацій України з терміном обігу більше ніж 365 днів без права дострокового погашення, придбаних декларантом у період з 1 січня 2021 року до 20 червня 2022 року до подання одноразової (спеціальної) добровільної декларації.

База нарахування збору

Найбільш неоднозначно та проблемно виглядає пропонований порядок визначення бази, на яку нараховується збір за результатами спеціального декларування.

Так, пропонується визначати базу нарахування збору з одноразового (спеціального) добровільного декларування як вартість активу, що декларується. Такою вартістю визнаються, зокрема, витрати декларанта на придбання (набуття) об’єкта декларування, вартість, що визначається на підставі оцінки майна, номінальна вартість прав грошової вимоги та інші.

Однак, законопроект не надає відповіді, якій з цих величин має бути наданий пріоритет для цілей нарахування збору. Наприклад, якщо витрати на придбання активу є нижчими за вартість, визначену на підставі оцінки майна, або навпаки, чи не зазнає декларант негативних наслідків у вигляді донарахувань або визнання декларації недостовірною, обравши для декларування те значення, що є меншим.

Проблемним є і питання декларування активів, які є інвестиційними активами (цінних паперів, частки (паю) у майні юридичної особи, корпоративних прав тощо), оскільки не передбачає зменшення бази нарахування на суму інвестиційного збитку, як це передбачено правилами визначення бази оподаткування інвестиційного прибутку.

Також немає відповіді на те, як визначити базу для активів, які знаходяться у спільній сумісній або спільній частковій власності. І ще цікавіше – що робити з активами, які придбані на доходи, які частково не були задекларовані та/ або оподатковані: тобто частина доходу фізичної особи, витрачена придбання активу, отримана без порушення встановленого порядку його декларування та сплати належних податків, зборів та інших платежів, а інша – ні (а це ситуація, можливо, найбільшої групи потенційних декларантів).

Висновок

Наведена тут схематика реалізації податкової амністії, що пропонується авторами законопроекту, є досить узагальненою, але навіть висвітлених проблемних моментів вже досить для аргументації необхідності подальшого доопрацювання законопроекту.

Однак, усунення «косметичних» дефектів юридичної техніки та гармонізації процедури амністії з чинною податковою системою України недостатньо.

Оскільки, найголовнішою мотивацією для участі у спеціальному декларуванні є відсутність у майбутньому юридичної відповідальності, пов’язаної із ухиленням від сплати податків, зборів та інших платежів, більш-менш успішними процедури, подібні до пропонованої податкової амністії, можуть стати за наявності в країні стабільної податкової системи зі сталими «правилами гри», довірою суспільства до правоохоронних органів та судової влади. Очевидно, що в Україні не тільки відсутня кожна з вказаних складових успіху, а і не усунуто основні чинники, що зумовлюють саму тінізацію економіки – корупція та непрозоре, а місцями і просто недолуге адміністрування податків. Видається, що податкова амністія як захід детінізації економіки має вінчати процес їх подолання, а поки що вона виглядає як намагання наповнити решето.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кваліфікація – склад кримінального правопорушення – кримінально-правова норма: сумісне та роздільне

Опубліковано

on

Кваліфікація кримінально-правових порушень має дуже важливе значення, тому що саме відповідна правова оцінка конкретного суспільно небезпечного діяння породжує важливі наслідки різного рівня, які мають своє відображення у багатьох сферах суспільного життя. Саме тому кваліфікація, у всіх її виразах, потребує постійного дослідження. Своїми роздумами з цього приводу ділиться доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Стрельцов Євген Львович, завідувач кафедри кримінального права НУ «Одеська юридична академія», член Робочої групи з питань розвитку кримінального права Комісії з питань правової реформи при Президентові України.

Про назву спочатку

Процес формування ефективної правової системи безпосередньо пов’язаний з формуванням (закріпленням) у правових нормах усталених правових положень, які потрібно (можливо) вважати напрацьованими. Відхилення від цього правила може «сприяти» порушенню порядку правового регулювання (охорони) суспільних відносин, що знаходить свої прояви як у загальній системі права, так і в кожній правовій галузі. Найбільш зримо, наприклад, у галузі кримінального права, це проявляється саме при застосуванні кримінально-правових норм, тобто при кваліфікації суспільно небезпечної поведінки. В свою чергу, кваліфікація, кажучи стисло, в своєму «завершальному» правовому значенні, полягає в «ототожнюванні» обставин події, в першу чергу, суспільно небезпечного вчинку особи з ознаками та елементами складу кримінального правопорушення. В свою чергу, склад кримінального правопорушення отримує своє визначення (закріплення) у конкретній кримінально-правовій нормі. Такий взаємозв’язок між цими інститутами простежується і тоді, коли такий «рух» має й так званий зворотний характер. Тобто кримінально-правова норма «створює» відповідний склад кримінального правопорушення, який виступає підставою кримінальної відповідальності, котра, в свою чергу, традиційно реалізується при кваліфікації суспільно небезпечного діяння як кримінального правопорушення. Таке розуміння свідчить про те, що апріорі існує можливість дослідження цього «ланцюга», починаючи з будь-якого початку (кінця), що додатково свідчить про їх взаємопов’язаність та взаємозалежність. Безумовно, не все так просто, бо вони не тільки взаємозалежні, кожний з цих інститутів є складним «самостійним» соціально-правовим феноменом та має як традиції, яких значно більше, так і певні «експромти» у своєму тлумаченні. Саме це – сутність цих інститутів, їх взаємозв’язок, «звичайне» та «експромтне» в їх тлумаченні – і буде аналізуватися в цій публікації.

Про кваліфікацію

Відбувається постійна еволюція поглядів на значні інститути кримінального права, але практично без змін залишається бачення кваліфікації кримінальних правопорушень (раніше «злочинів»). З цього і почнемо. Кваліфікація – правова оцінка (від латинського «qualis» – якість) відповідного діяння, котра полягає, як відомо, у поєднанні двох взаємопов’язаних напрямках людських дій: процесі та результаті, необхідна саме для якісного визначення сутності такого діяння. Тому в процесі кваліфікації встановлюються ознаки, які притаманні відповідному діянню (інформаційно-пізнавальна), а у результаті – і відповідна кримінальна правова норма, ознаки якої найбільш точно «співпадають» з цим діянням (формально-правова). Звертаючи більш пильний погляд на результат такої діяльності, потрібно виділити декілька важливих приміток. Результат кваліфікації, в першу чергу, при її офіційному здійсненні, отримує своє закріплення у відповідному процесуальному документі, що, в свою чергу, створює необхідні правові передумови для прийняття конкретного рішення, яке реалізується у правових наслідках. Це підкреслює, що кваліфікація, в першу чергу, саме як результат, має значення не тільки в конкретному провадженні. Сукупність таких результатів, а інколи і один такий результат, мають (можуть мати) значні більш загальні соціальні наслідки, які дозволяють (можуть дозволити) оцінити законність у функціонуванні всієї системи кримінальної юстиції, в тій політичній обстановці, яка існує в конкретній державі (групі держав). Розуміння цього багато в чому пояснює існуючу перманентну тенденцію, яка проявляється в тому, що незважаючи на те, що, як здається, все давно відомо відносно кваліфікації, звернення до дослідження цієї проблеми ніколи, на мою думку, не втратять своєї необхідності. Найбільш відомими вітчизняними дослідниками, які в останні часи безпосередньо досліджували цю складну проблему, є: Ф.Г. Бурчак, М.Й. Коржансьиій, В.О. Навроцький та ін. Але потрібно зазначити, що в тому чи іншому вигляді, процеси правової оцінки відповідних діянь завжди присутні у роботах практично усіх дослідників кримінального права на будь якому рівні, оскільки отриманні ними результати містять висновки, які тою чи іншою мірою пов’язані з вдосконаленням процесів та результатів кваліфікації. Такі ж наміри існували і при підготовці цієї статті.

У всякому разі, і я постійно на цьому наголошую, кваліфікація людських діянь за своєю сутністю не тільки нагадує, а й за своїми змістовно-методичними підходами практично збігається з постановкою діагнозу (лат. – лат. diagnosis – «розпізнання») у медицині, що і там і там служить передмовою для призначення необхідного, а тим самим й ефективного медичного чи соціально-правового лікування. Потрібно враховувати, що остаточний діагноз/кваліфікація залежить не тільки від того, як виписана методика його встановлення та змістовне визначення у відповідних довідниках/ кодексах. Багато в чому це залежить від рівня професійної підготовки особи, яка це здійснює.

Тому, і це потрібно вважати достатньо природним, не виключені помилки при здійсненні такої діяльності. Наприклад, медики «не приховуючи» говорять про те, що первісний діагноз може бути не до кінця точним та потребує (може потребувати) свого уточнення у наступному тощо. Це ж, на мою думку, існує і при кримінально-правовій кваліфікації, коли первісна оцінка суспільно небезпечних діянь може мати достатньо загальне визначення, без урахування всіх тих, говорячи образно, «деталей», які потім створять (повинні створити) остаточне визначення «діагнозу» такого діяння. Такі помилки, а скоріше неточності, можливо, безумовно умовно, назвати «природними». Але можливі й інші помилки при кваліфікації діянь, які мають іншу природу. Наприклад, якщо не первісний або проміжний, а саме остаточний результат кваліфікації не відповідає умовам встановлення необхідних обставин, які характеризують відповідне діяння, або «вибору» необхідної кримінально-правової норми, або існують проблеми, образно кажучи і там, і там, то це потрібно визначити як принципово значну помилку, яка допущена при кваліфікації відповідного діяння. Потрібно враховувати, що якщо розглядати кваліфікацію у більш широкому значенні, то така помилка може також впливати і на оцінку посткримінальної поведінки винної особи, підстав та умов звільнення її від покарання та її відбування та ін. В свою чергу, саме такі помилки, які мають значні наслідки, та котрі достатньо складно потім виправити, заслуговують більш спеціальної уваги. Так, існує достатньо багато проявів таких помилок, причин, які їх «провокують», обставин, які дозволяють (можуть дозволяти) їх уникати, але, якщо спробувати систематизувати, то усі такі помилки можливо розділити, звичайно умовно, на два основних види: внутрішні та зовнішні.

Загалом таки помилки пов’язуються з так би мовити свідомими (суб’єктивними) або «несвідомими» (об’єктивними) проблемами проведення розслідування та використання положень кримінального законодавства конкретною особою, яка застосовує право. Причому, оцінка таких особистих діянь у нашій країні має сьогодні не тільки правову, а й значну політичну оцінку. Наприклад, критика, в першу чергу з боку впливових міжнародних організації, відносно функціонування нашої судової та правоохоронної системи багато в чому пов’язана саме з наявністю, за їх думкою, упередженості при прийнятті відповідних правових рішень. Такий «відступ» від встановлених правил, можливо, на мою думку, вважати так званими зовнішніми помилками при кваліфікації відповідних діянь.

Більш складними є проблеми, пов’язані з тим, що чинне кримінальне законодавство, кажучи в загальному плані, не «відповідає» (а інколи і суперечить) основним конституційним положенням та/ або охороняє «не ті» суспільні відносини, які існують, чи взагалі їх не охороняє, що слугує так званими змістовними внутрішніми «передумовами» для неправильної кваліфікації відповідних діянь, котрі мають свою назву: прогалини у законодавстві. Наявність таких прогалин, в свою чергу, потребує цілеспрямованої діяльності щодо об’єктивного встановлення таких прогалин та аргументованого удосконалення законодавства.

В цілому, при встановленні помилок при кваліфікації суспільно небезпечних діянь завжди потрібно встановлювати, особливо, коли такі випадки набувають певною мірою постійного характеру, що є їх основною причиною: внутрішні (змістовні) або зовнішні чинники. Тому, і до заходів, спрямованих на попередження помилок при кваліфікації, слід віднести: вдосконалення норм Загальної та Особливої частини КК; усунення міжгалузевих і внутрішньогалузевих колізій кримінально-правового регламентування підстав відповідальності; удосконалення змістовної та організаційної діяльності судової та правоохоронної системи; підвищення професійного рівня правників, що здійснюють такі дії; вдосконалення процесу вивчення курсу «Кримінальне право» в юридичних вузах та ін.

Про склад кримінального правопорушення

Кваліфікація діяння, у всякому випадку на офіційному рівні, починається з моменту вирішення питання про можливість (або неможливість) притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення нею суспільно небезпечного діяння, підставою для чого є необхідність встановлення у такому діянні складу кримінального правопорушення (ч.1 ст. 2 КК). Тобто кваліфікація «безпосередньо» пов’язана зі складом кримінального правопорушення. Складом кримінального правопорушення традиційно визнається сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільно небезпечне діяння визнається таким правопорушенням. Нагадаємо, що тільки в кримінальному законі встановлюється сукупність зазначених ознак; перелік складів кримінальних правопорушень, передбачених законом, є вичерпним; тільки у складі кримінального правопорушення визначається характер та обсяг відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення. У кожному складі кримінального правопорушення, як відомо, виділяють чотири елементи: об’єкт, об’єктивну сторону (цю сукупність називають об’єктивними ознаками складу), суб’єкт і суб’єктивну сторону (цю сукупність називаються суб’єктивними ознаками складу). У своїй єдності ці об’єктивні і суб’єктивні ознаки й утворюють склад кримінального правопорушення.

В цілому потрібно враховувати, що склад кримінального правопорушення – це визначена у кримінально-правовій нормі формула, модель конкретного кримінально-протиправного діяння. Кожна кримінально-правова норма, кожна частина у статті КК має (містить) свою формулу кримінального правопорушення. Згадаємо уроки хімії у середній школі. Нас вчили, що вода – це прозора рідкість, яка не має смаку, запаху, кольору. Але таки характеристики має не тільки вода. Так ось для того щоб «бути» водою – ця рідина повинна точно відповідати формулі Н2О. Немає такої формули в конкретній рідини – це не вода. Так і в КК: вбивство, наприклад, має свою «формулу», крадіжка – свою, хуліганство – свою. І ця формула закріплена в чотирьох елементах складу, кожен з яких «несе» своє навантаження, образно кажучи, у вигляді атомів «водню», «кисню» та ін. В цілому, склад кримінального правопорушення необхідно розглядати у двох взаємопов’язаних але все ж в певній мірі відокремлених значеннях. Його наявність в діяннях конкретної особи, виступає, як вище вказувалось, підставою для притягнення такої особи до кримінальної відповідальності. Крім того, ознаки які має конкретний склад кримінального правопорушення, елементи цього складу потрібно використовувати при кваліфікації суспільно небезпечних діянь, розглядаючи їх як правові підстави саме для цього.

Аналізуючи зв’язок процесів кваліфікації та наявності переліку складів кримінальних правопорушень, зверніть увагу на те, що у процесі кваліфікації ми з вами нічого змінити не можемо. Ми тільки намагаємося відтворити минулу подію та зібрати максимум ознак, які її характеризують, для того, щоб мати найбільш поширене уявлення про те, що відбулось. А вже потім починається суто розумова діяльність, яка пов’язана з виділення з усієї множинності «зібраних» ознак саме тих, які визначають конкретний склад кримінального правопорушення, який найбільш «тісно» збігається с ознаками аналізує мого діяння. Ознаки діяння, які були встановлені, виділення з них основних, на думку конкретного правозастосувача, та «ототожнення» їх з ознаками конкретного складу кримінального правопорушення і є мозковим процесом кваліфікації. Ми все більше і більше намагаємося надати кримінальному процесу характер змагальності. Багато в чому змагальність проявляється саме при кваліфікації діянь. Представник однієї сторони у кримінальному процесі виділяє з усього різноманіття обставин, які характеризують конкретне діяння, одні ознаки, котрі він вважає основними і які, з його точки зору, є передумовами правильної кваліфікації. Інший юрист виділяє інші ознаки, які, на його думку, є основними. Підкреслимо, що саме через вміння виділити ознаки і аргументувати їх вагомість багато в чому виявляється професійний рівень юриста.

Про кримінально-правова норму

Наступний крок пов’язаний з нагадуванням про те, що склад кримінального правопорушення отримує своє визначення (закріплення) у кримінально-правовій нормі. Правова норма, в тому числі і кримінально-правова, завжди характеризується наступними ознаками: встановлюється чи санкціонується державою; є загальнообов’язковою та формально визначеною; регулює (охороняє) певні суспільні відносини, що є типовими та неодноразово повторюються; визначає суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин; діє у часі, просторі та по певному колу осіб; має свою структуру, тобто внутрішню побудову; забезпечується державним примусом. З такого погляду, кримінально-правова норма та склад кримінального правопорушення мають достатньо «схожих» ознак.

Стосовно кримінально-правових норм, то, як відомо, в достатньо погодженій редакції, існує декілька їх видів: норми-заборони; норми-приписи, дозвільні норми та стимулюючі норми. Всі види кримінально-правових норм потрібні, кожний вид виконує свої обов’язки, але основне «навантаження» кримінального права несуть норми-заборони, у яких закріплюється визначення вчинків, які заборонено вчиняти під загрозою покарання. Якщо аналізувати структуру кримінально-правової норми, в першу чергу, норми-заборони, то ту є певні дискусії, в першу чергу, стосовно наявності у кожній нормі, у кожному виді кримінально-правових норм гіпотези. Що ж стосується наявності диспозиції та санкції, які повинні бути присутніми у нормах-заборонах, то тут положення в цілому погоджені. В нормах заборонах існують різні види диспозицій, які багато в чому отримують свою видову характеристику в зв’язку з необхідність найбільш повно і зрозуміло викласти текст забороненої поведінки. Так, це непроста річ не тільки визначити поведінку, яка повинна бути визнана забороненої. Потрібно знайти такі умовно кажучи, слова та терміни, таку їх сукупність, що б це було ясно, зрозуміло і в професійному плані кваліфіковано. Санкції в нормах-заборонах теж мають свої особливості, але і тут простежується (повинно обов’язково простежуватися) намагання максимально зіставити зміст забороненої поведінки і зміст, спрямованість заходів, які можливо застосувати в разі порушення цієї заборони. Тобто, можливо стверджувати, що диспозиція і санкція, при усіх їх одиночній важливості, повинні досягати завдань та цілей кримінального права тільки (!) у свої сукупності. Поодиноко досягти цього буде складно, якщо взагалі можливо.

Відтак, нагадаємо, що склад кримінального правопорушення повинен бути визначений у кримінально-правовій нормі, а точніше, на що потрібно звернути увагу, у її диспозиції. По-перше, такий підхід багато в чому виключає можливі помилки, які виникають (можуть) виникнути при встановленні (пошуку) додаткових ознак, які характеризують відповідне діяння поза тексту (змісту) кримінально-правової норми. Усі ознаки, які характеризують відповідне діяння, які «створюють» необхідні відповідну «формулу» складу кримінального правопорушення і тим самим підлягають (!) врахуванню при кваліфікації повинні бути максимально «зібрані» так би мовити в «одному місці». Згадайте відоме правило: будь-яка обтяжуюча (або пом’якшуюча) ознака використовується в двох взаємовиключних якостях: або як кваліфікуюча (визначає частину і номер статті КК), або як обтяжуюча, яка використовується «тільки» при призначенні покарання. Тому, якщо така ознака виступає в якості обтяжуючої (пом’якшуючої) ознаки, яка може бути використана при призначенні покарання, вона може бути виділена в Загальній частини. Якщо ж така ознака виділена в якості системо утворюючій або кваліфікуючої та безпосередньо впливає на правову оцінку діяння, вона повинена бути включеною до складу конкретного правопорушення і, отже «впровадженою» у текст відповідної кримінально-правової норми або максимально «наближена» до такого складу і нормі (витікати зі змісту, матися «на увазі»). Інший підхід, хочемо ми того чи ні, якій пов’язаний з «самостійним» пошуком таких ознак у тексті «всього» Кодексу, від самого початку створює передумови для неточного (неповного) визначення тексту кримінально-правової норми, а, отже, і змісту складу правопорушення, а, відтак, і точності кваліфікації, з усіма можливими наслідками.

По-друге, традиційно вважається, що однією з основних, а можливо і основною функцією кримінального права, виступає (повинен виступати) його так званий «стримуючий» результат, якій реалізується в першу чергу завдяки профілактичної функції. Звісно, функції кримінального права, як, доречи і буть якої іншої галузі права, не виникають самі по собі. Функції взаємопов’язані, взаємозалежні від мети та цілей будь якої галузі права, її предмету та методу та ін. Але, погоджуючись з тим, що профілактичні наміри властиві кримінальному праву, причому швидше як мета не стільки цього права, скільки держави, яке використовує можливості цього права, потрібно при намаганні реалізації цього, дотримуватися в певній мірі обов’язкових вимог. Так, коли ми кажемо про загальну та спеціальну превенцію, яке впроваджується (можливо впроваджується) завдяки «здібностям» кримінального права, настоюється на тому що текст кримінально-правової норми/статті в повному обсязі повинен бути та тим самим саме у такому вигляді здійснювати реальний вплив на правосвідомість будь якого громадянина. Будь який громадянин читаючи (знаючи) про наявність такої норми/статті, усвідомлює (повинен усвідомлювати), що відповідні дії вчиняти заборонено (диспозиція) бо при порушенні цього наступає відповідне покарання (санкція). Тому неточна (неповна, «обірвана» ) диспозиція та/або неточна (неповна, відсутня в тексті) санкція, бажаємо ми того чи ні, заздалегідь виключає будь які загально профілактичний «потенціал» кримінально-правової норми/статті.

Саме тому текст кримінально-правової норми у своєму традиційному вигляді обов’язково повинен включати у свій зовнішній вираз (текст) ті складові, які необхідні для застосуванні при кваліфікації кримінальних правопорушень та здійснення профілактичних заходів. Це підкреслює важливе, на мою думку, положення згідно якого, кримінально-правова норма має, так би мовити, двох основних адресатів. Перша група: це «звичайні» громадяни, для яких кримінально-правова норма здійснює, в першу чергу, інформаційне «обслуговування» про зміст заборони та покарання, яке передбачена у разі порушення такої заборони. Друга група: це представники системи кримінальної юстиції, для яких кримінально-правова норма виступає 1) у якості підстави для притягнення особи, якій порушив заборону до кримінальної відповідальності, бо містить в собі состав конкретного правопорушення та 2) «інструментом» кваліфікації діянь такої особи, що дає змогу визначити (встановити) статтю КК (та її частину у разі необхідності), яка б найбільш точно юридично відображала діяння особи з усіма необхідними наслідками її реалізації. В той же час, відсутність необхідного «обсягу» тексту, його неповнота, виключення обов’язкових елементів з тексту кримінально-правової норми/ статті та інші подібні «експромти» з текстом кримінально-правової норми створюють (можуть створити) зовсім «не райдужні» перспективи у використанні можливостей кримінального права. Тому думка відомої фігури в історії людства згідно з якою «форма є ніщо, якщо вона не є формою змісту», має необхідне обґрунтування і стосовно проблем кваліфікації. Це завжди необхідно враховувати при розробці нових кримінально-правових положень, удосконалення існуючих, його перспективний розвиток в цілому.

Про декілька підходів на останок

Аналізуючи цю складну проблему, потрібно відмітити, що існує декілька підходів щодо реалізації положень цих інститутів, в першу чергу, на загально-державному та «людському» рівнях. Загально-державний підхід полягає у необхідності врахування, що зміст кримінально-правової норми та її опис, визначення елементів складу кримінального правопорушення, в першу чергу, об’єкту, кваліфікація, у всіх своїх проявах є певним зовнішнім та внутрішнім «використанням» державою можливостей кримінального права. У змістовному плані тут багато залежить від сутності держави, від того, у якій якості вона себе «відчуває», від тієї ролі примусово-забороняючих заходів, яку вона їм відводить у своїй діяльності та ін. В зв’язку з цим, усі складові «ланцюга», якій аналізувався, відображають, кожній з урахуванням свого «потенціалу», ту загальну та кримінально-правову політику, яку здійснюється конкретна держава (група держав) щодо своєї реакції на суспільно небезпечні діяння. Це складна та багатоаспектна діяльність і тому потребує «спільного» та «поодинокого» змістовного аналізу будь яких новацій та змін у всіх цих інститутах

«Людській» або «особистий» підхід полягає в тому, що кваліфікація суспільно небезпечних діянь сьогодні та і у видимій перспективі, повинна бути суто людською діяльністю.. Незважаючи на перспективи глобальної цифролізаціі/ діджіталізації практично усіх соціальних процесів, у всякому разі так нам «обіцяють», лікувати в медичному та соціально-правовому сенсі повинні все ж люди, бо «машини», на мою думку, ще не можуть реально враховувати чуттєві моменти, які присутні в таких процесах та реально впливають на їх результати. А це, в свою чергу, накладає велику «людську» відповідальність за постановку якісного «діагнозу» у цих напрямках, бо саме діагноз, підкреслю ще раз, виступає необхідним підґрунтям для призначення ефективного так ми мовити – дійсного «лікування». Як висловлювався Гіппократ: Bene dignóscitur, bene curátur (добре розпізнається, добре лікується). І ми це повинні завжди добре розуміти.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram