Connect with us

Думка експерта

Особливості правового статусу судді у відставці

Сергій ШТОГУН, професор кафедри спеціальних юридичних дисциплін Навчально-наукового інституту права Національного університету водного господарства та природокористування, кандидат юридичних наук, суддя у відставці

Відомий усім вираз стосовно працівників силових структур, прокуратури та суддів, які пішли у відставку, «що колишніх не буває», як правило розглядається в морально-психологічному аспекті. Щодо законодавчого закріплення цієї категорії, то в правовій площині він найближчий до суддів. Зокрема, розділ X Закону України «Про судоустрій і статус суддів» так і називається «Статус судді у відставці», хоча містить всього лише 4 статті (142—145).

 

Загалом про правовий статус судді

Коли ми визначаємо правовий статус судді як певний обсяг правових можливостей, що регулюють його професійну діяльність та міру свободи поведінки, які повинні гарантувати незалежне та справедливе здійснення судової влади діючими суддями, то відповідної уваги заслуговує статус суддів, які припинили свої професійні повноваження по здійсненню правосуддя.

Особливої актуальності це питання набрало на сучасному етапі. На сьогодні в країні нараховується близько 3 тисяч суддів у відставці, що складає біля третини загальної кількості суддівських посад в Україні. Слід сказати, що це висококваліфіковані юристи з великим професійним досвідом і в більшості випадків їх вік ще далеко не досяг граничного для перебування на цій посаді 65—річного віку. Це — професіонали, на плечах яких відбувалося становлення судової влади в незалежній Україні й не використати цього потенціалу для покращення функціонування судової влади в державі було б у будь-якому разі дивним.

Разом із тим залучення суддів у відставці до реформування системи судової влади і покращення її діяльності повинно відбуватися в правому полі, яке на жаль є явно недосконалим. Так, відповідно до ст. 48 ч. 5 п. 11 Закону «Про судоустрій і статус суддів» незалежність судді забезпечується правом на відставку. Тобто це є однією із сукупності гарантій держави, які повинні забезпечувати незалежність судді. Простіше сказати, при добросовісному виконанні обов`язків суддею протягом встановленого періоду держава і суспільство гарантує повноцінну відставку, яка повинна містити комплекс соціально-матеріальних та правових заходів, котрі б забезпечували належне та повноцінне проживання судді після його виходу у відставку.

Із цього приводу важливою правою нормою є ст. 116 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка гарантує, що за суддею, звільненим за його заявою про відставку, зберігається звання судді та гарантії недоторканності, встановлені для судді до його виходу у відставку. Стосовно гарантій недоторканості, як правило, питань не виникає, це закріплено у відповідних законодавчих нормах. Однак правового тлумачення потребує термін «звання судді». На жаль, у розділі VIII «Правосуддя» Конституції України немає тлумачення поняття «звання судді». Разом із тим ст. 52. закону дає визначення, що суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції та цього закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному із судів України та здійснює правосуддя на професійній основі.

Таким чином, виникає питання, в чому відмінність понять «звання судді» та «посада судді»? Закономірно законодавцеві слід визначитися — суддя у відставці це є повноцінний суддя, який лише не здійснює функцію правосуддя, оскільки до реалізації інших функцій судової влади від може залучатися, наприклад до участі в суддівському самоврядуванні, обирати і бути обраним до його органів, як і до ВККСУ, ВРП тощо, чи просто носій символічного звання «суддя». Не вносить ясності у вирішення цієї правової проблеми і ч. 2 ст. 52 закону, яка передбачає, що судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судоустрою чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді.

Щодо можливості залучення суддів у відставці до роботи в органах суддівського самоврядування

Чинним законодавством про судоустрій й статус суддів не передбачено форми повноцінної участі суддів у відставці в роботі органів суддівського самоврядування. Так, відповідно до ст. 126 закону для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування — самостійне колективне вирішення зазначених питань суддями.

Якщо врахувати, що до питань внутрішньої діяльності судів належать питання про соціальний захист суддів та їхніх сімей, то зрозуміло, що в першу чергу це стосується суддів у відставці.

Відповідно до ст. 127 закону організаційними формами суддівського самоврядування є збори суддів, Рада суддів України, з’їзд суддів України. Разом із тим ст. 128 закону визначає: збори суддів — це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань. Ця норма дозволяє запрошувати на збори суддів у відставці, однак регламентує, що ву голосуванні беруть участь лише судді цього суду.

Що таке запрошення на збори суддів, можу сказати із власного досвіду — за 8 років відставки автора статті не було запрошено на жодні збори суддів Київського окружного адмінстративного суду, звідки пішов у відставку. Таким чином, ми бачимо, що законодавець позбавив суддів у відставці реальних важелів захисту своїх законних прав та інтересів в органах суддівського самоврядування. Навіть куца форма участі у вигляді запрошення на збори не є ефективною, бо судді у відставці не завжди проживають за місцем знаходження суду. Тому, на нашу думку, слід передбачити дієву форму участі суддів у відставці в роботі органів суддівського самоврядування, наприклад, таку як збори суддів у відставці відповідного регіону з аналогічними правами зборів суддів відповідного суду. Тобто судді у відставці не повинні бути «весільними генералами» на зборах суддів, а повноцінними учасниками цих зборів.

Судді у відставці — безправна спільнота

Сьогодні судді у відставці перетворені у безправну амфорну спільноту, яка захищає свої законні права та інтереси лише в судовому порядку. Альтернативною формою може бути створення органу по захисту прав та інтересів суддів у відставці, таких, як асоціація, спілка суддів у відставці тощо. Важливий той факт, що ст. 43 Закону України «Про статус суддів» який втратив чинність в 2010 році, було передбачено, що за суддею, який перебуває у відставці, зберігається звання судді й такі ж гарантії недоторканності та соціального захисту, як і до виходу у відставку. На жаль, законодавець слова «соціального захисту» вилучив із чинної редакції Закону «Про судоустрій і статус суддів», чим дозволив приймати дискримінаційні правові норми стосовно суддів у відставці .

Яскравим прикладом такої дискримінації є довільне трактування ч. 4 ст. 142 закону, яка передбачає в разі зміни розміру складових суддівської винагороди судді, який працює на відповідній посаді, здійснюється перерахунок раніше призначеного щомісячного довічного грошового утримання. Однак тут закономірно виникає питання, яких суддів — тих, що пройшли кваліфікаційне оцінювання, чи тих, що не пройшли його?

Проблема в тому, що відповідно до п. 25 Розділу ХІІ закону право на отримання щомісячного довічного грошового утримання в розмірі, визначеному цим Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді), або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прий няття щодо нього відповідного рішення за результатами такого оцінювання або конкурсу.

До кінця цього року має завершитися кваліфікаційне оцінювання і суддів, які його не пройшли практично не буде, бо ті хто не пройшов таке оцінювання, підлягають звільненню. У зв’язку з цим суддів у відставці виникає закономірне питання: як може змінюватися розмір складових суддівської винагороди судді, що працює на відповідній посаді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання? Таким чином, розміри довічного утримання суддів у відставці, котрі не пройшли кваліфікаційного оцінювання, будуть замороженні.

Абсурдною і дискримінаційною виглядає ситуація, коли відповідно до ст. 137 закону до стажу роботи на посаді судді також зараховується стаж (досвід) роботи (професійної діяльності), вимога щодо якого визначена законом та надає право для призначення на посаду судді. Однак таке зарахування законодавець передбачив лише для працюючих суддів та суддів, які пішли у відставку на підставі діючого закону.

Декларативною є й ст. 144 закону про медичне обслуговування і санаторно-курортне лікування суддів та членів їхніх сімей, де закріплено, що суддя та члени його сім’ї мають право на безоплатне медичне обслуговування в державних закладах охорони здоров’я. Члени сім’ї судді можуть обслуговуватися в тих медичних закладах, де обслуговується суддя. Закономірно виникає питання, а хто повинен забезпечувати санаторно — курортним лікуванням?

До речі, попередня редакція аналогічної статті мала наступний зміст суддям за рахунок державного бюджету, а членам їх сімей — за власний рахунок, щорічно надається путівка на санаторно-курортне лікування. Ці права зберігаються за ними і після виходу судді у відставку або на пенсію. Вважаю, що ці правові проблеми, які виникли стосовно суддів у відставці повинні стати предметом для розгляду як законодавцем, так і органами суддівського самоврядування, а кожен працюючий суддя повинен пам`ятати, що в кращому випадку в майбутньому його чекає відставка.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Управління сучасною державою: роль цифрових технологій

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Закінчення. Початок ч. 1, ч.2, ч.3

А що Україна?

За таких умов і наша владна еліта починає повторювати їх і шлях розвинутих країн до цифрової диктатури. Сьогодні, на мою думку, наша модель демократичного устрою найгірша з усіх, які коли-небудь існували в Україні, оскільки є продуктом життєдіяльності прогнилої радянської верхівки, деградація якої почалася із 50-х років минулого століття, коли примусова її зміна (знищення) припинилася зі смертю Сталіна.

Втративши загрозу відповідальності й фізичного знищення за тридцять років, починаючи з 1980-х минулого століття, партійно-господарська еліта зрадила народ і, привернувши на свій бік мізерну частину населення, зокрема кримінальних злодіїв, спекулянтів тощо, неправедно заволоділа плодами його праці. Сьогодні ми бачимо цей сплав партійної, комсомольської і господарської «еліти» СРСР в якості національної еліти, а громадяни України уже три десятиліття переживають феєричний період «перемог» і розчарувань. Ідеалістичні програми й плани політиків-демагогів щодо облаштування справедливого суспільства не вплинули позитивно на процес формування ідей національного розвитку та зростання добробуту народу, що змушує суспільство думати й шукати шляхи подальшого розвитку. На бурхливих майданах нам, як і нашим предкам, доводилося чути масу прекрасних ілюзорних думок та ідей, але від цього ми не йдемо далі, і, як писав свого часу Генрі Форд, «… прийшовши додому, бачимо, що вогонь у домашньому вогнищі згас…». Всі спроби організаторів політичних процесів привернути український народ на свій бік під гаслами реалізації «американської мрії» в розшарованому та розореному приватизацією суспільстві не викликають оптимізму.

Ось і сьогодні, обраний у травні 2019-го Президентом України Володимир Зеленський з рейтингом довіри майже 74% голосів виборців різко втрачає його, а почуття гіркого й хвороб ливого розчарування від усвідомлення того, що нова влада демократичної і незалежної України, гордо назвавши себе по Г. Форду «слугами народу», не бачить, що управління розвитком сучасної держави, орієнтоване, начебто, на використання новітніх ІКТ, майже не співвідноситься із розвитком сфери духовного розвитку людини.

Уже сьогодні ми бачимо, що вибираючи собі, знову-таки по Г. Форду, благозвучну роль «слуг народу», влада не враховує досвід краху найпотужніших ідеологій XX століття (комунізму і фашизму), які бралися за вирішення проблем виховання «нової людини». Для марксистів — це повинна бути людина, наділена комуністичною свідомістю, повністю вільна від кодів класового суспільства. Німецький націонал-соціалізм висував свою версію «нової людини» — через «расову гігієну», «виведення чистих арійців» …

Новообраний Президент України Володимир Зеленський, беручи булаву влади, справедливо сказав: «Подивимося правді в очі, Україна, яка 28 років будувалася руками «професійних державників», сьогодні просто неконкурентоспроможна в світі. Сучасні політики пов’язані давніми образами, кумівством, бізнес-проектами, не здатні змінити країну. Україна сьогодні потребує не просто нових облич, вона вимагає нових ідей. Моє головне завдання — привести до влади порядних і патріотично налаштованих фахівців». Поки що, на жаль, ми їх не бачимо.

«Країна в смартфоні»

Новим трендом розвитку держави Президент України обрав реалізацію грандіозної інформаційно-комунікаційної стратегії управління країною через смартфон, вона так і називається «Країна в смартфоні». Сутність і сенс її розробки, функціонування в умовах традиційної моральної парадигми, безумовно, цікавить наших громадян. Однак, переконати фахівців у тому, що за допомогою таких технологій держава зможе виконати інформаційно-комунікативну функцію на рівні сучасних вимог, складно. Дивлячись лише через призму проблем технологічної безпеки мобільних засобів зв’язку є розуміння того, що інформація, набуваючи мережевих якостей, вже стала надзвичайно вразливою для її викривлення, а тому складно гарантувати, що така всепроникна сила, що впливає на всі соціально-економічні перетворення, як інформація, в умовах соціальної й інформаційної нерівності громадян та відсутності контрольованих державою виробництв інформаційно-комунікаційної техніки та технологій, стане ресурсом нашого розвитку. Сьогодні, ведучи загальні розмови про інформаційно-комунікаційну діяльність, процеси безпеки розвитку держави, про це потрібно знати. Гучні заяви політиків, які прийшли до влади на хвилях популізму, про загальне економічне зростання не відповідають дійсності, суспільство катастрофічно розшаровується, а молодь у пошуках роботи покидає країну.

Досвід майданів світу, на яких децентралізовані люди із віртуального світу продемонстрували свої можливості й показали, що нинішня світова економічна криза дала лише збій у реалізації великих соціально-політичних проектів, вимагає аналізу, але вже попереджає світ, що настає час глобальних змін. Ліквідувати наслідки глобальної економічної кризи, що насувається, звичайними заходами, мабуть, буде практично неможливо, а тому слід очікувати серії масштабних соціально-економічних катастроф, які здатні будуть відвернути увагу людства від безодні й перспектив низки смертоносних соціальних вибухів і криз. У будь-якому випадку глобалісти змінюють тактику й, очевидно, опанувавши цифрові ІКТ, звернуться до методів широкого застосування прямого й недемократичного управління. Продовженням такого розвитку подій можуть стати сценарії фантастичних романів або фільмів про боротьбу людей з мавпами або роботами і невідомо, з поганим чи хорошим результатом. З чим ми маємо справу — з передостанньою або з останньою кризою, ми зрозуміємо вже найближчим часом, а поки що промови полум’яних революціонерів зі сцен останніх майданів не змогли розколоти свідомість українського народу. Націоналісти не кинулися в обійми до лібералів, демократи не обціловували імперіалістів, атеїсти не сприйняли ходу віруючих. Ментальність людей «віртуального» світу поки знаходиться за межами розуміння консервативної свідомості суспільства, а політика залишилася справою людей реального світу. Однак перемога віртуальної партії «Слуги народу» на парламентських виборах 2019 вражає, хоча, слухаючи окремі виступи її депутатів у Верховній Раді України, виникає лише одне відчуття — «нерозуміння», яке можна декодувати тільки через поняття «кліпова свідомість», тобто свідомість, наповнена змістом одержуваних SMS. Таку свідомість і називають кліповою, бо в неї немає ні минулого, ні майбутнього, а один момент відтвореного справжнього стирається іншим моментом, який повністю капсулюється свідомістю, забороняючи йому з майбутнього дивитися на себе з минулого. Свідомість існує лише в сьогоденні, а це означає, що вона є нерефлексивною, тобто не підпорядкованою меті осмислення власних дій і їх підстави.

Замість висновку

Методологічну «помилку» — мислити про нову цивілізацію «Третьої хвилі» в термінах і поняттях теоретика «Другої хвилі» треба терміново виправляти. Сенс, структуру й спільність смаків своїх громадян до життя — ці взаємозалежні умови побудови нашого сталого майбутнього, в якому будуть жити збагачені досвідом останньої технологічної революції люди, слід вивчати більш глибоко і враховувати тенденції їх розвитку. Їх уже не можна ігнорувати, розробляючи стратегії і доктрини розвитку та безпеки незалежних держав. На жаль, у законах України відсутня цілісна картина того, хто, як і яким чином повинен нести відповідальність за формування державної інформаційно-комунікаційної політики та виконувати інформаційно-комунікаційну функцію? Як і якими ідеями керуватися, впроваджуючи новітні інформаційно-комунікаційні системи в процеси управління державою та суспільством, належить відповісти науці.

Таким чином, перед українським народом і наукою стоїть завдання — здійснити розробку наукових програм створення, насамперед, нової державної інформаційно-комунікаційної політики та алгоритмів виконання владою інформаційно-комунікаційної функції з урахуванням необхідності формування нового світогляду своїх громадян на основі вимог віртуальної філософії та психології. Іншими словами, треба реалізувати можливості людини в новій психо-комп’ютерній реальності. По-друге, приступити до перегляду функціональних основ права як науки, а для цього потрібно буде нове філософське й політологічне обґрунтування досвіду реалізації ідеології і практики ринкової економіки, яка триває, та віртуальної, яка народжується. Мета, безумовно, поки що десь утопічна, оскільки заснована на прогнозах творців теорії постіндустріалізму, але вже існує, і дуже важливо встановити пріоритети з точки зору національної безпеки, оскільки необхідно озброїти та убезпечити суспільство від загроз постіндустріальної доби, які вже генеруються в глибинах нового тисячоліття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Управління сучасною державою: роль цифрових технологій

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Початок ч.1, ч.2

Цифрова інформація як величезна міжнародна проблема

Сама по собі організація роботи з інформацією в цифровому вигляді в світі набуває ознак величезної міжнародної проблеми, хоча саме поняття і його властивості почали вивчати з античних часів, однак у цифровому вигляді інформація змушує сприймати себе дещо інакше — як характеристику одного з універсальних і найнеобхідніших продуктів у життєдіяльності сучасного суспільства. У деяких ситуаціях воно навіть створює ілюзію щодо недоцільності подальшої розбудови інформаційного суспільства, оскільки цифрова інформація має унікальні властивості — утаємниченість, масштабність й універсальність, що, власне, й дозволяє вважати її високоефективною зброєю, яка вражає і техніку, і людину з її психікою та світоглядом, стимулює нові дії щодо вивчення інформаційного права як науки і навчальної дисципліни про комунікацію в університетах. Це виключно складне й актуальне завдання обумовлено ще й тим, що в нас домінує еліта, для якої традиційно характерне насильство щодо окремої особистості і спільноти взагалі. Наслідком цього є досить слабкий прогрес у розвитку демократичних інститутів суспільства і навіть відсутність прав у більшості громадян. Наші еліти, з точки зору поповнення інтелектом із зовні, є практично замкнутими системами, а тому досить швидко деградують, допускаю чи свою ліквідацію силовим шляхом. Тому перетворення, які відбуваються в Україні протягом усіх років незалежності за допомогою революційно­подібних дій, категоричність і традиції «більшовизму» в мисленні супроводжуються вибудовою політико­правової системи більш суворого знання, ніж дозволяє реальність, провокує відповідати громадян навіть на ті питання, на які наука відповіді не має. Саме за таких умов впровадження в життя й державне управління Україною сучасних ІКТ і революційних програм інформація вимагає від суспільства повної мобілізації і термінового (прискореного) усунення багатьох факторів соціально­економічного характеру, зокрема нерівності громадян.

Життя сьогодні вимагає законодавчого забезпечення діяльності інформаційно­-комунікаційної сфери, що вкрай важко оцінити якісно користуючись уявленнями про право громадян на доступ до інформації. В сучасному світі воно сформувало виключно складний за сенсом, формою та змістом ресурс розвитку суспільства, а в наших нормативних документах як ресурс не визначається. Разом із тим події, які розгортаються навколо доступу і права на інформацію, сьогодні в інформаційно­комунікаційному просторі України під впливом світових процесів дедалі більше викликають стурбованість. Досвід, який ми накопичуємо, дає розуміння того, що новітні ІКТ представляють собою потужну зброю й надають можливість гравцям світової політики поневолювати народ маніпуляцією, позбавляти його впевненості, повнокровного духовного життя і зростання. Ми вже маємо сумний досвід безвідповідального використання їх можливостей для акумуляції вибухової енергії народу, що встав на шлях пошуку справедливості, свободи й незалежності, і в цьому полягає одна з фундаментальних причин нестійкості українського суспільства до викликів інформаційно­комунікаційної ери.

Інформація як зброя

Інформація як зброя в сукупності засобів, методів і технологій, що забезпечують можливість силового впливу на інформаційно­комунікаційну сферу життя людини з метою руйнування інформаційно-­комунікаційних і взагалі всіх критичних інфраструктур суспільства, систем управління державою тощо. Форми її подання ведуть до зниження або підвищення праце здатності громадян і військових, але поки що це не знаходить адекватного визначення в українському законодавстві, як, до речі, й визначення поняття «інформаційний ресурс», без якого взагалі неможливо розглядати поняття та вирішувати проблеми «інформаційно­-комунікаційної безпеки», «інформаційної війни» тощо. Включення їх у порядок денний облаштування політико­правових наук на новому рівні знань стає проб лемою сьогодні, як і розвиток інститутів демократій, які у вимірі цифрових технологій представляються як електронні вибори, електронний парламент, електронне законодавство… Поступове визначення їх легітимності в сучасному суспільстві, яке проходить складний етап трансформації на шляху до більш високого рівня «цифрової епохи». Цей перехідний період в житті суспільства характеризується появою державних ініціатив, спрямованих на реалізацію інновацій на основі ІКТ, активністю творців програмного забезпечення для відповідних систем електрон ної демократії, а також реальним зростанням активності конкретних демократичних інститутів громадянського сус пільства. Як приклад, пожвавлення суспільства в цій області можна навести безперервні форуми, конгреси, конференції, які обговорюють стан і методи використання ІКТ для забезпечення безпечного розвитку людини та суспільства.

Людський фактор у нових реаліях

Реальні зрушення в процесах пошуку й перевірки ефективності різних форм вираження думок різних категорій населення ми побачили на майданних заходах. Бажання і вимоги людей до «влади», меншим степенем до самих себе, є дуже яскравою ознакою пожвавлення свідомості й пошуку конструктивних рішень організації взаємодії всіх інституцій та інститутів громадянського суспільства і відображають хвилі політичної активності різних категорій. Вони, як і міжнародні форуми, показують, що визначальним у поступальному історичному русі України до формування громадянського демократичного суспільства стає людський фактор. Це та агломерація, яка формується населенням країни, і кожна людина виступає в ньому як особа, працівник, сім’янин, носій прав і обов’язків, хранитель коренів моральності на своїй землі, утворюючи громадянське суспільство. Ця структура у вимірі планетарної системи реалізує механізми своєї організації через систему найрізноманітніших громадянських утворень і, насамперед, зборів на майданах.

За всі часи на майдани йшли люди, яких вони кликали яскравими (полум’яними) гаслами й промовами політиків­активістів про право народу на свободу, рівність і справедливість. Початок XXI століття надав українцям можливість побачити й відчути організацію енергетичних вибухів народів різних країн і не варто думати, що на площі Каїра, Москви, або Києва в різні роки приходили тільки ошукані владою різного віку люди стихійно. Вони там, безумовно, присутні, але без моральних послань до можновладців, і суть справи була навіть не в тому, що їх хтось обдурив, а в їх власному самообмані. У нас, зокрема, на Майдан у Києві виходив не середній клас, якого в Україні вже давно немає, і не національно орієнтована інтелігенція, а, в тому числі, добре організовані люди. В руках організаторів ми бачили досконалі технічні засоби комунікації й апробовані психологами технології впливу на свідомість пересічної людини, які були здатні збудити в людях почуття власної гідності. Відтак на Майдані були не лише прості громадяни-­патріоти, а й зібрані певним чином за допомогою інформаційно­психологічних маніпуляцій люди. Вони в натовпі Майдану, за словами українського поета Павла Тичини, й обирали своїми отаманами «чабанів», тобто поводирів, за логікою найменш підготовлених до роботи з людьми, і тим самим перешкоджали природним процесам своєї трансформації в ідеальний, хоча й абстрактний, нормативний тип людини нової ери.

Так, скажімо, було і в буремному 1918 році, коли біля казенного заводу «Арсенал» більшовики організували барикади на шляху кінних загонів гайдамаків, які поспішали на захист паливних складів Південно­західної залізниці, якою йшла через Крути армія Муравйова з Росії для повалення влади Центральної Ради в Києві. Реально кадрових робітників «Арсеналу» на барикадах майже не було, а от поранених вони прийняли в стінах заводу, який, після кровопролитного штурму вранці 22 січня (4 лютого), був захоплений військами Симона Петлюри (в штурмі брали участь козаки Гайдамацького коша Слобідської України і 1­а сотня куреня Січових стрільців). Там вони дійсно всупереч всім людським законам по­звірячому порубали шаблями поранених, створивши для радянської ідеології міф про повсталий «Арсенал», який більшовицькою владою було чудово використано й він здавався вічним.

Усе повторилося, але без кровопролиття, в 2004 році в Києві на майдані біля поштамту. Тоді офіцери Служби безпеки України запобігли силовому варіанту придушення трансгресивних людей, в психотипі яких завжди яскраво проявляються тенденції до форсування розвитку подій. Не кажемо про тих, кого просто було втягнуто в процес за гроші. Серед мітингувальників були школярі, студенти, аспіранти, викладачі та співробітники різних офісів. Рішення проблем свого «невдалого» життя, занедбаності, відчуженості, тотальної несправедливості можновладців, вони, на жаль, пов’язали з організаторами Майдану й ім’ям «месії» — Віктора Ющенка. Людське, під впливом телебачення, гасел свободи й гуманізму проникло в їхні голови, але в них самих його виявилося мало. Натовп мітингувальників не знайшов для них ні ідей розвитку, ні загальних інтересів, — їх вихором, як магнітом, втягнуло в революційні події, де стихія бунту народу, розігріта політиками — «чабанами» (у своїй масі безвідповідальними дилетантами, від партій, які в нас так і не стали ідеологічними), використовувалася для досягнення потрібних гравцям світової політики результатів. Уже в 2014 році на другому Майдані без кровопролиття не обійшлося. І це була трагедія для України, спровокована тодішньою владою, яка спиралася на силовиків. Імпульс неприйняття народом тотальної соціальної несправедливості з боку можновладців виплеснувся. А що далі? Ми продовжуємо практично топтатися на місці.

Коди глобалізму

Разом із тим, космополітична частина суспільства або глобалісти (чи так звані «соросята»), які продемонстрували силу людей, що не вилазять з Internet та інших мереж й увібрали в себе глобалізм та його коди з дитинства. Зрозуміло, що вони продовжуватимуть розпочату роботу. Вільне трактування ними багатьох понять, зокрема «свобода», і, як наслідок, подій, які відбуваються в нас, лякають своєю непередбачуваністю. Вже видно, хто їх генерує, і фігури, які діють здебільшого приховано, не афішуючи себе, однак уже досить легко визначаються. В суспільстві починають навіть називати творців тих чи інших «новаторських», в основному деструктивних, ідей, але, на жаль, людей­лідерів, здатних відвернути народ від падіння в безодню на різкому (переломному) повороті історії, поки не видно. Вже зруйновано цитадель опору й ретельно відреставровано посічені в 1918 році кулями стіни, в яких після Другої світової війни було створено найпотужніше в світі науково­промислове підприємство із розробки й виробництва систем прицілювання ракет всіх типів базування — ВО «Завод «Арсенал». Все змушує українських громадян забувати, що тут творилася світова політики й своєю роботою арсенальці утримували світ від війни. Без натяку на встановлення меморіальних дощок у приміщенні, в якому президент Академії наук СРСР М. Келдиш проводив наради з фахівцями й оглядав зразки арсенальської техніки для аерокосмічних потреб, облаштовано продуктову крамницю, що саме тут було створено й апробовано унікальні та одночасно виключно прості системи прицілювання для ракетно­космічного комплексу «Восток», який вивів на орбіту всесвітньої слави Ю. О. Гагаріна, і найпотужніших бойових ракет SS­18 «Сатана». Ці ракети, до створення яких був причетний і наш екс­президент Леонід Кучма, вагою близько 9 тонн, здатні були нести до десяти автономних ядерних боєзарядів потужністю близько 0,15 мегатонн кожен й утримували світ від війни. Саме з їх появою, починаючи із середини 70­х років минулого століття, американці вперше відчули свою повну незахищеність і змушені були піти на переговори з СРСР по обмеженню їх застосування. Через неможливість нейтралізувати ці ракети військовий конфлікт між США й СРСР було виключено. В далекому 1973 році саме в стінах нинішньої крамниці в процесі огляду запропонованих арсенальцями технічних рішень В. В. Щербицький (український радянський партійний і державний діяч, натхненник зросійщення, активно боровся з дисидентами, член Президії (Політбюро) ЦК ЦПУ в грудні 1957 — вересні 1989 рр., член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 року; входить до числа постатей, які підпадають під закон про декомунізацію) прийняв рішення про розширення виробничої бази заводу й будівництво нової на Троєщині.

Не можна сказати, що знищення заводу «Арсенал» стало справою сьогодення. Процес цей тривалий, однак послідовний. Після тріумфальних перемог у боротьбі за космос і створення досконалої зброї настав час волюнтаристичних рішень вищого керівництва країни, конверсія тощо, як наслідок, до управління розвитком науково-виробничої бази підприємства почали приходити інженери-механіки, фрезерувальник, суддя, які апріорі не були здатні осягнути можливості оптико-електронного приладобудування як галузі. Скажімо, сьогодні, за умов існування підприємства, думаю, миттєво би згас військовий конфлікт на сході країни, якби Збройним Силам України було запропоновано системи спостереження й управління зброєю, яку розробляли й виготовляли арсенальці, і для якої ані снайпер, або квадрокоптер не були суттєвою ціллю для знищення. На жаль, в жадібній гонитві за грошима керівництво заводу безрозсудливо просто знищило, викинувши на смітник, багатомільйонне (в доларовому вимірі) технологічне обладнання для виготовлення такої зброї, що свідчить про те, запропонована Україні модель приватизації майнових комплексів не була орієнтована на розвиток складних наукомістких технологій, залишених нам у спадок, а тому має бути законодавчо виправлена. Вона здебільшого була орієнтована на залучення величезних кредитних коштів під приватні проекти, а приватнику завжди потрібен був негайний результат. Освоювати щось нове, наприклад, видобуток Не3 на Плутоні, приватний підприємець ні за витратами, ні за ризиками фінансувати ніколи не зможе, а саме такого роду програми стають пріоритетними й абсолютно необхідними для виживання людства. Знищення заводу «Арсенал» свідчить про недалекоглядність нашої влади, оскільки рівень оптико- електронного приладобудування є ознакою могутності будь-якої держави, і аргументація прихильників таких дій не витримує жодної критики.

На стінах цитаделі відсутня будь-яка пам’ятка/нагадування і про те, що тут під керівництвом В. М. Сахарова (Сахаров Валентин Миколайович — головний конструктор, потім головний інженер київського заводу «Арсенал») вперше в світі було створено головки самонаведення для зенітно-ракетних комплексів.

Як це вже було в історії неодноразово, з появою труднощів наші моделі приватизації й розбудови демократії взагалі вступили в період кризи. Суспільство почало деградувати, сповзаючи до режиму виживання. Якщо стабільність у високорозвинених країнах утримувалася за рахунок військових і поліцейських сил та прискореного пограбування інших народів, то Україна під тиском проблем змін технологічного укладу людства, новітніх ІКТ, не здатна була протистояти анархії ринку і, як наслідок, перетворилася на країну, що перебуває під їх впливом.

Технології стратифікації

Сьогодні демократична еліта західного світу на свідомому і підсвідомому рівнях переходить до технологій стратифікації (стратифікація (англ. stratification) — спеціальне поняття, що означає розміщення чого-небудь шарами, шаруватість. Розшарування чогось залежно від неоднаковості якісних та кількісних ознак. Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення, що базується на достатку та владі) суспільств світу й пропаганди стратегій скорочення чисельності населення планети з метою зменшення екологічного тиску на біосферу, формулюють програми типу «золотого мільярда», організують за допомогою сучасних ІКТ тотальне стеження за людьми й грандіозні військові зіткнення, скоюють інші злочини, небачені на минулих етапах розвитку людства, що перетворює демократію на злочинну. Ситуація в світі невідворотно наближається до критичного стану. У тому ж Китаї уряд 14 липня 2014 року оголосив про початок розробки «Системи соціального кредиту» (Social Credit Score, або SCS) — бази даних благонадійності громадян. Ця база міститиме відомості про те, наскільки кожен житель країни безпечний і корисний для суспільства. Буде вестися підрахунок балів: викурив сигарету в недозволеному місці — мінус бал, взяв участь у суботнику — плюс бал, нечемно повівся з контролером у транспорті — мінус два бали, ну і так далі … Кількість отриманих балів сформує індивідуальний рейтинг людини, визначаючи його цінність для товариств і країни. До слова, це продовження системи «Дань- Ань», створеної ще в 1960-х роках за часів правління Мао Цзедуна: тоді комуністична партія почала складати досьє на кожного обивателя, збираючи всі відомості — від особистих фото до характеристик, що даються сусідами, начальством або підлеглими. Інформацію збиратимуть і передаватимуть камери відеоспостереження, розташовані в приміщеннях і на вулиці. Сьогодні в Китаї налічується 178 мільйонів таких відеокамер, а в перспективі їх кількість планується збільшити до 625 мільйонів. У розпорядження відділів нагляду надійдуть бази даних іnternet-провайдерів, стільникових операторів та іnternet-магазинів. Службовці відділу нагляду матимуть право регулярно запитувати характеристики людини з місця роботи або з поліції, опитувати сусідів і реєструвати скарги на нього — інакше кажучи, доноси. У списку проступків, які будуть впливати на зниження рейтингу, зменшуючи кількість балів, значаться некримінальні злочини, як то: куріння сигарет і вживання спиртних напоїв у недозволених місцях; несвоєчасна оплата ЖКГ та кредитів; проїзд по чужих квитках; прогули, запізнення і навіть часті «лікарняні»; «бездумний» шопінг; перехід дороги в недозволених місцях, небезпечне водіння і багато іншого. У списку є навіть такі спірні пункти, як «зайве сидіння в іnternet» і «надмірний перегляд порнографічних матеріалів». Неблагонадійним громадянам не можна буде служити в державних установах, а також займати керівні посади в сферах харчової, фармацевтичної та нафтової промисловості. Найстрашнішою є заборона на соціальне забезпечення. Жителю Китаю можуть відмовити в медичній допомозі, як і позбавити пенсії, а його дітей залишити без права на безкоштовну освіту.

Європейці не відстають

У лютому 2018 року видання Handelsblatt Global повідомило, що німецький уряд «уже рухається» в напрямку китайського «винаходу». Виданню вдалося розсекретити той факт, що дані про кредитоспроможність громадян, їх переміщення по території й частота звернень до медичних установ з 2017 року вже збираються державою для статистики. Саме ця статистика може стати основою для створення системи, про яку йде тут мова.

У тому ж році британський «Фонд нової економіки» (New Economy Fund або NEF) звернув увагу на те, що подібна дискримінаційна система вже таємно працює у Великобританії — так, дані кожної окремої людини про своєчасність оплати нею рахунків по кредитах і ЖКГ передавалися потенційним роботодавцям. У підсумку «неблагонадійній», а в більшості випадків просто «невигідній» (наприклад, тому, хто часто бере лікарняний), економній або бідній людині відмовляли при влаштуванні на роботу. І нехай частина британських політиків розкритикувала систему соціального рейтингу, інша частина знайшла її корисною — в своїх інтересах.

(Далі буде..)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Проблеми аргументованості правових висновків Касаційного кримінального суду у складі ВС: огляд окремих постанов

Микола РУБАЩЕНКО, доцент кафедри кримінального права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

Початок. Закінчення

4. Крадіжка чи шахрайство?

Аналіз цих міркувань не дозволяє зробити висновку, що судова практика відмовилася від такої обов’язкової ознаки шахрайства як «добровільна передача майна/права на майно самим потерпілим». Ця ознака залишилася, однак поняття «потерпілого» було розширено: 1) в контексті встановлення цієї ознаки поняття потерпілого не є кримінально-процесуальним; 2) воно тотожне особі, яка вводиться в оману і яка внаслідок неї передає майно/право на майно шахраю; 3) такою особою може бути власник чи інша особа, уповноважена на вчинення юридично значимих дій стосовно майна (особа, якій майно ввірене, перебуває у її тимчасовому законному володінні тощо).

Враховуючи це та повертаючись до правового висновку від 2 квітня 2019 року, важко не помітити, що ККС суперечить сам собі. Маючи намір заволодіти сумкою, засуджений вводить в оману щодо свого дійсного статусу водія, який, будучи особою, що правомірно тимчасово володіє нею у зв’язку з усною цивільно-правовою угодою з її доставки, віддає сумку засудженому. Таким чином потерпіла-власниця сумки дійсно добровільно не передавала її засудженому, разом із тим таку добровільну передачу здійснив потерпілий-водій як інша особа, уповноважена на вчинення дій щодо майна.

Далі те, що злочинець самостійно забрав сумку (водій фізично її не вручав) за суттю є тотожним самостійній передачі її водієм, адже останній, будучи особою, в правомірному володінні якої знаходиться сумка, дозволяє (помилково) її забрати. А це вже робить неоднозначним і висновок ККС щодо функціонального призначення обману — чи був він лише засобом отримання доступу до майна, чи безпосередньо саме завдяки омані засуджений заволодів майном? Вочевидь у недалекому майбутньому вищій судовій інстанції доведеться розробити більш дієві критерії для визначення функціонального призначення обману залежно від обставин справи. Вказівка ККС на використання ОСОБОЮ_1 обставин, що об’єктивно склалися на момент викрадення, та розрахунок на те, що його дії не будуть сприйматися іншими особами як протиправні, не може бути аргументом на користь відмежування крадіжки від шахрайства, оскільки при шахрайстві злочинець так само використовує обставини, що складаються, й розраховує на те, що потерпілий та інші сторонні особи не виявлять його обману, принаймні до моменту заволодіння майном/ правом на майно.

5. Незаконно виготовлений підакцизний товар як предмет злочину.

У цілому прогресивним є також і правовий висновок ККС від 14 листопада 2018 року (справа № 750/3335/16-к) стосовно встановлення ознак незаконно виготовлених підакцизних товарів, як предмету злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК. Прогресивність цього висновку пов’язана передусім з відмовою від помилкових суджень, які свого часу зробив ВСУ в постанові від 5 вересня 2013 року (справа № 5-15к13).

У справі, що розглядав ВСУ в 2013 році, засуджений як фізична особа без ліцензії на придбання, зберігання та збут алкогольних напоїв за місцем свого проживання незаконно виготовив із метою збуту, розлив у пластикові пляшки ємністю 5 та 6 л. алкогольний напій — вино під певними марками та незаконно збув 23 літри напою. Виходячи із нормативного визначення поняття «підакцизні товари», ВСУ сформулював перелік обов’язкових ознак, необхідних для визнання алкогольних напоїв предметом злочину, передбаченого ст. 204 КК: 1) одержання шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлення на основі харчових спиртів; 2) визначений мінімальний вміст етилового спирту; 3) визнання законом підакцизним товаром; 4) належність до відповідної товарної групи згідно з систе
мою опису та кодування товарів. Зважаючи на це, ВСУ вирішив, що оскільки в розглядуваній кримінальній справі саморобно виготовлене вино не відповідало встановленим для даного товару (продукції) стандартам, нормам і умовам (ДСТУ), то й такий напій не може належати до відповідної товарної групи, а отже, й бути предметом злочину.

Вимога фіксувати відповідність встановленим для підакцизного товару стандартам, нормам і умовам його виготовлення могла стати штучною перешкодою в боротьбі з обігом незаконно виготовлених підакцизних товарів, передусім алкогольних напоїв, питома вага справ щодо яких перевищує 90% від розслідуваних за ст. 204 КК. Не виключено, що через таку правову позицію було «поховано» значну кількість справ щодо незаконно виготовлених підакцизних товарів. Була створена загроза перетворення приписів статті 204 КК на мертві норми, адже в практичній площині в незаконному обігу перебувають переважно такі підакцизні товари, що виготовлені в непромисловий (кустарний) спосіб (у підвалах, господарських спорудах, підпільних цехах тощо) і без додержання всіх необхідних технічних умов та стандартів.

У постанові від 2018 року ККС відмовився від такого тлумачення у справі, за якою особу було засуджено, зокрема, за незаконне зберігання з метою збуту та збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв (ч. 1 ст. 204 КК). У цій справі засуджений придбав етиловий спирт, змішав його з водою та за місцем проживання збув його у скляній пляшці «Спелая рябина». Проданий напій згідно з висновком експертиз також не відповідав технічним умовам (вимогам ДСТУ), виготовлений не промисловим способом, містив органічні речовини та при вживанні навіть становив загрозу життю і здоров’ю споживачів. Проте ККС проігнорував невідповідність рідини стандартам та визнав її підакцизним товаром, додатково вказавши, що «фактична наявність чи відсутність у складі ціни товару акцизного податку на кваліфікацію не впливає, оскільки цей злочин може посягати як на відносини у сфері захисту від недобросовісної конкуренції, так і на відносини у сфері оподаткування (зокрема, невключення акцизного податку до ціни товару, який законом визнається підакцизним)». Разом із тим, обмежившись лише загальним висновком про те, що в цій справі виявлена рідина відповідає всім чотирьом ознакам підакцизного товару, ККС так і не спромігся пояснити причини зміни своєї правової позиції та сформулювати нову.

Цим була втрачена нагода роз’яснити правозастосувачам, що спосіб виготовлення (промисловий чи кустарний) та відповідність вимогам ДСТУ не мають вирішального значення для віднесення товару до підакцизного. Достатньо лише, щоб такий товар за технологічним процесом виготовлення та хімічним складом був подібним до своїх відповідників, зазначених в УКТ ЗЕД. Вирішальне ж значення, як вбачається, повинні мати такі об’єктивні фактори, як оформлення та маркування тари, спосіб представлення, спосіб розливання, масштаб незаконної діяльності, формат збуту (в тому числі запланованого збуту) тощо. Із суб’єктивної точки зору винний має усвідомлювати, що з урахуванням вказаних об’єктивних обставин товару суб’єкт його придбання вважатиме цей товар таким, до ціни якого має бути включений акцизний податок, і бажає вчиняти відповідні незаконні дії з таким товаром. У такому разі саморобно виготовлений товар подається як справжній, тобто такий, до ціни якого включено акцизний податок (а не як самогон чи домашнє вино).

Замість цього ККС у вказаній постанові від 2018 року наводить нову правову позицію стосовно розуміння іншої обов’язкової ознаки предмета злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК. Як відомо, крім того, що товар має відповідати чотирьом ознакам належності його до підакцизного, він має бути незаконно виготовленим. Традиційно в судовій практиці послуговувалися пунктом 12 постанови пленуму ВСУ від 25 квітня 2003 року № 3, згідно з яким «незаконно виготовленими слід вважати зазначені в ст. 204 КК товари, що виготовлені: 1) особою, яка не зареєстрована як суб’єкт підприємництва, незалежно від того, чи підлягає діяльність з їх виготовлення ліцензуванню; 2) суб’єктом підприємницької чи господарської діяльності без одержання ліцензії, якщо їх виготовлення підлягає ліцензуванню». Це роз’яснення мало важливе значення передусім з огляду на те, що чинне законодавство не містить визначення поняття незаконного виготовлення.

ККС фактично вдався до неприкритого викривлення положень закону, коли вказав, що таке визначення надано в ст. 1 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19 грудня 1995 року № 481/95ВР (далі — Закон № 481/95-ВР). Насправді ж вказаний закон не тільки ніколи не містив такого визначення, але й взагалі не оперує поняттям «незаконне виготовлення». Натомість у ньому надаються визначення поняття незаконного виробництва алкогольних напоїв та фальсифікації алкогольних напоїв. І якщо «незаконне виробництво» означає виробництво без наявності ліцензії на відповідний вид підприємницької діяльності, то «фальсифікація» охоплює умисне, з корисливою метою виготовлення алкогольних напоїв та тютюнових виробів із порушенням технології чи з неправомірним використанням знака для товарів і послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само прямим відтворенням товару іншого підприємця із самовільним використанням його імені. Саме останнє досить широке поняття використав ККС, ототожнивши «фальсифікацію» з «незаконним виготовленням».

Тут необхідно підкреслити, що поняття «фальсифікація» та «незаконне виробництво» з’явилися в Законі № 481/95ВР у 2000 році одночасно і при цьому, згідно з тим же законом, який доповнив КУпАП статтею 177-2, що встановлювала адміністративну відповідальність за виготовлення, придбання, зберігання та реалізацію фальсифікованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Трактування «незаконного виготовлення» як такого, що здійснюється без відповідної ліцензії, та наповнення «фальсифікації» тим змістом, який витікає із законодавчого визначення, пізніше якраз і дозволяло відмежовувати адміністративну відповідальність за незаконне поводження з фальсифікатом від кримінальної відповідальності за дії з незаконно виготовленими алкогольними напоями і тютюновими виробами. Зважаючи на нову правову позицію ККС, застосовність статті 177-2 КУпАП практично унеможливлюється.

6. Ознаки терористичної організації.

Предметом розгляду ККС були також і вкрай гострі із соціально-політичної точки зору питання. Серед них проблема визнання організації терористичною. У постанові від 5 липня 2018 року (справа № 225/6151/15-к) зроблено висновок, що «таке визнання здійснюється судом у конкретному провадженні на підставі наявних матеріалів. Існування окремого судового рішення, рішення органу законодавчої чи виконавчої влади про визнання діяльності терористичною для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 258-3 КК не вимагається». Вітаючи цей правовий висновок, все ж таки його аргументація не позбавлена істотних недоліків, що виявилися в допущених суперечностях.

Поняття «терористична група» та «терористична організація» стали новелою КК 2001 року. У 2006 році кодекс було доповнено статтею 258-3, яка й по нині передбачає відповідальність за створення терористичної групи/терористичної організації, керівництво ними, участь у них, а також сприяння їх створенню чи діяльності. До прийняття в 2003 році Закону України «Про боротьбу з тероризмом» ці поняття вважалися різновидами організованої групи (ч. 3 ст. 28 КК) та злочинної організації (ч. 5 ст. 28 КК) відповідно як самостійних форм співучасті. Тобто для встановлення ознак терористичної організації спершу необхідно було констатувати всі обов’язкові ознаки злочинної організації як такої. Проте спеціальний закон надав власне визначення поняттю терористичної організації. З того часу триває дискусія про те, яким же визначенням слід керуватися при застосуванні відповідних норм КК.

І хоча ця проблема не була в центрі предмету оскарження, це не означає, що її треба було ускладнювати, тим більше, що завдання ККС якраз у тому, щоб подібні проблеми згладжувати (нейтралізовувати), а не поглиблювати. Спершу ККС зазначає: «поняття терористичної організації визначено у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», а також ст. 28 КК, — це стійке об’єднання трьох і більше осіб, створене з метою здійснення терористичної діяльності, в межах якого здійснюється розподіл функцій, встановлено певні правила поведінки, обов’язкові для цих осіб під час підготовки та вчинення терористичних актів. Достатнім для визнання організації терористичною є те, що якщо хоча б один із її структурних підрозділів здійснює терористичну діяльність з відома хоча б одного з керівників (керівних органів) усієї організації». Тобто ККС на відміну від учених, які сперечалися стосовно того, яким із законодавчих визначень слід послуговуватися, вирішив поєднати їх. При цьому факт того, що ці визначення суперечать один одному, щонайменше в частині кількісної ознаки співучасті, був проігнорований. Вказівка на те, що поняття терористичної організації визначено ст. 28 КК, повністю нівелюється подальшим визначенням, яке є незміненим відтворенням аналізованого поняття зі спеціального закону. Надалі ККС вказує, що «терористична організація виділена як вид злочинної організації за спеціальною метою здійснення терористичної діяльності». Це твердження заперечує попереднє цитування спеціального закону.

Як вбачається, якщо терористична організація є видом злочинної організації, то повинна володіти всіма її обов’язковими ознаками, зазначеними в ч. 4 ст. 28 КК, серед яких, зокрема, кількісна ознака — не менше п’яти суб’єктів злочинів, а також мета безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Звідси для потреб застосування ст. 2583 КК не може визнаватися терористичною організацією стійке ієрархічне об’єднання з менш ніж п’яти осіб та/або метою створення якого було, зокрема, здійснення такої терористичної діяльності, яка згідно з чинним КК не підпадає під ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину (для прикладу, такий вид терористичної діяльності як пропаганда й поширення ідеології тероризму взагалі не є злочином за КК України, натомість публічні заклики до вчинення терористичного акту, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів з такими закликами, є злочином середньої тяжкості).

P. S. Автор даної статті сподівається, що висловлені в ній критичні зауваження сприятимуть вдосконаленню аргументації нових правових висновків вищого судового органу та загострять увагу на критично оцінених правових позиціях і проблемах, що з них витікають.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.