Організована злочинність в Україні. Частина 20 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 20

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 20. Дивний збіг бажань судів та організованих злочинних груп

У попередньому номері ЮВУ ми писали про реформу системи судів та її «результативність», яка в низці випадків працює не на захист прав і свобод широкого кола громадян нашої держави, а вигідна лише організованій корупційній еліті та певній частині судової гілки влади, котра сповна використовує її різними способами, зокрема для задоволення власних потреб. Так, ішлося про те, що 11 червня 2020 р. Конституційний Суд України своїм рішенням № 7-р/2020 визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) ст. 375 Кримінального кодексу, яка передбачала кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Вважаємо, що таке рішення свідчить про те, що воно могло бути ухвалене лише в умовах реального конфлікту інтересів і впливу певних політичних корумпованих сил.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Факти

На засіданні Великої Палати Конституційного Суду України, який визнав вказану статтю КК України неконституційною, головував небезвідомий нині колишній голова цього суду О. М. Тупицький, який у травні 2013 р. був призначений суддею цього суду колишнім Президентом України В. Януковичем. А подання до КСУ підписали опозиційні депутати фракції «Опозиційна платформа — За життя», значна частина яких і є вихідцями з януковичівської Партії регіонів. Ми не представники ЗМІ, які іноді зразу в цьому вбачають певні закономірності. Тому для того, аби довести якийсь зв’язок цього факту з вирішенням даного питання, будемо аналізувати з правової точки зору зміст цього рішення і його зв’язок з певними наслідками.

Читайте також: Забезпечення економічної безпеки країни

Другий аргумент

Другим важливим аргументом до нашого висновку є те, що суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ст. 375 КК України могли бути й судді Конституційного Суду України. Раз так, то чому б не відвернути таку загрозу, якщо склалася сприятлива ситуація — надійшло готове подання від 55 депутатів законодавчого органу країни. Окрім цього, вони добре пам’ятають, як ще в 2015 р. було розпочато кримінальне провадження проти сімох суддів цього суду, які брали участь в ухвалені рішення про незаконність прийняття 8 грудня 2004 р. Верховною Радою Закону «Про внесення змін до Конституції України» (№ 2222-IV), який передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Водночас восени 2010 р. Конституційний Суд України визнав цей закон нелегітимним, відтак було повернуто дію Конституції 1996 р., яка передбачала президентсько-парламентську форму правління.

А в наведеному випадку КСУ, маючи подання 55 парламентарів, власний інтерес та підтримку колег, і прийняв вказане рішення, яке безпосередньо стосувалося всього суддівського корпусу. Залишилося лише будь-що виписати мотиви й аргументи щодо визнання ст. 375 КК України неконституційною, але з цим не все склалося так, як гадалося.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Злочинність та засоби її подолання

Хоча рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом, є обов’язковими, остаточними та не можуть бути оскаржені (ст. 151-2 Конституції України), що також є порушенням принципу стадійності судочинства, ми висловимо лише свої думки з юридичної точки зору щодо правової природи та суті цього рішення, яке, на нашу думку, є не зовсім вмотивованим та обґрунтованим.

Вивчення змісту цього рішення свідчить про те, що розглядаючи депутатське подання, КСУ розпочав із великої вступної частини, яка місцями й не зовсім стосується суті розгляду питання конституційності норм ст. 375 Кримінального кодексу України. Зокрема, у п. 2.1 рішення суду йдеться про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а метою такого функціонального поділу є, зокрема, розмежування повноважень між різними органами держвлади, що означає самостійне виконання кожним із них своїх функцій та здійснення повноважень відповідно до Конституції та законів України.

Цього ніхто й не заперечує. Але такий виклад загальновідомих істин — натяк на те, що суди взагалі недоторкані, а тут вказана ст. 375, нібито, посягає на їх недоторканність. Проте наведене судом є не зовсім коректним, оскільки суддіюристи забули, думаємо, невипадково, про те, що влада в державі, по-перше, єдина, а має лише місце її поділ на три гілки для виконання кожною з них своїх специфічних функцій — свого призначення, якщо коротко: законодавча гілка — парламент приймає закони; органи виконавчої гілки влади їх виконують, у тому числі її правоохоронні органи здійснюють контроль за виконанням законодавчих актів всіма членами суспільства та органами, їх посадовими особами усіх трьох гілок влади без винятку; по-друге, між усіма гілками влади немає якоїсь повної окремішності, а існує механізм стримування та противаг.

Але про дію цього механізму Конституційний Суд України в своєму рішенні не згадав, адже хочеться повної незалежності, а він є вкрай значущим при взаємодії гілок єдиної влади. Система стримувань і противаг є засобом обмеження однієї гілки державної влади іншою. Але іноді таке обмеження може загрожувати виникненню свавілля з боку тієї гілки, яка надмірно обмежуватиме іншу гілку (гілки) державної влади.

Ми вже писали про те, що «апетити» судової влади в Україні ростуть і взято курс на повну незалежність для задоволення своїх благ у будь-який спосіб. Ішлося й про поновлення чинності первинної редакції Основного Закону засобом скасування КСУ Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., яке з теоретико-правових позицій обґрунтувати неможливо. В історії цього суду мали місце й інші аналогічні рішення, про одне з яких ми якраз і ведемо мову. А тут аналізованим рішенням судді подбали й про себе рідних. Тому як сам принцип поділу державної влади, так і механізм стримувань і противаг, як невід’ємна його частина, мають запобігати неправомірному збільшенню впливовості будь-якого органу за рахунок повноважень іншого.

Гіпертрофія судової гілки влади є небезпечною

Гіпертрофія судової гілки влади є вкрай небезпечною, як і будь-якої іншої гілки. Тому суду конституційної юрисдикції не слід порушувати важливе правило — не приймати таких рішень, неправомірно прикриваючись при цьому якимось особливим статусом судової гілки влади, які руйнують єдність державної влади, освячену Конституцією України та законами. В Конституційного Суду повинен бути високий рівень розуміння загальних начал державної влади, необхідності підтримувати єдність, цілісність влади, заснованої на конституційній законності, верховенстві права. Професіоналізація КСУ — не в умінні реалізувати корпоративні чи власні інтереси, а в умінні управляти, реалізувати визначену законом компетенцію, діяти на користь публічних інтересів та інтересів кожного члена суспільства, а особливо – постраждалих майданівців від неправосудних рішень суддів.

Це — не аналіз, а констатація

Далі в рішенні КСУ знову загальні фрази з тексту Конституції України, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А закінчується текст тим, що суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку тощо, що також є безспірною констатацією, а не якоюсь мотивацією чи доводами суду по суті провадження.

А в самому рішенні сказано вже про, нібито, аналіз ст. 375 Кримінального кодексу. Відмічається, що цей аналіз дав підстави суду стверджувати, що сполучення слів «завідомо неправосудне» запозичене зі ст. 176 Кримінального кодексу Української PCP 1960 р., в якій було встановлено відповідальність за винесення суддями з корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості «завідомо неправосудного» вироку, рішення, ухвали або постанови. Вважаємо, що це далеко не аналіз, як цього потребує судове рішення КСУ, а проста констатація результатів порівняльного зіставлення змісту двох статей колишнього та нинішнього кримінального законодавства. Аналізом слід вважати розкладення, членування чогось цілісного на складові елементи, властивості, відношення, аспекти, підсистеми для подальшого поглибленого розгляду кожного з них. Для цього вдаються до абстрактного чи реального поділу досліджуваного предмета на складники.

Невдале наслідування юридичної практики радянської держави?

Конституційний Суд України в даному рішенні також перейшов дещо в політичну площину, що недопустимо для суду, і відмічає, що дослідження в історичному контексті ст. 375 дає підстави йому вважати її невдалим наслідуванням юридичної практики радянської держави. Радянська юридична та політична системи уможливлювали використання такої норми для контролю над суддями і впливу на них. В Україні ж як у демократичній державі основною вимогою до законодавства є його відповідність критеріям і принципам, встановленим у Конституції України, зокрема принципу верховенства права. Характерні для радянської держави та її Конституції запозичення зображають систему принципів і цінностей, які суперечать Конституції України, її принципам, зокрема верховенству права.

Отже, деякі мотиваційні намагання є, але доведення цього, нібито, невдалого наслідування немає. Як зазначається, « …використання логічної конструкції «стаття кодексу як наслідування юридичної практики» навряд чи можна визнати досконалим, адже текст законодавчого акта та юридична практика (навіть у сенсі «юридична практика держави») не є тотожними поняттями» (Гацелюк В. О. Неконституційна криміналізація та конституційна декриміналізація: через кількість рішень Конституційного Суду до якості кримінального закону. Європейські перспективи. 2020. № 3. С. 11).

Можна сказати й більше. В Конституції УРСР 1978 р. також проголошувалася демократія, яка ґрунтується на системі принципів, у тому числі відзначалося, що на території республіки забезпечується верховенство законів (ст. 71). Якщо ж порівняти тексти статей вказаних двох кодексів, то вони також різняться. Слідуючи таким шляхом, ми можемо знайти більш, ніж половину статей чинного Кримінального кодексу України, які за своєю суттю та складом злочинного діяння аналогічні з тими, які були в КК Української РСР 1960 р. Як у такому разі ми маємо чинити — визнати їх невдалим наслідуванням юридичної практики радянської держави й неконституційними?

Дане рішення недостатньо вмотивоване й неналежно аргументоване

Окрім цього, ми вже наводили перелік держав Заходу, де також є норми, що передбачають кримінальну відповідальність суддів за аналогічні та інші діяння. Йдеться про карну відповідальність за винесення незаконного вироку або рішення, навіть якщо це була необережність чи неприпустиме незнання; за відмову винести вирок без законної причини або з приводу неясності, недостатності або мовчання закону; за діяння злісного затягування відправлення правосуддя, вчинене для досягнення будь-якої незаконної мети (Королівство Іспанія). І, як видно з наведеного, застосовується навіть більш загальна термінологія, ніж у ст. 375 Кримінального кодексу України. Може, це також було запозичено від Радянського Союзу? Про це в рішенні Конституційного Суду України зовсім не згадується. А для чого про це писати, коли йшлося про те, аби будь-що визнати ст. 375 Кримінального кодексу України неконституційною, а мотиви й обґрунтування не важко придумати. Вважаємо, що вищевикладене в рішенні КСУ є безмотивним і неналежно аргументованим.

Замилування своєю гіпертрофованою незалежністю

Переходимо до розгляду пп. 2.3 рішення Конституційного Суду. В ньому суд відзначає, що вимогою верховенства права є дотримання принципу юридичної визначеності, що обумовлює однакове застосування норми права, недопущення можливостей для її довільного трактування. Юридична визначеність норми права є ключовою умовою забезпечення кожному ефективного судового захисту незалежним судом.

Конституційний Суд України посилається на свої рішення від 20 червня 2019 р. № 6-р/2019 та 26 лютого 2019 р. № 1-р/2019, де він уже відзначав, що «юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права»; «дотримання вимоги ясності і недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, є особливо важливим з огляду на специфіку кримінального закону та наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, адже притягнення до такого виду юридичної відповідальності пов’язане з можливими істотними обмеженнями прав і свобод людини». Також КСУ робить посилання на рішення Європейського суду з прав людини, який у справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine) від 18 грудня 2008 р. (заява № 48068/06) вказав: «…якщо йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливим є забезпечення загального принципу юридичної визначеності…, якщо національний закон дозволяє можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачним у застосуванні, щоб виключити будь-який ризик свавілля».

Відтак суд знову повторно вибухнув загальним цитуванням законодавства про те, що кримінальний закон має відповідати вимогам юридичної визначеності, ясності, недвозначності та передбаченості. Це є гарантією здійснення суддею правосуддя на засадах верховенства права та ефективної реалізації кожним конституційного права на судовий захист; суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Наводиться доповідь Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія), схвалена на 82- му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р., про імунітет суддів від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара.

Суд повторно зазначає, що суддю може бути притягнуто до кримінальної відповідальності лише у випадку, коли правопорушення вчинено умисно, має місце свавільне зловживання повноваженнями судді, що перешкоджає здійсненню правосуддя чи переслідує нелегітимні цілі (заподіяння шкоди іншим особам або суспільним інтересам тощо), прикриваючись виконанням вимог закону. Але суд відзначає, що будь-яке кримінальне обвинувачення щодо судді має ґрунтуватися на приписах кримінального закону, що є достатньо чіткими, зрозумілими, однозначними та передбачними, за умови встановлення гарантій, які забезпечують незалежність судді при здійсненні правосуддя тощо. А всіх інших осіб це не стосується? Чи, може, судді — неземні особи?

З викладеного складається враження, що це повторне нагадування є нічим іншим, як замилуванням самих собою й своєю гіпертрофованою незалежністю і знову уособленням представників судової гілки влади. Чомусь ні разу не процитовано стражами Основного Закону хоча б Конституцію України про рівність усіх громадян української держави в своїй гідності перед законом (ст. 21); право кожної людини на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) тощо, а не лише суддів.

Судовий захист «своїх»

А далі йдеться про: основні засади судочинства; принцип обов’язковості судового рішення; неможливість будь-якого перегляду судового рішення поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві; ненаділеність інших органів державної влади повноваженнями щодо перевірки судового рішення в позасудовому порядку та оцінки його як «неправосудного». Тому, як сказано в рішенні, КСУ вважає, що остаточне судове рішення не може бути переглянуто, крім встановлених процесуальними законами випадків його перегляду відповідним судом, що виключає можливість оцінювати таке рішення слідчим, прокурором при вчиненні ними дій, які мають наслідком притягнення судді до кримінальної відповідальності.

Таким чином, Конституційний Суд України, як зазначено вище, спочатку вказує, що суддя може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, тут уже нікуди дітися, а слідом пише, що таке судове рішення може бути переглянуто лише відповідним судом, яке виключить можливість оцінювати таке рішення слідчим та прокурором.

Вважаємо, що це натяк на законодавче ускладнення процедури притягнення до кримінальної відповідальності рідних колег, щоб спочатку вищий суд визнавав рішення відповідного судді неправосудним. Окрім нічим не обґрунтованого ускладнення цієї процедури, є ще й надія на те, що зі своїми колегами легше справлятися (домовлятися), ніж із чужими прокурорами та слідчими. Цим самим конституційні судді проголошують «абсолютний імунітет» рішення судді (суду), які його ухвалили, а це ще один неконституційний захист «своїх» та небезпечний крок «возвиситися над земним», виокремитися та проігнорувати механізм стримання і противаг у системі органів державної влади для своєї любої судової гілки влади.

Тому з подібними міркуваннями суддів Конституційного Суду України та навіть деяких науковців важко погодитися, адже для перегляду такого судового рішення потрібні певні об’єктивні фактичні дані, які можна зібрати лише в процесі досудового розслідування. В іншому разі суд вищої інстанції може визнати таке рішення відповідного суду правосудним або постане проблема взагалі прийняття будь-якого рішення без наявності певних фактичних даних.

Інші особи такого привілею не мають

Прокурор та слідчий не здійснюють правосуддя, а тому їх діяльність не суперечить ст. 124 Конституції України про здійснення правосуддя виключно судами. Вони не переглядають і не скасовують судове рішення, а дають лише попередню оцінку, в межах своїх законних повноважень, неправомірним діянням судді (суддів) при ухваленні ним судового рішення з точки зору наявності в ньому складу кримінального правопорушення, яке було передбачено ст. 375 КК України. Для цього вони повинні зібрати неабияку кількість переконливих доказів вини судді, адже оцінку рішенню судді (суддів) та діям прокурора, слідчого і їх матеріалам кримінального провадження дає суд, що їх розглядає. Притягнення судді до кримінальної відповідальності на стадії досудового розслідування — це невизнання його винуватим та ухвалення ним рішення неправосудним. Отже, викладене КСУ є недостатньо обґрунтованим, що вимагається при ухваленні судових рішень, на що звертає увагу і ЄСПЛ, адже вирок виносить суд із представників рідної гілки влади. Такого привілею не мають інші особи з не меншими професійними ризиками діяльності.

Ще раз наголошуємо, що вручення судді підозри на стадії досудового розслідування у вчиненні кримінального правопорушення — це лише попередня кримінально-правова кваліфікація, яка не означає автоматичного визнання особи винуватою. Не меншою гарантією недоторканності й непорушності прав і свобод суддів, що притягаються до кримінальної відповідальності, є й судовий контроль за досудовим розслідуванням зі сторони суду в особі їхніх же колег — слідчих суддів, чого також не мають будьякі інші особи. Але хочеться ще більше, а чому б і не досягти бажаного, коли рішення щодо себе також виносять судді. Але це не праведний шлях…

«Жерцям» Феміди нагадаємо

Для спростування викладеного в судовому рішенні, варто ще суддям КСУ нагадати, що відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 459 КПК однією з підстав для перегляду судового рішення у зв’язку з виключними обставинами, є встановлення вини судді у вчиненні кримінального правопорушення або зловживання судді чи суду під час кримінального провадження, внаслідок якого було ухвалено судове рішення. В п. 3 ч. 3 ст. 423 ЦПК також однією з підстав для перегляду судового рішення у зв’язку з виключними обставинами є встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні кримінального правопорушення, внаслідок якого було ухвалено судове рішення. Ці норми процесуальних законів є чинними й нині. Вони ще раз підтверджують сказане нами, що не прокурори й слідчі скасовують рішення судді, який притягується до кримінальної відповідальності на стадії досудового провадження. Отже, писати про оцінку остаточного судового рішення з боку слідчого чи прокурора немає підстав. Їх функція полягає в кримінально-правовій кваліфікації та доведенні доказами підозри у вчиненні суддею кримінального правопорушення. Водночас у ході досудового розслідування суддя має достатні гарантії незалежності й недоторканності, визначені кримінальним процесуальним законодавством (статті 481482 КПК України) у порівнянні з усіма іншими особами.

Слідчий — поганий, а суд — привілейований

Тепер окремо зупинимося та певних обґрунтуваннях судового рішення, які КСУ виклав уже дещо чіткіше. Визнаючи такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) статтю 375 КК України, Конституційний Суд, як випливає зі змісту його рішення, виходив із того, що ця стаття КК України суперечить ч. 1 ст. 8 Конституції й «… у статті 375 Кодексу не встановлено критеріїв, за якими можна визначити, який вирок, рішення, ухвала або постанова судді (суддів) є «неправосудними», а також не розкрито змісту сполучення слів «завідомо неправосудний», що уможливлює неоднозначне розуміння складу злочину, кваліфікацію якого здійснено за цією нормою».

Одночасно суд відзначив також, що формулювання «…диспозиції статті 375 Кодексу допускає можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення, яке, за суб’єктивним розумінням слідчого, прокурора або будь-якої іншої особи, є «неправосудним» (зокрема, в разі незгоди з цим рішенням)». Знову те саме, уже згадуване, безмотивне й бездоказове твердження: слідчий поганий, хоча він перебуває під контролем трьох уповноважених суб’єктів, а ніким не контрольований суддя (суд) — завжди чесний і прекрасний, притому, що наведені нами факти свідчать про інше.

Якщо, як стверджується в рішенні суду, вказана ст. 375, нібито, «…допускає можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення» тощо, то це зовсім не «вина» статті, а може бути лише неправильне тлумачення її змісту суб’єктами обвинувачення або її застосування. Зі змісту статті аж ніяк не випливає, що її можна застосувати щодо судді лише за сам факт постановлення ним судового рішення, адже законодавцем у цій статті чітко вказано, що кримінальна відповідальність наступає лише за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Що стосується того, що КСУ в своєму рішенні вказує ще й на те, що суб’єкти обвинувачення, нібито, можуть застосовувати цю статтю щодо суддів за суб’єктивним розумінням слідчим, прокурором або будь-якою іншою особою, що таке рішення є «неправосудним» (зокрема, в разі незгоди з цим рішенням)», то це зовсім бездоказове висловлювання і, на нашу думку, написане для «краси» сприйняття «поганих» слідчих та прокурорів. Таке написати може лише Конституційний Суд, адже його рішення є остаточним і, на жаль, оскарженню не підлягає. Суб’єкти обвинувачення не можуть собі дозволити так діяти, а якщо умисно й стануть на такий шлях, то повинні нести кримінальну відповідальність за ст. 372 КК України, адже процесуальний закон вимагає достатньої кількості доказів, які вони повинні зібрати, щоб притягнути до кримінальної відповідальності суддю (суддів) за ухвалення саме завідомо неправосудного рішення, а не просто так, як це випливає зі змісту цього судового рішення КСУ. За діяльністю слідчого та прокурора встановлений судовий контроль і жодного особливого захисту від кримінального переслідування вони не мають.

Зате судді — знову привілейовані. Повідомлення про підозру суддям здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником (п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України). Затримання служителя Феміди, утримання його під вартою чи арештом здійснюється за згодою лише Вищої ради правосуддя. Без згоди ВРП суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом (ст. 482 КПК України). Оцінку зібраним на стадії досудового провадження доказам неправомірних дій судді (суддів), знову ж таки, дає суд. Якщо судді бояться бути неправомірно притягнутими до кримінальної відповідальності й засудженими за вказаною ст. 375, то повинні нарікати на самих себе, адже вони як здійснюють контроль за досудовим розслідуванням, так і самі судять своїх колег.

Але їм хочеться більше незалежності й захисту та повної свободи дій, які іноді збігаються з бажанням організованих корупційних груп із відповідними політичними забаганками. І тут спрацьовує принцип взаємності…

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Хакери, фрікери, кіберкрекери… Частина 2

Опубліковано

on

От

Портрет сучасного професійного електронного кіберзловмисника

Петро Біленчук
професор Національного авіаційного університету


Микола Малій
директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»


Ігор Харитоненко
аспірант Київського університету права Національної академії наук України

 

Характерні риси й ознаки хакерів і
суперпрофесійних кіберкрекерів

Особливо варто зазначити, що найпоширенішу групу електронних піратів становлять хакери і крекери. Розглянемо їх особливі риси детальніше. Відомо, що дослівно «хакер» — це людина, яка проникає в чужі інформаційні мережі, комп’ютери, системи, електронні бази даних без злочинної мотивації. Хакери — це електронні корсари, комп’ютерні пірати. Так називають людей, які без дозволу господаря проникають у чужі інформаційні електронні мережі для забави, іноді з метою показу свого інтелектуального іміджу, зверхності, реваншу над іншими технократами. Слід зазначити, що хакери — це електронні хулігани, які отримують емоційне і психофізіологічне задоволення від непомітного вторгнення в чужий комп’ютер, інформаційну мережу, комп’ютерну систему, електронні бази даних. Очевидно, що хакери — прекрасні телекомунікаційні професіонали — чудові знавці сучасної інформаційної та електронної техніки. Відомо, що за допомогою телефону (смартфону) й домашніх комп’ютерів вони підключаються до «всесвітньої павутини», електронних мереж, які передають дані, пов’язані майже з усіма великими електронними мережами й комп’ютерами світу, задіяними у сфері економіки, фінансів, науково-дослідних центрів, банків, страхових компаній тощо (Біленчук П. Д. Конвергенція сонячного суспільства знань: креативна освіта і цивілізаційний розвиток. Монографія / П. Д. Біленчук, Я. О. Береський, О. Л. Кобилянський, М. І. Малій, Р. В. Перелигіна; за заг. ред. П. Д. Біленчука. Київ: УкрДГРІ, 2019. С. 7).

Читайте також: Завдання на вчора або Як захистити бізнес від кіберзагроз

Загальновідомим фактом є те, що американський хакер Річард Чешир, якого запросили в Мюнхен на нараду експертів з охорони відомостей у комп’ютерах практично на очах фахівців з кібербезпеки забезпечив собі доступ спочатку в німецьку мережу, потім просто завітав в американську інформаційну мережу, а звідти проник в один із найважливіших і найпотужніших стратегічних комп’ютерів США (Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінолого-криміналістичні аспекти: Навчальний посібник. — Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1994. С. 16).

Необхідно зазначити, що особливим різновидом хакерів є крекери. Фактично ці надзвичайно вправні електронні зловмисники крадуть найважливішу електронну інформацію, викачуючи за допомогою комп’ютера та електронних мереж цілі закриті для звичайних користувачів інформаційні банки даних. Зрозуміло, що технічно це набагато складніше здійснити, ніж те, що роблять звичайні хакери.

Але насправді практика показала, що за декілька годин, не докладаючи особливих зусиль, будь-який технік середньої руки може пограбувати недоступний електронний банк даних французького комісаріату з атомної енергії й отримати найконфіденційніші засекречені відомості, або, наприклад, таємний проект створення лазера чи програму будівництва ядерного реактора (Батурин Ю. М. Право и политика в компьютерном круге. М.: Наука, 1987. С. 30).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У той же час, слідча і судова практики свідчать, що серед електронних зловмисників є представники усіх груп традиційної кримінально-правової класифікації: білокомірцевого, організованого й загальнокримінального злочинного світу. Причому вони працюють як у самих організаціях та установах, проти яких скоюють злочинні діяння, так і поза їх межами, поодинці і в групі потужних технічно озброєних співучасників. Одні технічно оснащені слабо, а інші мають дорогі, престижні науковомісткі могутні комп’ютерні системи, а також стаціонарні та пересувні портативні пристрої (Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінолого-криміналістичні аспекти: Навчальний посібник. — Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1994. С. 16—17).

Важливо звернути увагу, що провідне місце сьогодні, де професійно працюють крекери, посідає організована електронна злочинність (Біленчук П. Д. Кримінологічна характеристика особи комп’ютерного злочинця / П. Д. Біленчук, Р. В. Перелигіна, М. І. Малій // Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення: матеріали міжвузів. наук.-практ. круглого столу, м. Київ, 22 березня 2019 р. [редкол. В. В. Чернєй, С. Д. Гусарєв, С. С. Чернявський та ін.]. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2019. С. 144—147). Це обумовлено тим, що, по-перше, діяльність мафіозних структур є часткою великомасштабного електронного злочинного бізнесу. По-друге, з організацій, що використовують комп’ютери та електронні мережі, значно простіше й зручніше «витягувати» гроші, ресурси, інформацію та потужні бази даних. Електронні зловмисники скоюють це за допомогою звичайних смартфонів, мобільних телефонів, комп’ютерів та різного роду електронних пристроїв та новітніх технологій. Нарешті, по-третє, оскільки сили кібербезпеки й кіберполіції також використовують комп’ютерні системи, електронні мережі, смартфони для боротьби з електронною злочинністю, то, відповідно, щоб попередити стеження й розгадати плани противника, організована електронна злочинність використовує таку могутню зброю, як сучасний мобільний телефон, смартфон чи комп’ютер (Біленчук П. Д., Гуцалюк М. В., Романюк Б. В., Цимбалюк В. С. та ін. Комп’ютерна злочинність. Навчальний посібник. Київ: Атіка, 2002. С. 138).

На основі аналізу відкритих матеріалів кримінальних проваджень, здійснених О. А. Самойленко, відкритих за ознаками злочинів досліджуваної категорії, свідчить про те, що 20% злочинів, вчинених у кіберпросторі, місцем використання технічних засобів для неправомірного доступу до комп’ютерної інформації було за межами України, 40% таких злочинів – місцем підготовки такого злочину (розробки вірусу, програм зламу, добору паролів) і, відповідно, 10% таких злочинів – його місцем був комп’ютер, сервер або стример, які використовувалися для обробки інформаційного продукту як предмета посягання (Самойленко О. А. Основи методики розслідування злочинів, вчинених у кіберпросторі: монографія / О. А. Самойленко; за заг. ред. А. Ф. Волобуєва. Одеса: ТЕС, 2020. С. 112).

Варто звернути увагу на те, що електронні зловмисники – це особи, які, як правило, є фахівцями-професіоналами своєї сфери, відмінно знають сучасну електронну обчислювальну техніку, віртуозно володіють програмуванням. Їхні дії достатньо сплановані, витончені й розумно опрацьовані (Біленчук П. Д., Малій М. І. Кримінолого-криміналістичний портрет електронного зловмисника. Актуальні питання криміналістики та судової експертизи: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 19 листоп. 2020 р.) / [редкол.: В. В. Чернєй, С. Д. Гусарєв, С. С. Чернявський та ін.]. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2020. С. 21).

Очевидно, що значне зростання кіберзлочинності в результаті глобального поширення інформаційних технологій, використання електронного (штучного) інтелекту несе в собі нові загрози та виклики світовому співтовариству. Отже, існують практичні завдання запобігання і протидії злочинності в сфері інформаційних технологій, які потребують постійного дослідження й оперативного розв’язання. Знання кримінологічної науки на сьогодні є одним з основних інструментів для використання всіх наявних можливостей системи запобігання злочинності. Також слід звернути увагу на те, що вже давно виникла потреба в розробці в освіті, науці і практиці новітніх наукових напрямків – ІТ-права, ІТ-кримінології, ІТ-криміналістики, ІТ-економіки, ІТ-безпеки, ІТ-експертології, ІТ-кібербезпеки.

Важливо звернути особливу увагу на те, що в Україні наявний значний людський, технологічний і ресурсний потенціал в сфері інформаційно-комунікаційних технологій. Водночас, сьогодні розвиток інформаційно-комунікаційної та інноваційної нормативно-правової бази є недостатнім для регулювання електронних взаємовідносин між громадянами, підприємствами, організаціями та органами місцевого самоврядування, державними органами. Якісне та швидке оновлення й доповнення чільного законодавства в сфері інформаційно-комунікаційних технологій дозволить нашій державі здійснити «інформаційний стрибок» у щасливе майбутнє та максимально убезпечити себе від загрози кіберзлочинності.

Таким чином, особливості вчинення окремих кіберзлочинів, пов’язаних, насамперед, із поширенням незаконного контенту, фішингом тощо, не вимагають організаційних зусиль. Також науковцями висловлено думку про те, що за самою своєю природою кіберпростір є несумісним з ієрархією, оскільки «він є мережею, елементами якої є й інші мережі, основною рисою яких є гнучкість, текучість, відкритість та здатність еволюціонувати» (Гриненко І., Прокоф’єва-Янчиленко Д., Прокоф’єв М. Структура кримінальних відносин у кіберпросторі. Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні: науково-технічний збірник. 2013. Вип. 1(25). С. 27–33). Це обумовлює функціонування груп кіберзлочинців, які не повною мірою відповідають критеріям організованої злочинної групи, визначеним у ст.  2 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, яка визначається як структурно оформлена група в складі трьох або більше осіб, що існує протягом визначеного періоду часу і діє узгоджено з метою здійснення одного або декількох серйозних злочинів або злочинів, визнаних такими відповідно до цієї Конвенції, для того, щоб одержати, прямо або посередньо, фінансову або іншу матеріальну вигоду (Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/995_789#Text). На нашу думку, доцільно погодитись з висновком О. А. Самойленко про те, що транснаціональна мережева злочинна група та група з попередньою змовою є найбільш типовими видами злочинних спільнот, що діють у кіберпросторі (Самойленко О. А. Види злочинних спільнот, що вчиняють кримінальні правопорушення з використанням кіберпростору. Сучасні напрями, засоби та методи протидії злочинності: матеріали Міжнар. конф., присвяч. 105-річчю від дня народ. видат. вченого-криміналіста, док-ра юрид. наук, проф. Віктора Павловича Колмакова м. Одеса, 23 листоп. 2018 року/відп. за вип. В. В. Тіщенко, Ю. О. Гресь. Одеса: Гельветика, 2018. С. 154—157). Зокрема, це: неструктуровані групи або групи, сформовані виключно для спільного та проведення однієї або декількох операцій, децентралізовані групи осіб, об’єднані певною ідеєю, або групи, які, хоча і можуть відповідати критеріям щодо стійкості, структурованості та ієрархічності, але не мають на меті отримання матеріальної вигоди. Такі групи можуть формуватися як для вчинення ретельно спланованих злочинів проти власності, так і для здійснення масованих кібератак на установи, підприємства, об’єкти інфраструктури, поширення неправдивої інформації, кібертероризм тощо, що застосовуються під час інформаційних та гібридних війн (Чаплик М. М. Український вимір кіберзлочинності крізь призму окремих типів кіберзлочинців. Габітус. 2020. № 11. С. 83–87). З огляду на це до ознак, які характеризують особу такого кіберзлочинця, слід віднести: 1) інтелектуальний рівень, достатній для виконання складних технічних операцій; 2) наявність творчого мислення; 3) різний рівень психологічної гнучкості осіб, які вчиняють різні кіберзлочини (від осіб соціально дезадаптованого типу до осіб, які не відчувають проблем у взаємодії іншими людьми); 4) світоглядні особливості (дотримання настанов певної ідеології, захист політичних принципів або дотримання власної або субкультурної етики).

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що конститутивними (обов’язковими) ознаками кіберзлочинців фахового типу є: 1) вчинення злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, або інших злочинів, способом яких є вчинення діянь, які охоплюються ознаками вказаних вище злочинів або інших передбачених Кримінальним кодексом України зловмисних діянь, які вчиняються з використанням електронних приладів та пристроїв; 2) наявність спеціальних (професійних) знань та навичок, не характерних для пересічного користувача електронних приладів та пристроїв; 3) професійна діяльність, пов’язана з використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, запровадженням інформаційних технологій. До факультативних ознак можна віднести психічні особливості особистості кіберзлочинця, що виявляються в особливому ставленні до електронно-обчислювальних машин та інформаційних технологій, емоційну залежність.

Кіберзлочинців фахового типу можна поділити на групи за приналежністю до різних видів злочинності: 1) «білокомірцевої» 2) професійної; 3) організованої. Проте кіберзлочин може розглядатись в контексті «білокомірцевої» злочинності, а кіберзлочинець як особа, яка вчиняє «білокомірцевий» злочин, лише за умов вчинення кіберзлочину особою з високим соціальним статусом у сферах бізнесу або політики в межах їх професійних обов’язків. Тому кіберзлочини, вчинені кіберзлочинецем фахового типу за відсутності ознак «білокомірцевості», можуть набувати ознак професійних, а саме: 1) наявність спеціалізації, тобто вчинення кіберзлочинів певного виду; 2) наявність технічних знань та навичок, необхідних для вчинення кіберзлочину певного виду та складності (кваліфікація); 3)  вчинення злочинів для здобуття коштів на існування (злочинний промисел); 4)  наявність субкультури, зміст якої характеризується криміногенним чинником. Необхідно розмежувати вчинення кіберзлочину кіберзлочинцем у складі злочинної організації, в тому числі транснаціональної, та у складі організованої групи, яка не має ознак злочинної організації або була сформована для спільного та одночасного проведення однієї або декількох операцій. Найтиповішими видами злочинних спільнот, що діють у кіберпросторі, є транснаціональна мережева злочинна група та група з попередньою змовою. До особливостей особи кіберзлочинців, які ведуть злочинну діяльність у складі таких груп відносяться: 1)  інтелектуальний рівень, достатній для виконання складних технічних операцій; 2) наявність творчого мислення; 3) різний рівень психологічної гнучкості осіб, які вчиняють різні кіберзлочини (від осіб соціально дезадаптованого типу до осіб, які не відчувають проблем у взаємодії іншими людьми); 4) світоглядні особливості (дотримання настанов певної ідеології, захист політичних принципів або дотримання власної або субкультурної етики.

Висновки, пропозиції і рекомендації

1. Кримінологічна характеристика кіберзлочинів включає в себе такі відомості: а) загальні ознаки кіберзлочинів; б) різновиди злочинної поведінки та їх зв’язки зі злочинами інших видів; в) причини та умови кіберзлочинів; г) відомості про особу, яка вчиняє злочин.

2. Причиною кіберзлочинів є комплекс сваволі та ілюзій, який охоплює чотири етапи:

а) формування комплексу під впливом низки обставин (доступність використання технічних можливостей електронних приладів та пристроїв, наявність знань та навичок їх використання, враження анонімності та безкарності використання кіберпростору);

б) вибору злочинного способу задоволення своїх потреб з урахуванням відповідного мотиву — корисливого (зумовлений бажанням одержання матеріальної вигоди); суспільно-політичного (бажання вплинути на перебіг подій у суспільному житті або державному житті); хуліганського (обумовлений неповагою до суспільства та суспільних інституцій в цілому); особистого (зумовлений бажанням заподіяти шкоду конкретній особі); світоглядно-ідеологічного (зумовлений бажанням поширення певних поглядів або настанов); дослідницького (обумовлений цікавістю протиправного або злочинного спрямування);

в) формування злочинної цілі, відповідно до якої особа визначає, які саме дії, що у підсумку становитимуть кіберзлочин, нею буде вчинено;

г) безпосереднього вчинення кіберзлочину за наявності певних умов, що сприяють прояву комплексу сваволі та ілюзій.

3. Характеризуючи особу кіберзлочинця, доцільно виходити з тих показників кримінологічної характеристики особи злочинця, зміст якої охоплює найважливіші ознаки особи, яка вчинила злочин, водночас враховуючи і свободу волі особи, і сталі ознаки особи, які не перебувають в залежності від обраного нею варіанту поведінки, які включають: а) соціальні ролі особи; б) морально-психологічні та світоглядні ознаки особи; в)  особливості спонукальної сфери особи; г)  психофізіологічні та демографічні ознаки; д) юридично значимі ознаки особи.

4. Переважаючу частку осіб, які вчиняють злочини, які мають ознаки кібернетичних, становлять особи, для яких спосіб вчинення злочину – з використанням електронних приладів та пристроїв та кіберпростору, не є визначальним, а був обраний через його доступність. Оскільки одним із критеріїв віднесення злочинів до кібернетичних є спосіб їх вчинення, це зумовлює питання обґрунтованості розгляду кібернетичної ознаки як підстави для висновку про специфічність кіберзлочинця стосовно злочинця, який вчиняє той самий злочин, але у інший спосіб, не пов’язаний із кіберпростором, електронними приладами або пристроями. Це робить можливим поділ кіберзлочинців за критерієм соціальної ролі та статусу на дві типи: а)  загальнокримінально-ситуаційні кіберзлочинці; б) фахові кіберзлочинці.

5. До кіберзлочинця загальнокримінально-ситуаційного типу відносяться особи, які вчинили злочини, які за своїм об’єктом посягання не пов’язані з електронними приладами та пристроями, а обрання способу вчинення злочину, що зумовило набуття ним ознак кібернетичного, було або обрано ситуаційно, або внаслідок доступності електронного приладу та пристрою, або інших чинників, які, на думку особи, полегшували вчинення злочину, а тому немає підстав стверджувати про відмінності між індивідуально-психологічними рисами кіберзлочинця загальнокримінально-ситуативного типу та особами, які вчиняють однорідний злочин, але без використання електронних приладів та пристроїв або кіберпростору. Враховуючи правову та соціальну природу кіберзлочинів, можна дійти висновку про те, що при їх вчиненні можуть бути присутні різні види мотивів: антисоціальні (корисливий, особистий – бажання завдати шкоди конкретній особі або невизначеному колу осіб, вчинення злочину з мотиву національної або релігійної ворожнечі), асоціальні (прагнення отримати задоволення у заборонений законом спосіб), псевдосоціальні (незгода з суспільною оцінкою політичних поглядів особи як протиправних) та протосоціальні (альтруїстичні, патріотичні тощо). Можливим також є поєднання декількох мотивів при вчиненні окремих злочинів.

6. Конститутивними (обов’язковими) ознаками кіберзлочинців фахового типу є: а) вчинення злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, або інших злочинів, способом яких є вчинення діянь, які охоплюються ознаками вказаних вище злочинів або інших передбачених Кримінальним кодексом України зловмисних діянь, які вчиняються з використанням електронних приладів та пристроїв; б) наявність спеціальних (професійних) знань та навичок, не характерних для пересічного користувача електронних приладів та пристроїв; в) професійна діяльність, пов’язана з використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, запровадженням інформаційних технологій. До факультативних ознак можна віднести психічні особливості особистості кіберзлочинця, що виявляються в особливому ставленні до електронно-обчислювальних машин та інформаційних технологій, емоційну залежність.

7. Електронних кіберзлочинців фахового типу можна поділити на групи за приналежністю до різних видів злочинності а) «білокомірцевої»; б) професійної; в) організованої. Проте кіберзлочин може розглядатись в контексті «білокомірцевої» злочинності, а кіберзлочинець як особа, яка вчиняє «білокомірцевий» злочин, лише за умов вчинення кіберзлочину особою з високим соціальним статусом у сферах бізнесу або політики в межах їх професійних обов’язків. Тому кіберзлочини, вчинені кіберзлочинецем фахового типу за відсутності ознак «білокомірцевості», можуть набувати ознак професійних, до яких відносяться: наявність спеціалізації, тобто вчинення кіберзлочинів певного виду; наявність технічних знань та навичок, необхідних для вчинення кіберзлочину певного виду та складності (кваліфікація); вчинення злочинів для здобуття коштів на існування (злочинний промисел); наявність субкультури, зміст якої характеризується криміногенним чинником. Необхідно розмежувати вчинення кіберзлочину кіберзлочинцем у складі злочинної організації, в тому числі транснаціональної, та у складі організованої групи, яка не має ознак злочинної організації або була сформована для спільного та одночасного проведення однієї або декількох операцій. Найтиповішими видами злочинних спільнот, що діють у кіберпросторі, є транснаціональна мережева злочинна група та група з попередньою змовою. До особливостей особи кіберзлочинців, які ведуть злочинну діяльність у складі таких груп відносяться:  інтелектуальний рівень, достатній для виконання складних технічних операцій;  наявність творчого мислення; різний рівень психологічної гнучкості осіб, які вчиняють різні кіберзлочини (від осіб соціально дезадаптованого типу до осіб, які не відчувають проблем у взаємодії іншими людьми); світоглядні особливості (дотримання настанов певної ідеології, захист політичних принципів або дотримання власної або субкультурної етики.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Криптовалюта — декларувати чи ні в Україні?

Опубліковано

on

От

Олена МАТВІЙЧУК,
керуючий партнер компанії
WeDoItBM, засновниця
Інституту економічної
аналітики WeDoItBM

Чим швидше законодавець прийме ліберальне законодавство про декларування криптовалюти (і нормальні ставки податків) – тим швидше населення почне її легалізувати.

Читайте також: Кандидатів на державні посади перевірятимуть після воєнного стану

За даними провідної аналітичної блокчейн компанії The Chainalysis, за 2021 рік Україна посідає четверте місце в Глобальному індексі прийняття криптовалют. Це близько 8 мільярдів доларів криптовалюти, що надходить до країни й щорічно виходить з неї. Щоденний обсяг криптовалютних транзакцій становить близько 150 мільйонів доларів США, що перевищує обсяг міжбанківських бірж у національній валюті, гривні, повідомляє New York Times. За даними цієї ж аналітичної компанії, українці заробили приблизно 400 мільйонів доларів США від продажу біткоїнів за минулий рік. Але от щодо законодавчої бази на тему криптовалюти, то в Україні все провалено. Закон про віртуальні активи, які Верховна Рада прийняла ще у 2021 році, не був підписаний Президентом. Тому на практиці можливо працювати лише з роз’ясненнями податкової служби України у вигляді індивідуальних податкових консультацій (далі — ІПК).

І тут позиція Державної податкової служби (ДПС) двояка. Оскільки відображення в податковій декларації наявності в платника податків криптовалюти чинним законодавством не передбачено. Водночас при отриманні доходів від операцій із криптовалютою зазначені доходи відображаються в розділі ІІ декларації. В ІПК від 30.11.2020 р. № 4907/ІПК/99-00-04-04- 02-09 ДПС пояснила, що відображення в податковій декларації наявності в платника податків криптовалюти в криптогаманці чинним законодавством не передбачено. В іншій ІПК від 02.12.2020 р. № 4928/ІПК/99-00-04-05- 03-06 Державна податкова служба розглянула звернення щодо оподаткування доходу від продажу криптовалюти й роз’яснила, що дохід, отриманий фізичною особою — резидентом від продажу криптовалюти іншій фізичній особі — резиденту, включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу як інший дохід з відповідним оподаткуванням. А отже, для фізосіб — при продажу криптовалюти фізособа має сплатити податок на доходи фізичних осіб за ставкою 18% і військовим збором 1,5 відсотка.

Цікаво те, що при оподаткуванні криптовалюти витрати на її придбання не враховуються і податок сплачується не з позитивної різниці між стартовою ціною та продажем, а з усієї суми продажу. Несправедливо? Риторичне запитання.

Читайте також: Криптобіржі мають розкрити структуру власності щоб працювати в Україні

Як бути — до кінця незрозуміло. І першими на собі всі складнощі відчули чиновники, для яких передбачено обов’язкове декларування. І вже у 2021 р. публічно задекларували криптоактивів на загальну суму приблизно 75 млрд гривень. Звісно, з першим декларуванням криптовалюти не обійшлося і без казусів. Якщо коротко, то загалом Національне агентство з питань запобігання корупції в результаті перевірки декларацій чиновників знайшло недостовірну інформацію про задекларовану криптовалюту на понад 16 млн гривень. Загальна сума виявлених недостовірних даних — 343 млн гривень. Що, звісно, тільки початок.

За результатами перевірок НАЗК заявило, що в наступному році декларанти повинні будуть зазначати не лише вид криптоактиву, вартість та дату набуття, а й додатково вносити відомості про криптобіржу та публічну адресу. Майнери і трейдери також залишаються в зоні ризику, їх непокоїть невизначеність оподаткування операцій із криптовалютою при отриманні доходу. Тут слід пам’ятати, що майнінг як вид діяльності вимагає початкових інвестицій та регулярного придбання нових комп’ютерних комплектуючих, і нині він не захищений законом. Великий бізнес, так чи інакше, пов’язаний із криптовалютами, зацікавлений не лише в загальній правовій визначеності, а й у наявності сприятливої позиції держави щодо правового регулювання криптоекономіки.

Як бачимо, наш законодавець не зміг дійти консенсусу в цьому питанні у 2021 році.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

А як же оподатковують криптовалюту у світі? За минулий рік багато країн світу значно просунулися в регулюванні та змінили оподаткування операцій із криптовалютою. Можна вважати однією з причин того, що сталося, пандемію СOVID-19. Через неї на ринок зайшли інституційні інвестори, які вимагали правової визначеності. Думаю, про таку визначеність час подумати й нам.

До всього додам, що є низка держав, в яких немає окремого оподаткування операцій із криптовалютою на початок 2022 року. Це — Сінгапур, Португалія, Мальта, Малайзія та Білорусь. Ну й Україна до прийняття відповідного законодавства – також у цьому списку. При тому, що закордонний досвід та звіт Організації економічного співробітництва й розвитку свідчить, що багато країн світу пішли ще далі, розробивши чіткі детальні податкові правила для операцій із криптоактивами як для фізичних осіб, так і для компаній. Наприклад, у Фінляндії платник податків має право зменшити свої оподатковувані доходи за рахунок витрат на обладнання та електрику в процесі майнінгу криптовалюти, за умови належного документального підтвердження. При чому фіни на законодавчому рівні розмежовують майнінг та форжинг як способи добування криптовалюти та встановлюють для них різні податкові правила.

Які висновки?

Прийняття Закону про віртуальні активи та подальші зміни в Податковому кодексі України є важливими для формування правового поля на українському ринку криптовалюти — для визначення основних дефініцій, правового статусу, права власності, прав та обов’язків учасників ринку віртуальних активів тощо. Також він адаптує українське законодавство до рекомендації FATF (Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей). Якщо говорити мовою цифр, то при мінімальних підрахунках наша держава втрачає понад 100 мільйонів доларів США на рік через відсутність законодавчого врегулювання. А українські компанії — прибуток через неможливість співпраці зі світовими лідерами, які все частіше використовують криптовалюту в розрахунках. Адже якщо в юрисдикції країни відсутня регуляторна політика щодо криптовалют, контрагенти мають право відмовитися від платежу.

Отже, очевидним є факт, що від відсутності законодавчого врегулювання ринку криптовалют не виграє ніхто. Чим швидше законодавець прийме ліберальне законодавство про декларування криптовалюти (і нормальні ставки податків), тим швидше населення почне її легалізувати, особливо з урахуванням посилення після закінчення загального добровільного декларування 1 вересня 2022 року

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Зброя для цивільних. Чому навчання – це крок на випередження  

Опубліковано

on

От

Г.М. Мамка, народний депутат України, заступник Голови Комітету ВРУ з питань правоохоронної діяльності, д.ю.н.

Зараз вперше за кілька останніх парламентських скликань Верховна Рада України демонструє єдність та приймає рішення на основі широкого консенсусу. Депутати зосередились на законах, необхідних для функціонування оборонного комплексу, підтримки населення та відновлення країни.

Одним з найрішучіших кроків Верховної Ради у перші дні війни стало ухвалення закону «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України».

За цим законом:

 – На час воєнного стану цивільні можуть брати участь у відсічі та стримуванні збройної агресії ворога, отримавши вогнепальну зброю і боєприпаси до неї відповідно до порядку та вимог, установлених МВС України;

– Застосування громадянами зброї, отриманої за цим законом, прирівняне до застосування її військовослужбовцями під час виконання ними завдань щодо відсічі ворога;

– Громадяни мають здати отриману вогнепальну зброю і невикористані боєприпаси до неї до органів Нацполіції не пізніше 10 днів після припинення дії воєнного стану.

За порушення цих вимог передбачена кримінальна відповідальність за ст. 263 КК «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами».

– Під час воєнного стану громадяни мають право давати відсіч ворогу із застосуванням власної нагородної, спортивної (пістолети, револьвери, гвинтівки, гладкоствольні рушниці), мисливської нарізної, гладкоствольної та комбінованої зброї;

– Звільнення від відповідальності за застосування вогнепальної зброї проти ворога відбувається, якщо така зброя застосовувалась в межах ст. 1 та 4 цього Закону.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Зі зрозумілих причин на другий план відійшов законопроект №5708, ухвалений парламентом за основу за день до початку війни. Зараз він втратив свою актуальність, проте це не означає, що після відміни воєнного стану закон про легалізацію зброї для цивільних не розглядатиметься.

Законодавче врегулювання права громадян на самозахист за допомогою вогнепальної зброї буде неминучим, проте які корективи будуть внесені до другого читання – це відкрите питання. Все більше фахівців визнають, що ухвалений наспіх за основу закон не гарантував права на зброю для всіх громадян. Як і не визначав зрозумілого порядка отримання дозволів.

Втім закон щодо зброї для цивільного населення після воєнного стану буде дуже актуальним. Тому потрібно вже зараз звернути увагу на ряд важливих деталей:

Дозвільна система

Наказом МВС на початку війни було спрощено видачу дозволів на придбання, зберігання, носіння мисливської зброї та набоїв до неї на час дії воєнного стану.

За спрощеною процедурою для отримання дозволу потрібно подати на ім’я керівника органу поліції за місцем проживання (перебування) заяву про видачу такого дозволу за наявності документу, що посвідчує особу та додати ряд деяких інших документів.

Втім, система видачі дозволів, а точніше – відсутність порядку і контролю в ній, потребує чи не найбільшої уваги. За тиждень до офіційного початку війни МВС встигло презентувати Єдиний реєстр зброї єдиної інформаційної системи міністерства (який поки не запрацював). Втім саме запуск відкритого реєстру дозволів на зброю, який би показував більш-менш точну картину кількості легальної зброї на руках у громадян, потребує максимальної уваги і цей момент – один з найскладніших.

Найбільше суперечок відбувається довкола короткоствольної вогнепальної зброї. Логічно було б спочатку зібрати і законодавчо врегулювати всі нюанси щодо видачі дозволів на придбання вогнепальної зброї, навчання та використання зброї, перед цим законодавчо врегулювавши реєстр.

Навчання стрільбі 

Використання вогнепальної зброї – це справа, яка потребує особливих знань, навичок та здоров’я. Не можна просто взяти в руки зброю і навмання відкривати вогонь. Спершу потрібно зрозуміти, що до чого, тому підготовку не можна спрощувати до формальності. Якісна стрільба – це складна психоемоційна робота, адже в цьому процесі задіяні зір, мозок, дихання. Саме тому проходження відповідних курсів перед видачею дозволів на зброю, вивчення матеріальної частини зброї і правил поводження з нею мають бути на особливому контролі.

За результатами навчання та здачі іспиту має видаватись  довідка. Підготовка до іспиту має відбуватись за методичним посібником щодо поводження зі зброєю.

Зараз під час воєнного стану цивільні мають законне право отримати вогнепальну зброю і боєприпаси. Проте варто не забувати, що ця можливість актуальна лише на час війни.

Поки зарано говорити про те, як зміниться до другого читання ухвалений за основу проект про право на цивільну вогнепальну зброю. Але для того, щоб  цей закон був дійсно дієвим, потрібно спочатку внормувати те, що є в інструкціях МВС, провести необхідні громадські обговорення і на основі цього врегульовувати найбільш дискусійне питання щодо легалізації короткостволів.

Та чи вистачить у парламенту волі врахувати все до найменших дрібниць – побачимо.

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.