Про «неправосудне судове рішення» і не лише…

Закінчення. Початок

Євген СТРЕЛЬЦОВ, доктор юридичних наук,
доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри
кримінального права
НУ «Одеська юридична академія»,
заслужений діяч науки і техніки України

Зміст та тягар (обов’язок) доказування

Основною складовою суб’єктивної сторони є вина, якою, як закріплено в ст. 23 КК, визнається психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Тому взагалі «безвинні» діяння особи (без встановленої вини) «не можуть» визнаватися злочином. Саме винна відповідальність у кримінальному законодавстві є конституційним принципом, і необхідність її встановлення спеціально закріплена в Конституції України (ч. 1 ст. 62) та кримінальному законодавстві (ч. 2 ст. 2), а в кримінальному процесуальному законодавстві закріплено, що обвинувальний вирок може бути встановлений лише за умов, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена (ст. 327 КПК). Відсутність цього створює умови для так званого об’єктивного вмінення, тобто коли кримінально-правова оцінка діяння конкретної особи здійснюється виключно з «використанням» лише одного елементу складу злочину — об’єктивної сторони, в першу чергу, наслідків, що може призвести до надання відповідному діянню будь-якої кваліфікації, оскільки за зовнішньою характеристикою «багато» злочинів мають практично єдині (схожі) діяння.

Тобто необхідно завжди керуватися «жорстким» правилом: при кваліфікації злочинів остаточне правове рішення повинне визначатися з обов’язковим урахуванням, навіть, якщо бажаєте, з обов’язковим «упором» на ознаки суб’єктивної сторони в цілому та на ознаки вини, кажучи більш предметно, або саме на те, як конкретна людина розуміла й оцінювала свої діяння, і які зусилля вона докладала для їх виконання. І знову саме так вирішують це питання в Німеччині, де чітко закріплено, що обвинувачувана особа ніколи (!) не повинна доводити свою невинуватість. При непереборних сумнівах стосовно доказів винуватості такої особи завжди застосовується принцип «in dubio pro reo» (всі сумніви тлумачаться на користь підозрюваної особи).

Саме ці обставини, пов’язані з оцінкою ознак суб’єктивної сторони, і на це теж необхідно звернути увагу, повинні обов’язково аналізуватися при офіційному оскарженні судового рішення або хоча б на рівні його неофіційного обговорення. Тому, коли чітко встановлено та закріплено, що суддя (судді), виносячи (формулюючи) відповідне судове рішення, свідомо розуміє при цьому, що своїми діяннями він прямо порушує положення відповідного галузевого матеріального та/ або процесуального законодавства і вчиняє саме так, то тим самим він цілком свідомо порушує свої професійні обов’язки і повинен відповідати за кримінальним законодавством.

Такі дії, і це можливо використовувати при доказуванні його вини, завжди вчиняються з метою надання певних переваг відповідній стороні (особі) в судовому процесі. Саме така сукупність обставин, які характеризують діяння в загальному розумінні, а, в першу чергу, суб’єктивну сторону таких діянь відповідного судді (суддів), і є, на мою думку, тією основною ознакою, що дозволяє, так би мовити, однакові «помилкові» рішення в одних випадках розцінювати як «просту» судову помилку, а в інших — як злочин: винесення суддею (суддями) свідомо неправосудного судового рішення.

І саме це потрібно доказувати при спробах (намаганнях) звинуватити суддю (суддів) у винесенні свідомого неправосудного судового рішення, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ст. 375 КК. При цьому, я вважаю, що процесуальні аспекти такого судового рішення, зокрема, до якої з категорій у системі судових інстанцій належить конкретний суд і саме той, в якому суддя прийняв відповідне рішення, чи таке рішення, до його офіційної перевірки, «пройшло» попереднє судове оскарження, чи ні, — це, на мою думку, «паралельні» процеси, які можуть відбуватися одночасно, або окремо, або один за іншим, значення це не має — «кожному своє».

Ще одна важлива думка з цього приводу. Такий обов’язок (тягар) доказування законодавчо покладається на слідчого, прокурора, а також, в установлених КПК випадках, на потерпілого (ст. 92 КПК). Доказування полягає в збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження (ч. 2 ст. 91 КПК). Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, перелічені в ч. 1 ст. 91 КПК. Тому, якби суспільна думка на побутовому рівні не відносилася до конкретного судді (суддів), до конкретної судової установи, до судової системи в цілому, для прийняття правового рішення стосовно судді (суддів), його вина у вчиненні відповідного злочину повинна бути офіційно доведена (доказана). Не суддя (судді) повинен доводити свою невинуватість, а особи, на яких офіційно покладений обов’язок це доводити, повинні це робити. Інакше порушується презумпція невинуватості, яка, як відомо, має стале офіційне закріплення у всіх основних міжнародних та національних правових актах.

Так, є зрозумілим, що чим вище, образно кажучи, «спритність» такого суб’єкта, тим менше ймовірності, що всі обставини «лежать на поверхні», а саме тим складніше довести злочинний характер діяння. Тому процес доказування не завжди простий. Скоріше, він може бути не просто складним, а дуже складним, і навіть у чомусь і нездійсненним, але умови притягнення до найбільш жорстокого виду юридичної відповідальності — кримінальної — від самого початку не повинні вважатися «легкими». Складність полягає не лише в досягненні кінцевого результату, а й у процесі здійснення такої професійної діяльності. Здатність доказувати вину конкретної особи у вчиненні злочину — це, так би мовити, певні професійні та особисті показники рівня і тієї особи, яка здійснює (намагається здійснити) доказування вини конкретного суб’єкта. Згадайте, чому ми захоплюємося Шерлоком Холмсом, Еркюлем Пуаро, комісаром Мегре та іншими видатними сищиками? Не лише тому, що вони розкривали найзаплутаніші злочини завдяки тому, що «просто» знаходили підозрюваного, а саме тому, що «бездоганно» доводили його вину у вчиненні злочинних діянь, незважаючи на те, що до самого кінця, доки його вина не була повністю доведена, ніколи, підкреслюю, ніколи підозрюваний не давав правдивих свідчень. А коли, так би мовити, «особисті» можливості доказування «обмежені», коли основною метою розслідування стає отримання «щирого каяття», а воно зовсім не завжди виходить, то саме тоді й виникає, на мою думку, «бажання» перекласти цю, образно кажучи, складну «функцію» доказування на особу, яка підозрюється у вчиненні злочину.

Підкреслю, таке «намагання» має ще один, певною мірою «невидимий», але наявний ефект, який є показником рівня фахівців, які працюють у «сфері» доказування. Злочини, які розкриті оперативно-слідчим шляхом, — це один рівень. Злочини, які розкриті за рахунок отримання «щирого каяття», які потім дуже часто «руйнуються», бо особа «просто» від них відмовилася, а більше нема нічого, — інший рівень. При цьому непотрібно думати, що це суто «вітчизняна» проблема. Багато в чому, особливо останнім часом, необхідність саме такого закріплення особливостей, на мою думку, «порочного» процесу доказування пропонується і «з зовні», можливо, з тих же причин.

Як підсумок

У будь-якому разі, якщо намагання повернути довіру суспільства до судової системи, для того, щоб професіоналізм та доброчесність домінували в суддів при прийнятті відповідних судових рішень, є дійсно реальними, то в реалізації цього повинні відігравати свою роль і професійна, і громадська думка — в оцінці багатьох показників, в тому числі і в законності судових рішень. Але це не дає жодних підстав заздалегідь ставити під сумнів будь-яке рішення судді (суддів), «вишукувати» в такому рішенні «особливу» суддівську зацікавленість. Конкретне судове рішення, особливо в кримінальному провадженні, може, умовно кажучи, не задовольняти або потерпілу сторону і сторону обвинувачення (наприклад, у зв’язку з «м’якістю» вироку), або сторону захисту (наприклад, у зв’язку з «жорстокістю» вироку). Причому, «за допомогою» ЗМІ та мережі Інтернет такі «незадовільні» оцінки практично відразу набувають публічного розповсюдження, обговорення, навіть створюють достатнє соціальне «напруження». Тому, щоб апріорі уникати цього, кожне конкретне кримінальне провадження щодо застосування положень ст. 375 КК або положень інших кримінально-правових норм (статей) Кримінального кодексу завжди повинне проводитися таким чином, щоб вина конкретної особи у вчиненні злочину була доказана (чи недоказана), а кримінально-процесуальна процедура проводилася з чітким дотриманням положень кримінального процесуального законодавства, що, до речі, є практичною реалізацією положень презумпції невинуватості. Розуміння та виконання цього не лише стосовно цього злочину, а й у цілому, надасть необхідні підстави побудови в сучасних умовах такої системи кримінального судочинства, системи кримінальної юстиції в цілому, в діяльності яких буде домінувати законність, неупередженість та якість. Без цього багато з проголошених намірів залишаться на рівні проголошених, з усіма відомими наслідками.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути