Connect with us

Судова практика

Для набрання чинності нормативно-правовим актом органу місцевого самоврядування з податкових питань його не обов’язково друкувати в ЗМІ

Дата публікації:

2 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у справі № 357/14346/17 відмовив у задоволенні касаційної скарги позивача, який вимагав скасування рішення місцевої ради.

Товариство з додатковою відповідальністю звернулося до суду з позовом до міської ради, де третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: податкова інспекція,  – в якому просило визнати незаконним та скасувати п. 2.3 рішення, прийнятого на ХІХ сесії VІІ скликання міської ради «Про встановлення місцевих податків і зборів на 2018 рік».

Пунктом 2.3 згаданого рішення було затверджено Положення про встановлення плати за землю. Позивач наполягав, що дії відповідача та оскаржуване рішення в цій частині є незаконними, такими, що порушують права позивача, оскільки суперечать п. 271.2 ст. 271 Податкового Кодексу України, яким встановлено спеціальний порядок набрання чинності рішень рад щодо затвердження ставок податку за земельні ділянки.

Міськрайонний суд рішенням, залишеним без змін апеляційним судом, позов задовольнив з тих мотивів, що оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування є регуляторним актом, який не був офіційно оприлюднений у друкованих засобах масової інформації, тобто не доведений до відома населення в порядку, передбаченому законодавством, тому таке рішення є незаконним.

У касаційній скарзі податкова інспекція зазначала, що суди попередніх інстанцій не надали правового значення факту оприлюднення оскаржуваного рішення місцевої ради на її офіційному веб-сайті, чим було дотримано вимогу щодо оприлюднення рішення про встановлення місцевих податків та зборів, передбачену ПК України.

Розглянувши касаційну скаргу, Верховний Суд вказав, що законодавство безпосередньо пов’язує набрання чинності актом нормативно-правового характеру органу місцевого самоврядування з моментом його офіційного оприлюднення.

На підставі комплексного аналізу ст.ст. 57, 58 Конституції України, ч. 4 розд. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році» від 20 грудня 2016 р. № 1791-VIII, ч. 3 розд. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21 грудня 2016 р. № 1797-VIII, ч. 5 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та ст. 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» Верховний Суд дійшов висновку, що оприлюднення на офіційному веб-сайті міської ради такого акту про затвердження, зокрема, ставок місцевих податків і зборів вважається офіційним оприлюдненням та пов’язується з моментом набрання ним чинності.

Зміни, внесені Законом № 1791-VIII до Податкового кодексу України в частині ставки податку та порядку прийняття та оприлюднення органами місцевого самоврядування рішень про встановлення місцевих податків та зборів (незастосування пп. 12.3.4 п. 12.3, п. 12.5 ст. 12 Податкового кодексу України) узгоджується зі ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Захист власності), яка серед іншого визначає право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Отже, внесення змін до Податкового кодексу України та механізму прийняття рішень щодо місцевих податків органами місцевого самоврядування необхідно вважати «законним втручанням» держави у мирне володіння майном особи та таким, що узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини.

Таким чином, ВС констатував відсутність втручання держави в майнові права позивача, та визнав його законним і пропорційним легітимній меті.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Розміри пенсії за інвалідністю громадянам, постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи, має визначати законодавець

Опубліковано

on

Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення № 1-p(II)/2021, яким визнав такою, що не відповідає приписам ст.ст. 3, 8, 16, 22, 50 Конституції України (є неконституційною), ч. 3 ст. 54 Закону 796–XII у редакції Закону № 76–VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Здійснивши порівняльний аналіз ч. 4 ст. 54 Закону № 796–XII у редакції Закону № 230/96–ВР та п. 11, 12 Порядку обчислення пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України «Про підвищення рівня соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 23 листопада 2011 р. № 1210 зі змінами (далі – Порядок), Конституційний Суд України дійшов висновку, що Кабінет Міністрів України визначив істотно менші мінімальні розміри державної пенсії особам, на яких поширюється дія ст. 54 Закону № 796–XII, ніж їх було гарантовано на законодавчому рівні ч. 4 цієї статті Закону № 796–XII у редакції Закону № 230/96–ВР.

Конституційній Суд України зазначив, що держава може змінювати законодавче регулювання у сфері соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, проте в разі зміни такого регулювання вона не повинна вдаватися до обмежень, що порушують сутність їхніх індивідуальних прав, а досягнутий рівень соціального захисту має бути збережено.

Однак держава в особі Кабінету Міністрів України визначила в згаданому Порядку мінімальні розміри державної пенсії у розмірах істотно менших, ніж їх було гарантовано Законом № 796–XII у редакції Закону № 230/96–ВР, знівелювавши саму сутність визначених ст.ст. 3, 16, 50 Конституції України прав та гарантій, що фактично є недодержанням державою свого позитивного обов’язку забезпечувати цю категорію осіб гарантованим рівнем соціального захисту.

Соціальні зобов’язання держави перед громадянами, які втратили здоров’я внаслідок того, що держава у свій час зобов’язала їх взяти участь у подоланні наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – катастрофи планетарного масштабу, та які зазнали інвалідності внаслідок таких дій, а також перед особами з інвалідністю з числа потерпілих від цієї катастрофи, не мають залежати від фінансових можливостей держави та її економічного становища. Тому соціальні гарантії, зокрема й мінімальний рівень соціального захисту для цієї категорії осіб, має встановлювати законодавець. Кабінету Міністрів України як державному органу, уповноваженому розробляти проект закону про Державний бюджет України та забезпечувати виконання затвердженого законодавцем відповідного закону, належить визначати умови та порядок призначення встановлених законом мінімальних розмірів державної пенсії для зазначеної категорії осіб.

Конституційний Суд України вказав, що держава має відшкодувати шкоду громадянам України, на яких поширюється дія ст. 54 Закону № 796–XII, завдану їм внаслідок дії ч. 3 ст. 54 Закону № 796–XII у редакції Закону № 76–VIII, та зобов’язана розробити порядок (юридичний механізм) відшкодування такої шкоди.

Конституційний Суд України, керуючись, зокрема приписами ст.ст. 91, 97 Закону України «Про Конституційний Суд України», відтермінував на три місяці втрату чинності ч. 3 ст. 54 Закону № 796–XII в редакції Закону 76–VIII щодо уповноваження Верховною Радою України Кабінету Міністрів України визначати своїми актами мінімальні розміри пенсії за інвалідністю, що настала внаслідок каліцтва чи захворювання, і пенсії у зв’язку з втратою годувальника внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також установив порядок виконання Рішення.

Читати далі

Судова практика

Якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний

Опубліковано

on

31 березня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 201/2832/19 скасував рішення судів, які необґрунтовано вирішили, що під час укладення спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо дійсної волі сторін.

Особа звернулася до суду з позовом до зятя, у якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, проданої нею у 2004 р. відповідачу, який оформив іпотеку в банку під заставу цієї квартири. Як третіх осіб залучено приватного нотаріуса, банк, іншу особу.

Позивачка зазначала, що після укладення відповідних договорів залишилася власником нерухомого майна, була зареєстрована в квартирі, користується нею, проживає, сплачує всі комунальні платежі. Право власності на нерухоме майно за відповідачем було зареєстроване лише у 2016 р. Наполягала на фіктивності і недійсності договору купівлі-продажу квартири як укладеного всупереч її дійсній волі та загальним засадам ЦК України.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з мотивів, що оспорений договір купівлі-продажу квартири був укладений без реєстрації права власності та без передачі такого майна покупцеві. Відповідач (покупець) в квартирі не проживав та не проживає, не був зареєстрований за її адресою, тобто у нього відсутнє право користування нею. Всі ці обставини свідчать про те, що сторони не виконали свої зобов`язання, а отже не мали наміру створювати юридичні правові наслідки, укладаючи оспорений договір.

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 р. у справі № 379/1256/15-ц, від 8 лютого 2018 р. у справі № 756/9955/16-ц.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 р. у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 р. в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 р. у справі № 909/330/16, від 1 листопада 2018 р. в справі № 910/18436/16.

Суд першої інстанції, з яким поголився апеляційний суд, дійшов висновку про визнання оспорюваного договору недійсним на підставі ст. 234 ЦК України, так як при його укладенні воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, на момент укладення договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій.

Разом із тим, відповідач посилався на те, що оспорений договір відповідав волевиявленню сторін, позивачка ж не довела, а суди не встановили наявність умислу з певним спрямуванням волі у неї та відповідача.

Оспорений договір нотаріально посвідчений, зареєстрований у відповідному реєстрі. Крім того, продавець повністю отримала від покупця кошти за квартиру до підписання договору, що не спростовано.

Висновок суду про те, що оспорений договір вчинено без реєстрації права власності не ґрунтується на законі, оскільки законодавство, яке було чинне на момент виникнення спірних правовідносин, пов`язувало виникнення права власності на майно саме з моментом реєстрації договору, а не з реєстрацією права власності на таке майно.

Оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження доводів позовної заяви, а суди попередніх інстанцій не встановили, що під час укладення спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо дійсної волі сторін, то відсутні правові підстави для задоволення позову.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Суд не може зобов’язати орган містобудування і архітектури надати заявнику містобудівні умови та обмеження

Опубліковано

on

21 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 361/3476/17 вказав, що відповідь у формі листа не може вважатися рішенням суб’єкта владних повноважень.

Особа звернулась до суду з позовом до виконавчого комітету міської ради, в якому просила визнати протиправною відмову Управління містобудування та архітектури міської ради у наданні їй містобудівних умов та обмежень проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки, викладену у листі.

Cуд першої інстанції задовольнив позов, вказавши на бездіяльність відповідача щодо ухвалення законного та мотивованого рішення по зверненню позивачки з приводу проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки. Суд визнав, що листи-відповіді відповідача не є рішенням спеціально уповноваженого органу містобудування та архітектури про надання містобудівних умов та обмежень або про відмову у їх наданні.

Апеляційним судом рішення міськрайонного суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено, оскільки цільове призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності позивачки, не відповідає намірам забудови земельної ділянки (багатоквартирний будинок), що зазначено в розрахунку.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що відповідно до п. 2.4. Наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст» від 7 липня 2011 р. № 109, підставою для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень є невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні.

Згідно з ч.ч. 2, 3 та 5 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», фізична або юридична особа, яка подала виконавчому органові сільської, селищної, міської ради або у разі розміщення земельної ділянки за межами населених пунктів – районній державній адміністрації заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об’єкта будівництва. Рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень приймається у разі невідповідності намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Пунктом 2.2. Положення про Управління містобудування та архітектури міської ради в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Управління, відповідно до покладених на нього завдань розробляє та видає в установленому порядку забудовникам містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок, будівельні паспорти на будівництво, реконструкцію, реставрацію та капітальний ремонт будинків і споруд, прокладання інженерних та транспортних мереж; розглядає звернення громадян, інших суб’єктів містобудування з питань, що належать до його компетенції, приймає відповідні рішення.

З огляду на це, Верховний Суд дійшов висновку, що за результатами розгляду заяви про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки спеціально уповноваженим органом може бути прийнято рішення про надання таких умов або про відмову їх наданні. При цьому, відповідь у формі листа не може вважатися рішенням суб’єкта владних повноважень.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що на звернення позивачки із заявами про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку відповідачами в межах строку не було прийнято жодного із передбачених законом рішень за результатами розгляду таких звернень, а було надано відповіді у формі листів. Водночас, Верховний Суд визнав передчасними висновки суду першої інстанції про наявність підстав для зобов’язання відповідача надати позивачці містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, оскільки, як установлено вище, відповідач не прийняв за результатами розгляду заяв позивачки будь-якого встановленого законом рішення.

Оскілки суд не може підміняти собою державний орган, Верховним Судом було встановлено, що належним способом захисту порушених прав позивачки є зобов’язання відповідача розглянути заяву позивачки та прийняти передбачене законом рішення за результатами її розгляду.

Отже, Верховний Суд касаційну скаргу позивачки задовольнив частково, постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення міськрайонного суду скасував в частині зобов’язання відповідача надати позивачці містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на будівництво індивідуального житлового будинку. В цій частині ухвалив нове рішення, яким зобов’язав відповідача розглянути заяву позивачки та прийняти передбачене законом рішення за результатами її розгляду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram