Судова практика
Коли запис розмови на диктофон є допустимим доказом
Аудіозапис можуть визнати допустимим доказом без проведення фоноскопічної експертизи щодо ідентифікації голосів осіб, між якими відбулася розмова, якщо телефон, на який зроблено запис, належав засудженому (обвинуваченому), а свідок підтвердив факт телефонної розмови із засудженим (обвинуваченим). При цьому інших підстав, які б вказували на неналежність цього запису як доказу, не повинно бути встановлено судом.
Відповідне положення міститься в постанові ККС ВС від 28 січня 2021 року в справі № 182/523/16-к.
Обставини справи. Чоловіка визнано винуватим у тому, що він вбив особу. У ході справи був виявлений аудіозапис на телефоні, де чоловік повідомив інший особі про те, що вбив людину. За вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 1 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років.
Позиція ВС. Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги захисника щодо недопустимості як доказу запису телефонної розмови, зробленого на диктофон мобільного телефону, оскільки стороною обвинувачення не було доведено автентичності голосу засудженого, на думку колегії суддів, є безпідставними та необґрунтованими.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, в ході судового розгляду в суді першої інстанції було відтворено запис телефонної розмови, зробленої на диктофон мобільного телефону наразі засудженого, який він добровільно видав після його затримання. Разом із тим у ході дослідження вказаного доказу місцевим судом встановлено, що чоловік під час розмови зі свідком повідомив, що саме він вбив потерпілу. При цьому сама свідок у судовому засіданні підтвердила обставини телефонної розмови та її зміст.
Відповідно до вироку місцевий суд, врахувавши вказані обставини, дійшов висновку, що досліджений доказ згідно з нормами ст. 86 КПК є законним та допустимим з урахуванням того, що вже засуджений не заперечував, що виданий ним телефон належить саме йому і він особисто використовував програму для запису телефонної розмови на диктофон. Разом із тим місцевий суд спростував доводи сторони захисту щодо автентичності голосу вже засудженого на аудіозаписі, посилаючись на те, що клопотання про призначення та проведення фоноскопічної експертизи щодо ідентифікації голосів осіб, між якими відбулася розмова, стороною захисту заявлено не було. Телефон, на який зроблено запис, належить засудженому, а свідок підтвердила факт телефонної розмови, під час якої останній особисто повідомив їй, що вбив потерпілу. При цьому підстав, які б вказували на неналежність цього запису як доказу, судом першої інстанції не встановлено.
Джерело: Юридичний вісник України
