Юридична практика
Справа ДПЗКУ: гроші повернуто, обвинувачувані виправдані
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Протягом останніх місяців увагу громадськості привернули дві події, пов’язані з Державною продовольчо-зерновою корпорацією України: в серпні поліція затримала тодішнього її керівника Андрія Власенка, підозрюючи його в розтраті 71 мільйона гривень, а 29 вересня Вищий антикорупційний суд ухвалив виправдувальний вирок іншому колишньому її очільнику — Валерію Томіленку, якому НАБУ і САП закидали розтрату 88 мільйонів гривень. Про деталі першої з названих подій говорити ще зарано, зате друга вже цілком доступна для аналізу. Основною підставою для такого вердикту став той факт, що всі виведені з корпорації кошти були їй повернуті. Разом із тим не варто думати, що детективи працювали «на корзину» і їх труди пропали марно, бо якби головний обвинувачений не побачив небо в клітиночку, не бачити б державі цих коштів як своїх вух.
Читайте також: Запорізький титано-магнієвий комбінат: реверс Верховного Суду і його наслідки
Планово збиткове підприємство
Акціонерне товариство «Державна продовольчо-зернова корпорація України» було створене в 2010 році на базі Державної акціонерної компанії «Хліб України», яка, в свою чергу, була створена в 1996 році на базі двох підрозділів Міністерства сільського господарства і продовольства України, а саме Головного управління з хлібопродуктів і Головного управління комбікормової промисловості. Відповідно до задуму творців, новоутворений зернотрейдер мав бути вагомим важелем державного регулювання ринку зерна, завданням якого, з одного боку, була підтримка вітчизняних сільгоспвиробників, а з іншого — задоволення потреб населення, установ і підприємств будьякої форми власності в продовольчому та фуражному зерні. Тобто це було планово збиткове підприємство, приречене рано чи пізно розоритися, оскільки не можна не вилетіти в трубу, якщо в когось купувати товар за цінами вище ринкових, а потім продавати його ж комусь іншому за цінами нижче за них.
Читайте також: Харківський тракторний завод: спроба списати чотириста мільйонів боргів не вдалася
Так воно в принципі й вийшло: спочатку «Хліб України» покривав збитки за рахунок розпродажу своєї матеріальної частини, потім за рахунок Державного агентства резерву України, аж поки в грудні 2010 не почалася процедура його банкрутства. Але незадовго до того керівництво Міністерства аграрної політики і продовольства заснувало АТ «ДПЗКУ», якому передало найкращі активи потенційного банкрута — півсотні елеваторів, що перебували в цілком робочому стані й сумарно могли зберігати 10 відсотків урожаю країни, а при деяких з них функціонували ще й млини, комбікормові та круп’яні заводи. Перлиною спадщини були два портових зерноперевалочних комплекси в Одесі та Миколаєві, здатні навантажувати на кораблі більше двох мільйонів тон зерна на рік. Таким чином, новостворена корпорація, маючи 5-тисячний колектив і починаючи історію з чистого листа, могла суто на зберіганні та переробці зерна жити-поживати й добра наживати, але хтось напоумив тодішнє керівництво країни зробити з неї нового потужного зернотрейдера, який знову буде підтримувати вітчизняного сільгоспвиробника.
Попервах ці плани нагадували маніловські фантазії, але в 2012 році знайшлися гроші на розкрутку проекту: Експортно-імпортний банк Китайської народної республіки погодився дати ДПЗКУ кредит у сумі три мільярди доларів США, половина з яких — живими грошима, а половина — товарами, а саме машинами й обладнанням для зберігання та перевезення зерна. Товарна частина позики за всі ці роки так і не була використана, а от грошова — в сумі півтора мільярди доларів — була отримана в грудні того ж року й за це ДПЗКУ зобов’язалася протягом 15 років рівними частинами поставити в Китай 80 мільйонів тон зерна. Гарантом виконання зобов’язань виступав Державний експортно-імпортний банк України (Укрексімбанк) — він, власне, отримував гроші з КНР, а потім передавав їх ДПЗКУ, і саме йому остання станом на 1.01.2021 р. заборгувала за цим проектом 30 мільярдів гривень.
Контракти з колишніми партнерами по бізнесу
Отримавши такий потужний стартовий капітал, ДПЗКУ цілком була спроможна виконати свої зобов’язання, якщо не з прибутком для себе, то, принаймні, працюючи в нуль, але замість того вона за період з 2013-го по 2020 рік включно отримала 19 мільярдів гривень збитку. Причини такого стану відомі всім: корпорація надто часто на внутрішньому ринку платила гроші тим постачальникам, які не постачали їй зерно, а на зовнішньому — постачала його тим покупцям, які не платили їй гроші. Цікаво, що у 2013 році, при Януковичу, її збиток становив всього-на-всього 29 млн грн, а решта з названих вище 19 мільярдів припадає вже на період після повалення його режиму.
Із 2014 року ДПЗКУ була чимось на кшталт розмінної монети, якою чинна влада розраховувалася за певні політичні послуги зі своїми ситуативними союзниками, серед яких називають, наприклад, «Свободу», «Самопоміч» і «Батьківщину». Цим партіям давали можливість делегувати на посаду керівника корпорації свою людину, яка поспішала якомога швидше вивести з неї якомога більше коштів. Через певний час цього кадра зі скандалом звільняли, притягали до кримінальної відповідальності за розтрату, а на його місце призначали нового, після чого історія повторювалася знову й знов. Так, починаючи з березня 2014 року на посаді голови правління чи виконувача його обов’язків побували 11 осіб і мало хто з них уникнув кримінального переслідування.
Читайте також: Акціонери дерибану, або Як АМКУ програв справу іноземному дилеру
Наш герой — Валерій Томіленко був призначений на посаду першого заступника голови правління ДПЗКУ (з одночасним покладанням обов’язків голови) наказом Міністерства аграрної політики і продовольства від 15 грудня 2014 року й очолював її до 29 квітня 2015 року. До того він працював у приватній групі компаній «Сільгосппродукт», а корпорацію очолив одразу ж після того, як профільним міністром за квотою партії «Самопоміч» став Олексій Павленко.
Кримінальне провадження, відкрите Національним антикорупційним бюро України вже після відставки Томіленка, стосувалося частини 5 статті 191 ККУ (розтрата майна шляхом зловживання службовим становищем в особливо великих розмірах) і було пов’язане з двома підприємствами, які входили в названу вище групу компаній: АТ «Рокитнянський комбінат хлібопродуктів» і АТ «Васильківхлібопродукт». У березні 2015 року з кожним із них було укладено по одному договору на поставку зерна кукурудзи третього класу — всього 28 тис. тонн на загальну суму 88 млн грн. Контракт укладався на умовах передоплати — гроші були перераховані на банківські рахунки контрагентів протягом тижня, а граничним терміном поставки було визначене 30 листопада 2015 року.
Читайте також: Три мільярди Укрнафти: Верховний Суд поставив у цій справі крапку, але не остаточну
Зерно до вказаної дати, як ви вже здогадалися, не надійшло, що дало підстави НАБУ відкрити кримінальне провадження, а ДПЗКУ — звернутися з позовами до Господарського суду Київської області. Цікаво, що в той момент у корпорації горів графік поставок за китайським контрактом, тож для неї більш пріоритетним було отримання товару від контрагентів, аніж повернення грошей, у зв’язку з чим позовні вимоги полягали в тому, щоб зобов’язати здійснити поставку зерна. Лише потім, коли з’ясувалося, що кукурудзи в них немає, спосіб виконання рішень про задоволення позову було змінено на стягнення грошових коштів. Попри те, що зазначені рішення набули законної сили, а виконавчі листи передані до відповідних органів юстиції, ні «Рокитнянський КХП», ні «Васильківський хлібопродукт» не поспішали їх виконувати. Зате вони дуже швидко повернули все до копієчки після того, як 26 липня 2016 року детективи НАБУ затримали Томіленка, а суд обрав йому запобіжний захід у виді тримання під вартою з можливістю звільнення під заставу 5 млн грн.
Китайський дракон спокійно чекає свого часу
Таким чином, станом на грудень 2016 року матеріальні претензії ДПЗКУ в цій справі були задоволені, але НАБУ все одно завершило досудове розслідування й передало до суду обвинувальний акт за статтею 191 ККУ як щодо самого Томіленка, так і щодо голів правління акціонерних товариств «Рокитнянський КХП» і «Васильківхлібопродукт» Григорія Шквирі та Юрія Селюченка. Нічого дивного в цьому немає, оскільки відшкодування завданих збитків лише пом’якшує покарання, а не звільняє від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, але в суддів ВАКС Катерини Сікори, Тетяни Гавриленко і Олени Танасевич взагалі виникли сумніви в тому, що підсудні вчиняли злочин.
Сторона обвинувачення наполягала на тому, що укладаючи договори, керівники елеваторів розраховували отримати гроші, а зерно й не збиралися поставляти, і Томіленко достеменно про це знав. Головним аргументом прокурора в цьому питанні був той факт, що в обох договорах був пункт, з якого витікало, що обумовлена кількість товару на момент укладання контракту перебуває в наявності на складах постачальника, в той час як детективи НАБУ надали достовірні докази того, що насправді кукурудзи на елеваторах не було. Саме це, на їх думку, переконливо свідчило про те, що договір не було виконано вчасно не з огляду на несприятливі об’єктивні причини, а тому, що контрагенти взагалі не мали наміру виконувати, а гроші повернули тільки після того, як їхньому спільнику добряче прищемили хвоста.
Сторона ж захисту наполягала на тому, що здійснити поставку завадив поганий урожай зерна 2015 року, що предметом договору була форвардна закупівля зерна майбутнього урожаю, яке фізично не могло знаходитися на складі, а пункт про його обов’язкову наявність потрапив у текст договору через технічну помилку виконавця, який використав для нього «козу» договору про спотову закупівлю, для якої наявність предмету закупівлі на складах продавця якраз є безперечною умовою. Судді ж, проаналізувавши аргументи обох сторін, документальні докази й показання свідків, вирішили, що все ж таки в діях підсудних злочинного умислу не було, а невиконання умов контракту сталося внаслідок негативного впливу ризиків, загалом притаманних для підприємницької діяльності. Тож вироком суду всі троє були визнані невинними й виправдані.
Разом із тим необхідно визнати, що іноді втручання правоохоронних органів у господарську діяльність деяких контрагентів суттєво знижує ризик невиконання ними своїх договірних зобов’язань. Цей факт слід враховувати під час забезпечення виконання китайського контракту, над чим нині сушить голову Кабінет Міністрів. Усі знають, що ДПЗКУ хронічно не виконує графіку поставок зерна, але Китай поводить себе досить спокійно, оскільки добре знає, що він для України чи не найважливіший торговий партнер, а тому нікуди вона від нього не дінеться й заплатить за все. Якщо не грошима, то портами, елеваторами чи родючими землями.
Джерело: Юридичний вісник України
