Судова практика
Незгода одного з батьків зі змістом рішення іноземного суду не може бути підставою для його перегляду по суті під час розгляду питання про визнання такого рішення
10 червня 2026 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 753/17854/24 залишив без задоволення касаційну скаргу батька дитини, який вказував на незаконність рішення іноземного суду щодо місця її проживання.
Між батьками виник спір щодо визначення місця проживання їхньої малолітньої доньки. З квітня 2022 р. дитина разом із матір’ю проживає у Великій Британії, де відвідує школу та є соціально інтегрованою. У січні 2023 р. батько особисто ініціював розгляд справи у британському суді. 10 травня 2024 р. Сімейний суд Вулвергемптона (Сполучене Королівство) ухвалив рішення, яким визначив, що дитина має проживати з матір’ю та встановив порядок спілкування батька з дитиною через відеоповідомлення. Мати звернулася до суду в Україні з клопотанням про визнання цього рішення.
Читайте також: Наявність спору про визначення місця проживання дитини не є перешкодою для стягнення аліментів
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, визнав рішення Сімейного Суду Вулвергемптона. Оскільки між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії не укладено договору про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах, то рішення суду Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії визнається в Україні за принципом взаємності, а відсутність двостороннього договору не може бути підставою для невизнання рішення.
У касаційній скарзі батько дитини наполягав, що рішення Сімейного у Вулвергемптона є незаконним, прийнятим з грубим порушенням норм міжнародного права та українського права відносно нього та його дитини, а копія цього рішення, надана в суді першої інстанції, носить ознаки підробленого та фальсифікованого документу, оскільки не містить підписів, печаток суду, що не було взято до уваги судами попередніх інстанцій.
Також стверджував, що неодноразово повідомляв суди попередніх інстанцій про те, що українськими судами згідно юрисдикції наразі розглядаються справи про визначення місця проживання чи перебування дитини (справа № 760/25597/23), а також про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання (справа № 753/15349/23). Однак, вказані обставини необґрунтовано не взято судами до уваги.
Обґрунтовував, що жоден англійський суд не мав юрисдикції і права вирішувати питання про піклування щодо дитини (лише питання контактів та побачень) до прийняття остаточного рішення українським судом.
Верховний Суд вказав, що відповідно до ст. 471 ЦПК України рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо це передбачено міжнародними договорами або за принципом взаємності.
Оскільки дитина – громадянка України з квітня 2022 р. постійно проживає у Великій Британії, відвідує там школу та є соціально інтегрованою, то саме британський суд мав юрисдикцію вирішувати питання щодо її проживання та спілкування з батьками.
Перелік підстав для відмови у визнанні рішення іноземного суду (ст. 468 ЦПК України) є вичерпним. Суд встановив, що батько дитини був належним чином повідомлений про розгляд у Великій Британії та навіть намагався оскаржити рішення в апеляційному порядку там.
Під час розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду український суд вирішує лише процесуальне питання його чинності на території України. Суд не має права переглядати заходи, вжиті іноземним судом, по суті чи оцінювати їхню доцільність, оскільки це суперечило б принципу юридичної визначеності.
За висновком ВС, рішення іноземного суду було ухвалено в інтересах дитини, забезпечуючи їй стабільне середовище проживання в умовах війни в Україні.
Підготував Леонід Лазебний
З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 22 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX.
