Думка експерта
Злочин і кара. Частина 6
Закінчення. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5
Аналіз стану досудового розслідування в 2022 році кримінальних правопорушень, які умовно можна віднести до воєнних злочинів.
 Олексій Баганецьзаступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, стрілець Тероборони м. Києва |
РОЗДІЛ V
ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ РОБОТИ СЛІДЧИХ,
ПРОКУРОРІВ ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Воєнні злочини – є реальністю в Україні вже з 2014 року, але за 9 років збройного конфлікту з росією українські парламентарі не зробили нічого, аби привести чинне законодавство у відповідність до даної ситуації, щоб тим самим сприяти виявленню, притягненню до кримінальної відповідальності та покаранню окупантів, які вчиняли і вчиняють протягом цього часу жахливі злочини на нашій території. Наслідки цієї бездіяльності на рівні законодавства ми чітко бачимо в реальних результатах, а саме — в кількості притягнутих винних воєнних злочинців рф до кримінальної відповідальності, а тим більше — покараних за ці воєнні злочини. Це — десятки, а інколи й одиниці, за рік, на жаль. У той час, як фактів вчинення воєнних злочинів фактично десятки тисяч, якщо не більше… Саме тому є нагальна потреба реагувати на ці виклики хоча б сьогодні, проводити «роботу над помилками», враховуючи «гіркий» власний досвід і, нарешті, надати органам правопорядку, прокуратури та суддям належні правові підстави та можливості виявляти такі злочини, викривати осіб, які їх вчинили, збирати докази вини та у відповідності до їхніх дій карати окупантів-злочинців.
Проблеми законодавства та шляхи їх вирішення
Розглядаючи глобальну проблематику покарання за воєнні злочини, перш за все необхідно почати із законодавства. Ратифікація Римського Статуту В Угоді про Асоціацію між Україною та ЄС наша держава взяла на себе зобов’язання ратифікувати Римський Статут. В 2001 році Україна підписала його, але досі не ратифікувала цей міжнародний договір, що ставить великі обмеження при його застосуванні. А відтак Міжнародний кримінальний суд не має правової можливості доповнити наші національні суди в процесі здійснення покарання російських воєнних злочинців. Зауважу, що лише МКС може притягнути до відповідальності вище керівництво рф, в той час як національні суди потерпілої країни можуть притягнути до кримінальної відповідальності вище керівництво рф лише після складання ними повноважень. Саме тому Україна повинна якнайшвидше ратифікувати Римський статут і мати повноправні можливості свого представництва в Міжнародному кримінальному суді.
Читайте також: Перезавантаження БЕБ. Спроба № 2
Окрім того, наразі наш Генеральний прокурор анонсував створення в Києві та інших регіонах України представництв Міжнародного кримінального суду, а уряд ухвалив проект угоди між Кабінетом Міністрів України та Міжнародним кримінальним судом про створення Офісу МКС в Україні. Дана Угода має на меті сприяти процесу створення та належного функціонування Офісу Міжнародного кримінального суду в нашій країні, головним напрямком роботи якого є розслідування справ, що перебувають на розгляді цього суду з початку збройної агресії російської федерації проти України в 2014 році. Проте тут виникають знову ті ж згадані вище суперечності, у зв’язку з нератифікацією Україною Римського статуту та невідповідністю нашого національного законодавства.
Ще раз наголошую, ратифікація Римського статуту безпосередньо й прямо впливає на діяльність Міжнародного кримінального суду в Україні. Це дало б можливість сформувати бюджет на проведення такого розслідування, делегувати в МКС суддю, який мав би серйозні процесуальні впливи на перебіг і швидкість розгляду певних справ, поглибити співпрацю та взаємний доступ до доказової бази. І, відповідно, у нас би з’явилися дуже багато інструментів впливу на Міжнародний кримінальний суд. Тож, визнаючи юрисдикцію МКС у спецпорядку, як зараз, Україна має лише виконувати приписи цього органу, а, ставши повноцінною його учасницею, наша країна зможе впливати на роботу МКС. Водночас слід розуміти, що міжнародні суди мають багато недоліків, головний з яких — тривалість і вибірковість справ через обмежені ресурси. Тому покладати всі надії лише на МКС не варто. Національні суди та органи правопорядку повинні розуміти, що це лише одна з багатьох допоміжних складових розслідування воєнних злочинів і аж ніяк не основна.
Визначення основних понять, пов’язаних із воєнними конфліктами
Наразі існує проблематика застосування терміну «воєнні злочини» до періоду 2014-2022 років, оскільки тодішній збройний конфлікт (так звана «Антитерористична операція») всередині держави не підпадала під існуючу статтю 438 КК України, яка фактично передбачає її застосування лише під час воєнного стану чи стану війни. Саме через таку невизначеність наші слідчі не мали змоги в той час коректно кваліфікувати дії воєнних злочинців і, як наслідок, такі провадження або «розвалювалися» в суді або в них призначалося покарання, яке не відповідало ступеню тяжкості вчиненого. Тому в Кримінальному кодексі України варто прописати всі супутні терміни збройних конфліктів, а саме:
акт агресії – застосування державою збройних сил будь-яким чином, несумісним зі Статутом Організації Об’єднаних Націй, проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, ознаки якого визначені в резолюції 3 314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй від 14 грудня 1974 року;
збройний конфлікт неміжнародного характеру – інтенсивні та тривалі збройні зіткнення на території держави між урядовими збройними силами чи іншими державними військовими формуваннями й одним чи декількома організованими збройними формуваннями (групами), або між такими формуваннями (групами). До збройного конфлікту неміжнародного характеру не належать випадки порушення громадського порядку та ситуації внутрішньої напруженості (масові заворушення, терористичні акти, окремі акти насильства тощо);
міжнародний збройний конфлікт:
а) застосування двома чи більше державами своїх збройних сил одна проти одної,
б) часткова чи повна окупація території держави, навіть якщо цій окупації не чиниться збройний опір, або
в) вторгнення організованого збройного формування (групи), іррегулярних сил чи найманців, направлених іншою державою чи від її імені або підконтрольних їй, на територію іншої держави.
Повний перелік воєнних злочинів
Не сприяє притягненню до кримінальної відповідальності й відсутність у Кримінальному кодексі України повного переліку воєнних злочинів, які містяться в міжнародному праві. Ключова стаття КК України, на якій сьогодні базуються обвинувачення у вчиненні воєнних злочинів – це 438-ма, яка містить у собі перелік конкретних чотирьох складів воєнних злочинів, а також таке доповнення: «та інші порушення законів та звичаїв війни». По суті вказане положення закону відсилає до всього масиву міжнародних правових норм, які сьогодні існують як у межах гуманітарного права, так і в межах міжнародного права щодо прав людини. Така відсилка вимагає від правоохоронних органів – прокурорів, слідчих та суддів — володіти знаннями всіх норм міжнародного гуманітарного та кримінального права. Тобто той же слідчий має розуміти, як йому обґрунтувати обвинувачення за тим масивом нормативно-правових актів, які сьогодні існують у всіх галузях міжнародного права. Це дуже складно зробити, бо потребує суттєвих експертних та професійних зусиль.
Крім того, як було зазначено на початку аналізу, деякі статті й інших розділі в КК України (ст. 110, 113, 258-258-3) варто також віднести до воєнних злочинів, або ж виділити для них окрему кваліфікацію — «вчинення під час збройного конфлікту». Більше того, в чинному розділі КК України військових кримінальних правопорушень є перелік злочинів, які теж варто врахувати як такі, що могли бути вчинені не лише українськими військовими (як це передбачено наразі), але й такі, які можуть вчинятися стороною збройного конфлікту, зокрема, це статті – 433 КК України «Насильство над населенням у районі ведення бойових дій», 434 КК України «Погане поводження з військовополоненими», 439 КК України «Застосування зброї масового знищення». Більше того, такі ж склади злочинів містить і Женевська конвенція та 8 стаття Римського Статуту. Ці положення варто імплементувати в Кримінальний кодекс України, адже стаття 1 КК визначає, що «злочинність і караність визначається виключно цим Кримінальним кодексом». Тож відсутність чіткого переліку кримінальних правопорушень, які можуть відноситися до воєнних, ускладнює роботу як сторони захисту, так й обвинувачення.
Саме таку мету мав Проект Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» (№ 2689), який враховував усі переліки воєнних злочинів згідно зі статті 8 Римського статуту. Цей документ суттєво покращив би роботу слідчих, прокурорів та суддів із кваліфікації злочинів — в аспекті притягнення до кримінальної відповідальності воєнних злочинців та їхнього покарання. Як відомо, документ прийнятий, проте й досі не підписаний Президентом України, якому уся експертна спільнота, до якої приєднуюсь і я, рекомендує якнайшвидше підписати такий нагально необхідний документ, якщо бажання нашого Президента співпадає з бажанням українського народу – покарати усіх винних російських злочинців.
Скасування амністії та строків давності для воєнних злочинів
Оскільки чинне законодавство не містить чіткого розмежування загальнокримінальних та воєнних злочинів, окупантам часто інкримінуються статті Кримінального кодексу, до яких може застосовуватися амністія та термін давності. Таким чином, ці норми аж ніяк не сприяють невідворотності покарання. Такі можливості повинні бути усунуті, адже міжнародні стандарти передбачають, що воєнні злочини не мають жодних термінів давності чи амністій. Так, термін давності не застосовується до воєнних злочинів у відповідності до Конвенції ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства» від 1968 року та Конвенції держав-учасниць Ради Європи «Про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів». Тобто особа, яка вчинила воєнний злочин, повинна бути притягнута до кримінальної відповідальності будь-коли, незалежно від того, скільки часу минуло з моменту його вчинення, а тому доконче необхідно внести зміни в КПК та Закон України «Про амністію».
Продовження строків розслідування воєнних злочинів
Не менш важливою проблемою досудового розслідування, згідно чинного КПК України, є дотримання строків досудового розслідування під час збройного конфлікту. Слідчі та прокурори повинні мати можливість продовжувати строк досудового розслідування, враховуючи специфічні обставини недоступності до території вчинення злочину, збору доказів на ній, можливих військових дій та інших обставин, які перешкоджають здійсненню розслідування.
Удосконалення роботи слідчих та прокурорів із розслідування воєнних злочинів
Щоб покращити результати роботи з притягнення винних окупантів до кримінальної відповідальності за скоєні воєнні злочини, необхідно також суттєво покращити роботу органів досудового розслідування та прокурорів.
Відновлення військової юстиції: слідчих, прокурорів та суддів
Усі питання воєнної безпеки та оборони держави — дуже специфічні, тому й виконувати їх повинні вузькоспеціалізовані органи та службові особи, тим більше, в умовах війни й збройного конфлікту, а саме система військової юстиції, де мають нести військову службу виключно ті, хто має стосунок до сфери оборони. Якщо взяти наших партнерів, наприклад, Велику Британію та США, то там існують військова поліція, військова прокуратура, військові суди з урахуванням їхніх особливостей правової системи, традицій тощо. У нас ситуація, на жаль, вкрай складна, бо не відповідає ні викликам та загрозам, які існують для забезпечення воєнної безпеки, а тим більше обороноздатності держави, не забезпечує належний рівень військового правопорядку та законності, тим більше, в умовах кровопролитної і, можливо, тривалої війни.
Таким чином, безумовно, в Україні теж має бути відновлена комплексна система військової юстиції, яка фактично була знищена й не можна виключати того, що зроблено це було навмисно, в умовах підготовки росією до великомасштабної агресії. Тим більше, що вона існує й ефективно працює, зокрема в країнах-членах НАТО. Ця система має передбачати в своїй структурі: спеціальний правоохоронний орган — військову (воєнну) поліцію, яка повинна забезпечити правопорядок у військових підрозділах та здійснювати досудове розслідування військових та воєнних злочинів у межах своєї підслідності; військову прокуратуру, яка забезпечуватиме організацію та процесуальне керівництво досудовим розслідування, підтримання державного (публічного) обвинувачення в кримінальних провадженнях про такі злочини й здійснюватиме нагляд за негласними, іншими слідчими та розшуковими діями органів військової поліції; і, звичайно, — військовий суд, укомплектований суддями, які мають відповідну військову підготовку та статус військовослужбовців. Крім того, до системи військової юстиції повинні належати ще й відповідні юридичні служби, військово-юридичні навчальні заклади, які готуватимуть кваліфіковані кадри. Тобто цей підхід має бути комплексним, враховувати відповідну кадрову підготовку для укомплектування військової поліції, в першу чергу слідчих підрозділів, військових прокуратур і військових судів, з урахуванням визначених законом вимог.
Окремий спеціалізований військовий суд, зокрема, пришвидшить розгляд воєнних злочинів та зробить цей процес більш ефективним, оскільки військові судді глибше розумітимуть винятковість цих кримінальних правопорушень. Наприклад, у тих же Сполучених Штатах у трибуналах працюють судді-військовослужбовці, оскільки існує нагальна потреба розуміти військову специфіку. Звичайні судді можуть помилятися, позаяк не до кінця розуміють військовий статут, відносини між військовослужбовцями та ймовірність специфічних обставин у системі військової служби, а тим більше ситуацій, які виникають на передовій. Тобто їм складно відтворити в своїй голові певні події, проаналізувати факти й обставини збору доказів у місцях проведення бойових дій та доказування в цілому.
Щодо військової прокуратури, то в 2019 році з приходом нового Президента України інститут військових прокурорів у нашій державі, яка з 2014 року фактично вела відверту війну з російською федерацією, був ліквідований без будь-якого пояснення причин і сотні, якщо не тисячі, військових прокурорів, які на той час мали неоціненний, наголошую, досвід з підтримання правопорядку в нашій армії та інших військових формуваннях, а особливо в умовах ведення бойових дій на сході України, в основній своїй масі були звільнені з військової служби, а значна їх частина — і з органів прокуратури взагалі, що нанесло нашій державі, яка воює вже стільки років, непоправну шкоду.
Безперечно, під час війни прокурори повинні мати повне й безсумнівне право бути на лінії вогню з метою пошуку, закріплення та збереження доказів агресії проти України; саме військові прокурори мають підтримувати правопорядок у військових частинах і при цьому забезпечувати дотримання законних прав військовослужбовців навіть в умовах суттєвого обмеження повноважень органів прокуратури. Проте показові, скоріше всього, потуги влади відновити діяльність військових прокуратур весною 2022 року не увінчались успіхом, а залишилися лише багатослівними обіцянками. Як результат – зовсім непереконливе вето Президента України на даний закон, проголосований народними депутатами й підписаний Головою Верховної Ради України. Наразі ми бачимо результати такого рішення – всеохоплююча неготовність (м’яко кажучи) органів правопорядку і прокуратури до розслідування такої кількості воєнних злочинів, дотримання військового правопорядку у військових частинах, в тому числі й на передовій, некваліфікованість слідчих і цивільних прокурорів, недостатність у них можливостей та знань у даній сфері також.
Військовим прокурорам набагато простіше та легше буде виявляти і злочини, вчинені військовослужбовцями, в тому числі й передбачені статтею 438 КК України (порушення законів і звичаїв війни), що явно не по силах здійснити сьогодні нинішнім цивільним прокурорам, значна частина з яких у силу проведених протягом останніх двох із половиною років так званих «реформ» не тільки є некомпетентними, бо прийняті на посади фактично «з вулиці», а й узагалі ухиляються від поїздки в зону бойових дій.
Читайте також: Строки погашення судимості за злочини проти основ національної безпеки планують збільшити
Військовим прокурорам набагато простіше та легше буде виявляти і злочини, вчинені військовослужбовцями, в тому числі й передбачені статтею 438 КК України (порушення законів і звичаїв війни), що явно не по силах здійснити сьогодні нинішнім цивільним прокурорам, значна частина з яких у силу проведених протягом останніх двох із половиною років так званих «реформ» не тільки є некомпетентними, бо прийняті на посади фактично «з вулиці», а й узагалі ухиляються від поїздки в зону бойових дій.
Повернення (чи відновлення) інституту військових прокурорів є необхідним в умовах не тільки повномасштабної війни в Україні, а й під час дії воєнного стану, бо західні партнери зацікавлені в якнайшвидшому зборі достатніх доказів винуватості російських військових у вчиненні воєнних злочинів на території України, що без участі військових прокурорів здійснити, ще раз наголошую, просто неможливо.
Військові прокуратури в Україні саме зараз потрібні як для документування воєнних злочинів, вчинених окупантами, так і для наведення правопорядку в самій системі Міністерства оборони, Збройних Силах України та інших військових формуваннях, щоб не було закупівлі продуктів харчування та військового одягу за завищеними цінами чи перевищення повноважень з боку командирів, які призводять до серйозних людських втрат на полі бою. Тому таке відновлення неминуче позитивно вплине на стан протидії агресору та буде доконче потрібним інструментом влади і в післявоєнний період.
Проведення досудового розслідування воєнних та військових злочинів варто покласти на воєнну поліцію, замість СБУ, Національної поліції та ДБР (за винятком злочинів, вчинених військовими високопосадовцями), які просто фізично цього не в силі зробити та й не повинні, за великим рахунком. Для цього слід якнайшвидше ухвалити закон про військову поліцію як правоохоронний орган спеціального призначення з ознаками центрального органу виконавчої влади, що реалізує політику правового забезпечення в сфері оборони держави. Таким чином, потрібно унеможливити вирішення питань оборони країни особами, які стосунку до цієї сфери не мають.
Усунення дефіциту компетентних кадрів
Виходячи з інформації в ЗМІ, для фіксації та розслідування воєнних злочинів, начебто, залучено більше 6 тисяч поліцейських, задля допомоги українським органам правопорядку працюють міжнародні експерти, задіяно понад 600 прокурорів іноземних країн. Навіть, якщо дана інформація й відповідає дійсності, це все одно мізер, порівняно з тим «напливом» специфічних кримінальних правопорушень, які фіксуються майже щоденно в Україні (в середньому 200–250 воєнних злочинів у день).
Треба об’єктивно визнати, що дефіцит компетентних кадрів – комплексна проблема, яка існує у нас уже не один рік. Наша держава всіма способами навмисно скорочувала та звільняла значну частину професійно підготовлених та досвідчених слідчих, прокурорів й оперативних працівників, в той час як в умовах війни з 2014 року потрібно було вчиняти навпаки, а саме нарощувати професійні кадри правоохоронців, тим більше, коли загроза повномасштабного наступу росіян уже назрівала.
Більше того, правоохоронна діяльність в нашій державі у перші місяці війни була фактично паралізована: значна кількість правоохоронців, прокурорів, суддів та адвокатів зі зброєю пішли захищати Україну, як не на передову, то в сили територіальної оборони, в той час як центральні апарати органів правопорядку і прокуратури виїхали в західну Україну, куди, до речі, перебралися й більшість правоохоронців Києва та області, а значна частина працівників органів правопорядку та прокуратури в прикордонних областях із росією були фактично кинуті на призволяще, а тому виявляти, реєструвати всі, без винятку, та розслідувати вчинені воєнні злочини в той час було нікому. Я вже не говорю про їх оперативне розслідування та збір необхідних доказів винуватості окупантів.
Не менш важливим є й інше питання. Склалося враження, що навіть і тих, хто перебуває сьогодні на службі в органах правопорядку та прокуратури, не навчають нормам міжнародного гуманітарного кримінального права, що є потребою сьогодення й напряму впливає на покарання воєнних злочинців. Відсутня майже повністю державна політика стосовно питань підвищення кваліфікації кадрів слідчих, прокурорів та оперативних працівників. А тому, коли доводиться чути, що наші слідчі та прокурори будуть передавати докази щодо воєнних злочинів нашим закордонним партнерам, стає дещо соромно, бо це здійснити в нинішніх описаних вище умовах буде просто нереально. Виникають сумніви також у тому, що ці матеріали будуть якісними.
Наряду з цим напрошується закономірне запитання: чи в змозі українська правоохоронна система проявити своє вміння застосовувати міжнародне гуманітарне право, якщо до цього таких воєнних злочинів розслідувалося в рік 1–2 провадження? Питання відкрите й дуже сумнівне.
Саме тому необхідно не тільки залучати й готувати виключно професійні кадри для розслідування саме воєнних злочинів на тривалий період, виходячи з їхньої кількості, але й подбати про їхнє постійне професійне зростання, в тому числі й глибоке вивчення норм міжнародного права, які наразі грубо порушує рф на території України.
Правильна кваліфікація правопорушень
Незнання норм міжнародного права та відсутність навичок і досвіду в розслідуванні саме воєнних злочинів неминуче сприяє ухиленню воєнними злочинцями від справедливого покарання. Так, органи правопорядку і прокуратури до початку повномасштабного вторгнення окупантів на територію України кваліфікували діяння військових рф як посягання на територіальну цілісність України, незаконний перетин державного кордону і терористичну діяльність. Хоча зрозуміло, що ті ж військові особи, зокрема з так званих ЛДНР, контролювалися з боку росії й можуть бути визнані комбатантами, а відповідно, і їхні дії варто кваліфікувати як воєнні злочини. Проте в міжнародному гуманітарному праві є особливе ставлення до воєнних злочинів з точки зору доведення винуватості особи, яке завжди пов’язане зі встановленням конкретних обставин та умов його вчинення. Тому за відсутності такого аспекту не кожне зґвалтування, вбивство чи інший злочин, вчинені окупантами, можуть бути кваліфіковані за ст. 438 КК України.
У цій ситуації не виключається притягнення таких осіб до відповідальності за загальнокримінальними злочинами, передбаченими статтями 115 — умисне вбивство, 152 — зґвалтування КК України, за умови, коли немає відповідного зв’язку із веденням воєнних дій, за відсутності ознак тероризування населення, впливу на нього, використання зброї, насильства як форми подолання опору і впливу на потерпілу особу з метою примусити її до насильницького статевого акту тощо.
Неготовність наших слідчих і прокурорів розбиратись в аспектах міжнародного гуманітарного права та той факт, що Міжнародний кримінальний суд не визнавав події в ЛНР і ДНР міжнародним збройним конфліктом, спричинили масову реєстрацію в ЄРДР кримінальних правопорушень за статтями, пов’язаними з тероризмом, або взагалі за загально кримінальними статтями (вбивство, зґвалтування, мародерство, грабіж тощо). Слідчі та прокурори фактично «погрузли» в такому масовому «напливі» кримінальних проваджень, що застосування ст. 438 КК України щодо злочинів, вчинених до 24 лютого 2022 року, було неможливим без доведення наявності міжнародного збройного конфлікту й перебування на нашій території іноземних збройних формувань.
Після 24.02.2022 р. ситуація стала дещо зрозумілішою, оскільки є прямі докази присутності армії рф на території України та введений режим воєнного стану, а відтак і застосування статті 438 КК України стало можливим, проте питання її доказування та обґрунтування залишаються відкритими і становлять великий виклик національній правовій системі.
Доказування воєнних злочинів
Зрозуміло одне, наразі наша нинішня правоохоронна система фізично не може швидко розслідувати таку кількість воєнних злочинів із дотриманням високих стандартів доказування. Дійсно, сьогодні в Україні вже є перші завершені досудові розслідування та навіть обвинувальні вироки в провадженнях про воєнні злочини. Але, як вбачається із відкритих судових засідань, прокуратура під час розслідування кожного окремого воєнного злочину не встановлює причинно-наслідковий зв’язок із рішеннями вищого військово-політичного керівництва рф, а обмежується притягненням до відповідальності виконавців, тобто фактично найнижчого рангу російських військових. Прокурори змушені балансувати між оперативністю (швидкістю) та повнотою розслідування, оскільки для обох цих компонентів бракує ресурсів. І знову ми змушені повертатися до проблеми нестачі кадрів, які так необхідні саме зараз. Слід пам’ятати, що неякісне розслідування може призвести до виправдання злочинців, що матиме особливо негативний ефект для нашої країни під час розгляду таких справ міжнародними судами.
Читайте також: Збільшити прожитковий мінімум для визначення окладів прокурорам пропонують у ВР
Більше того, ведення активних бойових дій та відсутність у правоохоронних органів України доступу до територій, де було вчинено злочини, зумовлюють виникнення інших проблем на етапі здійснення досудового розслідування, зокрема, щодо: особливостей проведення окремих процесуальних дій (наприклад, дистанційного допиту свідків, огляду та збереження інформації з відкритих джерел); прийняття та оформлення процесуальних рішень (у тому числі щодо доступу до суду); здійснення досудового розслідування за відсутності підозрюваного (in absentia); відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження, вдосконалення системи захисту свідків, потерпілих, фахівців, що фігурують у такій категорії проваджень, зміна строків розслідування даної категорії проваджень (не мають спливати щонайменше до деокупації територій, де вчинено злочин). Ці проблеми залишаються актуальними з 2014 року, проте наразі значно розширилася географія територій, в межах яких вони виникають. Тому робота слідчих та прокурорів має бути підкріплена належним регулюванням на рівні законодавства, враховуючи всі особливості цієї роботи та збору доказів у воєнний час.
Належне забезпечення роботи слідчих, прокурорів та суддів
Органи правопорядку, прокуратури та судді потребують посиленої матеріально-технічної підтримки від держави. Зокрема, слідчі повинні бути забезпечені транспортом та всім необхідним обладнанням, щоб оперативно виїжджати на територію вчинення воєнних злочинів для збирання та фіксування доказів. Розслідування воєнних злочинів потребує сучасного обладнання, залучення різного роду експертів та техніки. Враховуючи що наразі вся правоохоронна система в нашій державі: слідчі, прокурори і судді працюють у посиленому режимі з мінімальною кількістю кадрів (враховуючи, що багато судів постраждали від обстрілів, багато чоловіків-державних службовців пішли добровольцями на фронт), усі нагальні потреби, від яких може залежати якість розслідування, повинні бути враховані на рівні законодавства.
Підсумовуючи аналіз стану досудового розслідування в 2022 році кримінальних правопорушень, які умовно можна віднести до воєнних злочинів, варто визнати, що розслідування та судовий розгляд воєнних злочинів, вчинених росією проти України – це справжній виклик для національної системи правосуддя. Чи є у нас значущі результати за 2022 рік? На жаль, немає. Чи є у нас значущі проблеми та прогалини? На жаль, вони є, і їх багато. Але, сподіваюся, що «робота над помилками» все-таки буде проведена, що дасть змогу підвищити ефективність та результативність досудового розслідування з тим, щоб покарати кожного окупанта.
Слава Україні!
Разом до перемоги!
Джерело: Юридичний вісник України
