Думка експерта
Еволюція кримінального процесуального законодавства за роки незалежності України
Порядок кримінального провадження на території України визначається кримінальним процесуальним законодавством. Це законодавство складається з відповідних положень Конституції, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, КПК та інших законів України і має власне завдання. Але розвиток державності вносить свої природні зімни в це законодавство, інколи принципово змінюючи його зміст.
Юрій Аленін доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, професор кафедри кримінального процесу, детективної та оперативно-розшукової діяльності НУ «ОЮА» |
Олександр Торбас кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу, детективної та оперативно-розшукової діяльності НУ «ОЮА» |
Як усе починалося
Двадцять четвертого серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвала Акт проголошення незалежності України, тим самим констатувавши утворення самостійної української держави. Очевидно, що новостворена держава не може одразу розробити нове законодавство, яке б відповідало запланованій стратегії становлення та розвитку державності. Тому Україна, будучи правонаступницею УРСР, продовжила використовувати радянське законодавство, поступово приймаючи нові закони та підзаконні нормативно-правові акти, які мали відповідати новій українській правовій реальності. Проте зміни законодавства відбувалися не так швидко, як це було заплановано. Пояснювалося це, в першу чергу, економічними, політичними та соціальними викликами, з якими зіткнулася Україна на початку 1990-х. У таких умовах питання адаптації законодавства до нових правових реалій відходило на другий план.
Читайте також: Ще одна «освітня революція» — реформа освіти чи її руйнування?
Схожа ситуація сталася й із кримінальним процесуальним законодавством. Необхідність розслідувати кримінальні правопорушення після проголошення незалежності Україною не зникла, а специфіка кримінальної процесуальної діяльності не дозволяла будь-яких затримок чи зупинок діяльності правоохоронних органів. Саме тому Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР продовжив діяти на території України після 24 серпня 1991 року. Необхідно зазначити, що КПК 1960 року, незважаючи на те, що на момент проголошення незалежності вже діяв понад 30 років, зберіг у собі відносно невелику кількість радянських правових постулатів, що яскраво демонструє більше ніж 50 змін та поправок до тексту кодексу. Проте фокусом цієї статті є кримінальне процесуальне законодавство, яке було чинним на момент проголошення незалежності України, тому досліджувати необхідно саме ту редакцію КПК 1960 року, яка діяла станом на 24 серпня 1991 року.
КПК 1960 року
Хоча КПК 1960 року і був добре вивченим теоретиками та практиками нормативно-правовим актом (адже його з різним ступенем успішності застосовували вже понад 30 років), перші зміни до цього кодексу були внесені менше ніж через місяць з дня проголошення незалежності України. Цікавим є той факт, що законодавцю знадобилося майже рік та 7 поправок, щоб змінити назву КПК — з Кримінально-процесуального кодексу Української РСР на Кримінально-процесуальний кодекс України. Хоча в цілому необхідно констатувати, що з моменту проголошення незалежності України поправки до КПК 1960 року вносилися досить часто. Інколи це було пов’язано з локальними потребами в уточненні окремих положень кримінального процесуального законодавства, а інколи й у зв’язку зі структурними змінами у кримінальному процесуальному законодавстві. Так, прийняття Закону України «Про адвокатуру» стало причиною вдосконалення окремих положень КПК 1960 року та надання більших повноважень адвокатам у кримінальному процесі. Поступово унормовувалися й питання реалізації права на захист, умови відбування покарання, відшкодування шкоди за злочин та лікування, з’являлися й статті, які стосувалися міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу в частині застосування екстрадиції тощо.
Були приклади внесення змін і завдяки гучним кримінальним процесам. Так, ще з моменту започаткування КПК 1960 року слідство досить часто стикалося з проблемою затягування стороною захисту ознайомлення з матеріалами кримінальної справи в порядку ст. 218 цього кодексу. На дану проблему неодноразово звертали увагу і теоретики, і практики як у радянську пору, так і за часів незалежності України, однак шляхів її вирішення так і не було запропоновано. Каталізатором розв’язання цієї проблеми став судовий процес над колишнім Прем’єр-міністром Укра їни Юлією Тимошенко, в якому також відбулося затягування в процесі ознайомлення з матеріалами кримінальної справи зі сторони захисту. Проте конкретно в цьому випадку законодавець досить оперативно підготував та проголосував за Закон № 3228-VI, яким вносилися зміни лише до ст. 218 КПК 1960 року та яким дозволялося обмежувати сторону захисту у часі на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи на підставі рішення суду. Таким чином, фактично миттєво вирішилася проблема, яка була присутня в КПК понад 50 років. Слід зауважити, що аналогічне положення знайшло своє відображення і в ст. 290 КПК України 2012 року, що вказує на правильність обраного способу вирішення проблеми, яка в першу чергу була спровокована політичними перетвореннями.
Читайте також: Експерти з кримінальної юстиції обговорили перспективи вирішення кримінальних справ у мирний спосіб
Можна наводити й інші приклади таких поодиноких змін, проте доцільнішим буде формулювання узагальнення, що такі зміни в першу чергу стосувалися окремих аспектів здійснення кримінальної процесуальної діяльності, не мали системного характеру та не відображали загальну модель реформування кримінальної юстиції. Проте помилковим буде твердження, що вдосконалення кримінального процесуального законодавства здійснювалося лише в такий спосіб, адже відбувалися спроби запровадження та реалізації єдиної концепції вдосконалення кримінального процесуального законодавства. В даному випадку в першу чергу необхідно згадати прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, що стало початком глобальних перетворень не лише у сфері кримінальної юстиції, а й в цілому у правовій системі держави. Власне в Конституції України були сформовані основні концептуальні підходи для подальших змін у кримінальному процесуальному законодавстві. Крім того, саме в Основному Законі була описана нова система судоустрою країни, яка повинна була запрацювати не пізніше п’яти років з моменту його прийняття.
КПК і «мала судова реформа»
Власне з моменту прийняття Конституції України почалася розробка судової реформи, яка тривала майже п’ять років. І лише 21 червня 2001-го, за декілька днів до закінчення дії Перехідних положень Конституції України в авральному порядку Рада прийняла низку законів, якими й була запроваджена так звана «мала судова реформа». В ході таких масштабних реформаційний процесів були внесені зміни і до КПК 1960 року. Завдяки Закону № 2533-III в кодексі з’явилися статті щодо змагальності та диспозитивності, судових доручень, уточнювався порядок обрання запобіжних заходів, процедура апеляційного та касаційного провадження, запроваджено перегляд судових рішень у порядку виключного провадження тощо. Фактично в ході «малої судової реформи» в кримінальному процесі було запроваджено сучасну модель судоустрою в сфері кримінальної юстиції, яка, хоч і дещо видозмінена, була перенесена й до КПК 2012 року.
Проте слід констатувати, що будь-які зміни, які вносилися до КПК 1960 року не могли повністю приховати архаїчність та «радянське минуле» даного нормативно-правового акту. Його складна та інколи нелогічна структура (як результат постійних змін та доповнень) збивала з пантелику тих, кому вперше довелося звернутися до кримінального процесуального законодавства, що також вказувало на необхідність більш кардинальних змін нормативного забезпечення кримінальної процесуальної діяльності. На необхідність ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу неодноразово вказували також як національні, так і міжнародні експерти, а тому робота зі створення такого документу тою чи іншою мірою тривала із самого початку проголошення Україною незалежності. В Концепції реформування кримінальної юстиції, затвердженої Указом Президента України 8 квітня 2008 року, зазначається, що закінчення процедури розроблення та прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України є умовою виконання зобов’язань, узятих нашою державою перед Радою Європи. Згідно з висновком щодо проекту Кримінально-процесуального кодексу України Ради Європи від 2 листопада 2011 року, всього на експертизу до Ради Європи було подано 4 законопроекти: 2004, 2007, 2009 та 2011 років.
Концепція реформування кримінальної юстиції
Таким чином, можна зробити висновок, що робота над створенням нового Кримінального процесуального кодексу дійсно проводилася, хоча й була не дуже результативною. Наприклад, 27 серпня 2008 року було затверджено план заходів щодо реалізації Концепції реформування кримінальної юстиції, в якому було встановлено чіткий строк розробки нового Кримінального процесуального кодексу України — вересень 2008 року. Очевидно, що такий жорсткий дедлайн було пропущено, проте в 2009 році на громадське обговорення було винесено проект нового Кримінального процесуального кодексу, розробленого робочою групою Міністерства юстиції спільно з Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України. Як зазначав у своїй доповіді тодішній міністр юстиції України, до ключових новел проекту відносили новий підхід до забезпечення процесуальної рівності та змагальності сторін у кримінальному провадженні та підвищення гарантій захисту прав підозрюваних й обвинувачених, а сам проект отримав схвальні відгуки експертів Ради Європи (тези доповіді Міністра юстиції до проекту Кримінального процесуального кодексу України, що розглядався 14 жовтня 2009 року на засіданні Кабінету міністрів України. Луганська обласна державна адміністрація: веб-сайт. URL: http://old.loga.gov.ua/oda/ter/justice/news/2009/10/22/news_11236.html?template=33 (дата звернення: 30.08.2021).
Проте, як відомо, даний проект так і не став законом. Основною причиною постійних невдач у затвердженні нового кримінального процесуального законодавства в першу чергу була політична нестабільність, адже фактично після кожних виборів в Україні кардинально змінювався вектор політичного курсу, всі попередні розробки в сфері кримінальної юстиції визнавалися невдалими та робота починалася із самого початку.
Новий КПК 2012 року
Утім, будь-який процес рано чи пізно доходить свого завершення. Це ж сталося і з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України. Указом Президента України № 701/2014 від 17 серпня 2010 року було створену Робочу групу з питань реформування кримінального судочинства, яка й розробила новий проект КПК України, який і було прийнято в 2012 році. Хоча сам процес прийняття цього нормативно-правового акта був досить складним, адже остаточне рішення при затвердженні нового Кримінального процесуального кодексу України було прийнято Верховною Радою лише о четверній ранку 13 квітня (до речі, в п’ятницю тринадцятого). Новий КПК України було розроблено в першу чергу орієнтуючись на міжнародні та європейські стандарти у сфері кримінальної юстиції. Наприклад, в ст. 9 КПК 2012 року вперше на рівні закону вказувалася необхідність враховувати практику Європейського суду з прав людини в процесі застосування кримінального процесуального законодавства. Були введені абсолютно нові інститути, наприклад, інститут угод у кримінальному процесі, який ставив за мету спрощення кримінального процесу та можливість застосування медіації в процесі розслідування, розгляду і вирішення кримінальних правопорушень. Статтею 45 нового КПК України було чітко встановлено, що захисником у кримінальному провадженні може бути виключно адвокат, тим самим заборонивши здійснювати захист «фахівцям у галузі права».
Саме в КПК України 2012 року вперше на законодавчому рівні було чітко визначена необхідність розмежовувати злочини та кримінальні проступки, а також сформульовано особливості розслідування останніх. Положення КПК України 2012 року, які стосуються кримінальних проступків, могли набути чинності тільки після внесення відповідних змін до Кримінального кодексу України. Планувалося, що це буде зроблено майже одразу після прийняття КПК України 2012 року, велась мова навіть про розробку нового кодексу — Кодексу про кримінальні проступки. По факту таких змін довелося чекати вісім років, адже лише 1 липня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень». Слід також підкреслити, що з усіх можливих способів регулювання кримінальних проступків (створення нового кодексу, створення окремого розділу в КК тощо) законодавець обрав найлегший, адже в новій редакції ст. 12 КК колишні злочини невеликої тяжкості фактично були перейменовані у кримінальні проступки. Саме в КПК України 2012 року фактично було завершено реформування прокуратури в частині здійснення досудового розслідування, адже відповідно до нового кодексу функції слідства мали перейти новому органу — Державному бюро розслідувань. Задля недопущення колапсу правоохоронної системи через неможливість розслідування прокуратурою злочинів законодавець у Прикінцевих положеннях КПК України 2012 року передбачив, що положення, які стосуються діяльності Державного бюро розслідувань у кримінальному процесі, набирають чинності з початку діяльності ДБР, але не пізніше п’яти років з дня набрання чинності КПК України 2012 року. Відповідно, протягом цим п’яти років ДБР мало розпочати свою роботу. Проте, як свідчить практика, п’ятирічного терміну може бути недостатньо для завершення відповідної реформи. Власне, так і сталося при створенні Державного бюро розслідувань, адже по закінченні цього терміну бюро так і не розпочало роботу. Ситуація, що сталася, була критичною, адже несанкціоноване розслідування злочинів, підслідних ДБР, іншими органами досудового розслідування могло стати причиною визнання всіх зібраних доказів недопустимими через «неналежний суб’єкт» збирання доказів. У зв’язку з цим Генеральною прокуратурою України було запропоновано використовувати положення ч. 5 ст. 36 КПК України 2012 року, відповідно до якого прокурори відповідних рівнів могли передоручати кримінальні провадження іншим органам досудового розслідування в разі «неефективного досудового розслідування». В Генеральній прокуратурі України визнали, що неможливість ДБР проводити досудове розслідування через відсутність самого органу має розцінюватися саме як неефективність, а тому такі кримінальні провадження повинні передоручатися іншим органам досудового розслідування. Науковці та практики з такою позицією категорично не погоджувалися, адже положення ч. 5 ст. 36 КПК України 2012 року мають застосовуватися до одних і тих самих органів досудового розслідування, можлива лише заміна стосовно території чи інстанції (Погорецький М., Старенький О. Намагання органів прокуратури провести досудове розслідування в обхід ч. 4 ст. 216 КПК роблять зібрані докази недопустимими. Закон і Бізнес: веб-сайт. URL: https://zib.com.ua/ua/133084-dosudove_slidstvo_v_obhid_ch4_st216_kpk_robit_zibrani_dokazi.html. Дата звернення: 30.08.2021).
Із такою позицією слід погодитися, адже одна лише ч. 5 ст. 36 КПК України 2012 року не може та не повинна суперечити підслідності, яка викладена в ст. 216 КПК України 2012 року (хоча цікавим є той факт, що у 2019 році ч. 5 ст. 36 КПК України було доповнено новим абзацом, який забороняв передоручення кримінальних проваджень, віднесених до підслідності НАБУ та ДБР, іншим органам. Таким чином законодавець ніби погоджується, що передоручення інших кримінальних проваджень між різними органами досудового розслідування допускається). Проте, незалежно від нашого ставлення до такого роз’яснення, варто констатувати, що такі передоручення допомогли уникнути колапсу правоохоронної системи та продовжити майже нормальний хід досудового розслідування.
У цілому новий КПК України 2012 року суттєво змінив модель кримінального провадження, що інколи викликало нерозуміння та суперечки серед теоретиків і практиків. Наприклад, серед науковців досі відсутня єдина позиція щодо ліквідації стадії порушення кримінальної справи та заміни її «автоматичним» внесенням відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Розробники нового КПК України 2012 року пояснювали таку кардинальну зміну зловживаннями з боку правоохоронних органів, адже досить часто уповноважені особи безпідставно виносили постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Власне нова модель початку кримінального провадження знайшла прихильників серед представників сторони захисту (в першу чергу — адвокатів). Проте неможливість відмовити у початку досудового розслідування стала причиною різкого збільшення кількості розпочатих кримінальних проваджень (наприклад, у великих містах один слідчий може одразу розслідувати до 300-т кримінальних справ).
Проблемні моменти («незрозумілі» зміни)
Викликають занепокоєння й інші положення КПК України. Можливо, саме цим пояснюється частота, з якою продовжують вноситися зміни до відносно нового Кримінального процесуального кодексу. Так, за перші вісім років його функціонування КПК України 2012 року було змінено та доповнено понад вісімдесят разів. Для порівняння, за перші вісім років функціонування КПК 1960 року його було доповнено лише сім разів. Водночас, можливо, таке порівняння буде не зовсім коректним, адже сучасні політичні та правові реалії потребують постійного оновлення українського законодавства. В той же час нестабільність кримінального процесуального законодавства негативно впливає на процес правозастосування, адже вона вносить плутанину в процесі розслідування, розгляду та вирішення кримінальних правопорушень.
Також, на жаль, непоодинокими лишаються випадки внесення змін до КПК, які можна охарактеризувати лише як «незрозумілі». Так, 3 жовтня 2017 року до КПК були внесена низка змін, які в політичних та правових колах отримали назву «поправки Лозового». Ними, наприклад, було передбачено обов’язок подавати клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа. П’ятнадцятого березня 2017 року ці положення набули чинності й одразу фактично паралізували роботу правоохоронних органів, адже в межах кожної області всі клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження направлялися до одного районного суду обласного центру. Слідчі почали записуватися в черги для того, щоб подати відповідні клопотання, а самі черги були розписані вже на декілька місяців вперед. Висновок про катастрофічні наслідки таких змін можна зробити навіть з того, що наступний закон, яким скасовувалися ці зміни, було прийнято вже через сім днів, а на восьмий день цей закон набрав чинності.
Замість висновку
Можна продовжувати наводити приклади змін та доповнень до КПК України 2012 року, які відображають зміни у політичному та правовому житті України, однак у такому випадку дана стаття за своїми обсягами почала б нагадувати дисертаційне дослідження. Головна ідея зрозуміла — Україна змінюється, а разом із нею змінюється й кримінальне процесуальне законодавство. Чи можна назвати КПК України 2012 року ідеальним нормативно-правовим актом? Однозначно, що ні. Чинне кримінальне процесуальне законодавство є значно «важчим» у порівнянні з попереднім КПК, про що зазначають і теоретики, і практики. Можливо, це пов’язано з ускладненням соціальних та політичних процесів, які мають бути врегульовані на нормативному рівні та які змушують законодавця деталізувати окремі процедури. Однак така деталізація далеко не завжди спрощує процес застосування відповідних правових положень, адже практика продовжує демонструвати нові проблеми та виклики, які потребують інших шляхів вирішення. Крім того, деталізація будь-якого правового положення чи процедури надає більше можливостей для правозастосувачів розтлумачити кримінальне процесуальне законодавство таким чином, щоб воно відповідало окремим інтересам учасників кримінального процесу, проте кардинально суперечило духу закону. А, як відомо, категорія «дух закону» підлягає правовому та доктринальному аналізу, але не підлягає практичному застосуванню, особливо в процесуальних галузях права. Іншими словами, «духом закону» легко апелювати, але його складно використовувати.
У той же час необхідно бути чесними перед самими собою й зазначити, що висловлена вище позиція може бути використана стосовно будь-якого закону будь-якої держави. Й допоки Кримінальним процесуальним кодексом незадоволені ні сторона захисту, ні сторона обвинувачення, можна із застереженням стверджувати про наявність крихкого балансу між приватними та публічними інтересами в кримінальному процесі. Україна — це держава, яка шляхом проб та помилок продовжує шукати ту модель розвитку, яка найбільше підходить у сучасних політико-правових умовах. Це ж можна сказати й про кримінальне процесуальне законодавство. Найгірше, що може загрожувати будь-якій правовій системі — це стагнація. І навіть на прикладі реформування кримінальної юстиції можна з впевненістю стверджувати, що науковий та правовий пошук ідеальної моделі функціонування української держави продовжуються, що дозволяє нам з оптимізмом дивитися в майбутнє.
Джерело: Юридичний вісник України
