Еволюція кримінального процесуального законодавства за роки незалежності України - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Еволюція кримінального процесуального законодавства за роки незалежності України

Дата публікації:

Порядок кримінального провадження на території України визначається кримінальним процесуальним законодавством. Це законодавство складається з відповідних положень Конституції, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, КПК та інших законів України і має власне завдання. Але розвиток державності вносить свої природні зімни в це законодавство, інколи принципово змінюючи його зміст.

Юрій Аленін
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, професор кафедри кримінального процесу, детективної та оперативно-розшукової діяльності НУ «ОЮА»
Олександр Торбас
кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального процесу, детективної та оперативно-розшукової діяльності НУ «ОЮА»

Як усе починалося

Двадцять четвертого серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвала Акт проголошення незалежності України, тим самим констатувавши утворення самостійної української держави. Очевидно, що новостворена держава не може одразу розробити нове законодавство, яке б відповідало запланованій стратегії становлення та розвитку державності. Тому Україна, будучи правонаступницею УРСР, продовжила використовувати радянське законодавство, поступово приймаючи нові закони та підзаконні нормативно-правові акти, які мали відповідати новій українській правовій реальності. Проте зміни законодавства відбувалися не так швидко, як це було заплановано. Пояснювалося це, в першу чергу, економічними, політичними та соціальними викликами, з якими зіткнулася Україна на початку 1990-х. У таких умовах питання адаптації законодавства до нових правових реалій відходило на другий план.

Читайте також: Ще одна «освітня революція» — реформа освіти чи її руйнування?

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Схожа ситуація сталася й із кримінальним процесуальним законодавством. Необхідність розслідувати кримінальні правопорушення після проголошення незалежності Україною не зникла, а специфіка кримінальної процесуальної діяльності не дозволяла будь-яких затримок чи зупинок діяльності правоохоронних органів. Саме тому Кримінально-процесуальний кодекс Української РСР продовжив діяти на території України після 24 серпня 1991 року. Необхідно зазначити, що КПК 1960 року, незважаючи на те, що на момент проголошення незалежності вже діяв понад 30 років, зберіг у собі відносно невелику кількість радянських правових постулатів, що яскраво демонструє більше ніж 50 змін та поправок до тексту кодексу. Проте фокусом цієї статті є кримінальне процесуальне законодавство, яке було чинним на момент проголошення незалежності України, тому досліджувати необхідно саме ту редакцію КПК 1960 року, яка діяла станом на 24 серпня 1991 року.

КПК 1960 року

Хоча КПК 1960 року і був добре вивченим теоретиками та практиками нормативно-правовим актом (адже його з різним ступенем успішності застосовували вже понад 30 років), перші зміни до цього кодексу були внесені менше ніж через місяць з дня проголошення незалежності України. Цікавим є той факт, що законодавцю знадобилося майже рік та 7 поправок, щоб змінити назву КПК — з Кримінально-процесуального кодексу Української РСР на Кримінально-процесуальний кодекс України. Хоча в цілому необхідно констатувати, що з моменту проголошення незалежності України поправки до КПК 1960 року вносилися досить часто. Інколи це було пов’язано з локальними потребами в уточненні окремих положень кримінального процесуального законодавства, а інколи й у зв’язку зі структурними змінами у кримінальному процесуальному законодавстві. Так, прийняття Закону України «Про адвокатуру» стало причиною вдосконалення окремих положень КПК 1960 року та надання більших повноважень адвокатам у кримінальному процесі. Поступово унормовувалися й питання реалізації права на захист, умови відбування покарання, відшкодування шкоди за злочин та лікування, з’являлися й статті, які стосувалися міжнародного співробітництва у сфері кримінального процесу в частині застосування екстрадиції тощо.

Були приклади внесення змін і завдяки гучним кримінальним процесам. Так, ще з моменту започаткування КПК 1960 року слідство досить часто стикалося з проблемою затягування стороною захисту ознайомлення з матеріалами кримінальної справи в порядку ст. 218 цього кодексу. На дану проблему неодноразово звертали увагу і теоретики, і практики як у радянську пору, так і за часів незалежності України, однак шляхів її вирішення так і не було запропоновано. Каталізатором розв’язання цієї проблеми став судовий процес над колишнім Прем’єр-міністром Укра їни Юлією Тимошенко, в якому також відбулося затягування в процесі ознайомлення з матеріалами кримінальної справи зі сторони захисту. Проте конкретно в цьому випадку законодавець досить оперативно підготував та проголосував за Закон № 3228-VI, яким вносилися зміни лише до ст. 218 КПК 1960 року та яким дозволялося обмежувати сторону захисту у часі на ознайомлення з матеріалами кримінальної справи на підставі рішення суду. Таким чином, фактично миттєво вирішилася проблема, яка була присутня в КПК понад 50 років. Слід зауважити, що аналогічне положення знайшло своє відображення і в ст. 290 КПК України 2012 року, що вказує на правильність обраного способу вирішення проблеми, яка в першу чергу була спровокована політичними перетвореннями.

Читайте також: Експерти з кримінальної юстиції обговорили перспективи вирішення кримінальних справ у мирний спосіб

Можна наводити й інші приклади таких поодиноких змін, проте доцільнішим буде формулювання узагальнення, що такі зміни в першу чергу стосувалися окремих аспектів здійснення кримінальної процесуальної діяльності, не мали системного характеру та не відображали загальну модель реформування кримінальної юстиції. Проте помилковим буде твердження, що вдосконалення кримінального процесуального законодавства здійснювалося лише в такий спосіб, адже відбувалися спроби запровадження та реалізації єдиної концепції вдосконалення кримінального процесуального законодавства. В даному випадку в першу чергу необхідно згадати прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, що стало початком глобальних перетворень не лише у сфері кримінальної юстиції, а й в цілому у правовій системі держави. Власне в Конституції України були сформовані основні концептуальні підходи для подальших змін у кримінальному процесуальному законодавстві. Крім того, саме в Основному Законі була описана нова система судоустрою країни, яка повинна була запрацювати не пізніше п’яти років з моменту його прийняття.

КПК і «мала судова реформа»

Власне з моменту прийняття Конституції України почалася розробка судової реформи, яка тривала майже п’ять років. І лише 21 червня 2001-го, за декілька днів до закінчення дії Перехідних положень Конституції України в авральному порядку Рада прийняла низку законів, якими й була запроваджена так звана «мала судова реформа». В ході таких масштабних реформаційний процесів були внесені зміни і до КПК 1960 року. Завдяки Закону № 2533-III в кодексі з’явилися статті щодо змагальності та диспозитивності, судових доручень, уточнювався порядок обрання запобіжних заходів, процедура апеляційного та касаційного провадження, запроваджено перегляд судових рішень у порядку виключного провадження тощо. Фактично в ході «малої судової реформи» в кримінальному процесі було запроваджено сучасну модель судоустрою в сфері кримінальної юстиції, яка, хоч і дещо видозмінена, була перенесена й до КПК 2012 року.

Проте слід констатувати, що будь-які зміни, які вносилися до КПК 1960 року не могли повністю приховати архаїчність та «радянське минуле» даного нормативно-правового акту. Його складна та інколи нелогічна структура (як результат постійних змін та доповнень) збивала з пантелику тих, кому вперше довелося звернутися до кримінального процесуального законодавства, що також вказувало на необхідність більш кардинальних змін нормативного забезпечення кримінальної процесуальної діяльності. На необхідність ухвалення нового Кримінального процесуального кодексу неодноразово вказували також як національні, так і міжнародні експерти, а тому робота зі створення такого документу тою чи іншою мірою тривала із самого початку проголошення Україною незалежності. В Концепції реформування кримінальної юстиції, затвердженої Указом Президента України 8 квітня 2008 року, зазначається, що закінчення процедури розроблення та прийняття нового Кримінального процесуального кодексу України є умовою виконання зобов’язань, узятих нашою державою перед Радою Європи. Згідно з висновком щодо проекту Кримінально-процесуального кодексу України Ради Європи від 2 листопада 2011 року, всього на експертизу до Ради Європи було подано 4 законопроекти: 2004, 2007, 2009 та 2011 років.

Концепція реформування кримінальної юстиції

Таким чином, можна зробити висновок, що робота над створенням нового Кримінального процесуального кодексу дійсно проводилася, хоча й була не дуже результативною. Наприклад, 27 серпня 2008 року було затверджено план заходів щодо реалізації Концепції реформування кримінальної юстиції, в якому було встановлено чіткий строк розробки нового Кримінального процесуального кодексу України — вересень 2008 року. Очевидно, що такий жорсткий дедлайн було пропущено, проте в 2009 році на громадське обговорення було винесено проект нового Кримінального процесуального кодексу, розробленого робочою групою Міністерства юстиції спільно з Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України. Як зазначав у своїй доповіді тодішній міністр юстиції України, до ключових новел проекту відносили новий підхід до забезпечення процесуальної рівності та змагальності сторін у кримінальному провадженні та підвищення гарантій захисту прав підозрюваних й обвинувачених, а сам проект отримав схвальні відгуки експертів Ради Європи (тези доповіді Міністра юстиції до проекту Кримінального процесуального кодексу України, що розглядався 14 жовтня 2009 року на засіданні Кабінету міністрів України. Луганська обласна державна адміністрація: веб-сайт. URL: http://old.loga.gov.ua/oda/ter/justice/news/2009/10/22/news_11236.html?template=33 (дата звернення: 30.08.2021).

Проте, як відомо, даний проект так і не став законом. Основною причиною постійних невдач у затвердженні нового кримінального процесуального законодавства в першу чергу була політична нестабільність, адже фактично після кожних виборів в Україні кардинально змінювався вектор політичного курсу, всі попередні розробки в сфері кримінальної юстиції визнавалися невдалими та робота починалася із самого початку.

Новий КПК 2012 року

Утім, будь-який процес рано чи пізно доходить свого завершення. Це ж сталося і з прийняттям нового Кримінального процесуального кодексу України. Указом Президента України № 701/2014 від 17 серпня 2010 року було створену Робочу групу з питань реформування кримінального судочинства, яка й розробила новий проект КПК України, який і було прийнято в 2012 році. Хоча сам процес прийняття цього нормативно-правового акта був досить складним, адже остаточне рішення при затвердженні нового Кримінального процесуального кодексу України було прийнято Верховною Радою лише о четверній ранку 13 квітня (до речі, в п’ятницю тринадцятого). Новий КПК України було розроблено в першу чергу орієнтуючись на міжнародні та європейські стандарти у сфері кримінальної юстиції. Наприклад, в ст. 9 КПК 2012 року вперше на рівні закону вказувалася необхідність враховувати практику Європейського суду з прав людини в процесі застосування кримінального процесуального законодавства. Були введені абсолютно нові інститути, наприклад, інститут угод у кримінальному процесі, який ставив за мету спрощення кримінального процесу та можливість застосування медіації в процесі розслідування, розгляду і вирішення кримінальних правопорушень. Статтею 45 нового КПК України було чітко встановлено, що захисником у кримінальному провадженні може бути виключно адвокат, тим самим заборонивши здійснювати захист «фахівцям у галузі права».

Саме в КПК України 2012 року вперше на законодавчому рівні було чітко визначена необхідність розмежовувати злочини та кримінальні проступки, а також сформульовано особливості розслідування останніх. Положення КПК України 2012 року, які стосуються кримінальних проступків, могли набути чинності тільки після внесення відповідних змін до Кримінального кодексу України. Планувалося, що це буде зроблено майже одразу після прийняття КПК України 2012 року, велась мова навіть про розробку нового кодексу — Кодексу про кримінальні проступки. По факту таких змін довелося чекати вісім років, адже лише 1 липня 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень». Слід також підкреслити, що з усіх можливих способів регулювання кримінальних проступків (створення нового кодексу, створення окремого розділу в КК тощо) законодавець обрав найлегший, адже в новій редакції ст. 12 КК колишні злочини невеликої тяжкості фактично були перейменовані у кримінальні проступки. Саме в КПК України 2012 року фактично було завершено реформування прокуратури в частині здійснення досудового розслідування, адже відповідно до нового кодексу функції слідства мали перейти новому органу — Державному бюро розслідувань. Задля недопущення колапсу правоохоронної системи через неможливість розслідування прокуратурою злочинів законодавець у Прикінцевих положеннях КПК України 2012 року передбачив, що положення, які стосуються діяльності Державного бюро розслідувань у кримінальному процесі, набирають чинності з початку діяльності ДБР, але не пізніше п’яти років з дня набрання чинності КПК України 2012 року. Відповідно, протягом цим п’яти років ДБР мало розпочати свою роботу. Проте, як свідчить практика, п’ятирічного терміну може бути недостатньо для завершення відповідної реформи. Власне, так і сталося при створенні Державного бюро розслідувань, адже по закінченні цього терміну бюро так і не розпочало роботу. Ситуація, що сталася, була критичною, адже несанкціоноване розслідування злочинів, підслідних ДБР, іншими органами досудового розслідування могло стати причиною визнання всіх зібраних доказів недопустимими через «неналежний суб’єкт» збирання доказів. У зв’язку з цим Генеральною прокуратурою України було запропоновано використовувати положення ч. 5 ст. 36 КПК України 2012 року, відповідно до якого прокурори відповідних рівнів могли передоручати кримінальні провадження іншим органам досудового розслідування в разі «неефективного досудового розслідування». В Генеральній прокуратурі України визнали, що неможливість ДБР проводити досудове розслідування через відсутність самого органу має розцінюватися саме як неефективність, а тому такі кримінальні провадження повинні передоручатися іншим органам досудового розслідування. Науковці та практики з такою позицією категорично не погоджувалися, адже положення ч. 5 ст. 36 КПК України 2012 року мають застосовуватися до одних і тих самих органів досудового розслідування, можлива лише заміна стосовно території чи інстанції (Погорецький М., Старенький О. Намагання органів прокуратури провести досудове розслідування в обхід ч. 4 ст. 216 КПК роблять зібрані докази недопустимими. Закон і Бізнес: веб-сайт. URL: https://zib.com.ua/ua/133084-dosudove_slidstvo_v_obhid_ch4_st216_kpk_robit_zibrani_dokazi.html. Дата звернення: 30.08.2021).

Із такою позицією слід погодитися, адже одна лише ч. 5 ст. 36 КПК України 2012 року не може та не повинна суперечити підслідності, яка викладена в ст. 216 КПК України 2012 року (хоча цікавим є той факт, що у 2019 році ч. 5 ст. 36 КПК України було доповнено новим абзацом, який забороняв передоручення кримінальних проваджень, віднесених до підслідності НАБУ та ДБР, іншим органам. Таким чином законодавець ніби погоджується, що передоручення інших кримінальних проваджень між різними органами досудового розслідування допускається). Проте, незалежно від нашого ставлення до такого роз’яснення, варто констатувати, що такі передоручення допомогли уникнути колапсу правоохоронної системи та продовжити майже нормальний хід досудового розслідування.

У цілому новий КПК України 2012 року суттєво змінив модель кримінального провадження, що інколи викликало нерозуміння та суперечки серед теоретиків і практиків. Наприклад, серед науковців досі відсутня єдина позиція щодо ліквідації стадії порушення кримінальної справи та заміни її «автоматичним» внесенням відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Розробники нового КПК України 2012 року пояснювали таку кардинальну зміну зловживаннями з боку правоохоронних органів, адже досить часто уповноважені особи безпідставно виносили постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Власне нова модель початку кримінального провадження знайшла прихильників серед представників сторони захисту (в першу чергу — адвокатів). Проте неможливість відмовити у початку досудового розслідування стала причиною різкого збільшення кількості розпочатих кримінальних проваджень (наприклад, у великих містах один слідчий може одразу розслідувати до 300-т кримінальних справ).

Проблемні моменти («незрозумілі» зміни)

Викликають занепокоєння й інші положення КПК України. Можливо, саме цим пояснюється частота, з якою продовжують вноситися зміни до відносно нового Кримінального процесуального кодексу. Так, за перші вісім років його функціонування КПК України 2012 року було змінено та доповнено понад вісімдесят разів. Для порівняння, за перші вісім років функціонування КПК 1960 року його було доповнено лише сім разів. Водночас, можливо, таке порівняння буде не зовсім коректним, адже сучасні політичні та правові реалії потребують постійного оновлення українського законодавства. В той же час нестабільність кримінального процесуального законодавства негативно впливає на процес правозастосування, адже вона вносить плутанину в процесі розслідування, розгляду та вирішення кримінальних правопорушень.

Також, на жаль, непоодинокими лишаються випадки внесення змін до КПК, які можна охарактеризувати лише як «незрозумілі». Так, 3 жовтня 2017 року до КПК були внесена низка змін, які в політичних та правових колах отримали назву «поправки Лозового». Ними, наприклад, було передбачено обов’язок подавати клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа. П’ятнадцятого березня 2017 року ці положення набули чинності й одразу фактично паралізували роботу правоохоронних органів, адже в межах кожної області всі клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження направлялися до одного районного суду обласного центру. Слідчі почали записуватися в черги для того, щоб подати відповідні клопотання, а самі черги були розписані вже на декілька місяців вперед. Висновок про катастрофічні наслідки таких змін можна зробити навіть з того, що наступний закон, яким скасовувалися ці зміни, було прийнято вже через сім днів, а на восьмий день цей закон набрав чинності.

Замість висновку

Можна продовжувати наводити приклади змін та доповнень до КПК України 2012 року, які відображають зміни у політичному та правовому житті України, однак у такому випадку дана стаття за своїми обсягами почала б нагадувати дисертаційне дослідження. Головна ідея зрозуміла — Україна змінюється, а разом із нею змінюється й кримінальне процесуальне законодавство. Чи можна назвати КПК України 2012 року ідеальним нормативно-правовим актом? Однозначно, що ні. Чинне кримінальне процесуальне законодавство є значно «важчим» у порівнянні з попереднім КПК, про що зазначають і теоретики, і практики. Можливо, це пов’язано з ускладненням соціальних та політичних процесів, які мають бути врегульовані на нормативному рівні та які змушують законодавця деталізувати окремі процедури. Однак така деталізація далеко не завжди спрощує процес застосування відповідних правових положень, адже практика продовжує демонструвати нові проблеми та виклики, які потребують інших шляхів вирішення. Крім того, деталізація будь-якого правового положення чи процедури надає більше можливостей для правозастосувачів розтлумачити кримінальне процесуальне законодавство таким чином, щоб воно відповідало окремим інтересам учасників кримінального процесу, проте кардинально суперечило духу закону. А, як відомо, категорія «дух закону» підлягає правовому та доктринальному аналізу, але не підлягає практичному застосуванню, особливо в процесуальних галузях права. Іншими словами, «духом закону» легко апелювати, але його складно використовувати.

У той же час необхідно бути чесними перед самими собою й зазначити, що висловлена вище позиція може бути використана стосовно будь-якого закону будь-якої держави. Й допоки Кримінальним процесуальним кодексом незадоволені ні сторона захисту, ні сторона обвинувачення, можна із застереженням стверджувати про наявність крихкого балансу між приватними та публічними інтересами в кримінальному процесі. Україна — це держава, яка шляхом проб та помилок продовжує шукати ту модель розвитку, яка найбільше підходить у сучасних політико-правових умовах. Це ж можна сказати й про кримінальне процесуальне законодавство. Найгірше, що може загрожувати будь-якій правовій системі — це стагнація. І навіть на прикладі реформування кримінальної юстиції можна з впевненістю стверджувати, що науковий та правовий пошук ідеальної моделі функціонування української держави продовжуються, що дозволяє нам з оптимізмом дивитися в майбутнє.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Закон про олігархів чи популістична ширма для ручного управління країною?

Опубліковано

on

От

Тетяна ХУТОР,
голова Аналітичного центру «Інститут законодавчих ідей», член Громадської ради при НАЗК

Двадцять третього вересня Верховна Рада України ухвалила в другому читанні так званий «Закон про олігархів» — «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)». Це рішення підтримали 279 депутатів. Парламент не зупинило навіть те, що висновок до законопроекту Венеційська комісія надасть лише в грудні.

Читайте також: У Раді вже пропонують скасувати «Закон про олігархів»

Корупційні ризики і загрози

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Інститут законодавчих ідей 5 років аналізує законопроекти ВРУ на наявність корупційних ризиків, але саме цей проект закону можна по праву назвати найяскравішим прикладом надання «неконтрольованих» повноважень органу влади без будь-яких запобіжників, наслідки чого важко передбачити.

Тож за що саме проголосували народні обранці, кого в Україні тепер вважатимуть олігархом, та які ризики це принесе суспільству?

Читайте також: Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Суть прийнятого закону зводиться до надання РНБО на чолі з Президентом повноважень визнавати фізичних осіб олігархами та контролювати контакти посадовців з такими особами та їх представниками. Основними загрозами нового закону є: — отримання небувалих повноважень РНБО надавати та позбавляти статусу олігарха на власний розсуд; — можливість посадити на «гачок звільнення» будь-якого посадовця, адже відтепер одна незадекларована зустріч з представником олігарха, який не представився, є підставою для позбавлення посади; — створення комфортних умов для існування «нових» олігархів «з бездоганною діловою репутацією», без обмежень, які поширюються на старих; — потрапляння до реєстру не лише олігархів, а й великих бізнесменів через розмиті критерії належності до олігархів.

Чому не варто було ухвалювати цей закон?

Спочатку трохи історії щодо того, як ухвалювали законопроект № 5599. Даний документ від імені Президента України Володимира Зеленського зареєстрували у Верховній Раді 2 червня цього року, і вже через 3 місяці він став законом.

Зазначу й те, що під час підготовки документу до другого читання надійшло 1 257 поправок і пропозицій. Комітет ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки під головуванням Олександра Завітневича на засіданні 17 вересня врахував лише 59 із них, а 1 211 відхилив. А під час розгляду 23 вересня депутати ухвалили законопроект за скороченою процедурою протягом години, хоча його текст до 2-го читання, за який голосували народні обранці, не було опубліковано навіть на момент голосування.

Загалом же, незважаючи на врахування деяких поправок, сутнісних змін у ньому не відбулося, попри десятки зауважень, висловлених громадськістю та профільними структурами парламенту.

Хто приймає рішення, або необмежені повноваження

РНБО Відповідно до закону, рішення про визнання особи олігархом ухвалює Рада національної безпеки і оборони України на підставі подання КМУ, НБУ, СБУ, Антимонопольного комітету України або самого ж РНБО. Яким має бути це подання, в які строки його мають розглянути або відхилити закон не визначає. РНБО розглядатиме такі подання на власний розсуд, вирішуючи, чи є підстави визнавати особу олігархом, чи ні.

Під час підготовки законопроекту до другого читання, його положення доповнилися можливістю майбутнього олігарха подати свої пояснення щодо підстав визнання його таким. При тому автори жодним чином не регламентували порядку розгляду таких пояснень, не визначили процесуального рішення, яке може прийняти РНБО за наслідками їх розгляду та не встановили, як ці пояснення можуть вплинути на розгляд питання. Також закон дозволяє РНБО на власний розсуд вирішувати, чи заслуховувати особисті пояснення особи про підстави визнання її олігархом. Закон не передбачає можливості оскарження такого рішення, хіба що «олігарх» надасть заяву та документи, які підтвердять, що ознаки для його перебування в реєстрі відпали. Встановлений механізм захисту прав «кандидата в олігархи» є формальним та юридично малодієвим, або ж, навпаки, дієвим, проте лише у випадку використання неформальних «домовленостей».

Окрім права надавати та позбавляти статусу олігарха, саме РНБО визначає, чи був незадекларований контакт у посадової особи з представниками олігархів, що веде до звільнення посадовця. Тут проблема полягає в тому, що ні порядку виявлення такого контакту, ні вимог до «представників» та перевірки достовірності отриманої інформації про такий контакт не передбачено. Більше того, закон чітко визначає, що у випадку, якщо представник олігарха не представився — відповідальність несе лише посадовець. Тепер стане набагато легше позбутися директора НАБУ, судді ВАКС чи керівника будь-якого іншого органу попри гарантії незалежності, надані законом.

Під час підготовки законопроекту до другого читання, автори вирішили надати визначення представника олігарха — це фізична особа, яка проводить зустрічі (розмови) з публічними службовцями від імені та/або в інтересах особи, включеної до реєстру. Однак незрозумілим є те, чим будуть підтверджуватися такі «повноваження» та скільки таких представників може мати олігарх? Фактично кожен може представитися його представником, наслідком чого буде обов’язок публічних службовців вносити відомості щодо такої розмови та її змісту. Водночас представником олігарха не буде визнаватися особа, яка дійсно діє в його інтересах, однак не проводить зустрічі (розмови) з публічними службовцями, а здійснює комунікацію іншим способом, наприклад, шляхом листування.

Окремої уваги потребує питання конфлікту інтересів членів Ради національної безпеки і оборони, коли вони за своїм же поданням будуть розглядати питання та голосувати про визнання члена РНБО таким, що мав незадекларований контакт з олігархом чи його представником, або визнання одного із членів чи пов’язаної з ним особи олігархом.

Хто такий «олігарх» та його представник?

Для того, аби РНБО могла визнати особу олігархом, вона повинна відповідати 4-м критеріям, визначеним у законі. Однак більшість цих критеріїв залишилися розмитими, наслідком чого може стати помилкове визнання олігархами сотень заможних осіб, які не мають жодного відношення до політичних процесів.

Так, закон визначає, що олігархом вважатиметься особа, яка одночасно відповідає щонайменше трьом із таких ознак: участь у політичному житті — закон встановлює, що людина відповідає ознаці участі в політичному житті, якщо вона є близькою до президента, спікера, народних депутатів України, міністрів та інших осіб. Тобто людина, яка реально не має жодного стосунку до політичного життя, може бути визнана олігархом. Наприклад, сестра дружини керівника відомства, яка має акцію у великому підприємстві та випускає місцеву друковану газету, однак не є учасницею політичного процесу, має шанс отримати статус олігарха.

Це може штучно розширити цей перелік, до того ж, така норма може сприяти приховуванню статків та переоформленню майна на підставних осіб. Крім того, закон встановлює, що будь-яка особа, яка здійснювала забезпечення товарами чи послугами мітингів чи демонстрацій підпадатиме під цю ознаку. Через запропоноване формулювання під критерій участі в політичному житті підпадає особа, яка, наприклад, здала в оренду звукову техніку або виготовила поліграфічну продукцію для учасників будь-якої демонстрації чи мітингу, адже поняття «мітинг з політичними вимогами» не розкривається.

Значний вплив на ЗМІ

Цікаво, що визначення особи олігархом за цією ознакою можливе до осіб, які їй відповідали лише до моменту набрання чинності цього закону. Після цього моменту, вплив на медіа не буде враховуватися при визначенні особи олігархом, навіть якщо особа відповідає усім іншим ознакам. Таке положення викликає справедливе риторичне питання: хто ця людина, що має вплив на політичне життя, володіє істотними статками чи є бенефіціаром природної монополії, але ще не має ЗМІ? Це свідчить про те, що фактично ця ознака поширюватиметься лише на олігархів, які на момент набрання чинності законом уже матимуть вплив на ЗМІ та не поширюватиметься на «нових» олігархів.

Є кінцевим бенефіціарним власником монополії

Цей критерій є найбільш визначеним, адже процедура визнання суб’єкта господарювання суб’єктом природних монополій або таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, є чіткою та передбачена в Законі України «Про захист економічної конкуренції». На дату ухвалення закону в Україні налічувалося 3 338 суб’єктів природних монополій. Має підтверджену вартість своїх активів чи активів осіб, бенефіціаром яких вона є, що перевищує один мільйон прожиткових мінімумів (станом на зараз це 2,38 мільярда гривень). Відповідно до закону, розрахунок вартості активів, здійснюється сукупно за розмірами активів особи та підприємств, де вона виступає бенефіціаром у значенні закону (не кінцевим бенефіціарним власником).

Згідно з таким же законом таким бенефіціаром вважається особа, яка самостійно чи спільно з іншими прямо або опосередковано володіє статутним капіталом або правом голосу в юридичній особі. Важливо, що право голосу в юридичних особах має кожний власник будь-якої частки. Таким чином, вартість активів особи для визнання її олігархом може складатися суто з вартості активів юридичних осіб, коли частка особи в їх статутному капіталі є незначною.

Наприклад, особа, яка володіє навіть 1% статутного капіталу підприємства, може бути визнана олігархом, тому що сукупні активи такої юридичної особи перевищуватимуть один мільйон прожиткових мінімумів. Більше того, законопроектом не визначено, ким саме та за якою процедурою відбуватиметься підтвердження вартості активів, особливо це важливо у випадках визнання опосередкованого володіння частками в юридичних особах.

Наслідки визнання «олігархом»

Згідно із законом до олігарха застосовуватимуться суттєві правообмеження. Так, їм заборонятиметься здійснювати внески на підтримку політичних партій та у виборчі фонди кандидатів (крім власного виборчого фонду); бути покупцем у процесі приватизації об’єктів великої приватизації; фінансувати будь-яку політичну агітацію, проведення мітингів або демонстрацій із політичними вимогами та гаслами (водночас те, що розуміється під «політичними вимогами та гаслами», автори вказати забули.

Вказані положення містять ознаки суперечності конституційним гарантіям свободи політичної діяльності та прав власників розпоряджатися своїм майном, що сприятиме приховуванню фінансування політсил, а не її прозорості.

Також реалізація вказаних обмежень може стати підставою для звернення до КСУ або ж навіть до Європейського суду з прав людини, наслідком чого буде сплата Україною сатисфакції за рахунок коштів платників податків. Також закон містить і «непрямі» правообмеження, які покладатимуться на олігархів. Це стосується їх обов’язку подавати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в порядку, встановленому Законом України «Про запобігання корупції», хоча фактично олігарх такою особою може й не бути. Поряд із цим на них поширюватиметься й обмеження та відповідальність щодо отримання подарунків та обов’язки щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів. Ще одним «непрямим» наслідком набуття статусу олігарха очікувано стане ускладнення у відносинах із закордонними партнерами та залучення інвестицій, адже очевидно, що офіційне визнання у власній країні олігархом викличе питання в будь-кого.

Таким чином, закон надає РНБО надмірні дискреційні повноваження, які саджають «на гачок» будь-якого чиновника та великого бізнесмена, натомість створюючи умови для «нових олігархів». У такому випадку постає питання — яка справжня мета прийняття цього закону — боротьба з олігархами чи спрощена процедура звільнення незалежних посадовців та ручне управління великим бізнесом?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Мандати на стіл: хто і як може позбавити народних депутатів повноважень?

Опубліковано

on

От

Олександр РАДЧУК,
політолог

Уже вкотре найбільша фракція монобільшості обговорюватиме питання партійної дисципліни й можливого виключення зі своїх лав незгодних із позицією пропрезидентської сили. Цього разу питання стоїть навіть гостріше — йдеться про можливість позбавлення депутатського мандата вже колишнього спікера Верховної Ради Дмитра Разумкова, якого нещодавно відкликали з посади. Ба більше: позбавити депутатських мандатів можуть і тих, хто не проголосував чи проголосував «проти» відкликання екс-голови ВРУ, який, до слова, очолював список партії «Слуга народу» на дострокових парламентських виборах у 2019-му.

Читайте також: Позбавлення мандата за прогули: спроба друга

В українській політиці вже були прецеденти, коли після виходу з фракції депутатів позбавляли мандатів. Утім, як і тоді, так і зараз дане питання викликає особливий резонанс — адже рішення про позбавлення мандата ухвалюють більшістю голосів на партійному з’їзді, тоді як за народних депутатів — неважливо, чи вийшли вони з фракції, чи їх намагаються виключити саме з політичних мотивів, — віддали свої голоси виборці.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У будь-якому разі, історія з відкликанням екс-спікера парламенту Дмитра Разумкова може отримати ще один поштовх до загострення політичної кризи саме у випадку рішення про позбавлення його депутатського мандата. Чи наважаться на цей крок депутати монобільшості — стане відомо вже на цьому тижні після засідання фракції «Слуги народу», а реальні рішення можуть бути ухвалені вже під час партійного з’їзду, який очікується в листопаді.

Партійний диктат

Про сім головних підстав, за якими можуть бути достроково припинені повноваження народного депутата, йдеться в статті 81 Конституції України. Зокрема, в пункті 6 статті написано, що «невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), або виходу народного депутата України зі складу такої фракції», вважається достатньою підставою, аби позбавити народного обранця депутатського статусу.

У 2016-му році подібним чином вирішили покарати народних депутатів Єгора Фірсова та Миколу Томенка, які вийшли з фракції БПП через незгоду з позицією більшості депутатів щодо голосування за норми Державного бюджету на 2016 рік. На закритому партійному з’їзді тоді ухвалили одностайне рішення припинити повноваження цих двох депутатів. І вже через 3 дні ЦВК повідомила про позбавлення їх мандатів, а наступного дня спікер парламенту оголосив про те, що Фірсов і Томенко — більше не народні депутати.

При цьому експерти, зокрема й у Венеційській комісії, наголошували на тому, що відкликання народних представників політичними партіями є неприйнятним у демократичній державі. Ще на початку каденції Верховної Ради ІХ скликання групою народних депутатів було внесено законопроект № 1038 «Про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата» (щодо приведення Закону України «Про статус народного депутата України» у відповідність із Конституцією України)», яким вводився у дію механізм позбавлення депутатського мандата у випадку виходу депутата зі складу фракції. Документ цей не відкликаний і досі й сумирно лежить десь у комітетах. Однак проти його ухвалення одразу ж виступили численні мажоритарники від «Слуги народу», яких чисельно навіть більше, аніж «списочників». Річ у тім, що даний законопроект у разі ухвалення давав можливість позбавити мандата не лише тих народних депутатів, які обиралися за списками партій, а й тих, хто висувався від партії і переміг по одномандатному виборчому округу.

Цікавим є й те, що вже в нинішньому скликанні, попри численні скандали та рішення про виключення з фракції монобільшості, поки що в жодного з народних депутатів не забрали мандат. І якщо щодо деяких із народних обранців цю процедуру складно запустити, бо вони перемогли на виборах на мажоритарних округах, то, наприклад, після скандалу з виключенням із фракції народного депутата Гео Лероса (№ 23 у виборчому списку «Слуги народу»), так і не було ухвалене рішення про позбавлення його депутатського мандата. Отже, кожне окреме подібне рішення — випливає більше з політичної доцільності, аніж має реальні законні підстави.

Поглиблення політичної кризи

У випадку з відкликанням екс-спікера Дмитра Разумкова ситуація з позбавленням мандата дещо складніша, адже відповідно до норм регламенту, голова Верховної Ради, а також його перший заступник та заступник не входять до складу будь-якої депутатської фракції. Наразі достеменно невідомо, чи писав екс-спікер відповідну заяву про вихід із фракції «Слуги народу», чи дана норма спрацювала автоматично.

Таким чином, як саме будуть оцінені фракцією та з’їздом партії «Слуга народу» можливості щодо позбавлення депутатських мандатів народних обранців зі списку цієї політсили, досі незрозуміло. Невідомо, якою в цьому питанні може бути роль ЦВК, хоча саме на сценарій, схожий до прецеденту 2016-го року, натякають у керівництві фракції монобільшості. Своєю чергою Дмитро Разумков пообіцяв, що в разі позбавлення його депутатського мандата — звертатиметься до суду. Вочевидь, маючи на це достатні юридичні підстави.

Усі ці процеси означають, що в разі будь-якого з варіантів розвитку подій поглиблення політичної парламентської кризи не уникнути. Якщо пропрезидентська партія таки вирішить позбавити мандатів незгодних із її позицією народних обранців, то ще більше поставить під сумнів якість ухвалених рішень у парламенті нинішнього скликання. Та й навряд чи це стане стимулом для дотримання партійної дисципліни тими депутатами, які бодай якось будують плани на подальшу політичну кар’єру. Якщо ж не позбавить, це може поглибити додаткові відцентрові тенденції всередині фракції.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Про сенси і тексти: в чому відмінність між «правами людини» і «людськими правами»?

Опубліковано

on

От

Олександр ВОДЯННІКОВ,
національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права
Координатора проектів ОБСЄ в Україні

У 2016 році вийшла праця Сергія Головатого «Про людські права», в якій автор, виходячи з історико-лінгвістичного аналізу, обґрунтовує необхідність заміни загальновживаного терміна «права людини» на «людські права». Ця пропозиція викликала досить жваву дискусію в наукових колах. Хоча особисто я достатньо скептично поставився до цієї пропозиції. В українській правничій термінології склалася традиція використання терміна «права людини» для означення поняття, яке в європейських мовах має назву «human rights» (англ.), «Menschenrechte» (нім.), «derechos humanos» (ісп.), «diritti umani» (італ.). Цей термін міститься в Конституції України, законодавстві, включаючи офіційні переклади міжнародних документів, у науковій літературі та повідомленнях ЗМІ. Однак, якщо поглянути на історичну еволюцію, генеалогію «human rights» і «droits de l’homme», можна дійти висновку, що дійсно «права людини» і «людські права» не є тотожними концепціями. Давайте поміркуємо чому?

Читайте також: Забезпечення прав людини в умовах суспільних трансформацій

«Droits de l’homme» як проект Французької революції

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Термін «права людини» є дослівним еквівалентом французького «droits de l’homme». Ця французька традиція тяжіє часів Великої французької революції 1789 року, коли була проголошена Декларація прав людини і громадянина. В її основу було покладено імпліцитне розрізнення між правами, що належать людині (у той історичний момент — вільній особі), та правами, що належать людині як члену політичної спільноти. Навіть у революційні часи ці права не стосувалися рабів, жінок і навіть звільнених рабів.

Поширення цей термін набув завдяки Жан-Жаку Руссо. В своєму трактаті «Про суспільний договір» Руссо говорить про «права громадян», «природні права, яким [громадяни] повинні користуватися як люди», «права людини». Але квінтесенція розуміння прав у викладі Руссо полягає в тому, що «суспільний стан — це священне право, що є засадою всієї решти прав. Це право, однак, не є природним; тому воно базується на угодах». По суті Руссо закладає основи пізнішого революційного розуміння «droits de l’homme» як засади політичного проекту. З 1760-х років саме такі конотації забарвлюють цей термін у працях барона Гольбаха, Рейналя, Мерс’є, маркіза де Кондорсе. А абат Рейналь в 1770 році писав: «Свобода є властивістю кожного. Слід розрізняти три її типи: природна свобода, громадянська свобода та політична свобода; тобто свобода індивіда, свобода громадянина і свобода нації. Природна свобода є правом, наданим природою кожній людині розпоряджатися собою на власний розсуд. Громадянська свобода є правом, що забезпечується суспільством кожному громадянину робити все, що не суперечить законам. Політична свобода — стан народу, що не відмовився від свого суверенітету, і який сам встановлює собі закони або бере участь у системі свого законотворення» (Abbé Raynal. From the Philosophical and Polítical History of the Settlements and Trade of the Europeans in the East and West Indies. The French Revolution and Human Rights. A Brief Documentary. 1996. P. 52).

Читайте також: ООН заявляє про погіршення ситуації з правами людини

У цьому викладі абата Рейналя відображена, власне, концепція «droits de l’homme», яка згодом була закладена в Декларації 1789 року: права людини становили поєднання «політичної» і «громадянської» свободи задля утворення нової політичної спільноти — політичної нації. Дебати в Національній Асамблеї в червні 1789 року чітко окреслюють цю концепцію й розуміння прав, викладених у згаданій Декларації: закріпити в цьому документі «перші принципи» конституції, «перші елементи всього законодавства» (маркіз де Лафайет). Герцог де Монморансі не менш чітко сформулював ідею Декларації: «Дуже важливо проголосити права людини до прийняття конституції, оскільки конституція — це лише продовження, завершення такого проголошення».

Декларація 1789 року і права, декларовані нею, стосувалися громадянства як приналежності до нової політії. Як підсумував Самуель Мойн, «права революційної епохи були революційними: вони становили засади утворення чи відновлення простору громадянства, а не захист «людяності» (Moyn S. The Last Utopia: Human Rights in History. 2010. Р. 26). Тому історично обґрунтованим було б аналізувати становлення й еволюцію людських прав саме внаслідок невдачі французької революційної моделі, переривання революційної традиції «droits de l’homme», що сталося після Другої світової війни.

Саме ця революційна традиція витіснила і в англійському і у французькому політичному дискурсах інші концепції — «human rights» (людські права), «rights of mankind» (права людського товариства) та «rights of humanity» (права людства), які на тлі революційної традиції виглядали надто загальними, щоб мати значення в новій парадигмі народного суверенітету. Ці концепції розглядалися відносними категоріями, що відрізняють людське від божественного, з одного боку, і тваринного, з іншого.

Іншими словами, термін «droits de l’homme» із самого початку був політично, гендерно й соціально забарвленим. З огляду на свою генеалогію і семантичний наголос на адресаті прав він не охоплює всіх якостей, якими в постмодерному конституціоналізмі мають володіти «human rights», а саме невід’ємність (притаманність людині з огляду на саму людську природу), рівність (тотожність для всіх без винятку) та загальність (повсюдна дія). Цей революційний проект виходив з іншого постулату — утворення політичної нації. Однак такі конотації визначили живучість революційного проекту в період становлення і розвитку національної держави до Другої світової війни.

Абстракція «людини» в такому революційному проекті завжди містила певну політичну ідентичність. Класичний лібералізм ХІХ — першої половини ХХ ст. в якості головної мети проголошував захист свобод окремого політичного суб’єкта, хоча ці свободи зводилися до тих прав, що були необхідними індивіду, щоб діяти в певному політичному середовищі. В такому сенсі втрата членства в політичній громаді, як-то через зникнення такої громади чи через вигнання, означала виключення з людства, втрату «права на права». Права людини в такому сенсі були привілеєм членства в політичній громаді, привілеєм громадянства.

«Human rights» як антитеза «droits de l’homme»

Термін «human rights» в сенсі людських прав виникає в контексті дискусії в англомовній публіцистиці щодо французької Декларації. Томас Пейн у своєму трактаті «Права людини» («Rights of man») 1791 року, написаному у відповідь на критику Едмунда Берка французької Декларації, побіжно використовує цей термін. Але в загальний вжиток «human rights» у значенні, подібному до сучасного розуміння людських прав, входить у першій чверті ХІХ ст. в контексті боротьби за заборону рабства і работоргівлі.

Нове розуміння людських прав постає і індоктринується після Другої світової війни з прийняттям Загальної декларації прав людини 1948 року. Навіть у політичному й дипломатичному лексиконі використання терміна «human rights» замість «rights of man» стає новацією. До того часу публічний дискурс послуговувався лексиконом, що склався в часи великих революцій — «природні права», «громадянські права», «політичні права», «соціальні права», «конституційні права», віддзеркалюючи когнітивні schemata революційного проекту. Так, за сто років до Другої світової війни тільки в шести рішеннях Верховного Суду США був вжитий термін «human rights», але вже за період з 1941 по 1949 цей термін з’являється в тринадцяти рішеннях, а протягом двадцяти років з моменту схвалення Загальної декларації про права людини «human rights» згадують тридцять два рішення Верховного суду США (Primus R. The American Language of Rights. 2004. Р. 191).

Загальна декларація прав людини 1948 року стала певною відповіддю на явні й імпліцитні упередженості французького революційного проекту «прав людини». Цей документ є прикладом «Великого діалогу»: стаття 1 Загальної декларації відтворює статтю 1 французької Декларації 1789 року з важливою відмінністю — замість «Les hommes naissent et demeurent libres et égaux en droits» («люди», «чоловіки» — фр.) Загальна декларація постулює невід’ємність, рівність і загальність: «Tous les êtres humains naissent libres et égaux en dignité et en droits» («всі людські істоти»).

Декларація 1948 року спричинила як ефект розриву, так і символічного впорядкування нової парадигми, що означало становлення нової концепції, нового комплексу субстантивних зобов’язань (хоча у той період подекуди термін «human rights» помилково вважався новою назвою для старої категорії).

Становлення нової концепції, таким чином, стало відповіддю на недоліки, упередженості й колективізм революційного проекту, який не в останню чергу вважався таким, що заклав основи для становлення тоталітарних держав у Європі міжвоєнного періоду. Нова концепція «людських прав», що постала в ході переосмислення жахливого минулого Європи, стала новим кредо, складовою нової ідентичності Європи в протистоянні з країнами соціалістичного табору.

Саме тому, говорячи про концепцію «human rights», слід мати на увазі, що йдеться саме про «людські права» як нову парадигму сучасного конституціоналізму. Загальне використання терміна «права людини», що є спадщиною революційного проекту XVIII ст. і лібералізму ХІХ ст., звичайно, не означає, що цьому терміну надається той же зміст і значення, що були характерними для ХІХ ст. — першої половини ХХ ст. Однак дуже важливо мати на увазі цю фундаментальну відмінність між революційною традицією прав людини як «droits de l’homme» та новою парадигмою людських прав як «human rights» сучасного конституціоналізму.

Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію про співпрацю з Україною

В українській Конституції, законодавстві, офіційних перекладах міжнародних документів використовується термін «права людини». Чи потрібно міняти цю термінологію? Це складно і навряд чи має сенс. Однак, коли йдеться про відповідне поняття в теорії, доктрині чи перекладі, перевага має надаватися все ж терміну «людські права» як найбільш адекватному для означення цього поняття.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link