Організована злочинність в Україні. Частина 16 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 16

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 16. «Сім’я» Януковича і «люстратори» Порошенка

Із приходом до влади В. Януковича (2010 — 2014 рр.) жодних суттєвих змін у боротьбі з організованою злочинністю та корупцією не відбулося. Навпаки, організована злочинність й олігархія, використовуючи парламент та державні органи управління, зробили все можливе для свого подальшого розквіту на теренах України. Він провів масштабні кадрові зміни на всіх рівнях державних органів для заміщення посад «любими друзями», але «донецькими», і повернув собі повноваження глави вищої виконавчої гілки влади. А коло «любих друзів» президента зросло в рази й більшість із них складали вихідці з Донбасу, які обов’язково обіймали керівні посади в парламенті, уряді, правоохоронних та інших державних органах і судах. Усе було «Донбас» на чолі з організатором цього угруповання В. Януковичем.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Усе «Донбас»…

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Про цей період його правління досить влучно сказала колишній співдоповідач Парламентської асамблеї Ради Європи по Україні (в 1995–2007 роках) Ханне Северінсен. Виступаючи в ефірі ТРК «Україна», вона заявила: «Я завжди знала, що в Україні вразлива демократія. Але я навіть не уявляла, що за два місяці, відколи працює новий Президент, — він використав їх для того, аби підім’яти під себе уряд, скасувати результати виборів 2007 року (йдеться про вибори до парламенту і формування коаліції за їх результатами фракціями партій, що пройшли до ВР. — прим. Авт.), повністю підкорити собі Вищу раду юстиції, Верховний Суд, СБУ і навіть парламент» (URL: https://www.unian.ua/politics/353717-shvidkist-zgortannya-demokratiji-v-ukrajini-prostovrajae.html).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Тому, як повідомлялося також, уже перший рік правління В. Януковича призвів до значного збільшення багатств олігархів України (поряд із ростом цін і тарифів для населення — приблизно в півтора рази за рік): «у 2010 році мільярдерів було всього 8 (загальний капітал $ 21,8 млрд), в 2009-му — 4 (11,7), в 2008-му — 21 (64,8), в 2007-му — 11 (37,6)». На початок 2011 року — на Україні налічувався 21 доларовий мільярдер із загальним капіталом в $ 58 млрд. Для порівняння: видаткова частина Держбюджету України на цей рік становила 321,92 мільярда гривень, або $ 40,7 млрд (URL: https://www.rosbalt.ru/ukraina/2011/03/16/829006.html).

Головний же спонсор В. Януковича Рінат Ахметов збільшив свої статки вдвічі — до $ 15,6 млрд), а Д. Фірташ — в 5 разів за рік — до $ 1,5 млрд (URL: https://focus.ua/rating/archive/2011/ratings/174865). Наближені до тогочасної партії влади В. Януковича брати Клюєви збільшили свої активи в три рази. Разом із тим, з приходом до влади Партії регіонів з’явилися й нові імена — С. Арбузов, Ю. Иванющенко та інші.

У перші місяці приходу до влади В. Януковича Р. Ахметов придбав другий за значенням меткомбінат України «Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча (URL: https://focus.ua/rating/archive/2011/ratings/174865). А в побут повернулося поняття «смотрящий». Тож далеко не всі бізнесмени відчували себе однаково незатишно.

«Сім’я» й розквіт корупції

Президентство Януковича принесло персональні політичні й матеріальні дивіденди тільки вищевказаним та іншим, наближеним до нього нуворишам від бізнесу (В. Захарченко — очільник міністерства внутрішніх справ України; О. Клименко — екс-міністр доходів і зборів; С. Тимченко, голова Державного агентства земельних ресурсів; Е. Ставицький, екс-міністр енергетики та вугільної промисловості), які чітко асоціювалися з так званою «Сім’єю», а також рідними Януковича. Його сину Олександру Януковичу належали корпорація МАКО, Всеукраїнський банк розвитку, торгова фірма «Едельвейс», пакет акцій в компанії «Артемівськ Вайнері», балаклавський яхт-клуб «Марінсервіс» тощо. Як тоді повідомлялося, через сімейні корупційні зв’язки Янукович-молодший щорічно вигравав тільки на тендерах на постачання своїми структурами вугілля й гірничошахтного устаткування мільярди гривень.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

У цей час Федерація роботодавців України заявляла, що при В. Януковичу 50% доходів бізнесу йшло на хабарі. Ось яких розмірів досягла корупція, що була тісно пов’язана з організованими діяннями злочинних угруповань у промисловості держави.

Під час правління В. Януковича та його «Сім’ї» уже не згадувалося про організовану злочинність в Україні, яка ще більше розширила свої «володіння» під опікою правоохоронних та інших державних органів. Наслідуючи приклад самого організатора цього масштабного донецького угруповання, в тому числі керівники низки, правоохоронних органів також обзавелися чималими бізнесовими структурами.

Здавалося б, а для чого про це згадувати? Це ж ми плоть від плоті цього. Але потрібно. В іншому разі, як говориться, безкарність породжує безкарність, і ми надовго застрягнемо в «картинкових» реформах для прикриття подальшого організованого розграбування країни, а наше довгоочікуване щасливе європейське майбуття може стати нездійсненим.

Але «Правитель» України В. Янукович через вимоги міжнародної спільноти та українського суспільства також усе-таки вимушений був робити деякі формальні кроки щодо проведення певних «картинкових» реформ та, нібито, боротьби з корупцією. Зокрема, 26 лютого 2010 року він підписав Указ № 275/2010 про створення навіть Національного антикорупційного комітету при Президентові України з метою кардинального поліпшення ситуації у сфері боротьби з корупцією, забезпечення узгодженості дій правоохоронних органів у цій сфері, здійснення реальних кроків для повернення довіри громадян до влади, суттєвого поліпшення інвестиційного клімату, зміцнення партнерських відносин із міжнародним співтовариством, неухильного дотримання конституційних прав і свобод людини в інтересах утвердження законності й правопорядку.

Правда, гарно сказано про мету створення цього чергового «картинкового» органу-образу? Янукович сам же й очолив цей комітет. Усе правильно: сам із собою та «Сім’єю» ж боротися не буде. Але потрібна була «картинка» і він навіть організував таку боротьбу, але не з організованими злочинними угрупованнями, корупційними кланами та особистостями та їх грабіжницькими незаконними діяннями в економіці й фінансовій системі держави, проти яких розпочалися вже кримінальні переслідування після його втечі (М. Азаров, С. Арбузов, О. Клименко, С. Курченко, Е. Ставицький та ін.), що, як повідомлялося, дозволило повернути державі мільярди гривень, а зі своїми опонентами-конкурентами як у цих системах, так і в політичних колах та опозиції.

«Друзям — усе, ворогам — закон»

Проти неугодних януковичівському угрупованню в 2010–2011 роках було розпочато цілу низку кримінальних проваджень. Зокрема, щодо колишньої очільниці уряду Ю. Тимошенко (була суперницею В. Януковича на президентських виборах і посіла друге місце після нього), її чоловіка та родичів. І, як відомо, у так званій «газовій справі» Ю. Тимошенко навіть була засуджена та відбувала покарання.

А 9 листопада 2010 року Генеральною Прокуратурою України було розпочато кримінальне провадження щодо екс-міністра внутрішніх справ Ю. Луценка, який визначав стиль правління Януковича як «друзям — усе, ворогам — закон». Луценко підозрювався в скоєнні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 191 (заволодіння державним майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за попередньою змовою групою осіб), і ч. 3 ст. 365 (перевищення службових повноважень, що спричинило тяжкі наслідки) Кримінального кодексу України. Двадцять сьомого лютого 2012 року вироком Печерського районного суду міста Києва він був засуджений до 4 років позбавлення волі з конфіскацією всього особистого майна. В подальшому, 3 липня цього ж року Європейський суд з прав людини визнав незаконним арешт Ю. Луценка на етапі судового розгляду, а також назвав його арешт політично мотивованим.

Були розпочаті також кримінальні провадження щодо міністра економіки України в уряді Ю. Тимошенко Богдана Данилишина, інших членів Кабінету Міністрів та посадовців.

Ми не даємо правової оцінки правильності чи не правильності кримінального переслідування названих осіб, оскільки це завдання відповідних правоохоронних та судових органів, але вибірковість кримінального переслідування — це факт. Ми ведемо мову лише про те, що членів свого угруповання за їх неправомірні діяння «свої» правоохоронні органи не притягували до кримінальної відповідальності, оскільки донецьке угруповання тримало їх під охороною.

Кінець боротьби з корупцією

На цьому «боротьба» з корупцією й завершилася. Своїх чіпати не можна! Олігархат та організовані злочинні угруповання в економіці держави й далі розросталися. «Що з того вийшло — знаємо: багатомільярдні розпили бюджету й небачене збагачення «Сім’ї» в прямому і переносному сенсі. Працював двічі в’язень за відомою схемою: щоб створити видимість боротьби з корупцією, він її очолив…» (Л. Бекета. Между войной и выборами. URL: https://www.zhitomir.info/post_880.html).

Далі, 7 квітня 2011 року, В. Янукович підписав Закон «Про засади запобігання і протидії корупції», який був прийнятий його більшістю «сімейних» та інших наближених до нього депутатів Верховної Ради України.

Але вказаний Комітет та цей закон були створені організованим угрупованням «Сім’ї» та наближених до неї осіб для демонстрацій картинок на публіку про боротьбу з корупцією та про те, що Президент дійсно керує цим процесом та державою.

Щоб нас не обвинуватили в упередженості щодо оцінки діянь В. Януковича і його угруповання, то це достатньо висвітлено в офіційних повідомленнях правоохоронних органів, ЗМІ у висновках відповідних спеціалістів. Наприклад, згідно з результатами звіту 3-го раунду моніторингу в рамках Стамбульського плану дій по боротьбі з корупцією в Україні, який був затверджений на пленарному засіданні Стамбульського плану дій по боротьбі з корупцією ОЕСР 24 березня 2015 року в Парижі, відзначено: «В цілому, незважаючи на прийняття зазначених політичних документів по боротьбі з корупцією та реалізацію деяких із запланованих заходів, рівень корупції в країні залишався вкрай високим. Корупція дійсно стала одним з ключових чинників, які запустили процеси масових протестів проти Президента Януковича і його адміністрації у 2013 році й що призвели до його відсторонення від влади в лютому 2014 року» (URL: https://www.oecd.org/daf/anti-bribery/Ukraine-Round-3-Monitoring-Report-RUS.pdf).

Слід зазначити також, що Україна і в індексі сприйняття корупції опустилася зі 134 місця в 2010 році на 152 місце в 2011 році.

Нове керівництво України, яке прийшло на зміну Януковичу, заявляло, що він вивів у офшорні рахунки близько $70 млрд, залишивши державну казну порожньою і пограбованою.

Вказане може свідчити про те, що внутрішня політика В. Януковича була повністю спрямована на побудову організованої, корупційної, злочинної автократії з чіткою вертикаллю влади. Тому вважаємо, що є усі підстави для проведення досудового розслідування для перевірки усіх цих та інших фактичних даних щодо неї. Але, як не прикро, знову доводиться констатувати, що винних в усьому цьому в Україні немає. 24 січня 2019 року В. Янукович заледве був заочно засуджений в Україні лише за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 111 (державна зрада), ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 (пособництво у веденні агресивної війни) Кримінального кодексу України. Ведуться поодинокі досудові провадження і щодо інших учасників «Сім’ї», але значних успіхів немає.

Президентство Порошенка

Період П. Порошенка (1914-1919 рр.) запам’ятався ще більшою чередою реформ, законотворення та створення нових правоохоронних органів в Україні, аналоги яких нині важко знайти в будь-якій країні світу. Але знову нерідко перемагав формалізм, картинографія, а не практичні, глибинні та кардинальні зміни у боротьбі з організованою злочинністю. Та й чекати боротьби з організованою злочинністю було не варто, адже про неї не згадувалося, її ніби й не було. Її нібито відсутність в Україні було навіть визнано офіційно, про що згодом.

Дев’ятого жовтня 2014 року П. Порошенко підписав Закон України «Про очищення влади», який був ухвалений постановою Верховної Ради 16 вересня 2014 року за № 1682-VII. Закон досить потрібний, але він формальний, «картинковий» і не відповідає, найперше, вимогам принципів індивідуалізації юридичної відповідальності (ст. 61 Конституції) та обґрунтованості вини. Особистий характер відповідальності означає, що особа відповідає лише за свою власну поведінку, на неї не може бути покладена відповідальність за дії інших осіб чи за працю в органах влади в певний період.

Принцип індивідуалізації покарання вимагає відповідності між заходом впливу до правопорушника, що обирається, і ступенем суспільної небезпеки його діяння. Принцип обґрунтованості полягає в тому, що довільне притягнення особи до відповідальності не допускається. Закон України «Про очищення влади» передбачав звільнення посадовців без належних чітких критеріїв, процедур об’єктивних перевірок їх неправомірності діянь та вини. Це важливе питання, хто були ті судді, що її визначали — звичайні службовці. Але, наприклад, у Польщі люстрацію здійснюють прокурори, а не цивільні особи. Вони є повністю незалежними під час виконання своїх функцій. Таким чином, люстрація в цій країні — не політична процедура, а здебільшого прагнення з’ясувати історичну правду, а у нас, більшою мірою, — процедура очищення від попередників при владі лише за формальними ознаками — самим фактом, що вони працювали у певний період на державній службі за президенства В. Януковича.

При прийнятті цього закону не було враховано і європейські стандарти в галузі люстрації, які закріплено в: Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (статті 6, 8, 10 та 14, ст. 1 Протоколу № 12); резолюціях Парламентської асамблеї Ради Європи (Res1096(1996) від 27 червня 1996 року щодо заходів із ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем і (Res1481(2006) від 26 січня 2006 року щодо необхідності міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів.

Резолюція ПАРЄ Res1096 (1996), як референтний документ у цій галузі, визначила: «Керівні принципи гарантують те, щоб люстраційні закони й схожі адміністративні заходи відповідали вимогам держави, заснованої на верховенстві права». Керівні принципи передбачають, що люстрація «може бути застосована тільки для усунення або суттєвого зменшення загрози, яку становить суб’єкт люстрації, створенню вільної демократії, зокрема шляхом використання посади, яку обіймає цей суб’єкт, для того, щоб порушувати права людини або блокувати демократичні процеси». Таким чином, люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти.

На ці та інші недоречності Закону України «Про очищення влади» звертала увагу і Європейська комісія за демократію через право, але марно (Висновок № 788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закон України «Про люстрацію») від 16 груд. 2014 р.

Про інше і писати не будемо. І цього достатньо. Тому, з одного боку, норми Закону України «Про очищення влади» є досить сумнівними з точки зору дотримання Основного Закону, вищевказаних правових принципів та міжнародного законодавства, а з іншого — виявилися малоефективними.

Досить сказати, що, як повідомляється, за цим законом формально рахуються ілюстрованими лише понад 900 осіб на всю країну. Але судами вже чи мало осіб визнано незаконно люстрованими, і їм передбачено виплатити великі суми грошей компенсації. Наприклад, лише із заяви Генерального прокурора України І. Венедіктової ще в липні цього року стало відомо, що майже 60 позовів люстрованих прокурорів судами задоволено, і їм належить виплатити 50 млн грн (URL: https://ua.interfax.com.ua/news/general/674940.html). Аналогічна ситуація і з іншими чиновниками.

Виходить, що є позитивним той факт, що люстратори працювали погано, адже люстрація передбачала очистити дуже великий перелік посадовців і за формальними критеріями, що принесло б ще більші збитки державі через цей недолугий закон. За даними тодішнього голови департаменту з питань люстрації Міністерства юстиції України Т. Козаченко, під очищення повинні були потрапити триста тисяч держслужбовців (URL: http://ua.korrespondent.net/ukraine/3679031-ministr-za-pivtora-roku-luistruvav-940-chynovnykiv).

Але на цьому усе не закінчилося, враховуючи сумнівну конституційність ряду норм закону, він нині знаходиться на розгляді Конституційного Суду України. Отже, більш цікаве ще може бути попереду.

Усе це знову підтверджує, що люстрація — це чергова «вистава» нової команди, яка прийшла до влади разом з Президентом України П. Порошенком. Але така «вистава» ніяк не вплинула на результати приходу до влади професійних та відданих справі посадовців, правоохоронців, які б згадали про вражену бацилами організованої злочинності та корупції державу, яка сьогодні ще й мусить виплачувати величезні компенсації «люстрованим». В черговий раз виникає запитання: чому за бездарність урядовців і законодавців, котрі готували та приймали цей недосконалий закон, повинні, платити компенсації люстрованим посадовцям не вони, а держава з «кишень» простих громадян.

«Настав наш час…»

Чиновники команди П. Порошенка були вирощені й виховані ще раніше, про що уже йшлося, і аж ніяк не за короткий час правління В. Януковича. А тому вони й не вчиняли якихось принципово нових дій, а вдало використали ситуацію після Майдану і суспільну ненависть до колишнього президента В. Януковича та заходилися провести очищення владних структур від чиновників періоду його президентства. Адже настав наш час!

Блаженству команди П. Порошенка не було меж. Якщо В. Ющенко та В. Янукович — його попередники на чолі держави, грубо і безжально звільняли чиновників періоду їх попередників, то Президент України П. Порошенко нібито й не мав відношення до якихось великих звільнень посадовців «злочинного режиму В. Януковича», як його прозвали. Усе по закону — хто працював «при злочинному режимі», повинен бути люстрований та замінений «своїми» — ось основна мета, а не справжня люстрація — очищення владних структур від осіб, котрі себе скомпроментували неправомірними та корупційними діяннями й несуть загрозу суверенітету, незалежності Україна та її демократичному режиму і економіці держави.

Але українське суспільство, глибоко віруюче в патерналізм держави, на самому початку від люстрації очікувало, що в один момент очищена та оновлена політична еліта сотворить чудо, чого, зрозуміло, не сталося. І скоро й воно зневірилося в діяннях влади та результатах люстрації, але це сталося пізніше.

Ми таку увагу приділили люстрації тому, що вона, у той важливий період довіри до влади й запиту післямайданного суспільства, могла стати актом суттєвого оновлення політичного класу та керівної еліти держави, знищення політичних корупційних кланів, що дало б змогу ідейним представникам нової еліти провести не «паперові», а справжні кардинальні й безкомпромісні реформи в Україні та назавжди позбавити організовану злочинність її впливу на систему управління держави та її фінансовоекономічну складову, чого не сталося через недосконалості Закону, порядку її проведення, а головне — волі старого правлячого класу команди П. Порошенка, який також тісно пов’язаний своїми корупційно-економічними зв’язками з вибудованою в Україні споживацькою системою.

Тактика «нових» — старих політиків

Тому певні угруповання «нових» старих політиків, тісно пов’язаних з олігархічними та іншими кримінальними угрупованнями в фінансово-економічній сфері, володіючи потужним ресурсом, не поступилися «своїм», а працювали на протидію Закону або контролювали його та знаходили спосіб його обійти. Суспільство повинно розуміти, що навіть усунення конкретних персон від посад не вилікує існуючу українську систему як таку, оскільки вона складалася роками. Організованій злочинності і корупції вдалося далеко проникнути як в органи державної влади та закріпитися там зі своїми грабіжницькими інтересами, так і у свідомість суспільства, яке уже поступово починає сприймати нинішню систему як дане, як відповідну культуру. Частина членів суспільства пристосувалася до свого результативного виживання в таких умовах, і їх воно влаштовує. Тому, окрім люстрації, потрібно змінювати, як уже відзначалося нами, принципи функціонування політичної, управлінської системи, ідеології тощо. Але такі системні зміни потребують чесних та ідеологічних професіоналів, які будуть готувати реформи й займуть місце нинішньої старої і скомпрометованої еліти своїми «постановними» реформами. Друге важливе питання — це питання справжньої люстрації, яка має бути проведена нинішньою владною командою. А третє — обов’язковість ефективної політичної та правової відповідальності за негативні результати руйнівних «картинкових» реформ, які обходяться дуже дорого українському народу, адже під руйнацію підпадають важливі державні структури влади та управління, зникає професіональне ядро управлінців. Якщо її не існує, то надто багато бездарників або осіб, що переслідують корупційні та інші інтереси, активно беруться за будьяку державну посаду, аби задовольнити свої амбітні чи споживацькі інтереси, а відтак, як у приказці «хоч трава не рости».

Тому банальна і проста заміна Президентів України чи депутатів, керівників міністерств та відомств новими обличчями не призводить до позитивних змін у державі та суспільстві. А якщо так, то процеси боротьби з організованою злочинністю та корупцією тривали й надалі в ряді загальнопопулістичних реформ і за президентства П. Порошенка. Ми не торкаємося тих його результативних реформ, які прямо не стосуються питання нашої теми — протидії організованій злочинності та корупції.

А реформи за його президентства були не менш цікавими. Верховна Рада України 8-го скликання порошенківського президентства, у якій були надійно представлені інтереси олігархічно-кримінального класу, доходить висновку, що питання боротьби з організованою злочинністю уже не на часі й не створює Комітет з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, який працював у парламенті ще 1994 року спочатку як Тимчасова комісія, відтак — Комісія, а з 2007 року — Комітет. В парламенті 8-го скликання він був залишений лише як Комітет з питань запобігання і протидії корупції і то в угоду західним країнам, які постійно вимагають від України проведення реформ в державі та належних заходів щодо протидії цьому злу. Виходить — якщо хочете — маєте комітет. Ми боремося — давайте фінансові позики Україні.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link