Думка експерта
Громадська організація в інтересах України vs Мін’юст та підсанкційні російські олігархи: Аналіз справи № 320/24075/26. Частина 2
Закінчення. Початок
Василь Гостюк, к.ю.н., LL.M. International Business Law
Підсанкційні російські олігархи й надалі оперують своїми багатомільярдними активами в Україні. Настав час допомогти Україні взяти ці активи під державний контроль, а не продовжувати нескінченне накопичення державних боргів.
Процесуальна легітимація громадської організації
Окремої уваги заслуговує питання права громадської організації на звернення до адміністративного суду з подібними вимогами.
Право на звернення громадської організації до суду ґрунтується на ст. 55 Конституції, ст. 5 КАС України. Позов не є actio popularis у чистому вигляді, а захищає законні інтереси позивача як суб’єкта, що діє в публічному інтересі. Верховний Суд раніше визнавав можливість таких позовів громадських організацій за певних умов (статус, мета статуту, зв’язок з предметом спору — Постанова КАС ВС від 21.12.2022 р. у справі № 640/28508/21 та ін.).
Водночас санкційні механізми в Україні є особливою формою публічно-правового примусу, спрямованого на захист національної безпеки, суверенітету та інших фундаментальних публічних інтересів держави. Такий підхід випливає як із положень національного законодавства, так і узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, який визнає допустимість застосування державами спеціальних обмежувальних заходів задля захисту суспільно значущих інтересів.
Відповідно до статутних завдань позивача, одним із напрямів його діяльності є представництво та захист прав, свобод і законних інтересів своїх членів, а також інших фізичних і юридичних осіб у відносинах з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та в судах. При цьому члени громадської організації та її керівник перебувають у безпосередніх договірних правовідносинах із юридичною особою, кінцевими бенефіціарними власниками якої є особи, щодо яких застосовано санкції (користуються телекомунікаційними послугами, здійснюючи оплату фактично на користь підсанкційних осіб через належний їм ПрАТ «Київстар» та ін.).
Отже, здійснення представництва як власних інтересів організації, так і прав та законних інтересів інших осіб у судовому процесі є однією з форм діяльності позивача, прямо передбаченою його установчими документами та такою, що повністю відповідає обсягу його правосуб’єктності. Водночас системне тлумачення статті 5-2 Закону України «Про санкції» не містить заборони на представництво громадськими об’єднаннями фізичних осіб у суді з метою захисту їхніх прав та охоронюваних законом інтересів.
Більше того, спірні правовідносини стосуються невизначеного, але широкого кола осіб, які є учасниками цивільних та господарських відносин із суб’єктом, пов’язаним із підсанкційними особами, та можуть зазнавати негативних правових наслідків, зумовлених застосуванням санкційного режиму. За цих обставин результат розгляду даної справи безпосередньо впливає на обсяг їхніх прав, обов’язків та законних інтересів, а тому цей позов має пряме й істотне значення для їхнього належного захисту.
Нормативне регулювання Європейського Союзу до наслідків застосування санкцій ґрунтується на значно ширшому розумінні замороження активів, ніж просте обмеження права власності підсанкційної особи. Відповідно до статті 2 Регламенту Ради (ЄС) № 269/2014, усі кошти та економічні ресурси осіб, включених до санкційних списків, підлягають замороженню, а будь-яке пряме чи опосередковане надання їм коштів або економічних ресурсів забороняється. Метою таких заходів є не лише фізичне блокування активів, а й унеможливлення отримання підсанкційною особою будь-якої економічної вигоди від їх використання.
У цьому контексті доцільно нагадати про зобов’язання України щодо гармонізації та уніфікації національного законодавства з правом Європейського Союзу в межах євроінтеграційного курсу держави, який нібито послідовно декларується та активно реалізується на нормативному й інституційному рівнях.
У практиці Суду Європейського Союзу зазначені положення тлумачаться розширено та з урахуванням цілей санкційного регулювання. Суд послідовно виходить із того, що замороження активів повинно забезпечувати реальне припинення їх економічної функції, а не лише формальне обмеження розпорядження ними. Саме тому заборона поширюється не тільки на безпосередню передачу коштів підсанкційній особі, але й на будь-які механізми, які дозволяють їй отримувати економічний ефект, зберігати вартість активів або користуватися ними через посередників чи третіх осіб. Будь-яка конструкція, яка дозволяє підсанкційній особі витратити кошти, або отримати еквівалентну вигоду вважається порушенням санкцій.
Верховний Суд чи не щоденно звітує про свої успіхи в уніфікації судової практики та впровадженні «європейських» стандартів правосуддя. Відтак суспільство матиме наочну можливість перевірити ці «євроінтеграційні досягнення» на практиці та оцінити, наскільки вони відповідають задекларованим принципам і стандартам.
Попри санкції щодо кінцевих бенефіціарних власників, ПрАТ «Київстар» отримує стабільно високі прибутки, більше того, не без рішення його акціонерів, витрачає зароблені кошти на придбання нових активів, в тому числі стратегічних — скуповує українську землю, об’єкти енергетики, інфраструктури, активно працює на ринку медичних сервісів Див. Санкційний комплаєнс в практиці Верховного Суду: земельні спори за участю ПрАТ «Київстар». Юридичний вісник України. №12, с. 34; №13, с. 20;
У цьому контексті особливого значення набуває сформований у праві ЄС принцип, відповідно до якого жодна економічна вигода не може бути отримана із заморожених активів без спеціального дозволу компетентного органу. Фактично йдеться про правову концепцію повної економічної нейтралізації, замороження «sterilisation of assets» активів підсанкційної особи. Будь-яка операція, що призводить до відновлення економічної цінності таких активів або створює можливість їх опосередкованого використання, розглядається крізь призму заборони обходу санкційного режиму.
Показово, що у своїй практиці Суд Європейського Союзу неодноразово наголошував на необхідності забезпечення ефективності (effet utile) обмежувальних заходів. З цієї причини санкційне законодавство не може тлумачитися таким чином, щоб його застосування дозволяло досягати того самого економічного результату, який був би можливий за відсутності санкцій. Відповідно, заборона охоплює не лише формально дозволені дії, а й будь-які правові або фактичні конструкції, наслідком яких стає отримання підсанкційною особою економічної вигоди чи відновлення контролю над замороженими ресурсами.
Не секрет: значна кількість громадян України, мова про десятки мільйонів абонентів ПрАТ «Київстар», є користувачами мобільного зв’язку і сплачує кошти на користь юридичної особи, кінцевим бенефіціарним власником якої є підсанкційні російські олігархи. У свою чергу, та ж сама юридична особа користується послугами десятків тисяч громадян і юридичних осіб України, сплачуючи, як правило, щомісячно, кошти за розміщення свого обладнання, оренду майна, земельних ділянок таких осіб та інші договірні зобов’язання.
Традиційно українське адміністративне судочинство виходить із необхідності наявності порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача. Водночас сучасна практика Верховного Суду поступово формує підхід, відповідно до якого громадські об’єднання можуть виступати суб’єктами захисту суспільно значущих інтересів за умови наявності відповідного статутного мандата та належного зв’язку між предметом спору і сферою їхньої діяльності.
З огляду на це, дана справа потенційно може стати прецедентом у сфері розвитку механізмів громадського контролю за реалізацією санкційної політики держави. У випадку визнання належної процесуальної легітимації позивача суд фактично підтвердить можливість використання інструментів адміністративного судочинства для стимулювання державних органів до належного виконання своїх публічно-правових обов’язків. Подібний підхід відповідає загальноєвропейській тенденції посилення ролі інститутів громадянського суспільства у здійсненні контролю за діяльністю органів публічної влади та забезпеченні принципу підзвітності державних інституцій.
У ширшому контексті ця справа виходить далеко за межі конкретного спору. Громадська організація виступає захисником інтересів, без перебільшення, усіх громадян України, відстоюючи стратегічну ініціативу використання багатомільярдних активів підсанкційних російських олігархів, які досі оперують на території нашої держави. Ключовим питанням є не лише запровадження чи поширення санкцій як таких, а й ефективна реалізація державою своїх функцій у санкційній політиці.
Прийшов час допомогти Україні встановити державний контроль над цими активами і спрямувати їх на забезпечення національних інтересів. Зокрема, ці активи мають стати реальною гарантією (забезпеченням) отримання кредитів та фінансової допомоги від Європейського Союзу. Вони стануть важливим змістовним наповненням і суттєво посилять положення дещо абстрактної так званої Ресурсної угоди, підписаної між Україною та Сполученими Штатами Америки 30 квітня 2025 року.
Замість подальшого підвищення податкового тиску на власних громадян та перекладання боргового тягаря на плечі майбутніх поколінь — наших дітей, онуків і вже правнуків, — Україна має можливість і зобов’язана вже зараз спрямувати активи підсанкційних російських олігархів на фінансування оборони та відновлення країни.
Якщо ж українська держава через різні причини відмовляється від конфіскації чи ефективного контролю над цими активами, таке рішення не може залишатися внутрішньою справою. Воно має стати предметом публічного звернення до наших ключових міжнародних партнерів — Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки. Громадськість очікує, що ЄС та США наполягатимуть на обов’язковому використанні цих багатомільярдних активів підсанкційних російських олігархів як невід’ємної частини пакету фінансової підтримки України, а не лише у формі кредитів, що лише збільшують боргове навантаження на майбутні покоління.
Ймовірно, громадська організація-позивач продовжить активну роботу в цьому напрямку, зокрема через системні звернення до європейських і американських інституцій, проведення інформаційних кампаній та міжнародну адвокатську діяльність, аби питання ефективного використання російських активів в Україні залишалося на порядку денному міжнародної політики.
Значення справи для формування санкційної практики
У випадках, коли органи державної влади ухвалюють рішення та формують відповідні письмові позиції в умовах обмеженої публічності та інституційної закритості адміністративних процедур, судовий розгляд, на відміну від адміністративної практики, характеризується принципами відкритості, змагальності та багаторівневої процесуальної перевірки.
Разом із тим, слід усвідомлювати складність цього спору для суду першої інстанції та об’єктивну потребу у формуванні відповідних правових висновків Верховного Суду. Вірогідно, рішення суду першої інстанції стане предметом подальшого перегляду судами вищих інстанцій.
З огляду на практику Європейського суду з прав людини, існують підстави вважати, що право громадської організації-позивача на звернення до суду користується захистом відповідно до стандартів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Водночас ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово констатував порушення Україною вимог статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд.
У межах національної та європейської систем правосуддя зберігається можливість подання скарги на рішення Верховного Суду до відповідних міжнародних судових інституцій (ЄСПЛ). Наведені позивачем аргументи по суті спору мають належне правове підґрунтя та можуть розраховувати на всебічну підтримку в межах міжнародних механізмів судового захисту. Практика розгляду спорів в європейських судах, пов’язаних із підсанкційними російськими олігархами та їхніми активами, свідчить про застосування міжнародними судами високих стандартів правової аргументації, доказування та судового контролю за дотриманням принципів верховенства права.
Оцінка рішень Верховного Суду в контексті порушення Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, зафіксованих у відповідних рішеннях Європейського суду з прав людини щодо України, докладно проведена на високому теоретичному рівні. Верховний Суд між європейськими стандартами та кризою інституційної довіри. 01.07.2026. Проте не зайвим буде нагадати офіційну статистику ЄСПЛ за 2025 рік: 98% рішень Суду щодо України завершилися констатацією порушення міжнародних зобов’язань держави в остаточних рішеннях судових органів. Така статистика може становити певний критерій оцінки якості здійснення правосуддя в Україні та діяльності Верховного Суду як найвищого судового органу в системі судоустрою держави.
Практика ЄСПЛ виключає можливість автоматичного або механічного відтворення адміністративної аргументації на рівні міжнародного судового розгляду, оскільки стандарти Європейського суду з прав людини передбачають обов’язкову перевірку пропорційності втручання, якості правового обґрунтування та дотримання принципу верховенства права.
Результати розгляду справи №320/24075/26 виходять далеко за межі корпоративної структури ПрАТ «Київстар» або конкретних підсанкційних осіб. Фактично йдеться про перевірку ефективності всієї моделі санкційного правозастосування, сформованої після початку повномасштабної агресії проти України. Ефективність санкцій визначається не лише фактом їх формального запровадження, а й здатністю держави забезпечити реальне виявлення активів, встановлення контролю над ними та подальше застосування передбачених законом механізмів їх примусового вилучення.
Саме тому справа №320/24075/26 може розглядатися як своєрідний індикатор інституційної спроможності держави забезпечувати не лише формальне ухвалення санкційних рішень, а й їх практичну реалізацію відповідно до принципів верховенства права та належного урядування.
Значення справи для розвитку практики адміністративного судочинства
У справі №320/24075/26 суд фактично матиме можливість надати відповідь на принципове питання: чи може тривале невиконання державним органом покладених на нього законом функцій розглядатися як протиправна бездіяльність у сфері реалізації санкційної політики.
Відповідь на це питання матиме значення не лише для сторін конкретного спору. Вона визначатиме стандарти поведінки органів виконавчої влади у майбутніх справах, пов’язаних із виявленням активів підсанкційних осіб, а також межі судового контролю за реалізацією державної санкційної політики.
У цьому сенсі справа набуває значення своєрідного інституційного тесту на ефективність адміністративної юстиції. Від якості правового аналізу та повноти судової аргументації залежатиме не лише вирішення конкретного спору, а й формування подальших підходів до забезпечення балансу між публічним інтересом, національною безпекою та принципом верховенства права.
Висновки
Справу №320/24075/26 можна сміливо вважати одним із найважливіших адміністративних спорів сучасності для України. Вона виходить далеко за рамки конкретного конфлікту між громадською організацією та Міністерством юстиції.
Це інституційний тест на зрілість української системи публічного управління та адміністративної юстиції. Її значення полягає у формуванні майбутніх стандартів підзвітності державних органів, ролі громадянського суспільства та практичному впровадженні європейських принципів good governance в Україні. Для держави-кандидата на вступ до Європейського Союзу важливе значення має наявність ефективних механізмів громадського контролю за діяльністю органів влади та можливість судового захисту публічного інтересу.
Ключове питання, на яке має відповісти суд, полягає не в тому, що акції «Київстар» належать підсанкційним російським олігархам — цей факт вже встановлено судовими рішеннями. Головне — чи готовий український державний механізм, включно з Міністерством юстиції та судовою системою, ефективно захищати національні інтереси, коли йдеться про багатомільярдні активи впливових, але підсанкційних осіб.
Україна стоїть перед історичним вибором: або продовжувати накопичувати борги, які ляжуть важким тягарем на майбутні покоління, або вже сьогодні взяти під державний контроль активи підсанкційних російських олігархів і спрямувати їх на оборону та відновлення країни. Саме тому справа № 320/24075/26 стає важливим індикатором інституційної зрілості держави та реальної незалежності судової системи.
Європейська концепція повної економічної нейтралізації активів підсанкційних осіб (sterilisation of assets) зіштовхнулася з айсбергом українських реалій. В правопорядку Європейського Союзу санкційний режим спрямований на недопущення будь-якого приросту економічної вартості активів, контрольованих підсанкційними особами. Операції, що призводить до відновлення економічної цінності таких активів або створює можливість їх опосередкованого використання, розглядається крізь призму заборони обходу санкційного режиму. В Україні в умовах воєнного стану окремі активи підсанкційних росіян продемонстрували значне зростання ринкової капіталізації, що оцінюється у млрд доларів США.
Запропонована ініціатива щодо використання активів осіб, до яких застосовано санкції, для забезпечення отримання фінансування від європейських партнерів, а також практичного наповнення Ресурсної угоди між Україною та США багатомільярдними українськими активами, що належать підсанкційним російським олігархам, є першою такою публічною ініціативою — заслуговує на повну та всебічну підтримку. Її потенційна реалізація може становити значний інтерес для ЄС, а особливо для США як ключового стратегічного партнера України.
Громадська організація позивач має і надалі проводити системну роботу з міжнародними партнерами, аби питання ефективного контролю та використання цих активів залишалося одним із пріоритетів глобальної політики підтримки України.
Джерело: Юридичний вісник України
