Організована злочинність в Україні. Частина 18 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 18

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 18. Вплив «метастазів» організованої злочинності на руйнування процесів законотворення в Україні

У попередній нашій публікації йшлося про період президенства П. Порошенка та створення в Україні, під тиском західних партнерів, цілого ряду антикорупційних органів, існування яких більше було для видимості про його ефективну команду реформаторів. Фактично ж добре вкорінені в корупційні політичні та державні органи представники організованої злочинності під прикриттям цих «картинкових» реформ продовжили негативні діяння в законотворенні, ліквідації органів по боротьбі з організованою злочинністю та подальшому «відбіленні» колишніх «прихватизаторів» та сумнівних особистостей бурхливих 1990-х. Деякі з них не тільки стали «чистими патріотами», але, як уже відомо читачу, — народними депутатами, великими управлінцями і навіть очолили певні правоохоронні органи держави. А було це потрібно як для зачищення всіх інформаційних даних про «стару біографію» минувшини, про що ми теж писали, так і управління нинішньою своєю та своїх спільників діяльністю.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Це не є чимось новим. Це — класичний шлях організованої злочинності для повного закріплення в органах влади й створення належних умов для прикриття, захисту та незаконного її існування в державі. А мета — постійне та безперешкодне подальше отримання надприбутків. Тому розкриємо саме роль «метастазів» організованої злочинності, які руйнують, зокрема, процес законотворення в Україні, в нашому випадку — кримінально-процесуального законодавства.

Читайте також: Концептуальні засади стратегії запобігання і протидії політичній корупції: міжнародний та національний досвід

Кримінальні провадження стосовно парламентарів розглядаються роками

У зв’язку зі сказаним розпочнемо з того факту, що матеріали деяких кримінальних проваджень щодо, нібито, корупціонерів та колишніх народних депутатів України тощо, розглядаються роками, і які будуть результати, ще невідомо. Наприклад, із 2019 р. Вищий антикорупційний суд розглядає матеріали кримінальних проваджень щодо колишніх народних депутатів України Олександра Онищенка, Максима Полякова, Борислава Розенблата, Миколи Мартиненка. Досить давно в цьому суді знаходиться також і кримінальне провадження щодо таких же депутатів — братів Богдана і Ярослава Дубневичів.

Але, мабуть, рекордсменом за «розумністю строків» перебування в цьому суді є матеріали кримінального провадження по обвинуваченню колишнього голови Державної фіскальної служби України Романа Насірова в зловживанні службовим становищем та службовому підробленні. Кому невідомі кадри ЗМІ про його пафосне, «картинкове» затримання в лікарні Феофанії ще на початку 2017 р.? У листопаді того ж року матеріали кримінального провадження з обвинувальним актом щодо нього були скеровані до Шевченківського райсуду Києва. Там вони розглядалися аж два роки, а коли розпочав роботу новостворений Вищий антикорупційний суд (у вересні 2019 р.) їх передали до ВАКС, де й досі триває їх розгляд.

Читайте також: Злочинність та засоби її подолання

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Але навіть наведені нами в минулій публікації скромні результати з розслідування та судового розгляду матеріалів кримінальних проваджень ще не зовсім відображають реальну роботу антикорупційних органів. Попереду ще можливий касаційний розгляд вказаних кримінальних проваджень Верховним Судом та спеціальний розгляд Європейським судом з прав людини.

«Швидке, повне та неупереджене» розслідування

А тепер знову повертаємося до немислимих за терміном «розумних строків» розгляду матеріалів кримінальних проваджень. І скажемо, яке відношення це має до організованої корупційної злочинності.

Одними із важливих завдань (ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України) кримінального провадження є забезпечення швидкого, повного та неупередженого не тільки розслідування, але й судового розгляду матеріалів кримінального провадження. Тому, нібито, й важко пояснити, як такі тривалі терміни розгляду вкладаються у вимоги кримінального процесуального закону щодо розумних (швидких) строків розгляду матеріалів кримінального провадження в суді? Тим більше, що для Вищого антикорупційного суду і винятків щодо цих вимог закону немає. А раз так, то, на нашу думку, це не що інше, як порушення процесуального законодавства. Ба більше, це грубе ігнорування однієї із найважливіших засад правосуддя в Україні — розумності строків (п. 21 ст. 7 Кримінального процесуального кодексу України). І не тільки, це не відповідає й вимогам міжнародного законодавства. У п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. передбачено, що кожен має право на розгляд будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення постати перед судом без невиправданої затримки.

Читайте також: Коронавірусна та посткоронавірусна злочинність: первісні карантинні припущення

Але все сказане — не проста випадковість. А тому спочатку звертаємо увагу на той факт, що існує повний алогізм у визначенні українським законодавцем різних процесуальних правил щодо термінів у кримінально-процесуальному законі, які не відповідають проголошеному ним же основоположному принципу кримінального процесу — «розумні строки». У ст. 28 Кримінального процесуального кодексу України, яка так і називається, відзначається, що під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, які об’єктивно необхідні для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Вони не можуть перевищувати передбачені цим кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень (ч. 1).

Проведення досудового розслідування в розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження — суд (ч. 2). Ось уже й маємо першу відповідь на питання, хто дає оцінку розумності строків розгляду судом матеріалів кримінального провадження — він сам і дає собі оцінку. Як мовиться — краще і не придумаєш. А «поганого» слідчого має контролювати прокурор та слідчий суддя. Не останню роль у цьому контрольному процесі відіграє й керівник слідчого органу. Далі немає й необхідності коментувати цю «геніальну» норму законотворця.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

У ч. 4 цієї ж статті записано, що кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, має бути здійснено невідкладно та розглянуто в суді першочергово. Наступне: кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите (ч. 5).

Ба більше, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, інші особи, права чи інтереси яких обмежуються під час досудового розслідування, мають право на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені кодексом (ч. 6).

Наведене свідчить про односторонність вимог щодо розумних строків, у залежності від суб’єктів кримінального провадження, та про суперечливість норм самої ст. 28 Кримінального процесуального кодексу України.

Як видно зі змісту норм вказаної статті, якщо це стосується суб’єктів досудового розслідування, то вони, по-перше, розумних строків повинні дотримуватися шляхом скорочення навіть тих термінів, які визначені для них кримінально-процесуальним законодавством. Це тому, що кримінально-процесуальні норми щодо строків досудового провадження та заходів забезпечення кримінального провадження є абсолютно визначеними для суб’єктів, що проводять досудове розслідування.

По-друге. Як уже зазначалося, їх діяльність щодо дотримання процесуальних строків контролюється прокурором, керівником слідчого органу та слідчим суддею.

По-третє. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, інші особи мають право під час досудового розслідування на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені кодексом.

«Невідкладний і першочерговий» розгляд у суді?

Інша справа — суд. Законодавець, як видно із наведених вище норм ст. 28 Кримінального процесуального кодексу України, формально, нібито, й закликає суди до невідкладного й першочергово розгляду матеріалів кримінального провадження щодо особи, яка тримається під вартою. Як встановлено, кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите. Але для суду законодавець не встановив конкретні (абсолютно визначені) терміни для судового розгляду матеріалів досудового розслідування та застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Він лише наділив суд правом розгляду матеріалів кримінального провадження просто в «розумні строки» — без визначення конкретних граничних термінів. Законодавець також не вказав про право обвинуваченої особи, про яку він так попіклувався при проведенні досудового розслідування, оскаржувати порушення своїх прав щодо термінів розгляду справи в суді та застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження.

Тому нині суд, на противагу органам досудового розслідування, застосовує все на свій власний розсуд і безконтрольно — відповідно відносно визначеного поняття — «розумні строки». Чим не господар сам собі?

Незважаючи на неадекватне та різне закріплення цього важливого кримінально-процесуального принципу («розумних строків») у стадіях досудового та судового розгляду, що є недопустимим, оскільки принципів процесу повинні дотримуватися однаково всі суб’єкти кримінального провадження й на всіх стадіях кримінального судочинства, подальших позитивних дій законодавця для виправлення такого становища досі немає. І це при тому, що як вищевказаний антикорупційний суд, так й інші суди при розгляді матеріалів кримінальних проваджень тлумачать термін «розумні строки» так, як їм це вигідно, щоб виправдати свою затяжну процедуру діяльності, й у залежності від обставин, які складаються щодо тієї чи іншої справи, яка розглядається.

«Розумні строки» заходів забезпечення кримінального провадження?

Фальшиве тлумачення терміну «розумних строків» застосовується не тільки при розгляді матеріалів кримінальних проваджень, а й при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження. Зокрема, і таких, як позбавлення свободи осіб, які протягом тривалих термінів утримуються під вартою ще до визнання їх винуватими. А все тому, що, на відміну від слідчого і прокурора, судді самі собі (з подачі законодавця) встановлюють процесуальні строки розгляду матеріалів кримінальних проваджень за цими самовизначеними процесуальними термінами «розумності» їх, адже той же «добрий» законодавець не встановив за судом дієвого механізму контролю. А саме поняття «розумні терміни» є оціночним — не конкретно визначеним законом. Тому судді (суд) перебувають у надзвичайно привілейованому становищі, визначаючи самі собі строки розгляду матеріалів кримінальних проваджень. Зрозуміло, що за такого становища вони, або більшість із них, не будуть себе напружувати й перевантажувати, якщо з дозволу доброго українського законодавця є повна можливість самим керувати строками своєї професійної діяльності, що є досить зрозумілим для психології людського сприйняття дійсності, авжеж — сам собі не ворог. Для чого себе перевантажувати, якщо можна цього не робити.

Іноді лунають висловлювання членів суддівського корпусу, що причинами тривалих строків розгляду матеріалів кримінального провадження є їх велика кількість, учасники процесу не з’являються в судове засідання тощо, але через власний егоїзм, іншим важко це пояснити, забувають сказати, що в них є помічники, секретарі, а слідчі, які отримують в рази меншу, ніж судді, матеріальну винагороду за свою важку працю, ще більше перевантажені кількістю розслідуваних правопорушень (недаремно ж законодавець в минулому році вимушений був знову повернутися до такої форми розслідування, як дізнання, щоб розвантажити певним чином органи досудового слідства), учасники проваджень також не дуже прагнуть і вчасно з’являтися на виклик до слідчих. Мають місце й інші труднощі, але для слідчих терміни розслідування жорстко регламентовані й навіть встановлені граничні терміни розслідування, чого зовсім не передбачено законодавцем для суду.

Процес розслідування — не кабінетна праця

Окрім цього, члени суддівського корпусу і законодавці, про що ми вже побіжно згадували, взагалі ігнорують той факт, що процес розслідування — це надзвичайно важка, кропітка й далеко не кабінетна та ненормована (злочини вчиняються в будь-який час дня і ночі) праця з виявлення та збору по крупинках та деталях доказової інформації, її опрацювання для підготовки двох надзвичайно важливих узагальнювальних процесуальних документів: повідомлення про підозру та обвинувального акту. Зокрема, в обвинувальному акті слідчий повністю описує анкетні дані обвинуваченого (обвинувачених), потерпілого (потерпілих), подію злочину (події злочинів), їх кваліфікацію та формулювання обвинувачення з посиланням на конкретні статті кримінального закону, докази і вказує конкретні аркуші та томи матеріалів кримінального провадження, де вони знаходяться тощо. До обвинувального акту для суду, щоб полегшити його діяльність, додається навіть реєстр матеріалів досудового розслідування (ст. 291 Кримінального процесуального кодексу України).

Суддя (суд), у комфортних умовах кабінетів та зали засідання, лише вивчає всі ці готові матеріали досудового розслідування з описом слідчого, де і що знаходиться, а відтак проводить тільки дослідження (перевірку) доказів (одразу зауважимо — можна навіть ще й не всіх (ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України), а за вибором, що також не перевантажує суд) шляхом допиту в судовому засіданні обвинуваченого, потерпілого та свідків, огляду речових доказів чи документів тощо, які слідством долучені до матеріалів провадження. Потрібно зазначити, що законодавець дозволив суду, за власною волею й покидати залу судового засідання, але лише у виняткових випадках — для огляду місця події та певних речових доказів, але це маловірогідні дійства в практиці суду.

Отже, судді (суду), вивчивши та оцінивши матеріали досудового провадження, а також можливі деякі окремі докази, подані в процесі судового розгляду, залишається лише прийняти рішення про винуватість чи невинуватість певної особи (осіб), тобто йдеться, більшою мірою, про логічне осмислення доказової бази та прийняття судового рішення. Впевнені, з нами погодяться й читачі, що на перевірку готових доказів, зібраних слідством, та на роздуми щодо їх оцінки не потрібні роки або, в будь-якому разі, в декілька разів більше часу, ніж на проведення досудового розслідування, щоб їх здобути за умов, які цьому не дуже сприяють.

Результат залежить від оперативних працівників і слідчого!

Не можна не сказати й про те, що результативність боротьби зі злочинністю, а в першу чергу таким її небезпечним видом, як організована злочинність, про яку ми, з благословення редакції, вже довго ведемо мову на шпальтах ЮВУ, потребує зміцнення процесуального та матеріального становища оперативних працівників, слідчого, адже саме від них, а не суду, найбільше залежить результат виявлення, розслідування, збір доказів, установлення підозрюваних осіб тощо, які вчинили те чи інше правопорушення. Суди працюють уже постфактум і їх результативність повністю залежить від кропіткої роботи оперативних та слідчих органів.

Отже, викладене вище ще раз свідчить про явну дискримінацію процесуальних прав вказаних суб’єктів — слідчих у порівнянні із суддями, що здійснюють кримінальне провадження, яка виражається в їх різних правах, які стосуються процесуальних строків кримінального судочинства та їх матеріального забезпечення.

Захисники таких обмежень строків на стадії розслідування піклуються, нібито, про права осіб, які на стадії досудового розслідування ще вважаються невинуватими, й ці обмеження щодо них, у тому числі ті, які стосуються тримання особи під вартою, є порушення їх прав.

Вважаємо це невіглаством або умислом. Чому? Хіба в слідчого є великий спектр можливостей для затягування процесуальних термінів розслідування, якщо, як уже було сказано, його роботу контролює керівник слідчого підрозділу, нагляд за процесуальною діяльністю здійснює прокурор, а нині, за чинним Кримінальним процесуальним кодексом України, ще й процесуальний керівник розслідування та слідчий суддя — судовий контроль. Якщо слідувати логіці таких «захисників», то виходить, що всі троє «контролери» над слідчим — погані, а тому їм не можна довіряти. Звісно, це неправильний висновок, а тоді що це таке?

Мімікрія політико-державної діяльності еволюціонує разом з організованою злочинністю

Для відповіді на це питання, ми вкотре звертаємося до розуму древніх мудреців: cui prodest — кому вигідно таке становище і що за цим ховається? Нинішня корупційна організована злочинність діє уже не тими примітивними способами, як це було в тих же 90-х роках, про що нами вже зазначалося раніше. Її професіоналізація та добре вкорінення в політичні й державні органи, дає можливість створювати певні фонові «заставки», про які ми багато пишемо, застосовувати усі можливі способи захисту від правоохоронних органів та судів і навіть узаконювати цілу череду своїх діянь у власних інтересах — отримання надприбутків. Але все це подається суспільству в різних витончених формах і способах не як власний захист, а як благо для суспільства. Тому, описуючи організовану злочинність та її зв’язок з корупцією, ми вимушені так багато уваги приділяти питанням, які, на перший погляд читача, йому можуть здатися такими, що й не стосуються цього основного питання — вказаних двох видів злочинності, на що й розраховують ті ж законодавці. Ми намагаємося довести широкому загалу нашого суспільства, що діяння корупційно-організованих представників влади та великого бізнесу слугують значною мірою їх власним інтересам збагачення, а «картинкові» реформи — це добре організований процес мімікрії своєї справжньої діяльності. І така мімікрія політико-державної діяльності лише еволюціонує та професіоналізується разом з корупційно-організованою злочинністю.

Кому вигідна процесуальна дискримінація правоохоронних органів

Тепер знову до згаданого вище питання: кому ж вигідна процесуальна дискримінація у правах правоохоронних органів, і в першу чергу, слідчих підрозділів, і як це спрямовується на захист корупційної організованої злочинності, а не конституційних прав і свобод громадян. Почнемо з того, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціально цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України). А національні багатства є власністю народу, а не окремих осіб чи груп (ст. 13 та ін. Конституції України).

Як на наш погляд, законодавство України щодо захисту цих прав і свобод громадян повинно відповідати нормам Основного Закону держави. Ми не боїмося сказати, що такий захист повинен найперше стосуватися законослухняних громадян. На жаль, в останні роки в Україні йде зворотний процес, і стосується це й кримінального провадження. З подачі представників корупційної організованої злочинності, які фактично контролюють парламент, останній приймає кримінально-процесуальні норми, які все більше обмежують права потерпілих — законослухняних громадян від неправомірних діянь правопорушників і створюють широке й сприятливе коло можливостей для захисту останніх, а не справжніх жертв злочинної діяльності.

Для прикладу, у Конституції України (ст. 59) сказано, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Він є вільним у виборі захисника своїх прав. Проте не без подачі корумпованих посадовців та чиновників-адвокатів парламент, приймаючи нині чинний Кримінальний процесуальний кодекс, всупереч наведеній нами вище нормі Конституції України, записав у його ст. 45, що таким захисником є адвокат (хоча в Конституції України про це не сказано, що є чистим волюнтаризмом при законотворенні), який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію). Таким чином, усі конституційні права особи на професійну правничу допомогу шляхом вільного вибору захисника своїх прав, повністю ліквідовані. Правознавці навіть із величезним практичним досвідом кримінального провадження чи близькі родичі підозрюваного (обвинуваченого) тощо, нині не мають права, як було за попереднім кримінально-процесуальним законодавством, виступати захисниками фізичних осіб у кримінальному судочинстві. Це монополія лише адвокатської спільноти.

Якщо прочитати ще й постанову Кабінету Міністрів від 17 вересня 2014 р. «Питання оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу», то буде зрозуміло, що монополізм продовжується і платити доведеться лише адвокату й чимало. Надзвичайно цікаве те, що адвокатам підзахисний повинен платити не тільки за правову допомогу, а навіть за його проїзд у транспорті чи використання ним для цього свого транспорту (URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/465-2014-%D0%BF#Text). Слідчим, які при їх мізерних зарплатах їздять у службових справах, таких доплат нормативними актами не передбачено.

Хто може дозволити собі використати своє право на захист?

Тут виникає ще одне питання, хто може дозволити собі використати своє право на захист. Думаємо, що читач сам відповість на нього, що мало хто, адже зарплата таких захисників далеко не мізерна, а якщо взяти ще й кваліфікованих адвокатів, котрі працюють на багатіїв, і створили для себе таку сприятливу процедуру кримінального провадження, то й поготів. Останні не тільки мають можливість захищатися, а й право мати для свого захисту не одного, а скільки потрібно адвокатів.

Нам скажуть, що правової дискримінації щодо адвокатського захисту вже не має. Так, але ж вона є на практиці — через неможливість оплатити роботу такого захисника. Правда, законодавці передбачили надання безоплатної допомоги в кримінальному процесі, але лише тоді, коли особа вчинила особливо тяжкий злочин та у деяких інших нечисленних виняткових випадках. Така безплатна правова допомога адвоката, в силу зрозумілих причин, не може бути висококваліфікованою.

Сказане свідчить і про те, що реальну й ефективну правову допомогу в кримінальному процесі може отримати лише та категорія громадян, яка має належні фінансові можливості, до якої й належать представники організованої олігархії та їм подібних. Через своїх представників у виконавчих та законодавчому органі вони й створили таким чином правовий захист для самих себе від кримінального переслідування.

«Ми — вам, а ви — нам»

Те, що вони спеціально й в односторонньому порядку добре подбали про свій захист від кримінального переслідування, свідчить ще один факт. Така односторонність ще й ось у чому. Відповідно до наведених вище вимог Основного Закону, держава повинна захищати усіх громадян, а не тільки тих, хто вчинив кримінальне правопорушення. Йдеться про потерпілих, як ми вже сказали, законослухняних громадян нашої держави. Вони як постраждалі повинні отримувати безоплатну правову допомогу в кримінальному процесі. Вони ж не винні особи, але ж ні, у нас такого не передбачено. Чому? А тому, що панівна сила нашого суспільства в цьому не зацікавлена, адже вона виступає лише як сила, а не постраждала сторона. Цим прикладом ми також наводимо ще один аргумент, який свідчить про умисел в односторонності забезпечення правової допомоги громадянам панівної сили навіть попри вимоги Основного Закону нашої держави.

Це питання порушується й науковцями. Говориться про необхідність — хоча б встановити у процесуальному законодавстві право на обов’язкову участь представника-адвоката потерпілого у тих випадках, коли з певних причин (неповноліття, наявність фізичних або психічних вад тощо) він не в змозі повною мірою захистити свої права та законні інтереси, але марно.

Інша справа, коли йдеться про створення монополії адвокатури й можливостей захисту представників нинішньої корупційної організованої злочинності. Між ними існує навіть свого роду відповідний союз взаємних інтересів: ми — вам, а ви — нам.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Хакери, фрікери, кіберкрекери… Частина 2

Опубліковано

on

От

Портрет сучасного професійного електронного кіберзловмисника

Петро Біленчук
професор Національного авіаційного університету


Микола Малій
директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»


Ігор Харитоненко
аспірант Київського університету права Національної академії наук України

 

Характерні риси й ознаки хакерів і
суперпрофесійних кіберкрекерів

Особливо варто зазначити, що найпоширенішу групу електронних піратів становлять хакери і крекери. Розглянемо їх особливі риси детальніше. Відомо, що дослівно «хакер» — це людина, яка проникає в чужі інформаційні мережі, комп’ютери, системи, електронні бази даних без злочинної мотивації. Хакери — це електронні корсари, комп’ютерні пірати. Так називають людей, які без дозволу господаря проникають у чужі інформаційні електронні мережі для забави, іноді з метою показу свого інтелектуального іміджу, зверхності, реваншу над іншими технократами. Слід зазначити, що хакери — це електронні хулігани, які отримують емоційне і психофізіологічне задоволення від непомітного вторгнення в чужий комп’ютер, інформаційну мережу, комп’ютерну систему, електронні бази даних. Очевидно, що хакери — прекрасні телекомунікаційні професіонали — чудові знавці сучасної інформаційної та електронної техніки. Відомо, що за допомогою телефону (смартфону) й домашніх комп’ютерів вони підключаються до «всесвітньої павутини», електронних мереж, які передають дані, пов’язані майже з усіма великими електронними мережами й комп’ютерами світу, задіяними у сфері економіки, фінансів, науково-дослідних центрів, банків, страхових компаній тощо (Біленчук П. Д. Конвергенція сонячного суспільства знань: креативна освіта і цивілізаційний розвиток. Монографія / П. Д. Біленчук, Я. О. Береський, О. Л. Кобилянський, М. І. Малій, Р. В. Перелигіна; за заг. ред. П. Д. Біленчука. Київ: УкрДГРІ, 2019. С. 7).

Читайте також: Завдання на вчора або Як захистити бізнес від кіберзагроз

Загальновідомим фактом є те, що американський хакер Річард Чешир, якого запросили в Мюнхен на нараду експертів з охорони відомостей у комп’ютерах практично на очах фахівців з кібербезпеки забезпечив собі доступ спочатку в німецьку мережу, потім просто завітав в американську інформаційну мережу, а звідти проник в один із найважливіших і найпотужніших стратегічних комп’ютерів США (Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінолого-криміналістичні аспекти: Навчальний посібник. — Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1994. С. 16).

Необхідно зазначити, що особливим різновидом хакерів є крекери. Фактично ці надзвичайно вправні електронні зловмисники крадуть найважливішу електронну інформацію, викачуючи за допомогою комп’ютера та електронних мереж цілі закриті для звичайних користувачів інформаційні банки даних. Зрозуміло, що технічно це набагато складніше здійснити, ніж те, що роблять звичайні хакери.

Але насправді практика показала, що за декілька годин, не докладаючи особливих зусиль, будь-який технік середньої руки може пограбувати недоступний електронний банк даних французького комісаріату з атомної енергії й отримати найконфіденційніші засекречені відомості, або, наприклад, таємний проект створення лазера чи програму будівництва ядерного реактора (Батурин Ю. М. Право и политика в компьютерном круге. М.: Наука, 1987. С. 30).

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У той же час, слідча і судова практики свідчать, що серед електронних зловмисників є представники усіх груп традиційної кримінально-правової класифікації: білокомірцевого, організованого й загальнокримінального злочинного світу. Причому вони працюють як у самих організаціях та установах, проти яких скоюють злочинні діяння, так і поза їх межами, поодинці і в групі потужних технічно озброєних співучасників. Одні технічно оснащені слабо, а інші мають дорогі, престижні науковомісткі могутні комп’ютерні системи, а також стаціонарні та пересувні портативні пристрої (Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінолого-криміналістичні аспекти: Навчальний посібник. — Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1994. С. 16—17).

Важливо звернути увагу, що провідне місце сьогодні, де професійно працюють крекери, посідає організована електронна злочинність (Біленчук П. Д. Кримінологічна характеристика особи комп’ютерного злочинця / П. Д. Біленчук, Р. В. Перелигіна, М. І. Малій // Кримінологічна теорія і практика: досвід, проблеми сьогодення та шляхи їх вирішення: матеріали міжвузів. наук.-практ. круглого столу, м. Київ, 22 березня 2019 р. [редкол. В. В. Чернєй, С. Д. Гусарєв, С. С. Чернявський та ін.]. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2019. С. 144—147). Це обумовлено тим, що, по-перше, діяльність мафіозних структур є часткою великомасштабного електронного злочинного бізнесу. По-друге, з організацій, що використовують комп’ютери та електронні мережі, значно простіше й зручніше «витягувати» гроші, ресурси, інформацію та потужні бази даних. Електронні зловмисники скоюють це за допомогою звичайних смартфонів, мобільних телефонів, комп’ютерів та різного роду електронних пристроїв та новітніх технологій. Нарешті, по-третє, оскільки сили кібербезпеки й кіберполіції також використовують комп’ютерні системи, електронні мережі, смартфони для боротьби з електронною злочинністю, то, відповідно, щоб попередити стеження й розгадати плани противника, організована електронна злочинність використовує таку могутню зброю, як сучасний мобільний телефон, смартфон чи комп’ютер (Біленчук П. Д., Гуцалюк М. В., Романюк Б. В., Цимбалюк В. С. та ін. Комп’ютерна злочинність. Навчальний посібник. Київ: Атіка, 2002. С. 138).

На основі аналізу відкритих матеріалів кримінальних проваджень, здійснених О. А. Самойленко, відкритих за ознаками злочинів досліджуваної категорії, свідчить про те, що 20% злочинів, вчинених у кіберпросторі, місцем використання технічних засобів для неправомірного доступу до комп’ютерної інформації було за межами України, 40% таких злочинів – місцем підготовки такого злочину (розробки вірусу, програм зламу, добору паролів) і, відповідно, 10% таких злочинів – його місцем був комп’ютер, сервер або стример, які використовувалися для обробки інформаційного продукту як предмета посягання (Самойленко О. А. Основи методики розслідування злочинів, вчинених у кіберпросторі: монографія / О. А. Самойленко; за заг. ред. А. Ф. Волобуєва. Одеса: ТЕС, 2020. С. 112).

Варто звернути увагу на те, що електронні зловмисники – це особи, які, як правило, є фахівцями-професіоналами своєї сфери, відмінно знають сучасну електронну обчислювальну техніку, віртуозно володіють програмуванням. Їхні дії достатньо сплановані, витончені й розумно опрацьовані (Біленчук П. Д., Малій М. І. Кримінолого-криміналістичний портрет електронного зловмисника. Актуальні питання криміналістики та судової експертизи: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (Київ, 19 листоп. 2020 р.) / [редкол.: В. В. Чернєй, С. Д. Гусарєв, С. С. Чернявський та ін.]. Київ: Нац. акад. внутр. справ, 2020. С. 21).

Очевидно, що значне зростання кіберзлочинності в результаті глобального поширення інформаційних технологій, використання електронного (штучного) інтелекту несе в собі нові загрози та виклики світовому співтовариству. Отже, існують практичні завдання запобігання і протидії злочинності в сфері інформаційних технологій, які потребують постійного дослідження й оперативного розв’язання. Знання кримінологічної науки на сьогодні є одним з основних інструментів для використання всіх наявних можливостей системи запобігання злочинності. Також слід звернути увагу на те, що вже давно виникла потреба в розробці в освіті, науці і практиці новітніх наукових напрямків – ІТ-права, ІТ-кримінології, ІТ-криміналістики, ІТ-економіки, ІТ-безпеки, ІТ-експертології, ІТ-кібербезпеки.

Важливо звернути особливу увагу на те, що в Україні наявний значний людський, технологічний і ресурсний потенціал в сфері інформаційно-комунікаційних технологій. Водночас, сьогодні розвиток інформаційно-комунікаційної та інноваційної нормативно-правової бази є недостатнім для регулювання електронних взаємовідносин між громадянами, підприємствами, організаціями та органами місцевого самоврядування, державними органами. Якісне та швидке оновлення й доповнення чільного законодавства в сфері інформаційно-комунікаційних технологій дозволить нашій державі здійснити «інформаційний стрибок» у щасливе майбутнє та максимально убезпечити себе від загрози кіберзлочинності.

Таким чином, особливості вчинення окремих кіберзлочинів, пов’язаних, насамперед, із поширенням незаконного контенту, фішингом тощо, не вимагають організаційних зусиль. Також науковцями висловлено думку про те, що за самою своєю природою кіберпростір є несумісним з ієрархією, оскільки «він є мережею, елементами якої є й інші мережі, основною рисою яких є гнучкість, текучість, відкритість та здатність еволюціонувати» (Гриненко І., Прокоф’єва-Янчиленко Д., Прокоф’єв М. Структура кримінальних відносин у кіберпросторі. Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні: науково-технічний збірник. 2013. Вип. 1(25). С. 27–33). Це обумовлює функціонування груп кіберзлочинців, які не повною мірою відповідають критеріям організованої злочинної групи, визначеним у ст.  2 Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, яка визначається як структурно оформлена група в складі трьох або більше осіб, що існує протягом визначеного періоду часу і діє узгоджено з метою здійснення одного або декількох серйозних злочинів або злочинів, визнаних такими відповідно до цієї Конвенції, для того, щоб одержати, прямо або посередньо, фінансову або іншу матеріальну вигоду (Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/995_789#Text). На нашу думку, доцільно погодитись з висновком О. А. Самойленко про те, що транснаціональна мережева злочинна група та група з попередньою змовою є найбільш типовими видами злочинних спільнот, що діють у кіберпросторі (Самойленко О. А. Види злочинних спільнот, що вчиняють кримінальні правопорушення з використанням кіберпростору. Сучасні напрями, засоби та методи протидії злочинності: матеріали Міжнар. конф., присвяч. 105-річчю від дня народ. видат. вченого-криміналіста, док-ра юрид. наук, проф. Віктора Павловича Колмакова м. Одеса, 23 листоп. 2018 року/відп. за вип. В. В. Тіщенко, Ю. О. Гресь. Одеса: Гельветика, 2018. С. 154—157). Зокрема, це: неструктуровані групи або групи, сформовані виключно для спільного та проведення однієї або декількох операцій, децентралізовані групи осіб, об’єднані певною ідеєю, або групи, які, хоча і можуть відповідати критеріям щодо стійкості, структурованості та ієрархічності, але не мають на меті отримання матеріальної вигоди. Такі групи можуть формуватися як для вчинення ретельно спланованих злочинів проти власності, так і для здійснення масованих кібератак на установи, підприємства, об’єкти інфраструктури, поширення неправдивої інформації, кібертероризм тощо, що застосовуються під час інформаційних та гібридних війн (Чаплик М. М. Український вимір кіберзлочинності крізь призму окремих типів кіберзлочинців. Габітус. 2020. № 11. С. 83–87). З огляду на це до ознак, які характеризують особу такого кіберзлочинця, слід віднести: 1) інтелектуальний рівень, достатній для виконання складних технічних операцій; 2) наявність творчого мислення; 3) різний рівень психологічної гнучкості осіб, які вчиняють різні кіберзлочини (від осіб соціально дезадаптованого типу до осіб, які не відчувають проблем у взаємодії іншими людьми); 4) світоглядні особливості (дотримання настанов певної ідеології, захист політичних принципів або дотримання власної або субкультурної етики).

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що конститутивними (обов’язковими) ознаками кіберзлочинців фахового типу є: 1) вчинення злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, або інших злочинів, способом яких є вчинення діянь, які охоплюються ознаками вказаних вище злочинів або інших передбачених Кримінальним кодексом України зловмисних діянь, які вчиняються з використанням електронних приладів та пристроїв; 2) наявність спеціальних (професійних) знань та навичок, не характерних для пересічного користувача електронних приладів та пристроїв; 3) професійна діяльність, пов’язана з використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, запровадженням інформаційних технологій. До факультативних ознак можна віднести психічні особливості особистості кіберзлочинця, що виявляються в особливому ставленні до електронно-обчислювальних машин та інформаційних технологій, емоційну залежність.

Кіберзлочинців фахового типу можна поділити на групи за приналежністю до різних видів злочинності: 1) «білокомірцевої» 2) професійної; 3) організованої. Проте кіберзлочин може розглядатись в контексті «білокомірцевої» злочинності, а кіберзлочинець як особа, яка вчиняє «білокомірцевий» злочин, лише за умов вчинення кіберзлочину особою з високим соціальним статусом у сферах бізнесу або політики в межах їх професійних обов’язків. Тому кіберзлочини, вчинені кіберзлочинецем фахового типу за відсутності ознак «білокомірцевості», можуть набувати ознак професійних, а саме: 1) наявність спеціалізації, тобто вчинення кіберзлочинів певного виду; 2) наявність технічних знань та навичок, необхідних для вчинення кіберзлочину певного виду та складності (кваліфікація); 3)  вчинення злочинів для здобуття коштів на існування (злочинний промисел); 4)  наявність субкультури, зміст якої характеризується криміногенним чинником. Необхідно розмежувати вчинення кіберзлочину кіберзлочинцем у складі злочинної організації, в тому числі транснаціональної, та у складі організованої групи, яка не має ознак злочинної організації або була сформована для спільного та одночасного проведення однієї або декількох операцій. Найтиповішими видами злочинних спільнот, що діють у кіберпросторі, є транснаціональна мережева злочинна група та група з попередньою змовою. До особливостей особи кіберзлочинців, які ведуть злочинну діяльність у складі таких груп відносяться: 1)  інтелектуальний рівень, достатній для виконання складних технічних операцій; 2) наявність творчого мислення; 3) різний рівень психологічної гнучкості осіб, які вчиняють різні кіберзлочини (від осіб соціально дезадаптованого типу до осіб, які не відчувають проблем у взаємодії іншими людьми); 4) світоглядні особливості (дотримання настанов певної ідеології, захист політичних принципів або дотримання власної або субкультурної етики.

Висновки, пропозиції і рекомендації

1. Кримінологічна характеристика кіберзлочинів включає в себе такі відомості: а) загальні ознаки кіберзлочинів; б) різновиди злочинної поведінки та їх зв’язки зі злочинами інших видів; в) причини та умови кіберзлочинів; г) відомості про особу, яка вчиняє злочин.

2. Причиною кіберзлочинів є комплекс сваволі та ілюзій, який охоплює чотири етапи:

а) формування комплексу під впливом низки обставин (доступність використання технічних можливостей електронних приладів та пристроїв, наявність знань та навичок їх використання, враження анонімності та безкарності використання кіберпростору);

б) вибору злочинного способу задоволення своїх потреб з урахуванням відповідного мотиву — корисливого (зумовлений бажанням одержання матеріальної вигоди); суспільно-політичного (бажання вплинути на перебіг подій у суспільному житті або державному житті); хуліганського (обумовлений неповагою до суспільства та суспільних інституцій в цілому); особистого (зумовлений бажанням заподіяти шкоду конкретній особі); світоглядно-ідеологічного (зумовлений бажанням поширення певних поглядів або настанов); дослідницького (обумовлений цікавістю протиправного або злочинного спрямування);

в) формування злочинної цілі, відповідно до якої особа визначає, які саме дії, що у підсумку становитимуть кіберзлочин, нею буде вчинено;

г) безпосереднього вчинення кіберзлочину за наявності певних умов, що сприяють прояву комплексу сваволі та ілюзій.

3. Характеризуючи особу кіберзлочинця, доцільно виходити з тих показників кримінологічної характеристики особи злочинця, зміст якої охоплює найважливіші ознаки особи, яка вчинила злочин, водночас враховуючи і свободу волі особи, і сталі ознаки особи, які не перебувають в залежності від обраного нею варіанту поведінки, які включають: а) соціальні ролі особи; б) морально-психологічні та світоглядні ознаки особи; в)  особливості спонукальної сфери особи; г)  психофізіологічні та демографічні ознаки; д) юридично значимі ознаки особи.

4. Переважаючу частку осіб, які вчиняють злочини, які мають ознаки кібернетичних, становлять особи, для яких спосіб вчинення злочину – з використанням електронних приладів та пристроїв та кіберпростору, не є визначальним, а був обраний через його доступність. Оскільки одним із критеріїв віднесення злочинів до кібернетичних є спосіб їх вчинення, це зумовлює питання обґрунтованості розгляду кібернетичної ознаки як підстави для висновку про специфічність кіберзлочинця стосовно злочинця, який вчиняє той самий злочин, але у інший спосіб, не пов’язаний із кіберпростором, електронними приладами або пристроями. Це робить можливим поділ кіберзлочинців за критерієм соціальної ролі та статусу на дві типи: а)  загальнокримінально-ситуаційні кіберзлочинці; б) фахові кіберзлочинці.

5. До кіберзлочинця загальнокримінально-ситуаційного типу відносяться особи, які вчинили злочини, які за своїм об’єктом посягання не пов’язані з електронними приладами та пристроями, а обрання способу вчинення злочину, що зумовило набуття ним ознак кібернетичного, було або обрано ситуаційно, або внаслідок доступності електронного приладу та пристрою, або інших чинників, які, на думку особи, полегшували вчинення злочину, а тому немає підстав стверджувати про відмінності між індивідуально-психологічними рисами кіберзлочинця загальнокримінально-ситуативного типу та особами, які вчиняють однорідний злочин, але без використання електронних приладів та пристроїв або кіберпростору. Враховуючи правову та соціальну природу кіберзлочинів, можна дійти висновку про те, що при їх вчиненні можуть бути присутні різні види мотивів: антисоціальні (корисливий, особистий – бажання завдати шкоди конкретній особі або невизначеному колу осіб, вчинення злочину з мотиву національної або релігійної ворожнечі), асоціальні (прагнення отримати задоволення у заборонений законом спосіб), псевдосоціальні (незгода з суспільною оцінкою політичних поглядів особи як протиправних) та протосоціальні (альтруїстичні, патріотичні тощо). Можливим також є поєднання декількох мотивів при вчиненні окремих злочинів.

6. Конститутивними (обов’язковими) ознаками кіберзлочинців фахового типу є: а) вчинення злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, або інших злочинів, способом яких є вчинення діянь, які охоплюються ознаками вказаних вище злочинів або інших передбачених Кримінальним кодексом України зловмисних діянь, які вчиняються з використанням електронних приладів та пристроїв; б) наявність спеціальних (професійних) знань та навичок, не характерних для пересічного користувача електронних приладів та пристроїв; в) професійна діяльність, пов’язана з використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, запровадженням інформаційних технологій. До факультативних ознак можна віднести психічні особливості особистості кіберзлочинця, що виявляються в особливому ставленні до електронно-обчислювальних машин та інформаційних технологій, емоційну залежність.

7. Електронних кіберзлочинців фахового типу можна поділити на групи за приналежністю до різних видів злочинності а) «білокомірцевої»; б) професійної; в) організованої. Проте кіберзлочин може розглядатись в контексті «білокомірцевої» злочинності, а кіберзлочинець як особа, яка вчиняє «білокомірцевий» злочин, лише за умов вчинення кіберзлочину особою з високим соціальним статусом у сферах бізнесу або політики в межах їх професійних обов’язків. Тому кіберзлочини, вчинені кіберзлочинецем фахового типу за відсутності ознак «білокомірцевості», можуть набувати ознак професійних, до яких відносяться: наявність спеціалізації, тобто вчинення кіберзлочинів певного виду; наявність технічних знань та навичок, необхідних для вчинення кіберзлочину певного виду та складності (кваліфікація); вчинення злочинів для здобуття коштів на існування (злочинний промисел); наявність субкультури, зміст якої характеризується криміногенним чинником. Необхідно розмежувати вчинення кіберзлочину кіберзлочинцем у складі злочинної організації, в тому числі транснаціональної, та у складі організованої групи, яка не має ознак злочинної організації або була сформована для спільного та одночасного проведення однієї або декількох операцій. Найтиповішими видами злочинних спільнот, що діють у кіберпросторі, є транснаціональна мережева злочинна група та група з попередньою змовою. До особливостей особи кіберзлочинців, які ведуть злочинну діяльність у складі таких груп відносяться:  інтелектуальний рівень, достатній для виконання складних технічних операцій;  наявність творчого мислення; різний рівень психологічної гнучкості осіб, які вчиняють різні кіберзлочини (від осіб соціально дезадаптованого типу до осіб, які не відчувають проблем у взаємодії іншими людьми); світоглядні особливості (дотримання настанов певної ідеології, захист політичних принципів або дотримання власної або субкультурної етики.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Криптовалюта — декларувати чи ні в Україні?

Опубліковано

on

От

Олена МАТВІЙЧУК,
керуючий партнер компанії
WeDoItBM, засновниця
Інституту економічної
аналітики WeDoItBM

Чим швидше законодавець прийме ліберальне законодавство про декларування криптовалюти (і нормальні ставки податків) – тим швидше населення почне її легалізувати.

Читайте також: Кандидатів на державні посади перевірятимуть після воєнного стану

За даними провідної аналітичної блокчейн компанії The Chainalysis, за 2021 рік Україна посідає четверте місце в Глобальному індексі прийняття криптовалют. Це близько 8 мільярдів доларів криптовалюти, що надходить до країни й щорічно виходить з неї. Щоденний обсяг криптовалютних транзакцій становить близько 150 мільйонів доларів США, що перевищує обсяг міжбанківських бірж у національній валюті, гривні, повідомляє New York Times. За даними цієї ж аналітичної компанії, українці заробили приблизно 400 мільйонів доларів США від продажу біткоїнів за минулий рік. Але от щодо законодавчої бази на тему криптовалюти, то в Україні все провалено. Закон про віртуальні активи, які Верховна Рада прийняла ще у 2021 році, не був підписаний Президентом. Тому на практиці можливо працювати лише з роз’ясненнями податкової служби України у вигляді індивідуальних податкових консультацій (далі — ІПК).

І тут позиція Державної податкової служби (ДПС) двояка. Оскільки відображення в податковій декларації наявності в платника податків криптовалюти чинним законодавством не передбачено. Водночас при отриманні доходів від операцій із криптовалютою зазначені доходи відображаються в розділі ІІ декларації. В ІПК від 30.11.2020 р. № 4907/ІПК/99-00-04-04- 02-09 ДПС пояснила, що відображення в податковій декларації наявності в платника податків криптовалюти в криптогаманці чинним законодавством не передбачено. В іншій ІПК від 02.12.2020 р. № 4928/ІПК/99-00-04-05- 03-06 Державна податкова служба розглянула звернення щодо оподаткування доходу від продажу криптовалюти й роз’яснила, що дохід, отриманий фізичною особою — резидентом від продажу криптовалюти іншій фізичній особі — резиденту, включається до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу як інший дохід з відповідним оподаткуванням. А отже, для фізосіб — при продажу криптовалюти фізособа має сплатити податок на доходи фізичних осіб за ставкою 18% і військовим збором 1,5 відсотка.

Цікаво те, що при оподаткуванні криптовалюти витрати на її придбання не враховуються і податок сплачується не з позитивної різниці між стартовою ціною та продажем, а з усієї суми продажу. Несправедливо? Риторичне запитання.

Читайте також: Криптобіржі мають розкрити структуру власності щоб працювати в Україні

Як бути — до кінця незрозуміло. І першими на собі всі складнощі відчули чиновники, для яких передбачено обов’язкове декларування. І вже у 2021 р. публічно задекларували криптоактивів на загальну суму приблизно 75 млрд гривень. Звісно, з першим декларуванням криптовалюти не обійшлося і без казусів. Якщо коротко, то загалом Національне агентство з питань запобігання корупції в результаті перевірки декларацій чиновників знайшло недостовірну інформацію про задекларовану криптовалюту на понад 16 млн гривень. Загальна сума виявлених недостовірних даних — 343 млн гривень. Що, звісно, тільки початок.

За результатами перевірок НАЗК заявило, що в наступному році декларанти повинні будуть зазначати не лише вид криптоактиву, вартість та дату набуття, а й додатково вносити відомості про криптобіржу та публічну адресу. Майнери і трейдери також залишаються в зоні ризику, їх непокоїть невизначеність оподаткування операцій із криптовалютою при отриманні доходу. Тут слід пам’ятати, що майнінг як вид діяльності вимагає початкових інвестицій та регулярного придбання нових комп’ютерних комплектуючих, і нині він не захищений законом. Великий бізнес, так чи інакше, пов’язаний із криптовалютами, зацікавлений не лише в загальній правовій визначеності, а й у наявності сприятливої позиції держави щодо правового регулювання криптоекономіки.

Як бачимо, наш законодавець не зміг дійти консенсусу в цьому питанні у 2021 році.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

А як же оподатковують криптовалюту у світі? За минулий рік багато країн світу значно просунулися в регулюванні та змінили оподаткування операцій із криптовалютою. Можна вважати однією з причин того, що сталося, пандемію СOVID-19. Через неї на ринок зайшли інституційні інвестори, які вимагали правової визначеності. Думаю, про таку визначеність час подумати й нам.

До всього додам, що є низка держав, в яких немає окремого оподаткування операцій із криптовалютою на початок 2022 року. Це — Сінгапур, Португалія, Мальта, Малайзія та Білорусь. Ну й Україна до прийняття відповідного законодавства – також у цьому списку. При тому, що закордонний досвід та звіт Організації економічного співробітництва й розвитку свідчить, що багато країн світу пішли ще далі, розробивши чіткі детальні податкові правила для операцій із криптоактивами як для фізичних осіб, так і для компаній. Наприклад, у Фінляндії платник податків має право зменшити свої оподатковувані доходи за рахунок витрат на обладнання та електрику в процесі майнінгу криптовалюти, за умови належного документального підтвердження. При чому фіни на законодавчому рівні розмежовують майнінг та форжинг як способи добування криптовалюти та встановлюють для них різні податкові правила.

Які висновки?

Прийняття Закону про віртуальні активи та подальші зміни в Податковому кодексі України є важливими для формування правового поля на українському ринку криптовалюти — для визначення основних дефініцій, правового статусу, права власності, прав та обов’язків учасників ринку віртуальних активів тощо. Також він адаптує українське законодавство до рекомендації FATF (Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей). Якщо говорити мовою цифр, то при мінімальних підрахунках наша держава втрачає понад 100 мільйонів доларів США на рік через відсутність законодавчого врегулювання. А українські компанії — прибуток через неможливість співпраці зі світовими лідерами, які все частіше використовують криптовалюту в розрахунках. Адже якщо в юрисдикції країни відсутня регуляторна політика щодо криптовалют, контрагенти мають право відмовитися від платежу.

Отже, очевидним є факт, що від відсутності законодавчого врегулювання ринку криптовалют не виграє ніхто. Чим швидше законодавець прийме ліберальне законодавство про декларування криптовалюти (і нормальні ставки податків), тим швидше населення почне її легалізувати, особливо з урахуванням посилення після закінчення загального добровільного декларування 1 вересня 2022 року

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Зброя для цивільних. Чому навчання – це крок на випередження  

Опубліковано

on

От

Г.М. Мамка, народний депутат України, заступник Голови Комітету ВРУ з питань правоохоронної діяльності, д.ю.н.

Зараз вперше за кілька останніх парламентських скликань Верховна Рада України демонструє єдність та приймає рішення на основі широкого консенсусу. Депутати зосередились на законах, необхідних для функціонування оборонного комплексу, підтримки населення та відновлення країни.

Одним з найрішучіших кроків Верховної Ради у перші дні війни стало ухвалення закону «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України».

За цим законом:

 – На час воєнного стану цивільні можуть брати участь у відсічі та стримуванні збройної агресії ворога, отримавши вогнепальну зброю і боєприпаси до неї відповідно до порядку та вимог, установлених МВС України;

– Застосування громадянами зброї, отриманої за цим законом, прирівняне до застосування її військовослужбовцями під час виконання ними завдань щодо відсічі ворога;

– Громадяни мають здати отриману вогнепальну зброю і невикористані боєприпаси до неї до органів Нацполіції не пізніше 10 днів після припинення дії воєнного стану.

За порушення цих вимог передбачена кримінальна відповідальність за ст. 263 КК «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами».

– Під час воєнного стану громадяни мають право давати відсіч ворогу із застосуванням власної нагородної, спортивної (пістолети, револьвери, гвинтівки, гладкоствольні рушниці), мисливської нарізної, гладкоствольної та комбінованої зброї;

– Звільнення від відповідальності за застосування вогнепальної зброї проти ворога відбувається, якщо така зброя застосовувалась в межах ст. 1 та 4 цього Закону.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Зі зрозумілих причин на другий план відійшов законопроект №5708, ухвалений парламентом за основу за день до початку війни. Зараз він втратив свою актуальність, проте це не означає, що після відміни воєнного стану закон про легалізацію зброї для цивільних не розглядатиметься.

Законодавче врегулювання права громадян на самозахист за допомогою вогнепальної зброї буде неминучим, проте які корективи будуть внесені до другого читання – це відкрите питання. Все більше фахівців визнають, що ухвалений наспіх за основу закон не гарантував права на зброю для всіх громадян. Як і не визначав зрозумілого порядка отримання дозволів.

Втім закон щодо зброї для цивільного населення після воєнного стану буде дуже актуальним. Тому потрібно вже зараз звернути увагу на ряд важливих деталей:

Дозвільна система

Наказом МВС на початку війни було спрощено видачу дозволів на придбання, зберігання, носіння мисливської зброї та набоїв до неї на час дії воєнного стану.

За спрощеною процедурою для отримання дозволу потрібно подати на ім’я керівника органу поліції за місцем проживання (перебування) заяву про видачу такого дозволу за наявності документу, що посвідчує особу та додати ряд деяких інших документів.

Втім, система видачі дозволів, а точніше – відсутність порядку і контролю в ній, потребує чи не найбільшої уваги. За тиждень до офіційного початку війни МВС встигло презентувати Єдиний реєстр зброї єдиної інформаційної системи міністерства (який поки не запрацював). Втім саме запуск відкритого реєстру дозволів на зброю, який би показував більш-менш точну картину кількості легальної зброї на руках у громадян, потребує максимальної уваги і цей момент – один з найскладніших.

Найбільше суперечок відбувається довкола короткоствольної вогнепальної зброї. Логічно було б спочатку зібрати і законодавчо врегулювати всі нюанси щодо видачі дозволів на придбання вогнепальної зброї, навчання та використання зброї, перед цим законодавчо врегулювавши реєстр.

Навчання стрільбі 

Використання вогнепальної зброї – це справа, яка потребує особливих знань, навичок та здоров’я. Не можна просто взяти в руки зброю і навмання відкривати вогонь. Спершу потрібно зрозуміти, що до чого, тому підготовку не можна спрощувати до формальності. Якісна стрільба – це складна психоемоційна робота, адже в цьому процесі задіяні зір, мозок, дихання. Саме тому проходження відповідних курсів перед видачею дозволів на зброю, вивчення матеріальної частини зброї і правил поводження з нею мають бути на особливому контролі.

За результатами навчання та здачі іспиту має видаватись  довідка. Підготовка до іспиту має відбуватись за методичним посібником щодо поводження зі зброєю.

Зараз під час воєнного стану цивільні мають законне право отримати вогнепальну зброю і боєприпаси. Проте варто не забувати, що ця можливість актуальна лише на час війни.

Поки зарано говорити про те, як зміниться до другого читання ухвалений за основу проект про право на цивільну вогнепальну зброю. Але для того, щоб  цей закон був дійсно дієвим, потрібно спочатку внормувати те, що є в інструкціях МВС, провести необхідні громадські обговорення і на основі цього врегульовувати найбільш дискусійне питання щодо легалізації короткостволів.

Та чи вистачить у парламенту волі врахувати все до найменших дрібниць – побачимо.

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.