Судова практика
Фіктивний правочин є оспорюваним, а не нікчемним, і визнається недійсним на підставі судового рішення
13 січня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 712/7975/17 скасував рішення апеляційного суду, яким було задоволено скаргу позичальника.
ТОВ звернулося з позовом до позичальника про стягнення заборгованості за договором позики у зв’язку з невиконанням відповідачем обов`язку щодо повернення суми заборгованості.
Районний суд в задоволенні позову відмовив у зв’язку з пропуском строку позовної давності.
Апеляційний суд скасував рішення районного суду та позов задовольнив, мотивуючи рішення тим, що договір про переведення боргу між позивачем та іншим ТОВ визнано фіктивним на підставі вироку, який набрав законної сили 5 травня 2015 р. До набрання законної сили вироком суду позивач не знав і не міг знати, що його права порушені, і право на позовну вимогу про стягнення заборгованості з відповідача у нього виникло саме 5 травня 2015 р. Тобто позивач звернувся до суду в межах строку позовної давності.
У касаційній скарзі відповідач зазначав, що договір про переведення боргу від 30 березня 2012 р. не може бути кваліфіковано як фіктивний, оскільки за його умовами було передано право майнової вимоги за договором позики від 26 грудня 2011 р. Правовідносини за договором позики є припиненими, а тому у позивача відсутнє право вимагати повернення суми боргу.
Верховний Суд вказав, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом, і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (ч. 2 ст. 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Тлумачення ст. 234 ЦК України свідчить, що фіктивний правочин належить до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення, про що має бути вказано в резолютивній частині рішення.
Згідно з ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Відповідач не повернув позику в розмірі 21 390 510 грн, яку повинен був повернути до 26 грудня 2012 р.
Договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2011 р., укладений між позивачем та іншим ТОВ, і договір про переведення боргу від 30 березня 2012 р. недійсними як оспорювані правочини не визнавалися.
Обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився на підставі договору про переведення боргу від 30 березня 2012 р.
Початок перебігу позовної давності щодо повернення позики в розмірі 1 950 350,39 грн розпочався у грудні 2012 р. та сплинув у грудні 2015 р.
Позивач звернувся з позовом у червні 2017 р., а відповідач заявив про застосування позовної давності.
Отже, за висновком ВС, апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, який, своєю чергою, повинен був відмовити у задоволенні позову не у зв’язку зі спливом позовної давності щодо всієї суми позики, а в зв’язку із тим, що обов’язок відповідача щодо повернення суми позики в розмірі 19 440 159,61 грн припинився, а щодо вимоги про стягнення позики в розмірі 1 950 350,39 грн сплинула позовна давність.
Підготував Леонід Лазебний
