Організована злочинність в Україні. Частина 8 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 8

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 8. Тіньова економіка

У продовження циклу статей на тему організованої злочинності в Україні в частині п’ятій автори розпочали аналіз проблеми фонових явищ організованої злочинності. У частинах 6, 7 циклу було викладено про такі фактори відтворення фонових явищ організованої злочинності, як: 1) політичні процеси, пов’язані з недоліками побудови політичної підсистеми українського суспільства та 2) організаційно-управлінські недоліки функціонування інститутів державного управління. Сьогодні увазі читачів ЮВУ представлений наступний із факторів, що породжує та відтворює фонові явища організованої злочинності, а саме — 3) тіньова економіка.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Сприяють самовідтворенню ОЗ

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Тіньова економіка — це ще одне складне соціально-економічне негативне явище, яке стало закономірним породженням, у тому числі й злочинної приватизації.

Четверту частину від офіційного ВВП України, або 846 млрд грн., становлять тіньові операції. Такі невтішні результати дослідження стану тіньової економіки в Україні, що провела компанія Ernst & Young за підтримки Mastercard у рамках укладеного Меморандуму про співробітництво з Міністерством розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, Національним банком України та Державною службою статистики України.

Читайте також: Тіньова економіка: побороти не можна змиритися

7 липня 2021 р. міністр економіки України О. Любченко на прес-конференції Всеукраїнського форуму «Україна 30. Міжнародна політика» заявив, що найчастіше заробітну плату «у конвертах» платять у галузях сільського господарства та будівництва, що для нас неочікувано, в контексті інших досліджень, які свідчать про розмах подібних тіньових процесів і в інших галузях. І дійсно, з 1 січня 2016 р. в Україні змінилася ставка ЄСВ і уряд прогнозував, що економіка після цього «вийде з тіні», і, нарешті, всі роботодавці будуть платити «білу зарплату». Але, навпаки, тенденція як була, так і залишилася… У 2020 р. у цій галузі втрачено близько 400 тисяч робочих місць. За даними Мінекономіки, рівень тіньової економіки у 2020 р. становив 30% від обсягу офіційного ВВП, що на 3 в.п. більше за показник 2019 р. (URL: https://www.unn.com.ua/uk/news/1935477-zarplatu-u-konvertakh-naychastishe-platyat-budivelnikam-i-agrariyam-minekonomiki).

Таким чином, невтішні процеси в економіці тривають і продовжуються фонові процеси, які працюють «на руку» організованій економічній злочинності.

Тіньова економіка створює загрозу національній безпеці нашої держави не тільки через її руйнівні наслідки для соціально-економічного розвитку суспільства. Вона є одним із негативних фонових явищ, оскільки сприяє формуванню антисоціальних, системних та масових форм девіантної поведінки членів суспільства, що, своєю чергою, сприяють формуванню особистостей організованих злочинних угрупувань, а також існуванню і самовідтворенню організованої злочинності в Україні.

Системні недоліки та негативні наслідки, породжені тінізацією

Саме системні недоліки в управлінні економічними процесами в Україні є основними причинами, які гальмують процес виходу економіки України з тіні, а це:

  • системні вади податкової політики (чинна податкова система фактично зосереджена на максимальному залученні надходжень до бюджету, без урахування можливих негативних наслідків надмірного фіскального тиску на суб’єктів господарювання та громадян);
  • відсутність повноцінного ринкового середовища (уповільнення інституційних, структурних та економічних змін, недосконалість ринкових механізмів призводять до неузгодженості державної економічної політики з інтересами суб’єктів господарювання, які змушені самостійно розробляти неформальні механізми взаємної співпраці);
  • високий рівень корупції та некомпетентність державних службовців (корупція є одним з головних чинників, який впливає на розвиток України та залишається одним з найбільших перепон на шляху її інтеграції до світового співтовариства);
  • нестабільність інвестиційного та підприємницького клімату;
  • недостатній за хист інвесторів;
  • нестабільне політичне середовище та ін. (Варналій З. С. Детінізація економіки як чинник забезпечення національної безпеки України. Науковий вісник. 2009. Вип.1. С. 3–20).

Не кажучи уже про кримінологів, а й самі економісти справедливо відмічають, що, в умовах політичного та економічного сьогодення України, однією з ключових проблем є обмеження глибокої тінізації економічної діяльності, оскільки вона є результатом криміналізації суспільних відносин, що загрожує національній безпеці та демократичному розвитку держави.

Значні масштаби тіньової економічної діяльності позначаються на обсягах і структурі ВВП, гальмують соціально-економічні реформи, спотворюють офіційні дані про стан економіки. Отже, одним з найнебезпечніших наслідків розвитку тіньової економіки є криміналізація суспільства. Небезпечним також є поширення тіньових відносин практично на всі неекономічні сфери.

Це призводить до морально-етичних втрат, правової незахищеності громадян та суб’єктів господарювання, утвердження негативного міжнародного іміджу держави (Ведернікова С. В. Детенізація економіки як фактор економічної стабільності держави. Економiка та держава. 2015. № 11. c. 33).

Тіньова економіка вирішальною мірою залежить від загального стану економіки, рівня життя населення та державних обмежень. Негативні наслідки, породжені тінізацією, очевидні. Відхід у «тінь» із легального обігу значних грошових засобів знижує ефективність кредитно-фінансової системи, заморожує ситуацію з невиплатами, погіршує інвестиційний клімат, руйнує соціальну інфраструктуру суспільства, створює умови для вивезення капіталу за кордон, сприяє розвитку організованої злочинності (П’ясецька-Устич С. В. Корупція і тіньова економіка в системі соціально-економічних відносин суспільства. Глобальні та національні проблеми економіки. 2016. Випуск 10, с. 35).

Тіньові процеси пов’язані також з найняттям на підприємства робітників без офіційного оформлення трудових відносин, що дозволяє роботодавцям не сплачувати відповідні внески до соціального фону та отримувати додаткові тіньові доходи. Затяжні процеси невирішення державою питання створення нових робочих місць, спонукає безробітних громадян погоджуватися на працю з відсутністю соціальних гарантій і прав повноцінних членів суспільства. Саме така деформація свідомості громадян і є повноцінним тлом для криміналітету.

За даними Держпраці за 2019 р., в Україні без офіційного оформлення трудових відносин з роботодавцем працюють кілька мільйонів громадян (URL: https://mind.ua/news/20204744-kilka-miljoniv-gromadyan-v-ukrayini-pracyuyut-bez-oficijnogo-oformlennya-derzhpraci). Мінекономіки повідомляє, що з початку липня 2021 р. почалися перевірки з цього питання у компаніях, які мають ознаки найбільших ризиків використовувати незадекларовану працю. І тільки в них за перші два дні перевірок виявлено 240 неформальних працівників у рамках розпочатих інспекцій (URL: https://mind.ua/news/20228234-perevirki-biznesu-viyavili-240-nelegalnih-pracivnikiv-minekonomiki).

Тіньова економіка надзвичайно спокуслива , а тому — дуже живуча, адже прибутковість злочинного бізнесу значно перевищує прибутковість легальних видів економічної діяльності.

Тому, затяжні соціальноекономічні негаразди в державі, організована злочинність, що нині «очолила» у різний спосіб органи державної влади, економіку та фінанси, потребують негайних і кардинальних змін.

Монополізація економіки — криміналізація ринкових відносин

Монополізація економіки — це черговий етап у розвитку не цивілізованих ринкових відносин у державі та є фоновим явищем для подальшого розквіту організованої злочинності, що уже опанувала основними економіко-фінансовими ресурсами держави. Конкурентні суспільні відносини є основою розвитку справжньої ринкової економіки. У західних державах з розвиненою ринковою економікою конкурентні суспільні відносини має суворо охоронятися державою. В іншому випадку, відсутність конкурентних відносин підриває самі основи ринкової економіки. Отже, боротьба з обмеженням конкуренції є, фактично, протидією монополізму на ринку. Становлення цивілізованих ринкових відносин — це не тільки прогресивний розвиток економіки держави, що забезпечує існування належних соціально-економічних умов для населення держави.

Конкуренція виступає стимулятором інноваційного розвитку як в середині країни, так і на міжнародному рівні. Підвищення рейтингу глобальної конкурентоспроможності нашої держави сприяє міжнародній торгівлі через експорт вітчизняної продукції, що, своєю чергою, веде до розвитку виробництва у нашій країні та зміцнення соціальної сфери тощо.

Монополізація економіки — це олігархізація та криміналізація ринкових відносин, які працюють не на широкі суспільні верстви населення нашої держави, а на окремі організовані угрупування, які «приватизували» абсолютну більшість національних багатств українського народу. Цьому сприяло й те, що Україна від розпаду СРСР вже з самого початку успадкувала майже всі галузі виробництва, які вирізнялися надзвичайно високим рівнем монополізму. До речі, з 380 великих підприємств колишнього Союзу 51,8 виробляли продукцію, що не мала аналогів у світі.

Постало питання демонополізації

Тому вже з самого початку переходу незалежної України до побудови ринкових відносин постало питання демонополізації економіки. З цією метою влада провела ряд формальних заходів. Зокрема, Конституція України гарантує захист конкуренції у підприємницькій діяльності (ст. 42). Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.

Створення ринкового середовища та ефективне функціонування товарних ринків передбачено Господарським кодексом України. У ст. 10 закріплено, що до основних напрямків економічної політики держави відноситься здійснення державою прогресивних змін у структурі економіки, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; антимонопольно-конкурентна політика держави спрямовується на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки тощо.

Закон не використаний під час проведення антимонопольної політики

Закон України «Про захист економічної конкуренції» навіть конкретизує граничний розмір ринкової частки, яка, за наявності певних умов, забезпечує суб’єкту/суб’єктам монопольне становище на ринку (ст. 12). За цим законом суб’єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин. Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 %, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб’єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 % або менше, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам. Вважається, що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених частиною першою цієї статті. Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови: сукупна частка не більше ніж трьох суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 %; сукупна частка не більше ніж п’яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 %, і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої цієї статті.

Питання проведення державою антимонопольної політики закріплено і в Законах України: «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про природні монополії», «Про Антимонопольний комітет України», «Про банки і банківську діяльність» та ін.

Але внаслідок неналежного функціонування органів виконавчої влади, з уже названих нами причин, зазначені та інші законодавчі акти не були використані як надійне підґрунтя для проведення антимонопольної політики та вибудовування здорової й прозорої економіки держави. Ми постійно спостерігаємо зростання цін на товари й послуги великих монополістів у галузі паливно-енергетичного комплексу, транспорту та зв’язку, житлово-комунального господарства тощо.

Тотальна монополізація

Ступінь монополізації ринків в Україні є майже тотальним: монополізованими є не тільки окремі ринки, а цілі галузі й сфери економіки. Основну масу монопольних утворень в Україні складають інституційні монополії, які реалізуються через домінування певних соціально-економічних інтересів, через контроль за «правилами гри»; ресурсні монополії (більшість вітчизняних монополістів зосереджена у сировинних та енергозатратних галузях економіки), монопольну ренту які отримують завдяки експлуатації трудових ресурсів, матеріальних ресурсів, які були приватизовані за мізерні суми на початку дев’яностих років; природні монополії (Филюк Г. Високий рівень монополізації української економіки — бар’єр на шляху підвищення її конкурентоспроможності.

Монополізація виробництва є простим способом отримання надприбутків без належної модернізації, удосконалення та розширення виробництва, підвищення витрат на заробітну плату найманим працівникам. Тому одночасно зберігається низька оплата праці зайнятих людей на таких виробництвах, що змушує громадян України виїздити на заробітки до інших країн. Недарма заробітна плата в Україні є нижчою, ніж у європейських країнах у декілька разів, а у структурі операційних витрат сягає лише 6–9 %, тоді як у вказаних країнах вона становить понад 40 %.

З іншого боку, відсутність конкуренції — це низька якість та конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг. За таких умов споживачі вимушені отримувати товари та життєво необхідні послуги за завищеними цінами й низької якості, яка не відповідає вимогам цивілізованого світового ринку.

Тарифи формуються в угоду зацікавлених структур

Наприклад, ринок електроенергії в Україні є одним зі складних монопольних схем і найбільш життєво важливим, оскільки стосується кожного споживача.

Розподіл і постачання електроенергії відбувається через мережі обленерго, які є природними монополіями. Але за багато років не налагоджено ефективне державне регулювання, яке б дозволило будь-якому трейдеру отримати доступ до ринку і він став би конкурентним, оскільки саме споживач обирав би собі постачальника, а ціна має формуватися за домовленістю сторін і т. д. Проте процеси йдуть в іншу сторону — подальшої монополізації. Зокрема, обленерго, що належать групі ДТЕК Р. Ахметова постачають українцям понад 48% електроенергії (URL: http://styknews.info/novyny/ekonomika/2019/08/18/monopolist-rinat-akhmetov-chym-volodiie-najbahatshyj-ukrainskyj-oliharkh).

Отже, регулювання постачання електроенергії часто неефективне — тарифи зростають без будь-якого пояснення її собівартості, прибутковості та розумних затрат, а якість послуг — ні. Зростає заборгованість за спожиту електроенергію. Тому вкрай важливим завданням регулятора має бути посилений контроль за собівартістю енергетичної продукції та ефективністю використання коштів обленерго. Ми не заперечуємо, що природні монополії енергопостачання повинні бути прибутковими для нормального функціонувати та розвитку, але тарифоутворення має бути прозорим та обґрунтованим без будь-якого зловживання монополізмом. Але нинішня практика встановлення тарифів на послуги не має чітко обґрунтованих методик калькулювання витрат. Тому тарифи формуються шляхом кон’юнктурних діянь в угоду зацікавлених структур.

Хто винний — питання відкрите

За чинним законодавством, цими питаннями повинна займатися Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Але, результати аудиту її діяльності, проведеного Рахунковою палатою свідчать про незадовільну роботу цієї комісії. Зокрема, відмічається неналежне організаційне забезпечення державного регулювання діяльності з виробництва, передачі, розподілу і постачання електричної енергії; при розгляді та схваленні тарифів комісією не враховувались пропозиції щодо фінансових показників діяльності та інтереси усіх виробників електроенергії повністю; комісією свідомо з року в рік підтримувалась практика заниження обґрунтованого державними генераціями (АЕС, ГЕС і ГАЕС) необхідного рівня тарифів; такий штучно створений для цих виробників дефіцит фінансів призвів до браку власних коштів для закупівлі необхідної кількості ядерного палива, «заморожування» заробітної плати, відтоку кваліфікованих кадрів, гальмування процесів модернізації та розвитку виробничих потужностей. Як наслідок — невиконання надалі завдань, визначених схваленими Урядом програмами. Через цінову і тарифну політику комісії у сфері електроенергетики приватні виробники працювали в більш сприятливих умовах, ніж виробники державного сектору. У результаті цього державними виробниками недоотримано мільярди гривень (Рішення Рахункової палати від 19 березня 2019 р. № 6-2. URL: https://rp.gov.ua/Areas/Areas_2018-2020/?id=795).

А ось і нове повідомлення від 05 липня ц.р., де зазначається, що Міністерство енергетики втретє за останній місяць призвало цю комісію зупинити махінації трейдерів-спекулянтів на ринку електричної енергії. Це пов’язано з тим, що 2 липня ц.р. у зв’язку з ціновими махінаціями трейдерів відбулося різке падіння цін «на ринку на добу вперед» до історичного мінімуму. За інформацією народного депутата О. Кучеренка, причиною стали зловживання наближених до комісії трейдерів і посередників.

Комісія офіційно визнала наявність махінацій трейдерів на початку червня ц. р., однак попри прохання Міністерства енергетики й НАЕК «Енергоатом», відмовилася обмежувати їх зловживання (URL: https://kurs.com.ua/novost/450828- minanergo-snova-prizvalo-nkraku-prekratit-zloupotreblenija-treiderov?source=ukrnet).

Враховуючи бездіяльність Національної комісії, Міністерство енергетики запропонувало відповідну поправку до закону, що обмежує спекуляції посередників на ринку електроенергії. Але Комітет Верховної Ради України з питань енергетики та житлово-комунальних послуг, який очолює добре відомий нардеп А. Герус, демонстративно і з особливим цинізмом заблокував її розгляд. Про що й повідомила нардеп від партії «Слуга народу» Л. Буймистер. За її словами, коли питання торкнулося болючої для А. Геруса теми посередників-спекулянтів, він відкрито виступив проти ініціатив міністра енергетики. Натомість, ця поправка передбачала тимчасову — до листопада 2021 р., — можливість обмежити пропозицію на «ринку на добу вперед» від недобросовісних компаній-посередників. Це дозволило знизити обсяг спекулятивних, нічим не підкріплених заявок, які зараз перевищують 50% від усіх торгових операцій. Ця поправка, як і анонсував міністр Г. Галущенко, дозволила б стабілізувати цінову ситуацію, зупинити різкі стрибки цін і дати генерувальним компаніям можливість підготуватися до опалювального сезону. Пан А. Герус не допустив цю поправку, пославшись на надумані й сміховинні причини. Як підсумувала Л. Буймистер, свої особисті інтереси й інтереси спекулянтів-посередників на ринку електроенергії А. Герус поставив вище інтересів країни й всієї енергетичної галузі (URL: https://censor.net/ru/news/3276323/gerus_zablokiroval_initsiativu_minenergo_prekratit_manipulyatsii_na_rynke_ elektroenergii_nardep_slugi).

Але, як видно із публікацій ЗМІ, монополізм Р. Ахметова на вище вказаному не закінчується. Видобуток вугілля, з якого на ТЕС виробляється струм, що передається в обленерго, також є монопольним, оскільки майже 80% всього вугілля в Україні видобувається саме на шахтах, які належать також йому. І це при тому, що, як видно із зазначених законодавчих актів, 35% частки на ринку товару достатньо для того, аби визнати монопольне становище такого суб’єкта господарювання. А може він довів, що зазнає значної конкуренції?

Двадцятого травня минулого року народний депутат України VIII скликання В. Войціцька розмістила на сторінках «Економічної правди» статтю, у якій звинуватила Р. Ахметова у зловживанні монопольним становищем, приховуванні надприбутків «ДТЕК Енерго» та виведенні коштів компанії через «прокладки».

Двадцять другого травня Генеральний директор «ДТЕК Енерго» Д. Сахарук опублікував відповідь, звинувативши депутатку у брехні та політичних маніпуляціях, а колонку назвав «цілеспрямованим нападом на компанію».

У відповіді депутат більш аргументовано пояснила головні тези своєї попередньої колонки, назвавши пояснення найманого менеджера Р. Ахметова відверто смішними. Вона наводить конкретні документальні дані про монопольну діяльність цієї структури та зловживання нею (URL: https://www.epravda.com.ua/columns/2020/06/1/661192/).

Знову: хто правий, а хто винний — питання відкрите. Вважаємо, що вказана інформація повинна б стати приводом для відповідних дій правоохоронців. Але… Знову мовчання, і винних чи не винних, немає.

(Далі буде …)

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link