Організована злочинність в Україні. Частина 7 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 7

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 7. Організаційно-управлінські прорахунки функціонування інститутів державного управління

У продовження статті минулого номера газети ЮВУ автори розглядають проблему фонових явищ організованої злочинності. В частинах 5 і 6 циклу статей було викладено про такий фактор відтворення фонових явищ організованої злочинності, як політичні процеси, які пов’язані з недоліками побудови політичної підсистеми українського суспільства. Сьогодні вашій увазі представлений наступний із факторів, що породжує та відтворює фонові явища організованої злочинності, а саме — організаційно-управлінські прорахунки функціонування інститутів державного управління.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Процес первинного накопичення капіталу

До них, найперше, відносяться недоліки функціонування механізму державного управління економічними та соціальними процесами. Нинішній економіці України притаманний цілий ряд негативних тенденцій перехідного періоду від планової адміністративно-командної до ринкової системи. Але ситуація ускладнилася ще й тим, що ще до початку побудови цивілізованих ринкових відносин, в Україні створювалися необмежені можливості для вкорінення різних соціальних негативних явищ. Таке явище як організована злочинність, суттєво гальмувало процес переходу до ринку і продовжує свою руйнівну дію сьогодні.

Безумовно, що перехід від планового господарства з державною власністю на засоби виробництва до ринкового господарства в обов’язковому порядку передбачає певний процес первинного накопичення капіталу. Але цей процес надзвичайно складний і потребує неабияких зусиль регуляторної політики держави, чого, на жаль, не відбулося в Україні. Тому створені спільною працею членів суспільства об’єкти власності в процесі незаконної процедури переходу до ринкової економіки та злочинної діяльності організованих угрупувань, стали власністю лише окремих груп людей.

Кроки до послаблення державної власності

Усе почалося ще за перебудовних процесів в СРСР. Верховною Радою СРСР було прийнято Закон «Про державне підприємство (об’єднання)» від 30 червня 1987 р. № 7284-XI, яким зроблено перший крок до визнання права власності підприємства на майно. Його працівники мали право вибирати свого керівника. Підприємства отримали деякі права щодо розпорядження своїм майном та прибутками від своєї діяльності.

Наступним став Закон «Про кооперацію в СРСР» від 26.05.1988 р. № 8998-11. У незалежній Україні — Закон «Про кооперацію» від 10.07. 2003 р. № 1087-IV. Це стало другим кроком до послаблення державної власності. Кооперація надавала можливість «спритникам» та кримінальним елементам накопичувати первинний приватний капітал шляхом використання матеріальних ресурсів і коштів державних підприємств, які різними способами «переливалися» до новоутворень — приватних кооперативів, значна частина яких і створювалася при підприємствах саме з цією метою. При цьому органам внутрішніх справ категорично заборонялося проводити будь-які перевірки фінансово-господарської діяльності кооперативів. Чи не райське фонове явище для криміналітету?

Оскільки вищевказаний Закон України «Про державне підприємство (об’єднання)» допускав деяку можливість самостійного розпорядження обіговими засобами підприємства та формування фонду оплати праці, то й постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи щодо збільшення виробництва, прискорення насичення ринку товарами народного споживання» від 12.09.1988 р. № 273, вимагала від міністерств і відомств, місцевих органів влади, підприємств, (об’єднань) ширше розгорнути роботу зі створення кооперативів з виробництва товарів народного споживання, впровадження нових ефективних форм організації праці: бригадного, колективного, сімейного, орендного, індивідуального підряду та повніше використовувати для цього наявні виробничі потужності, особливо в другу і третю зміни. З’являється нова модель організації праці — орендний підряд, яка була чіткіше узаконена Законом СРСР «Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про оренду» від 23.11.1989 р. № 810-I. Власністю орендного підприємства вважалися придбані матеріальні цінності, вироблена продукція та отримані доходи. З іншого боку, закон надавав право господарчим суб’єктам викуповувати орендоване майно й самостійно розподіляти частки колективної власності між працівниками підприємства, чим не забарилися скористатися відповідні керівні суб’єкти, але поки що все ще належало трудовому колективу, який обирав і самого керівника.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Союзний уряд невдовзі став на сторону чинної номенклатури, а не трудових колективів з їх колективною власністю. Рада Міністрів СРСР від 19.06.1990 р. № 590 прийняла постанову «Про затвердження Положення про акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю».

У незалежній Україні ця тенденція чітко проявилася в нормах Закону «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-XII. У ст. 3 закріплено, що засновниками та учасниками нових корпоративних структур товариства можуть бути не лише підприємства, установи, організації, а також громадяни. І дуже цікавим є те, що вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства могли бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку. Заборона стосувалася лише формування статутного (складеного) капіталу господарського товариства з бюджетних коштів, коштів, одержаних у кредит під заставу та векселів. А щодо майна державних (комунальних) підприємств, то заборона стосувалася лише того, яке з нього відповідно до закону (рішення органу місцевого самоврядування) не підлягає приватизації, та майна, що перебувало в оперативному управлінні бюджетних установ, якщо інше не передбачено законом (ст.13).

Ласа здобич при грабіжницькому привласненні активів

Отримавши такий законодавчий простір для діяльності під час створення корпоративних господарських структур, керівники, що розпоряджалися іншими державними активами, не забарилися з внесенням їх до статутних фондів нових структур. З іншого боку, учасниками товариства ставали фізичні особи з-поміж наближених до керівників державних підприємств. Також через корупційні зв’язки члени організованих угруповань (міняйли, рекетири тощо), які намагалися відмити свої первинні кошти, здобуті злочинним шляхом, та в майбутньому за безцінь присвоїти й значну частку суспільної власності. Ба більше, законом не встановлювалося мінімальної суми частки внеску до статутного фонду. Тому в більшості випадків державна частка в структурі статутного капіталу нової господарської одиниці була панівною, та ставала ласою здобиччю при послідуючих різноманітних формах привласнення активів та доходів цих підприємств.

Як уже відмічалося (Сірко А. В. Первісне накопичення капіталу — економічна основа спонтанного переділу суспільного багатства. Економіка і прогнозування. 2004. № 2. С. 35–36), серед інших способів накопичення номенклатурою приватного капіталу шляхом стихійної приватизації, були й експлуатація державних виробничих фондів у рамках приватної фірми на основі неформальних особистих домовленостей. Так само й навмисне в доведення до банкрутства та скупка збиткових підприємств, створення підставних товариств для викупу підприємств на аукціоні, залучення державних активів до спільної корпоративної структури з наступним виведенням державного засновника з гри, придбання державного майна за зниженими цінами в особисте користування (дачі, автомобілі тощо).

Таким чином, становлення сучасного приватного сектора економіки в Україні відбувалося шляхом грабіжницького його привласнення добре організованими угрупованнями через відповідні корупційні зв’язки та кримінальні діяння. Цьому сприяла передчасна ліквідація різних державних контрольних та керівних органів щодо економічної та соціальної сфер життєдіяльності. Поза державним контролем фактично залишилась діяльність службових осіб у таких важливих сферах як промислове виробництво, формування й використання бюджетних коштів, приватизація, ліцензування окремих видів господарської діяльності, зовнішньоекономічна діяльність тощо. Були ліквідовані й органи народного контролю усіх рівнів, які володіли чималими повноваженнями щодо перевірок роботи юридичних осіб; права давати вказівки про усунення недоліків; заслуховувати доповіді та пояснення відповідних керівників; запиту необхідних матеріалів; призначення й проведення ревізії та експертизи тощо. Вони також мали право матеріали про відповідні зловживання направляти в органи прокуратури, накладати на винних відповідні стягнення.

«Патріоти» старої номенклатури

Водночас чільні місця в управлінні економічною та соціальною сферами почали займати нові, некомпетентні чиновники з низьким професійним рівнем та без належного управлінського досвіду та ще й у ринкових відносинах, ще перефарбовані «патріоти» старої номенклатури. Усе це призвело до бюрократизації органів державної влади й місцевого самоврядування, невдалого експериментування новими так званими реформаторами, що завдавало значної шкоди економічним та суспільним інтересам — зупинення виробництва, спад економіки, інфляція. Чого варті були невдалі експерименти з приватизацією, яку було ухвалено ще в 1993 році. За допомогою майнових сертифікатів повинна була здійснюватися масова приватизація державної власності в Україні. А розпочалася вона в 1995 році з майнових сертифікатів, які стали називати «ваучерами». Вони, нібито, призначалися для приватизації громадянами України промислових підприємств, більшість яких уже були «спеціальними» банкрутами, не працювали й жодних прибутків не приносили.

Недарма, А. С. Гальчинський, у ті часи — радник Президента України Л. Кучми, який був ідеологом економічних реформ країни, писав, що сертифікатна приватизація є «… айбруднішим ошуканством мільйонів громадян» та тіньовим перерозподілом власності, метою якого було зміцнення позицій уже сформованого панівного класу — колишньої партійно-господарської номенклатури (Гальчинький А. С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. Київ: Укр. пропілеї, 2001. С. 134—136).

Накопичення первісного капіталу відбувалося й іншими шляхами нееквівалентного обміну: вилучення ренти через посередницькі схеми, особливо в паливно-енергетичному комплексі, експлуатація державних і місцевих бюджетів, вилучення доходів державних підприємств шляхом штучного регулювання цін на сировину, їхню продукцію тощо.

Наступна грошова приватизація також не слугувала раціональному розподілу державної власності серед членів суспільства, які створювали її багато десятиліть. З одного боку, кошти для такої приватизації були лише у відповідних угруповань номенклатурників та організованого криміналітету. З іншого — вказані угруповання різними способами доводили підприємства до банкрутства для зниження їх вартості або, через корупційні зв’язки з представниками влади, добивалися багаторазового зниження ціни певних об’єктів державної власності, знижуючи затрати на їх скупку.

Привласнення «Криворіжсталі».

Винні не знайдені Дуже показовою такого роду грошовою приватизацією є привласнення металургійного комбінату «Криворіжсталь» — найбільшого підприємства гірничо-металургійного комплексу України, частка якого на ринку металопродукції становила 20%.

Незважаючи на його потужності та важливість для промислового сектора економіки держави, Фонд держмайна України чомусь вирішив, що його ціна повинна складати 4,26 млрд грн (близько 800 млн дол.).

Умови продажу було складено так, що 14.06.2004 р. переможцем конкурсу визнали «Інвестиційно-металургійний союз», засновниками якого були Р. Ахметов і зять Президента Л. Кучми — В. Пінчук. І це при тому, що спеціалістами ринкова ціна підприємства називалася від 1,3 до 5—6 млрд доларів. Окрім цього, у приватизаційному конкурсі брали участь й інші претенденти, деякі з них навіть пропонували вищу ціну за викуп цього підприємства.

Недарма одразу ж продаж «Криворіжсталі» було оскаржено в судах як проведений за заниженою ціною та з порушенням законодавства, але суди винесли рішення про визнання приватизації законною.

Лише після приходу до влади Президента В. Ющенка і Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко, Верховний Суд України скасувати ці судові рішення, а Кабінет Міністрів України постановою від 11.06.2005 р. № 440 визнав недійсним договір купівлі-продажу пакета акцій ВАТ «Криворіжсталі» та своїм розпорядженням від 23.06.2005 р. ухвалив рішення про заходи, пов’язані з підготовкою до повторного продажу пакета акцій ВАТ «Криворіжсталь». Згідно із затвердженими урядом умовами приватизації, початкова ціна продажу пакету склала уже близько 10 млрд грн (близько 2 млрд долл. США). Отже, стартова ціна цього об’єкту зросла, в порівнянні з 2004 роком, майже в два з половиною рази.

Далі 24.10.2005 р. відбувся новий приватизаційний конкурс. Його переможцем було визнано компанію Mittal Steel Germany GmbH, що входить до складу міжнародного холдингу Arcelor Mittal. Вона погодилася виплатити за 93% пакету акцій «Криворіжсталі» 24,2 млрд грн (4,8 млрд дол. США), що в 2 рази перевищувало стартову ціну і в 5,7 раза — суму, отриману державою за продаж підприємства у 2004 р.

Одне з найбільш несподіваних рішень стосувалося кадрового питання. У 2007 р. оголосили Програму добровільного звільнення персоналу, остання хвиля якої пройшла в 2015 р. Якщо на момент приватизації на комбінаті працювало майже 58 тис. осіб, то зараз — близько 29 тис. Тобто вполовину менше. Перші 10 тис. осіб побажали залишити меткомбінат навесні 2007 р., відразу після оголошення програми. Що їх мотивувало? Роботодавець одноразово виплачував на руки до 35 місячних окладів. Цього було достатньо, щоб ветеранам комбінату вийти на свободу з чистою совістю (https://biz.nv.ua/ukr/markets/istoriya-privatizaciji-krivorizhstali-ta-dosyagnennya-arcelormittal-kriviy-rig-sogodni-novini-ukrajini-50134442.html).

Отже, вищенаведені факти приватизації в Україні свідчать, що вона була ілюзією, а простіше — обманом більшості народу. Кому дозволено стати заможним — фактично вирішували бюрократи й так звані олігархи.

Створення масового власника не відбулося. Приватизація була проведена на умовах уже добре організованих злочинних угруповань і корупціонерів владних структур. Зговор стосувався також й того факту, що влада майже не переглядала результати такої прихватизації.

Факти корупції й злочинності в процесі приватизації визнав і тогочасний Президент України Л. Кучма. У своєму вступному слові при відкритті Всеукраїнської наради з проблем боротьби з організованою злочинністю і корупцією 29.01.2004 р. він заявив, що корупція вразила всі сфери суспільного життя, особливо — такі сфери економічних відносин, як енергетика, агропромисловий комплекс, зовнішньоекономічна діяльність, банківська система, приватизація, бюджетна сфера, підприємництво. Президент зазначив, що приватизація державного майна залишається «солодким шматочком для корупції і злочинності».

Ми навели лише одиничні факти відновлення законності та справедливості в сучасній Україні. Винних у діяннях першої так званої «приватизації» не встановлено. А тому, на жаль, такі негативні процеси в економіці тривають і досі.

Відсутність належного регулювання
суспільних відносин у сфері приватизації

За своїми розмірами державний сектор України є одним із найбільших в Європі. В Україні функціонує понад 4 000 суб’єктів господарювання державної власності. У 2015 р. Кабінет Міністрів України затвердив перелік об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, до якого було включено понад 300 таких державних об’єктів.

Нещодавно Служба безпеки України разом із Національною поліцією заблокували схему відчуження майна стратегічного держпідприємства ПАТ «Сумихімпром», оскільки було виявлено протиправну діяльність службових осіб цього підприємства, спрямовану на умисне доведення до банкрутства, а потім відчуження майна державного підприємства на користь приватних комерційних структур.

У ході досудового розслідування задокументовано факти штучного формування керівництвом ПАТ «Сумихімпром» кредиторської заборгованості товариства через залучення під заставу його майна кредитних коштів, які надалі витрачалися на придбання в підконтрольних структур сировини за завищеними цінами. Крім того, за висновками фахівців, розпочата в 2012 році процедура санації підприємства не відповідає вимогам законодавства і сприяє подальшому нарощуванню його боргів. Дії менеджменту призвели до формування боргових зобов’язань ПАТ «Сумихімпром» на суму понад 2 млрд грн, невиплати державі дивідендів та фактичного унеможливлення законної приватизації товариства. Для недопущення незаконного відчуження стратегічного держпідприємства судовими органами в липні 2021 р. було накладено арешт на майновий комплекс ПАТ «Сумихімпром» (URL: https://sprotyv.info/news/sbu-zablokuvala-shemu-vidchuzhennya-majna-strategichnogo-derzhpidpriiemstva-podrobici).

Світовій практиці відомі позитивні приклади приватизації в таких країнах, як Великобританія, Канада, Мексика та Польща, проте в них цей процес відбувався досить поступово, тоді як в Україні уряд змушений продавати підприємства за демпінговою ціною — 0,68 млрд дол. США за 300 підприємств у стислі строки. Тут відіграють роль і військові дії на тимчасово непідконтрольних Україні територіях Донецької і Луганської областей, й економічна криза, наслідком якої є необхідність шукати додаткові джерела надходжень до державного бюджету URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content &view=article&id=1970:privatiza tsiya-strategichnikh-pidpriemstv-2&catid=157&Itemid=499. Таким чином, відсутність належного регулювання суспільних відносин у сфері приватизації можна вважати окремою організаційно-управлінською детермінантою економічної злочинності в Україні (Юртаєва К.В., 2018).

Відсутність регулювання ринку біткоїнів

Політичні й правові чинники є одними з провідних криміногенних детермінант економічної злочинності в Україні. Йдеться про здійснення невиваженої державної політики в сфері економіки, як результат — неефективні економічні реформи, неврегулюванням економічних відносин у частині колізій деяких норм законодавства. Наочним показником цього є недостатня врегульованість ринку біткоїнів, що відображає відставання України від розвинутих європейських держав у цій сфері. За формування державної політики в сфері обігу віртуальних активів, відповідає Міністерство цифрової трансформації України. Відповідне законодавство повільно напрацьовується. Проте, за висновком Комітету з питань інтеграції України до ЄС, проект Закону «Про віртуальні активи» (реєстр. № 3637 від 11.06.2020 р.), потребує суттєвого доопрацювання, зокрема, в частині приведення у відповідність до Рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF) та Директиви 2015/849. Відсутність чіткої державної позиції щодо регулювання ринку біткоїнів та затягування процесу прийняття відповідних нормативно-правових актів призводить до використання криптовалюти при здійсненні членами організованих злочинних угруповань кримінальних правопорушень у сфері економіки та в корупційних схемах.

Ринок землі та ухилення від сплати податків при оплаті праці

Заступник виконавчого директора Центру економічної стратегії Д. Яблоновський заявив на радіо НВ, що найбільша сума в структурі бюджетних втрат стосується відкриття ринку землі та ухилення від сплати податків при оплаті праці. На його думку, прозорий і повноцінний ринок сільськогосподарської землі дав би змогу отримати додаткові $12 млрд до бюджету одноразово і $52 млн щороку. Водночас через тіньовий ринок праці держава недоотримує щороку $6 млрд., посиливши верховенство права в Україні, за п’ять років можна було б отримати економічний ефект у понад $26 млрд одноразових надходжень і ще майже $9 млрд додаткових надходжень щороку, що становить близько двох річних бюджетів України. Яблоновський Д. заявив, що вони «могли би профінансувати всі ті потреби, які держава має забезпечувати через бюджет, якби підвищили рівень правовладдя. Але парадокс у тому, що в Україні легше виконати вимоги Міжнародного валютного фонду, Світового банку, щоб отримати чергові кредити, ніж можновладцям нашим підвищити рівень правовладдя, виконання законів і потенційно, з часом, відмовитись від таких кредитів».

Кожен українець може сприймати теперішні кроки щодо земельної реформи по-різному, але Верховна Рада України 31.03.2020 р. прийняла закон про обіг земель сільськогосподарського призначення, згідно з яким із 01.07.2021 р. скасовується дія мораторію на продаж аграрної землі. Президентом України вже підписаний Закон № 2194 щодо проведення земельної децентралізації. Як свідчать виступи В. Зеленського, за часи мораторію на продаж землі деякі політики та бізнесмени вкрали в держави землю площею майже 2 півострови Крим. Урядом планується, що до людей, які розкрадали українську землю, будуть застосовані санкції РНБО. Очікується, що від реалізації земельної реформи в бюджети різних рівнів надійде близько 2 млрд дол. США або 1, 5 % ВВП.

Що маємо?

Таким чином, у процесі приватизації в Україні відбулося тісне зрощення кримінального бізнесу і влади. Бізнес, отримуючи преференції від держави, залишається переважно залежним від чинної влади, окремих посадових осіб. А це високий рівень корупції, переплетіння інтересів представників владних і бізнесових структур. Наслідками цього стало гальмування побудови цивілізованих ринкових відносин, піднесення добробуту населення, формування середнього класу та активного громадянського суспільства в Україні. Тому перехід української економіки на рейки розвитку за європейською ринковою моделлю, розв’язання проблем легалізації «прихватизованої» власності та капіталів, значною мірою лежать у політичній площині та потребують нагальної докорінної зміни економічних відносин, що склалися в Україні.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Здійснення судочинства в умовах воєнного чи надзвичайного стану: аналіз запропонованих змін

Опубліковано

on

26 квітня у Верховній Раді України зареєстровано законопроєкт про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України (щодо здійснення судочинства в умовах воєнного чи надзвичайного стану) №7316. Які саме зміни пропонується внести до кодексів, проаналізувала Надія Грищенко, юристка Ario Law Firm.

1. Під час дії воєнного чи надзвичайного стану передбачається можливість дистанційної роботи секретаря та надання його повноважень іншим працівникам апарату суду

Щоб претендувати на тимчасове виконання таких повноважень, працівник апарату суду повинен мати:

  • вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» або «Правоохоронна діяльність»;
  • освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче молодшого спеціаліста.

У разі відсутності секретаря судового засідання, за розпорядженням керівника апарату (секретаріату) суду чи особи, яка виконує його обов’язки, такий працівник може здійснювати повноваження секретаря.

Під час здійснення таких повноважень відповідному працівнику може бути заявлено відвід із підстав, визначених процесуальними кодексами України для відводу секретаря.

Щодо дистанційної роботи секретаря судового засідання

Статтю процесуальних кодексів «Фіксування судового засідання технічними засобами» пропонується доповнити так: «В умовах воєнного чи надзвичайного стану, у разі неможливості здійснення повного фіксування судового засідання технічними засобами, хід судового засідання фіксується у протоколі судового засідання. Секретар судового засідання може вести протокол засідання у режимі відеоконференції (дистанційно)».

Відповідно, за воєнного чи надзвичайного стану та неможливості здійснення повного фіксування судового засідання техзасобами дистанційною роботою секретаря можна буде назвати його можливість брати участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції та ведення протоколів таких засідань.

2. Визначаються особливості судових викликів та повідомлень на період дії воєнного чи надзвичайного стану

Якщо неможливо забезпечити повідомлення учасників в існуючому процесуальному порядку, законопроєктом пропонується встановити, що суд викликає або повідомляє учасників судового процесу про дату, час і місце судового засідання у справі будь-якими можливими засобами (телефонограма, СМС-повідомлення, електронна пошта, повідомлення у месенджерах тощо). Це стосується й оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України (із посиланням на відповідну ухвалу суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень), яке має бути розміщене:

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
  • не пізніше ніж за 20 днів до дати відповідного судового засідання, у разі повідомлення про перше судове засідання у справі;
  • не пізніше ніж за 10 днів до дати відповідного судового засідання, у разі повідомлення про інші судові засідання (не перше) у справі або у разі вчинення відповідної процесуальної дії.

Тобто у сукупності суд має здійснити 3 повідомлення учасника справи про судове засідання шляхом:

  • засобів комунікації;
  • опублікування відповідної ухвали суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень;
  • оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України з посиланням на відповідну ухвалу суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Отримавши повідомлення, учасник справи має негайно підтвердити суду про отримання/ознайомлення із відповідним викликом за допомогою електронної пошти (телефонограми, СМС-повідомлення, повідомлення у месенджерах тощо).

Передбачено, що текст такого підтвердження роздруковується, а телефонне підтвердження записується відповідним працівником апарату суду, приєднується секретарем до справи та вважається належним повідомленням учасника судового процесу.

Саме з моменту підтвердження буде вважатися, що учасник справи є належно повідомленим про судове засідання.

3. Передбачається, що підготовче провадження та/або судовий розгляд має бути проведений протягом розумного строку з урахуванням можливості учасників справи взяти участь у розгляді справи

4. Законопроєктом пропонується розширити сферу застосування письмового провадження у судах всіх юрисдикцій

Зокрема: «Під час дії воєнного чи надзвичайного стану справи, розгляд яких здійснюється в порядку загального провадження, суд з власної ініціативи може прийняти рішення про розгляд такої справи без повідомлення (виклику) учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, за виключенням подачі стороною, яка не є суб’єктом владних повноважень, клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції або клопотання про розгляд справи в порядку загального провадження в приміщенні суду.

Розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами можливий у разі направлення судом сторонам повідомлення про такий розгляд справи у спосіб та у порядку, визначеному цим Кодексом, а також у разі надходження до суду підтвердження про отримання сторонами цього повідомлення».

Тобто якщо справа підлягає розгляду у загальному провадженні і ви не бажаєте, щоб її розгляд здійснювався в порядку письмового провадження, для забезпечення своєї участі у судовому засіданні потрібно направити до суду клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції чи про розгляд справи в порядку загального провадження в приміщенні суду.

Якщо ж справа має розглядатися за правилами письмового провадження, то суд має повідомити про це учасників справи у спосіб, визначений процесуальним кодексом, та отримати підтвердження про отримання сторонами такого повідомлення.

Про передбачені особливості для перегляду судових рішень в умовах воєнного чи надзвичайного стану

По-перше, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

По-друге, суд касаційної інстанції розглядає усі справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

5. Пропонується поширити особливості розгляду судових справ, які застосовувалися у зв’язку із введенням карантину через COVID-19, також і на період дії воєнного чи надзвичайного стану

Тобто в умовах воєнного чи надзвичайного стану учасники справи, їх представники можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних техзасобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису.

Не менш важливою є пропозиція передбачити в процесуальних кодексах України (КАС, ГПК та ЦПК), що в умовах воєнного або надзвичайного стану, карантину суд за заявою учасників справи поновлює процесуальні строки, встановлені нормами процесуальних кодексів, якщо визнає причини їх пропуску поважними і зумовленими обмеженнями, впровадженими у зв’язку з карантином, дією воєнного або надзвичайного стану. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Так само суд зможе продовжувати процесуальні строки на зазначених вище підставах.

6. Визначається особливість вручення судового рішення на період дії воєнного чи надзвичайного стану

Порядок вручення судового рішення, що закріплений у процесуальних кодексах України, зберігається.

Однак якщо за закріпленим порядком вручення судового рішення учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси, є неможливим, то вони повідомляються про ухвалення відповідного судового рішення шляхом розміщення інформації на офіційному веб-порталі судової влади з посиланням на веб-адресу такого судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Щодо отримання судового рішення в паперовому вигляді

Законопроєкт передбачає, що за заявою учасника справи копія судового рішення, засвідчена судом, надсилається чи видається в найкоротший термін, але не пізніше 30 днів після закінчення воєнного чи надзвичайного стану.

Замість підсумків

Поточна редакція законопроєкту №7316 не є остаточною. Тому є вірогідність її редагування та доповнення.

Сподіваюся, що його опрацювання та прийняття встановить дієві на практиці механізми здійснення судочинства в умовах воєнного чи надзвичайного часу, що буде сприяти реалізації та захисту прав громадян.

Читати далі

Думка експерта

Що передбачає Закон про «націоналізацію» активів Російської Федерації і на кого поширюється його дія?

Опубліковано

on

Олена Гаврилова, адвокатка VB PARTNERS

Два місяці тому, 3 березня 2022 року, ВРУ прийняла Закон України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» (далі — Закон).

Цим Законом встановлено порядок і критерії фактичної націоналізації (примусового вилучення) активів окремих категорій осіб, які тісно пов’язані з агресором.

Крім того, вже 1 квітня 2022 року ВРУ внесла зміни до Закону в частині розширення суб’єктів, у яких держава має право вилучити активи. Наразі зміни не набрали чинності, однак, ймовірно, це лише питання часу.

 

У кого будуть вилучати активи та як відбуватиметься такий процес, допомогла розібратися Олена Гаврилова, адвокатка VB PARTNERS.

Особи, які підпадають під дію Закону

Перше ключове питання Закону — у кого будуть вилучати активи. В чинній редакції Закону в переліку зазначено лише РФ як державу та її резидентів. При цьому резидентами РФ визнано юридичних осіб (їх філії, представництва), що здійснюють свою діяльність на території України, у яких: 1) повністю або частково засновником чи бенефіціарним власником є рф або юридична особа, 2) рф є засновником (учасником, акціонером) або бенефіціарним власником.

По суті, мова йде лише про активи РФ та її державних компаній.

Однак 1 квітня 2022 року ВРУ розширила перелік осіб, які визнаються резидентами РФ. Після набрання чинності змін буде додано такі категорії:

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Перша категорія — усі громадяни РФ. Але є виняток: активи не будуть вилучати у громадяни РФ, які безпосередньо беруть участь у стримуванні агресії.

Друга категорія — будь-які фізичні особи, які: 1) мають тісний зв’язок із РФ, 2) проживають та/або мають основну діяльність на території РФ.

Крім того, до цієї категорії входять підприємства, у яких такі особи є засновниками (учасниками, акціонерами) або бенефіціарним власником.

Третя категорія — особи, яких рішенням РНБО чи суду віднесено до резидентів РФ. До цієї категорії можуть потрапити особи, які: 1) знаходяться за межами України (зокрема і на окупованих територіях) та публічно заперечують або підтримують державу-агресора, 2) особи, які не зупинили економічну активність у РФ.

Фактично, основний критерій для визначення особи, у якої можуть вилучити актив — це допомога та підтримка в будь-якій формі (фінансово чи просто публічне висловлювання) Росії в агресії проти Україні.

Які активи будуть вилучати?

Закон визначає, що вилучати будуть рухоме і нерухоме майно, кошти, вклади у банках, цінні папери, корпоративні права, інше майно (активи), що знаходяться на території України та прямо чи опосередковано належать РФ та/або її резидентам.

Тобто Україна має право вилучити будь-які активи, які вдасться відшукати і підтвердити, що вони перебувають у власності Росії та її резидентів.

Доходи від вилучення таких активів будуть спрямовані на відновлення України від наслідків війни з РФ.

Порядок вилучення та подальша доля активів

Процес вилучення активів умовно можна поділити на декілька етапів:

Перший етап — формування КМУ переліку активів і направлення пропозиції щодо їх вилучення до РНБО.

Як КМУ формує перелік активів і які джерела інформації використовує? Наразі активну роль у зборі та узагальненні інформації про активи відіграють державні та правоохоронні органи.

Відомо, що до роботи долучилась НКЦПФР, яка 16 березня 2022 року доручила депозитарним установам надати інформацію про цінні папери, власниками яких є РФ, її резиденти та пов’язані з ними особи.

НБУ направило пропозицію КМУ вилучити активи двох російських банків (АТ «МР «Банк» (АТ «Сбєрбанк») та АТ «Промінвестбанк»).

Левову частку роботи з розшуку активів здійснює НАЗК. Зокрема, відомо, що НАЗК: 1) підготувало список компаній, якими володіє РФ в Україні, та які підпадають під примусову націоналізацію; 2) створило Портал повідомлень викривачів про активи осіб, причетних до агресії Росії проти України. На цьому порталі будь-хто може допомогти виявити і вилучити активи резидентів РФ.

Другий етап — РНБО розглядає пропозицію КМУ та приймає рішення про вилучення активу.

Надалі таке рішення РНБО затверджується Указом Президента України. З цього часу рішення є чинним і розпочинається процес вилучення.

Третій етап — процес вилучення активу.

Закон передбачає, що вилучені активи переходять у державну власність.

Якщо цього вимагає закон, право власності на актив реєструється у відповідному реєстрі на право власності за державою України в особі КМУ. Наприклад, це потрібно у випадку вилучення рухомого/нерухомого майна, корпоративних прав, цінних паперів, права на торгову марку чи товарний знак тощо.

Потім КМУ передає актив на праві господарського відання існуючому спеціалізованому підприємству. Також КМУ може прийняти рішення про об’єднання групи активів у цілісний майновий комплекс і на його базі створити спеціалізоване підприємство.

Четвертий етап — прийняття ВРУ закону про затвердження рішення РНБО та Указу Президента України про вилучення активу.

Такий закон ВРУ повинна прийняти протягом 6 місяців після скасування/припинення воєнного стану.

Станом на сьогодні виконання Закону щодо примусового вилучення активів перебуває на першому етапі — розшуку активів і формування переліку КМУ.

Очікуємо, що найближчим часом КМУ завершить формування переліку активів та спрямує його на затвердження РНБО.

Читати далі

Думка експерта

Хакери, фрікери, кіберкрекери…

Опубліковано

on

От

Сьогодні для кожного жителя планети Земля цілком очевидним є те, що світова спільнота на світанку ХХІ століття остаточно вступила в епоху нового інноваційного цивілізаційного розвитку — «Індустрії 4.0», «Четвертої промислової революції» та «Суспільства знань». Новітні ідеї, інновації, знання, наукові розробки стали наріжним каменем, фундаментальною основою розбудови культури, освіти, науки, медицини, економіки провідних країн світу. Й Україна не є винятком із даного високотехнологічного процесу переходу людства в інноваційну електронну еру.

Петро Біленчук
професор Національного авіаційного університету


Микола Малій
директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»


Ігор Харитоненко
аспірант Київського університету права Національної академії наук України

 

Злочини міжнародного характеру

Відповідно, на державному рівні та рівні територіальних громад будується українське електронне (інформаційне) суспільство, яке поєднує в собі взаємодію громадян, підприємств, організацій, органів місцевого самоврядування та державних органів із використанням грід- і блокчейн інформаційних технологій. Українське електронне суспільство є невід’ємною частиною електронного світу, що в свою чергу відкриває транснаціональні віртуальні кордони та обумовлює потребу в новому національному та, відповідно, міжнародному законодавстві.

Читайте також: До 15 років позбавлення волі за втручання у роботу електронних систем

Проведений нами (1989— 2022 рр.) асиметричний аналіз здобутків електронної цивілізації свідчить, що тут є не тільки позитивні надбання, але й багато реальних ризиків, загроз, кібератак, небезпек, зокрема, формування потужної новітньої електронної організованої міжнародної (транскордонної, транснаціональної та трансконтинентальної) кіберзлочинності як у наземному, так і космічному просторі. Це й зумовлює більш детальний розгляд характерних ознак, рис та специфічних особливостей типології сучасного портрету професійного електронного кіберзловмисника.

Термінологія й асиметричний аналіз сутності електронного зловмисника

Проведені нами понад тридцятилітні системні асиметричні правничі узагальнення поняття сутності електронного зловмисника дають змогу стверджувати, що в юридичній літературі і в сфері практичної діяльності доцільно використовувати термін «електронний зловмисник», оскільки термін «електронний злочинець» можна використовувати щодо конкретної особи лише після визнання особи винною за рішенням суду. Вважаємо, що сьогодні правнича освіта, юридична наука й слідчо-судова практика ставить справедливе завдання про необхідність проведення системного комплексного асиметричного правового аналізу кримінолого-криміналістичної характеристики особи електронного зловмисника для запобігання електронній злочинності (кіберзлочинності) та убезпечення життєдіяльності людини, громадянина, органів місцевого самоврядування, державних органів та світового суспільства загалом. Пріоритетними завданнями сьогодні є дослідження правових, організаційних і методичних основ вивчення особи електронного зловмисника, використання даних про нього для запобігання і протидії злочинності, зменшення негативних економічних, соціальних наслідків вчинення злочину в кіберпросторі. Результатом наукових досліджень мають бути сформовані кримінолого-правові засади запобігання злочинності в сфері інформаційних технологій та розроблені науково-обгрунтовані конкретні програми дій щодо їх застосування відповідними фахівцями державних органів та приватних організацій на практиці.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: ІТ-спільнота безкарно тестуватиме державні інформаційні системи на вразливість

Основними завданнями наукового дослідження кримінолого-криміналістично ї характеристики особи електронного зловмисника є постановка та виконання ряду завдань, а саме:

  • визначення сутності поняття особи електронного зловмисника;
  • комплексного наукового дослідження кримінологокриміналістичної характеристики особи електронного зловмисника;
  • формування кримінологічної типології ознак і рис особи електронного зловмисника;
  • розробити структуру і базову основу класифікації електронних зловмисників;
  • визначення поняття, сутності та загальної характеристики новітніх засобів дослідження електронного зловмисника;
  • розробити систему принципово нових правових, кримінологічних та криміналістичних засобів пізнання сутності електронного зловмисника;
  • розробити комплексну систему кримінологічних методів запобігання і протидії вчиненню правопорушень, здійснюваних електронними зловмисниками;
  • визначення сучасних можливостей використання новітніх засобів, методів і технологій для пізнання сутності характерних рис та ознак професійного електронного кіберзловмисника;
  • виявити причини й умови реального стану кіберзлочинності, а також розробити відповідні заходи по їх запобіганню та протидії.

Зазначимо, що на основі системного асиметричного узагальнення наукових праць та сорокалітнього досвіду практичної діяльності правоохоронних органів нами проведено соціально-правовий, психолого-кримінологічний та експертно-криміналістичний консолідований аналіз (1989— 2022 рр.), який дозволяє зробити висновки, що серед електронних зловмисників більшість становлять чоловіки (Біленчук П. Д., Малій М. І. Пріоритетні напрями досліджень психологічного портрету електронного зловмисника. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми психологічного забезпечення службової діяльності працівників правоохоронних органів» м. Київ, 30 жовтня 2020 року. Державний науково-дослідний інститут МВС України. Київ: 2020. С. 10). Водночас останнім часом слідча і судова практика свідчить, що в цій структурі різко зросла частка жінок-електронних зловмисників. Системний аналіз свідчить, що з позиції людських психофізіологічних характеристик – це яскрава, думаюча, творча особистість, професіонал своєї справи, готовий прийняти технологічний виклик, бажаний працівник. Як правило, електронні зловмисники часто займають відповідальні керівні посади в установах та організаціях й озброєні спеціальними професійними знаннями, а також найновішими інноваційними грід-технологіями. Ці зловмисники мають доступ до комп’ютерних систем, мереж та електронних баз даних завдяки своєму службовому становищу. Одночасно – це людина, яка боїться втратити свій авторитет або ж певний професійний статус у рамках якоїсь соціальної групи, або ж глузувань на роботі. Слідча й судова практика свідчать, що левова частка електронних злочинів здійснюється поодинці, самостійно. Водночас сьогодні має місце тенденція співучасті електронних зловмисників у групових (організованих) злочин них посяганнях. Доцільно звернути увагу й на те, що зовні поведінка таких людей особливо не відрізняється від установлених у суспільстві соціальних та правових норм. До того ж, електронні зловмисники відзначаються високим професіоналізмом, уважністю та пильністю, а їх дії достатньо витончені, хитромудрі, супроводжуються відмінним маскуванням (Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінолого-криміналістичні аспекти: Навчальний посібник. Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1994. 72 с. С. 16; Біленчук П. Д., Малій М. І. Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття // Юридичний Вісник України, 2019, № 40. С. 14—15).

Сучасні професійні «білокомірцеві» суперкрекери

На відміну від кіберзлочинця загальнокримінально-ситуаційного типу, до кіберзлочинців фахового типу – суперкрекерів, відносяться особи, які:

1) вчиняють злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, або інші злочини, способом яких є вчинення діянь, які охоплюються ознаками вказаних вище злочинів або інших передбачених Кримінальним кодексом України зловмисних діянь, які вчиняються з використанням електронних приладів та пристроїв;

2) мають спеціальні (професійні) знання та навички, не характерні для рівня пересічного користувача електронних приладів і пристроїв;

За даними Ю. М. Піцика, злочини, що вчиняються «з використанням високих технологій та кіберпростору, є високоінтелектуальними», а досить великий відсоток осіб, які їх вчиняють, мають дипломи про вищу освіту за фахом «Прикладна інформатика», «Інформаційні системи і технології», «Програмна інженерія», «Інформаційні безпека» (Піцик Ю. М. Аналіз особистості кіберзлочинця, який вчиняє злочини проти власності у кіберпросторі. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2017. № 26. С. 105—107).

3) професійна діяльність яких пов’язана з використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, запровадженням інформаційних технологій.

На нашу думку, зазначені ознаки є конститутивними (обов’язковими) для кіберзлочинців фахового типу. Натомість до факультативних ознак кіберзлочинців фахового типу можна віднести психічні особливості особистості кіберзлочинця, що виявляються в особливому ставленні до електронно-обчислювальних машин та інформаційних технологій, емоційну залежність від них, ескапізм, який О. В. Ткачова визначає як «втечу від дійсності, прагнення піти від реальності, від загальноприйнятих норм суспільного життя у світ ілюзій та псевдодіяльності» (Ткачова О. В., Науменко К. В. Кримінологічна характеристика кіберзлочинця. Юридичний науковий електронний журнал. 2018. № 2. С. 200—204; Лозова С. М. Деякі особливості психічних девіацій кіберзлочинця / С. М. Лозова // Актуальні питання розслідування кіберзлочинів: матеріали міжнарод. наук.-практич. конф.: м. Харків, 10 груд. 2013 р. / МВС України, Харків. нац. ун-т внутріш. справ. Київ: ВАІТЕ, 2013. С. 134—137).

Зокрема, відсутність зазначених ознак, за одночасної наявності тих, які визначено як обов’язкові, спостерігається в низці судових вироків, серед яких вирок Приморського районного суду Одеси від 8 травня 2018 року в справі № 522/8715/13-к. Цим вироком ОСОБУ_6 було визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 361 Кримінального кодексу України, а саме в тому, що він після звільнення за власними бажанням з ОСОБА_4, використовуючи отримані ним під час виконання трудових обов’язків в ОСОБА_4 паролі та коди доступу до серверів, на яких зберігалися дані сайту компанії ОСОБА_11, скоїв несанкціоноване втручання в роботу серверів корпоративної мережі ОСОБА_4 та ОСОБА_8 і скопіював конфіденційну інформацію щодо проекту, після чого видалив зазначені дані із серверів компанії ОСОБА_4 та ОСОБА_8. Після знищення файлів проекту з метою блокування доступу до серверів ОСОБА_4 та приховування слідів своїх дій ОСОБА_6 змінив паролі доступу до серверів, на яких зберігався програмний продукт, замовлений компанією ОСОБА_11, чим заподіяв ОСОБА_4 значну шкоду. Судом, серед іншого, було встановлено, що представники компанії ОСОБА_11 не могли заплатити за проект згідно з умовами договору, а тому найняли ОСОБА_6 для того, щоб він все скопіював. ОСОБА_6 працював на посаді програміста, був керівником цього та інших проектів, а отже, мав відповідні знання і навички, що підтверджувалося свідками, які «в силу освіти розуміються на питаннях несанкціонованих мережевих втручань» (Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 8.05.2018 р. у справі № 522/8715/13-к). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 6 лютого 2020 року вирок скасовано в частині цивільного позову, що свідчить про те, що апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції в частині кваліфікації дій підсудного (Ухвала Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року у справі № 522/8715/13-к). З викладеного вбачається, що діяльність особи, визнаної винуватою у вчиненні кіберзлочину, не була зумовлена особливим ставленням до електронно-обчислювальних машин та інформаційних технологій, які були знаряддям вчинення конкретного злочину.

Беручи до уваги наведені вище ознаки кіберзлочинців фахового типу, науковці неодноразово звертали увагу на таку з них, як їх пов’язаність із білокомірцевою злочинністю. Зокрема, в цьому контексті досліджувала особу злочинця Л. В. Борисова, яка відмітила, що «у професійно-кваліфікаційному плані коло комп’ютерних злочинців надзвичайно широке: до них відносять різноманітні категорії керівників і спеціалістів – комерційні директори, банківські службовці, фінансисти, програмісти, інженери-наладчики і монтажники комп’ютерного устаткування, бухгалтери тощо» (Борисова Л. В. Суб’єкт (особа) транснаціонального комп’ютерного злочину: криміналістичні й психофізіологічні аспекти. Актуальні проблеми держави і права. 2008. Вип. 44. С. 76—81). За даними, наведеними П. Д. Біленчуком та М. І. Малієм, «52% комп’ютерних злочинців мали спеціальну підготовку в галузі автоматизованої обробки інформації, 97% були службовцями державних установ і організацій, які використовували комп’ютерні системи, мережі та інформаційні технології в своїх виробничих процесах, а 30% мали безпосереднє відношення до експлуатації засобів комп’ютерної техніки». Також зазначені науковці звертають увагу на те, що велику кількість комп’ютерних злочинців (понад 25%) становлять посадові керівники всіх рангів. На думку П. Д. Біленчука та М. І. Малія, крім іншого, це зумовлено тим, що керівник є спеціалістом високого класу, який володіє достатніми професійними знаннями, має безпосередній доступ до широкого кола інформації, може давати відповідні вказівки та розпорядження й безпосередньо юридично не відповідає за роботу комп’ютерної техніки, що дає підстави для їх віднесення до «білокомірцевих злочинців» (Біленчук П. Д., Малій М. І. Кіберсвіт у новому тисячолітті. Хто вони: кіберзлочинці, кібершахраї, кібертерористи? // Юридичний вісник України, 2019. № 39. C. 14—15).

Чаплик М. М. розглядає «білокомірцевих злочинців» як окремий вид кіберзлочинців, які як вчиняють традиційні економічні злочини за допомогою технічних пристроїв та віртуальної мережі, так й імітують роль потерпілих від кіберзлочинів із метою приховування власних «білокомірцевих» кримінальних правопорушень (Чаплик М. М. Український вимір кіберзлочинності крізь призму окремих типів кіберзлочинців. Габітус, 2020. № 11. С. 83–87).

Висновок про пов’язаність кіберзлочинності з «білокомірцевою» злочинністю значною мірою ґрунтується на визначенні «білокомірцевого злочину» як «злочину, вчиненого особою з гарною репутацією та високим статусом під час обіймання нею посади», запропоновано Е. Сатерлендом (Пивоваров В. В. До питання співвідношення білокомірцевої та корпоративної злочинності. Право і суспільство. № 1 ч. 1. 2018 р. С. 223—227). Разом із тим необхідно зазначити про поширеність у сучасній кримінології розуміння «білокомірцевих злочинів» саме як економічних злочинів, які охоплюють злочини в сфері господарської діяльності: 1) злочини проти системи грошового обігу, фондового ринку й порядку обігу деяких документів; 2) злочини проти системи оподаткування й системи загальнообов’язкового державного соціального страхування; 3) злочини проти бюджетної системи; 4) злочини проти порядку переміщення предметів через митний кордон України; 5) злочини проти порядку зайняття господарською діяльністю; 6) злочини проти прав кредиторів; 7) злочини проти засад добросовісної конкуренції; 8) злочини проти порядку приватизації (Толкач А. М. Сучасний погляд у кримінології на поняття та ознаки економічної злочинності. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 4. С. 277—281; Дудоров О. О. Класифікація економічних злочинів у кримінальному праві України та США: основні підходи. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4(1). С. 245—253).

Також деякі науковці розглядають «білокомірцеві злочини» як злочини в сфері службової діяльності (Шостко О. Ю. Кримінологічні проблеми дослідження злочинів у сфері службової діяльності. Проблеми запобігання службовим злочинам у сфері господарської діяльності: матеріали наук.-практ. семінару. м. Харків, 9 листоп. 2004 р. Київ; Харків, 2005. С. 101–103). На нашу думку, приналежність злочинів до «білокомірцевих» обумовлена не видом злочинів, а їх загальними ознаками, з огляду на що доцільно погодитися з О. Г. Куликом, який визначає «білокомірцеву» злочинність як сукупність злочинів, які скоюються особами з високим соціальним статусом у сферах бізнесу або політики в межах їх професійних обов’язків (Кулик О. Г. «Білокомірцева злочинність». Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998. Т. 1: А–Г. С. 239). Виходячи з цього кіберзлочин може розглядатися в контексті «білокомірцевої» злочинності, а кіберзлочинець як особа, яка вчиняє «білокомірцевий» злочин, лише за умов вчинення кіберзлочину особою з високим соціальним статусом у сферах бізнесу або політики в межах їх професійних обов’язків. Саме тому поняття «кіберзлочинець фахового типу» та «білокомірцевий кіберзлочинець» співвідносяться між особою як частина і ціле. В цьому контексті кіберзлочини, вчинені кіберзлочинцем фахового типу за відсутності ознак «білокомірцевості», можуть набувати ознак професійних.

Як зазначає В. В. Пивоваров, ознаками кримінального професіоналізму є: 1) усталений різновид злочинного зайняття (спеціалізація); 2) відповідні знання та навички (кваліфікація); 3) вчинення злочинів для здобуття коштів на існування (злочинний промисел); 4) зв’язок з кримінальним середовищем, здійснюваний через кримінальну субкультуру (Пивоваров В. В. До питання співвідношення білокомірцевої та корпоративної злочинності. Право і суспільство. № 1 ч. 1. 2018 р. С. 223—227).

Класифікація сучасних професійних електронних кіберзловмисників

Отримані результати наукових досліджень, проведених нами в Україні, Європі і світі (1998 – 2022 рр.) щодо реального стану та різновидів електронних кіберзловмисників дозволяють їх систематизувати й виділити в окремі групи. Таким чином, серед осіб, які сьогодні вчиняють електронні кіберзлочини слід виділити такі різновиди:

1) хакери, які отримують несанкціонований доступ до комп’ютерних систем з метою отримання конфіденційної інформації шляхом зламування захисту програмного забезпечення. Їх умовно можна розділити на крекерів – осіб, які здійснюють зламування шляхом самостійної розробки відповідних програм із комерційною метою, скрипткідів – осіб, які використовують для зламування захисту програмного забезпечення напрацювання інших хакерів та хакерів – вандалів, метою яких є зламування захисту (Кримінологія. Підручник / Практикум / Ю. В. Александров, П. Д. Біленчук, В. С. Ковальський, О. М. Костенко, Р. В. Перелигіна, Г. С. Семаков та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 286; Ткачова О. В., Науменко К. В. Кримінологічна характеристика кіберзлочинця. Юридичний науковий електронний журнал, 2018. № 2. С. 200—204; Бабенко О. О., Мокляк А. С. Теоретичний аналіз дослідження психологічного портрета кіберзлочинця. Теорія і практика сучасної психології. 2018. № 2. С. 89—93; Краснопьоров П. Феномен інтернет-субкультур: філософсько-антропологічний аналіз / П. Краснопьоров // Схід, 2016. № 2. С. 74—78);

2) фріки – хакери, які спеціалізуються на використанні телефонних систем із метою перенести оплату на рахунок іншого абонента (Кримінологія. Підручник / Практикум / Ю. В. Александров, П. Д. Біленчук, В. С. Ковальський, О. М. Костенко, Р. В. Перелигіна, Г. С. Семаков та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 286);

3) колекціонери – хакери, які використовують програми – перехоплювачі паролів та кодів телефонного виклику (Кримінологія. Підручник / Практикум / Ю. В. Александров, П. Д. Біленчук, В. С. Ковальський, О. М. Костенко, Р. В. Перелигіна, Г. С. Семаков та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 286);

4) спамери – особи, котрі здійснюють розсилку спаму – кореспонденції, яку адресати не висловили бажання отримувати, з метою поширення порнографічних творів, комп’ютерних вірусів або виведення з ладу поштового сервісу тощо (Бабенко О. О., Мокляк А. С. Теоретичний аналіз дослідження психологічного портрета кіберзлочинця. Теорія і практика сучасної психології. 2018. № 2. С. 89—93);

5) фішери – кібершахраї, які спеціалізуються на фішингу – виді кібершахрайства, метою якого є отримання доступу до конфіденційних даних користувачів, логінів, паролів шляхом направлення повідомлення з пропозицією підтвердити дані облікового запису (онлайнаукціони, лотереї, банківські послуги, інтернет-магазини тощо) з прямим посиланням на сайт, використання на якому особою його логіну та паролю дозволяє отримати доступ до її акаунту, банківського рахунку або персональних даних. Характерною ознакою таких сайтів є їх подібність до загальновідомих інтернет-ресурсів (Кримінологія. Підручник / Практикум / Ю. В. Александров, П. Д. Біленчук, В. С. Ковальський, О. М. Костенко, Р. В. Перелигіна, Г. С. Семаков та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 286; Бабенко О. О., Мокляк А. С. Теоретичний аналіз дослідження психологічного портрета кіберзлочинця. Теорія і практика сучасної психології. 2018. № 2. С. 89—93);

6) кардери – особи, які здійснюють викрадення номерів кредитних карт із подальшим отриманням доступу до рахунків осіб, чиї номери й коди карт були викрадені (Ткачова О. В., Науменко К. В. Кримінологічна характеристика кіберзлочинця. Юридичний науковий електронний журнал. 2018. № 2. С. 200—204; Бишевець О. В., Романенко Т. В. Особа злочинця як елемент криміналістичної характеристики шахрайств, що вчиняються в мережі інтернет. Вісник кримінального судочинства, 2016, № 1. С. 81—87);

7) кіберкруки – особи, які спеціалізуються на несанкціонованому проникненні в комп’ютерні системи та мережі фінансово-банківських установ і закриті комп’ютерні системи й мережі, бази даних державних органів з метою перепродажу отриманих персональних даних (Власова О. В., Біленчук П. Д. Кримінологічна характеристика суб’єкта злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж);

8) кіберсквотери – особи, що здійснюють захоплення доменних імен з корисливих мотивів (Бишевець О. В., Романенко Т. В. Особа злочинця як елемент криміналістичної характеристики шахрайств, що вчиняються в мережі інтернет. Вісник кримінального судочинства. № 1/2016. С. 81—87);

9) кібертерористи – особи, які спеціалізуються на віртуальному терорі;

10) вірмейкери (вексери) – творці комп’ютерних вірусів (Краснопьоров П. Феномен інтернет-субкультур: філософсько-антропологічний аналіз / П. Краснопьоров // Схід, 2016. № 2. С. 74—78);

11) пірати – особи, які вчиняють злочини, пов’язані із порушенням авторського права;

12) крекери – надзвичайно потужні асиметричні, системні, консолідовані викрадачі чужої інформації (жарг. – злодії, зламувачі, супер електронні кіберзловмисники), які оснащені найновішими новітніми засобами, методами грід- і блокчейн технологіями.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.