Судова практика
Факт завершення строку дії контракту автоматично не позбавляє особу статусу діючого військовослужбовця
20 квітня 2023 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 748/1376/20 відмовив у задоволенні касаційної скарги засудженого за самовільне залишення військової частини.
Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, військовослужбовця визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 407 КК, за те, що він вчасно не з’явився без до військової частини без поважних причин.
Розглянувши касаційну скаргу засудженого, Верховний Суд вказав, що доводи засудженого про відсутність в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 407 КК, оскільки він не підписував контракт про проходження військової служби, а тому після закінчення строку попереднього контракту не перебував на військовій службі та не може нести відповідальність за злочин проти порядку несення військової служби, були предметом перевірки судів попередніх інстанцій та визнані безпідставними.
Читайте також: Обов’язковою ознакою дезертирства є мета ухилитися від військової служби не тимчасово, а назавжди
Сам факт завершення строку дії контракту автоматично не позбавляє особу статусу діючого військовослужбовця та не звільняє від необхідності виконання обов’язків військової служби.
Для звільнення з військової служби в умовах особливого періоду необхідно звернутись з відповідним рапортом, підготувати документи для звільнення, провести розрахунок вислуги років, розрахунок і виплату грошового забезпечення, видачу та утримання майна, здачу зброї, отримання документів для постановки на облік військовозобов’язаних.
Засудженим порядок звільнення з військової служби не дотримано.
Також іншим вироком засудженого визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 408 КК (дезертирство), який набрав законної сили і факти, викладені у ньому, мають преюдиційне значення.
Засуджений досить тривалий строк перебував на військовій службі, а тому повинен бути добре обізнаним як з підставами його служби, так і з установленим порядком звільнення.
Доводи засудженого про те, що він не отримував грошового забезпечення, а тому не є військовослужбовцем, були предметом перевірки судів попередніх інстанцій, які надали обґрунтовані висновки.
Так, суди встановили, що засуджений самовільно залишив службу у зв’язку з чим на підставі наказу командира в/ч йому було призупинено виплату грошового забезпечення, а після повернення до в/ч наказ про поновлення виплати йому грошового забезпечення виданий не був. Наступним наказом командира в/ч були внесені зміни до наказу про зарахування засудженого на всі види забезпечення та поновлення йому виплат грошового забезпечення. Для вирішення цього питання засудженому було запропоновано прибути до в/ч. Оскільки засуджений до в/ч не прибув, то йому грошове забезпечення не нараховувалося.
Таким чином, проаналізувавши вищенаведене та дослідивши в судовому засіданні вказані докази, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що засуджений міг оскаржити наказ Командувача військ оперативного командування про його переведення на нове місце служби у військову частину, стягнути кошти або звернутися до правоохоронних органів у разі з його незгодою, але він вказаних вище дій не вчинив, а будучи військовослужбовцем, не виключеним зі списків особового складу ЗСУ, не виконав наказ Командування та не прибув на нове місце служби.
Підготував Леонід Лазебний
