Організована злочинність в Україні. Частина 11 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 11

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 11. Безробіття та бідність як мотиватори організованої злочинності.

Продовжуючи свій цикл аналітичних статей, автори аналізують проблему фонових явищ організованої злочинності. В частинах 6, 7, 8, 9, 10 циклу йдеться про такі фактори відтворення фонових явищ організованої злочинності, як політичні процеси, пов’язані з недоліками побудови політичної підсистеми українського суспільства; організаційно-управлінські недоліки функціонування інститутів державного управління; тіньова економіка; монополізм. Розпочато також дискусію щодо таких негативних процесів у соціальній сфері, як економічна нерівність, непрофесіоналізм кадрів, неадекватна пенсійна політика, перезрілі реформи, зокрема йшлося про судову реформу. Сьогодні увазі читачів тижневика представлені наступні з факторів, що породжують та відтворюють фонові явища організованої злочинності, а саме безробіття, бідність та соціальну нерівність.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Ще трохи про «реформаторів» і судову реформу …

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Але знайшлися захисники суддів, щоб не платити податки зі «скромного» суддівського грошового утримання. Хто вони — вгадайте. Правильно — Конституційний Суд України та Верховний Суд України, а чому би й ні? Своє ближче до тіла і душі. До них приєдналися ще 48 народних депутатів українського парламенту, які переслідували власні інтереси щодо соціального захисту громадян. Відтак Конституційний Суд України ухвалою від 26 січня 2016 р. № 3-у/2016 конституційні провадження у справах за конституційними поданнями 48-ми народних депутатів України та Верховного Суду, на нашу думку, без належної мотивації, об’єднав в одне конституційне провадження різні за своєю соціальною природою справи та визнав вказані зміни до Податкового кодексу України неконституційними (рішення від 27.02.2018 р. № 1-р/2018, справа № 1-6/2018). Судді КСУ, як на наш погляд, досить примітивно й недоречно аргументували таке своє рішення. Чим саме, як гадаєте? Стандартною загальною фразою: конституційним принципом незалежності суддів. По-перше, принцип незалежності стосується професійної діяльності суддів при розгляді справ і прийнятті рішень, хоча судді так не думають. По-друге, суди представляють лише одну з трьох гілок влади, представники яких також є незалежними у своїй не менш, а часто й більш відповідальній професійній діяльності. Про це часто забувають представники судової гілки влади.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році

Законодавчий орган України, приймаючи нормативний акт про оподаткування пенсій і суддівського щомісячного довічного грошового утримання, що перевищує три розміри мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), також діяв як незалежний представник однієї з гілок державної влади й у межах своїх конституційних повноважень. Визнаючи неконституційним його правовий акт, КСУ не вказав конкретно, за рамки яких конституційних повноважень вийшов парламент, і не обґрунтував, чому оподаткування цих державних виплат є порушенням Конституції України, адже йдеться не про скасування соціального забезпечення, а лише про систему його оподаткування, що не заборонено Основним Законом, навіть, якщо пенсія не є «…дохід, а один із видів соціальних виплат» (чому тоді довічне грошове забезпечення не можна), і є виключно прерогативою саме парламенту (ст. 92 Конституції України) тощо. Окрім цього, рішення парламенту стосувалося оподаткування лише великих сум пенсійного забезпечення та чималого суддівського довічного грошового утримання, що мало, певним чином, сприяти забезпеченню соціальної рівності громадян, передбаченого Конституцією України.

Пенсійна реформа вже «перезріла»

Конституційний Суд України був так зацікавлений у збереженні високого рівня суддівського довічного грошового забезпечення, що зовсім проігнорував і той факт, що в багатьох демократичних країнах Заходу (Австрії, Іспанії , Норвегії , Польщі, США, Швеції, ФРН, Франції, Хорватії та інших) пенсійні виплати оподатковуютьс я , але судді цих країн до прийняття таких рішень чомусь не додумалися. А може змирилися з порушенням їх незалежності, якою так часто і недоречно прикриваються судді національних судів нашої держави?

Особливість української формули розрахунку розміру пенсії така, що кожен громадянин може отримати не більше 35% від своєї зарплати. Це так званий «коефіцієнт заміщення» — співвідношення розміру пенсії до розміру зарплати, яку громадянин отримував до виходу на пенсію. За підрахунками спеціалістів, нині він, нібито, становить близько 20%. А в найбільш розвинених країнах Європи коефіцієнт заміщення становить 95%. Тому середня пенсія в Україні майже в чотири рази менша, ніж середня зарплата.

Реформа пенсійної системи в Україні уже давно «перезріла». Але слід пам’ятати, що її успішність немислима без докорінного реформування системи оплати праці, яка повинна передбачати справедливу тарифну сітку оплати праці та поетапне підвищення мінімального розміру заробітної плати, що, своєю чергою, є чітким регулятором мінімального пенсійного та інших внесків до соціальних фондів. Найважливішим завданням пенсійної реформи в Україні є забезпечення її стабільності та соціальної справедливості у державній солідарній пенсійній системі та формування надійної і довірливої для населення системи недержавного пенсійного забезпечення.

А поки що негативні процеси в соціальній сфері змушують багатьох людей до пошуку способів розв’язання проблемних питань для виживання та належного соціального забезпечення, у тому числі — вчинення неправомірних дій.

Погіршення показників зайнятості населення

Суттєвим чинником економічної злочинності та корупції в Україні залишається й високий рівень безробіття населення. У Законі України «Про зайнятість населення» безробіття трактується як соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування.

За даними Державної служби зайнятості рівень безробіття у 2015 р. становив 9,1%, у 2016 р. — 9,9%, 2017 р. — 10,1%, 2018 р. — 12,4%, 2019 р. — 12,4%, 2020 р. — 9,9%. Негативна тенденція зберігається і зараз — 17% робочої сили на піку карантину перебували в стані прихованого безробіття — зайнятість цих людей була зменшена або вони перебували в неоплачуваній відпустці. Карантин вихідного дня, який діяв в Україні в листопаді, спровокував другий пік зростання безробіття — було зареєстровано 361 тис. безробітних, а станом на початок грудня 2020 р. — 420 тисяч.

Основною причиною незайнятості працездатного населення в Україні є, як уже згадувалося нами, недолугі реформи, що призвели до відсутності належних економічних умов, які б дали змогу людям продуктивно працювати в нашій державі за гідну плату, а не перебувати у важких соціальних умовах чи виїжджати на заробітки до інших країн. Станом на 2021 р., за даними Інституту демографії та соціальних досліджень, кількість трудових мігрантів становить 2,5–3 млн. Другою важливою причиною зростання безробіття стало падіння економічного розвитку та зниження фінансових результатів діяльності підприємств. Одна частина «прихватизованих» підприємств була розграбована й закрилася, інша — не змогла налагодити виробництво конкурентоспроможної продукції у ринкових умовах і збанкрутіла. Для того, щоб приватизувати підприємство, потрібно мати одні здібності, а наладити високотехнологічне виробництво — інші. Які? Не важко здогадатися. А деякі підприємства, щоб запобігти великим виробничим витратам, почали знижувати їх рівень та оптимізувати штат працівників.

Приховане безробіття (приклад — ПАО «Сумське НПО»)

Через тривалий спад виробництва, що відбувається в багатьох галузях, постійно зростає кількість людей, які лише числяться на виробництві, а на практиці перебувають у неоплачуваних відпустках. Останні є фактично «тимчасовими» безробітними — резервом безробіття реального. Показовим прикладом тут є ситуація з ПАТ «Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання» (до 2015 р. носило ім’я М.В. Фрунзе), яке завжди було одним із найпотужніших виробників устаткування для нафтової, газової, атомної та хімічної промисловості. Сумське НВО також провідне підприємство СНД з виробництва автомобільних заправних газокомпресорних станцій та устаткування для транспортування газу.

Нині люди, тут фактично щотижня мітингують з причин невиплати чесно зароблених грошей підприємством. Деяким працюючим, які втратили на підприємстві частину свого здоров’я, роботодавець заборгував по 30, 40, 50 тис. грн. Звичайно, у зв’язку з цим, є питання до правоохоронних органів, які не компетентно або умисно не розслідують кримінальні провадження щодо заборгованості заробітної плати, створеної керівництвом. Хоча тільки у 2018 р. на рахунках підприємства було 37 млн дол. США. А заборгованість із «чистої» заробітної плати зараз складає 12 млн дол. США (URL: https://sumy.today/interview/15402-shcho-stalosia-iz-sumskym-zavodom-versiia-aministratsii-snvoinzhynirynh.html).

Фактично заводчани працюють на «голому ентузіазмі», тобто без заробітної плати та ще й із примарними перспективами її виплати.

Ще в 2013 р. почалися довготривалі судові процеси за контроль над підприємством між колишнім директором, нині почесним президентом заводу В. Лук’яненком, та тодішнім власником заводу Костянтином Григоришиним. У Господарському суді Сумської області 13.02.2019 р. відбувся розгляд справи по суті за позовом панамської фірми «ГРЕЙТ Стейшн пропертіз» до ПАО «Сумське НПО». Панамська компанія просила суд визнати недійсними рішення наглядової ради заводу, які були прийняті з 14.03. по 09.09.2013 р.

У 2019 р. закінчилося провадження Лондонського арбітражного суду на користь В. Лукьяненка. А в 2021 р. проти того ж В. Лукьяненка було розпочато кримінальне провадження за фактом невиконання рішення суду та зловживання службовими повноваженнями, яке призвело до тяжких наслідків (ч. 2 ст. 364-1 і ч. 3 ст. 382 КК України). У травні р. суд обрав запобіжний захід В. Лук’яненку — 20 млн грн застави, яку дивним чином суд потім відмінив, адже очільник підприємства клятвенно перед будівлею суду пообіцяв працівникам, які зібралися там (місцеві подейкують, що це були люди В. Лук’яненка), що всю заборгованість їм виплатить. Таке зібрання людей і було умовою судді, щоб відмінити заставу. Треба сказати, що він людей обманув. Шоу за участю судді та обвинуваченого закінчилося, настав вже серпень, а виплат так і немає.

Згубна політикопопулістична практика

Ще однією причиною безробіття в Україні є також згубна політико-популістична практика періодичного підвищення мінімальної заробітної плати, пенсій тощо без чіткого плану проведення ефективних і результативних економічних реформ, удосконалення податкової політики. У цьому випадку це сприяло б розширенню промислового виробництва, зростанню ВВП і створювало б умови для можливого реального підвищення вказаних та інших виплат. Нині немає фінансових ресурсів для таких додаткових бюджетних видатків, що часто змушує підприємців, які не в змозі збільшити свій фонд оплати праці, звільняти працівників, переводити на неповний робочий день або взагалі на тіньову зайнятість. Такі необґрунтовані видатки бюджету дуже відчутно впливають і на діяльність малого бізнесу, який використовує спрощену систему оподаткування.

Тому безробіття є економіко-соціальною проблемою в Україні. Ми чітко усвідомлюємо, що безробіття в економічному житті будь-якої, навіть найрозвиненішої країни, — це перевищення пропозиції робочої сили над попитом на працю. Воно є невіддільним елементом розвитку ринкового виробництва. Безробіття не можливо повністю ліквідувати, але при проведенні належних ефективних економіко-соціальних реформ його можна звести до мінімального рівня, як це відбувається в Австрії, Норвегії, ФРН та інших країнах. В Україні зафіксовано найвищий рівень безробіття за чотири роки. За перший квартал 2021-го він становив 10,5%. За даними Держстату, кількість зайнятих людей — 15,4 млн (55%). А за даними Державної служби зайнятості кількість зареєстрованих безробітних станом на 24 червня 2021 р. складає 354 тисячі осіб.

На жаль, в Україні не має об’єктивного обліку фактичного безробіття в країні, але лише за офіційною статистикою, близько 10% працездатного населення є безробітними. Існує багато проблем і щодо обліку безробіття в Україні, які не дають змогу об’єктивно обрахувати реальну незайнятість населення. Зокрема, до них і належить латентність безробіття — це коли багато осіб втрачають будь-яку надію на отримання роботи й не реєструються в службі зайнятості; в обліках не показується часткова зайнятість; деякі «безробітні» можуть подавати й неправдиву інформацію щодо їх «безробіття»; чимало працівників влаштовані на роботі без офіційного оформлення; багато (за різними оцінками більше ніж 5–7 млн) працюють за кордоном тощо.

Як зазначає уряд, на сьогодні кількість зареєстрованих безробітних вже досягла, нібито, допандемічного рівня. Так, 12 березня 2020 р., коли в Україні були введені перші обмеження, пов’язані з пандемією коронавірусу, на обліку служби зайнятості перебувала 361 тис. осіб, що на 7 тис. більше ніж рівень сьогодні. (URL: https://www.kmu.gov.ua/news/z-pochatku-roku-kilkist-bezrobitnih-v-ukrayini-zmenshilasya-na-100-tis-osib). Нас запевняють, що починаючи з квітня 2021 р., ситуація на ринку праці поступово стабілізується завдяки відновленню економіки на тлі ослаблення епідемії та зменшення карантинних обмежень. Дійсно, для покращення ситуації на ринку праці уряд запровадив низку ініціатив для збереження та створення нових робочих місць. Так, наприклад, програму по частковому безробіттю, антикризові кредити рефінансування практично під 0%, а також прямі виплати для бізнесу та робітників, чия діяльність була обмежена через впровадження карантинних обмежень. Проте, пересічні громадяни не помітили особливих змін на краще. Виділену навесні 2021 р. державну допомогу в розмірі 8 тис. грн., яку отримали 178 тис. найманих працівників та 161 тис. ФОПів (загалом — це 2,7 млрд грн.) не можна вважати суттєвою для бізнесменів у даній ситуації. Вона більше схожа на подачку.

Проблема зайнятості молоді

У розглянутому контексті слід звернути увагу і на вкрай негативну ситуацію з зайнятістю молоді. Частка молоді у загальній кількості безробітних наближається до третини усіх незайнятих працею людей. Не менш тривожною є й висока частка безробітних з вищою освітою — половина від усіх непрацюючих. А, наприклад, у США для власників дипломів бакалавра і вище знаходиться робота практично завжди. Там серед них усього лише 2% безробітних.

Інша частина української молоді, отримуючи вищу освіту, часто не може працевлаштуватися відповідно до отриманої спеціальності, а тому вимушена погоджуватись на низькооплачувані некваліфіковані посади. Усе це має вкрай негативний психоемоційний вплив на молодь, який призводить до вчинення й кримінальних діянь, участі в організованих угрупованнях, що нерідко забезпечують достатньою мірою необхідні її матеріальні та інші потреби. Безробіття як фонове явище особливо деформує психологію молодої людини й обумовлює її кримінальні вчинки.

Отже, безробіття в Україні набуло масового характеру і несе реальну загрозу для держави та суспільства. Безробіття призводить не тільки до збільшення соціальної напруги; посилення соціальної нерівності, скорочення податкових надходжень; зменшення ВВП, зниження рівня життя населення тощо, але й слугує також одним із видів фонових явищ організованої злочинності. Частина асоціально налаштованих безробітних, особливо молоді, і є поповненням кримінального бізнесу, організованої злочинності, розширюючи спектр вчинюваних ними злочинів. Безробіття та відсутність належних засобів існування просто заставляє безробітних шукати інші шляхи виживання та стимулює їх кримінальну активність. Як не прикро, але серед них є й звільнені в запас військовослужбовці — учасники бойових дій на сході України, які не змогли знайти собі місце для працевлаштування, а також кваліфіковані спеціалісти в різних галузях, які не зуміли знайти роботу, адекватну їх вмінню і навичкам та з відповідною оплатою.

Українська оригінальність бідності

Бідність, соціальна несправедливість та соціально-економічна нерівність — найбільш потужні мотиватори організованої корупційної злочинності, екстремізму, тероризму. Боротьба з бідністю залишається однією з найважливіших глобальних проблем в усьому світі. Вона в останні десятиліття актуалізувалася і в Україні, з початком не завжди вдалих ринкових трансформацій. Як уже нами зазначалося, «прихватизаційні» процеси геть відкинули питання соціального устрою держави. Ба більше, було ліквідовано навіть ті напрацювання в соціальній сфері, які мали місце досі. Держава й нині ще затягує процеси реформування соціальної сфери в умовах ринкових відносин, не прийнято чіткої програми щодо побудови типу соціальної держави в Україні. Тому уже викладені нами негативні процеси розвитку держави й суспільства в різних секторах політико-економічних інститутів і призвели до важкого стану соціального сектору, що не могло не обернутися тяжкими наслідками для населення — його бідністю. За даними багатьох міжнародних та національних організацій рівень бідності в Україні зріс до 50%, а тому за межею бідності перебуває близько 19 мільйонів українців. В Україні, за методикою ООН, визначено, що бідними є навіть більше ніж 60% населення, а за звітом МВФ наша країна вважається найбіднішою в Європі як по валовому продукту на душу населення, так і в рейтингу з найменшою зарплатою серед працюючих, тобто кожний 5-й є бідним (URL: https://www.intellinews.com/imf-rank-sukraine-as-europe-s-poorest-country-150301/). За даними Інституту демографії ім. М.В. Птухи НАНУ, рівень бідності в Україні перевищує 50%. (URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3179054-riven-bidnosti-v-ukraini-perevisue-50-demografi.html). Недарма, за даними ООН, в Україні майже 10 млн людей відчувають нестачу їжі, що є найгіршим показником серед країн Європи (URL: https://svoboda.ua/22772/2021/po-kolichestvu-nedoedayushhix-lyudej-ukraina-okazalas-xudshej-v-evrope/). Україна відстає навіть від деяких країн СНД. На відміну від розвинених країн, в Україні бідність пов’язана не тільки з відсутністю роботи у значної частки населення, але й із низькою оплатою праці (середня зарплата в Україні — 13 499.00грн., а в Австрії, Великобританії, Італії, Нідерландах, Німеччині, Франції — 3–4 тис. євро, у США — $3 718,40, де продавець роздрібної торгівлі отримує $2 114,16) та незадовільним пенсійним забезпеченням. Це в рази посилює злиденність населення. Але на цьому українська оригінальність бідності не закінчується. Будь-які негаразди в економіці країни, в тому числі ті, які пов’язуються з пандемією, беруть на себе як закономірний наслідок — бідні прошарки населення. Найзаможніші, навпаки, стають ще багатшими через необхідність певних закупівель лікувальних засобів від COVID-19 тощо та розширення, уже давно присутнього, тіньового сегмента доходів. Ми уже писали, що в період пандемії багато людей втратили робочі місця, свій малий бізнес, а найбагатші у дватри рази збільшили свої доходи. Катаклізми і кризи — це біда лише для бідних, а не для багатих представників українського суспільства. Знову — правоохоронна система України німа і нібито вражена «анкілозуючим спондилоартритом».

Першочергові заходи щодо зменшення безробіття,
або встановлення «шлюзу» соціальним відхиленням

Доходимо висновку, що держава повинна провести кардинальні заходи для зниження рівня безробіття. Першочерговим має стати реалізація виваженої економічної політики, зорієнтованої на зміцнення соціального сектору через сприяння та розширення виробництва, створення нових робочих місць у сферах середнього та малого бізнесу; розвиток сільського господарства шляхом розширення переробної індустрії сільгоспсировини у сільській місцевості та вдосконалення системи збуту такої продукції; перепідготовку безробітних, залучення їх до суспільної праці тощо.

Зменшення безробіття , підвищення оплати праці в структурі реальних доходів населення, на нашу думку, і створить умови для покращення соціальних потреб населення України, зменшить ряди криміналітету.

Для подолання бідності слід розробити важливі стратегічні програмні напрями стимулювання економічного зростання, що зробить країну багатшою, а людей — заможнішими. Потрібні системні реформи в сфері справедливої тарифікації видів оплати праці, що має забезпечити перехід до моделі з високим рівнем винагороди залежно від результатів вкладеної праці, її суспільного значення та визначення й оцінювання можливих ризиків і факторів небезпеки для працюючого, які їх зумовлюють. Нові професійні стандарти повинні сприяти підвищенню якості кваліфікацій в Україні та наближенню їх до європейських. Повністю повинна бути переглянута система соціального забезпечення, а особливо порядок наповнення роботодавцями пенсійного та інших соціальних фондів. Потребує активізації й процес суспільного діалогу, що є важливим засобом у діяльності щодо вироблення шляхів і засобів захисту інтересів людей у цивілізованому суспільстві.

Означені фонові явища є соціальними відхиленнями і мають економічне підґрунтя. Тож завданням держави в даному випадку є встановлення своєрідного «шлюзу» цим явищам з метою реального припинення процесів, що призводять до економічної кризи. Й не слід забувати при цьому просту істину, яка діє в нашій державі в тому вигляді, в якому існує: «Чим більше національного доходу йде у прибуток олігархам, тим менше залишається на соціальний розвиток».

(Далі буде …)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Податкова амністія: кожен із нас – потенційний злочинець

Опубліковано

on

От

Юрій РАДЗІЄВСЬКИЙ,
керівний партнер АО «Радзієвський і партнери»

Податкова створила прецедент, коли прирівняла непідтверджені доходи громадянина до отриманих злочинним шляхом, й арештувала 26 млн гривень. Що це означає і які наслідки може мати для інших українців? 

Читайте також: Податкова амністія вимагає тиші, а не хайпу

Новітні реалії

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Державна податкова служба відкриває нові горизонти трактування норм Кримінального кодексу про легалізацію майна, здобутого злочинним шляхом. Тепер, судячи з усього, злочинними хочуть визнавати будь-які доходи, джерело походження яких не підтверджене. Це схоже на залякування громадян з метою збільшити показники податкової амністії. Хоча це ще й додаткові корупційні можливості для правоохоронців. Напередодні ДПС опублікувала новину про викриття на Харківщині громадянина, який «легалізував доходи незаконного походження». З тексту повідомлення випливає, що громадянин «здійснив витрати без наявності доходів із підтвердженим джерелом походження»: придбав низку автомобілів та земельних ділянок на загальну суму понад 20 млн грн. «При цьому здійснені витрати в кілька разів перевищували офіційні доходи вказаної особи. Операції мають ознаки легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», – вказано в інформаційному повідомленні. До єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 209 Кримінального кодексу: легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, вчинена в особливо великих розмірах.

Громадянину загрожує позбавлення волі на п’ять—вісім років з конфіскацією майна. Слідчі також ініціювали арешт його коштів – понад 26 млн грн. Мабуть, на додаток до тих, які він витратив на купівлю землі і машин.

Що не так у цій історії?

Перше – це стаття «за легалізацію». Якщо спрощувати приписи статті 209, то фактові легалізації, в даному випадку купівлі майна, має передувати встановлення його злочинного походження. Це не несплата податків, а, наприклад, шахрайські дії, крадіжка, махінації на фондовій біржі. В тексті повідомлення ДПС про такий злочин не вказано, хоча правоохоронні органи зазвичай описують злочинні діяння. Можна зробити висновок: у цьому випадку злочином вважається відсутність документів про походження доходів.

Читайте також: «Податкова амністія»: що чекає на декларантів?

В українському законодавстві норма, яка зобов’язує доводити законність своїх доходів, існує лише для чиновників. Вона відома як норма про незаконне збагачення. Відповідно до неї, злочином є набуття активів, що на певну суму перевищують офіційні доходи. Це — антикорупційна норма, покликана зробити прозорішими доходи і видатки держслужбовців, які живуть на наші податки. Норми, яка б зобов’язувала громадянина пояснювати походження своїх доходів, не існує. Можливо, її лише планують запровадити. Раніше подейкували, що «чиновницьку» норму скопіюють для звичайних громадян, поклавши на останніх тягар доведення невинуватості.

Консенсусу з цього приводу наразі немає, так само, як немає й офіційних непрямих методів контролю (податкова не зможе порівняти з офіційними доходами всі ваші видатки), у податкової служби немає прямого доступу до банківської таємниці. На сьогодні виявити «надмірні» доходи можна лише в момент, коли людина здійснює велику операцію в банку. Тобто, коли банк у процесі фінансового моніторингу просить підтвердити походження грошей, а громадянин не може це зробити. Також при спробі провести великий платіж без відповідних документів банк може заблокувати кошти на рахунку. У цих випадках фінустанови зобов’язані повідомляти про спроби таких операцій Держфінмоніторингу, а це відомство – інформувати правоохоронців. Обов’язок останніх – довести незаконність походження коштів. Сама людина доводити нічого не зобов’язана.

Усе це незручно, але не настільки, як кримінальне провадження, яке може закінчитися вісьмома роками ув’язнення. Поява такого прецеденту свідчить, що податкові органи відпрацьовують новий механізм примусу громадян до участі в податковій амністії, яка поки що дає відверто скромні результати.

Сигнал подано чіткий: не можете пояснити походження активів – ризикуєте опинитися за ґратами. Або декларуйте, сплачуйте 5% і про походження коштів ніхто не спитає. Насправді це зловживання повноваженнями й підміна понять.

Оскаржити такі дії податківців буде непросто: слідчі судді зазвичай не беруть на себе відповідальність і не втручаються в хід досудового слідства. («Ваша честь, ми все ще шукаємо докази незаконного походження коштів цього шановного громадянина, тому дозвольте, будь ласка, провести обшук у його помешканні»). Справа може залишатися «фактовою», тобто без формального підозрюваного, але слідчі дії (обшуки, допити) та арешт майна можуть тривати місяцями. У цей час слідчим можна «працювати» з фігурантом, торгуючись про умови закриття кримінального провадження або невручення йому підозри.

Привернення уваги до цього прецеденту повинно стати точкою відліку не лише для дискусії про методи агітації за податкову амністію, а й загалом про практику маніпуляцій і тиску податкових органів на громадян з ігноруванням приписів кримінального та процесуального законодавства, що має ознаки свавілля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 3)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок ч.1, ч.2

Євген СТРЕЛЬЦОВ
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального наукового центру Національної академії правових наук України.

Вірогідні перспективи

Якою буде українська державність через 10, 50, 100 років? Які люди тоді проживатимуть? Які звичаї й традиції будуть домінувати? Ці питання мають право на існування в зв’язку з тим, що ця стаття багато в чому пов’язана з ювілеєм української державності. А яким буде право в своєму загальному та галузевому розумінні? Більшість із нас зможуть на це дивитися з інших світів. Але, якщо говорити про найближчу перспективу, то, на мою думку, основна увага має бути сконцентрована на подальшому розвитку кримінального права в двох основних напрямках (зі зрозумілими уточненнями): охорона особи та держави. Саме такий підхід і дає змогу продовжувати намагання поєднати в кримінально-правових приписах загальносоціальну (загальнолюдську) та класову сутність права, про що вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Тут теж є свої проблеми, які потребують більш детального аналізу. Так, тип нашого політичного устрою, модель функціонування економіки, основні орієнтири розвитку суспільства в цілому «співпадають» з типологією таких характеристик більшості сучасних цивілізованих держав. Але кожна держава, в тому числі й Україна, має свій, у чомусь достатньо зрозумілий, а в чомусь і складніший шлях свого розвитку. Тому дуже важливо визначити ті нормативні орієнтири здійснення таких процесів, які повинні регламентувати/впорядкувати відповідні соціальні зміни, що має знаходити своє відображення в змінах/реформах: правової системи, системи права, кожної галузі права, включаючи й кримінальне, щоб потім вся ця нормативно-правова база мала свої цілі й отримала завдання (разом та поодинці), та, що необхідно підкреслити, давала змогу здійснити реальний зворотний вплив на політичні, економічні та соціальні процеси, які відбуваються (в перспективі відбуватимуться) в державі. Розуміючи це, ми повинні користуватися не тільки національними напрацюваннями, а й розумно скористатися міжнародним та закордонним правовим, в тому числі й кримінально-правовим, досвідом, про особливості використання якого вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2)

За великим рахунком проблеми державного розвитку — це дуже значне та складне питання, причому не тільки для перехідних, а й у розвинутих держав. Наприклад, нещодавно керівництво Австрії, аналізуючи ці проблеми, визначило, що, умовно кажучи, є два основних напрями розвитку — ідеологічний або раціональний. Загалом у сучасних умовах такі розвинуті держави починають реально уточнювати свій подальший розвиток, у першу чергу щодо економічної політики (https://ukrainian.voanews.com/a/ameryka-zagroza-defoltu/5977045.html). Наголошується, що загальними об’єктивними факторами, які сьогодні значно впливають на такі процеси, є: а) кризовий фон глобальної економіки, який може провокувати суттєві протиріччя при визначенні економічних інтересів; б) спроможність чи неспроможність провладних структур адаптуватися до таких складнощів; в) можливий вплив регіональної нестабільності на Близькому Сході та в Північній Африці на інші, причому значні, регіони, що може вплинути на глобальну безпеку, і сучасні події в тому ж Афганістані підкреслюють актуальність цього питання; г) роль розвинутих, в першу чергу провідних, держав у таких умовах, зокрема США; д) складність контактів таких держав із новими «молодими» світовими лідерами (Global Trends 2030: Alternative Worlds). Ці проблеми додатково загострюються подіями, які вже створив і продовжує створювати COVID-19 на всіх рівнях людської цивілізації.

З урахуванням цього постає принципове питання — який напрямок свого розвитку в таких умовах обере Україна в якості основного? І тільки після цього, коли буде обраний генеральний напрямок державного розвитку, коли будуть визначені основні орієнтири в усіх основних сферах суспільного життя, потрібно визначати зміст та форми регламентації їх правового регулювання як у плані «дозволеного», так і в плані «забороненого», або, згадуючи шкільну фізику, питання можна поставити таким чином: що для досягнення необхідної соціальної «міцності» в сучасних умовах важливіше для української державності та її системи права, враховуючи й галузеві аспекти: «крутний момент або кінські сили»?

Так, певні, достатньо деталізовані напрямки такого розвитку проголошуються, в першу чергу, під час офіційних зустрічей. Мова про суверенітет, територіальну цінність та євроатлантичні прагнення й реалізацію таких намірів, що пов’язано в правовій площині з боротьбою з корупцією, удосконаленням суддівської системи, посиленням антимонопольного законодавства, поєднаного з покращенням корпоративного управління тощо. Причому, як відомо, кожен із цих напрямів передбачає різнопланові та комплексні зусилля. Яким у таких умовах повинно бути кримінальне право, зберігаючи при цьому свою природну традиційність та враховуючи сучасні суттєві соціальні інновації, — силою прикладу чи прикладом сили, розуміючи образність цієї думки. Все це заслуговує комплексного, продуманого аналізу з урахуванням всіх складових державного будівництва, в тому числі і щирості політиків дійсно здійснити проголошене.

І наостанок

У цій публікації від самого початку не передбачалося надання певного висновку стосовно того, що ми маємо сьогодні, оцінюючи розвиток кримінального права, — суттєвий прорив або певний аванс на майбутнє. На мою думку, це взагалі неможливо зробити за низкою вагомих причин, у першу чергу, без чіткої прив’язки положень цього права до принципових положень національної державності, наших міжнародних перспектив, розуміння наших міжнародних зобов’язань, що вище підкреслювалося.

Так, певні зміни, які достатньо перманентно вносяться до Особливої частини, можуть бути оцінені і позитивно, і поза таким визначенням. Основна складність полягає в тому, що така законотворча діяльність не має необхідної системи, внутрігалузевого узгодження та погодження з іншими галузями права. Такі зміни, можливо, з урахуванням складного періоду розвитку української державності, мають право на існування, але вважати їх положеннями, які носять сталий характер, складно. У зв’язку з цим потрібно розуміти головне: фрагментарний характер внесення змін у кримінальне право навіть зі «щирою» метою його вдосконалення та відсутність внутрішньої логіки цього процесу багато в чому заздалегідь «приречені» на неефективність. Саме так дуже часто створюється так зване «голе право» — Nudum jus, тобто право безперспективне, яке не має можливості реалізації своїх положень.

Загалом ми повинні розуміти, що, як образно вважав Джордж Бернард Шоу, «злочинців вбиває не закон, це роблять люди», а це, в свою чергу, підкреслює, що будь-які положення кримінального права в соціальному житті застосовують конкретні люди. Й така практика теж не завжди є достатньою. Звернемося у зв’язку з цим до алегоричної думки французького філософа німецького походження Поля Анрі Тири Гольба́ха (барона д’Ольбаха, письменника, енциклопедиста, просвітителя), яка є епіграфом цієї статті. Все, що проголосила ця особа стосовно справжньої релігії, стосується того, що вона дійсно існує тільки там, де її підтримують «правитель та кат», і може бути цілком застосовано при оцінці ролі кримінального права в суспільстві у вигляді концепції (офіційної думки), доктрини (наукової думки) або законодавства. Публічний і «своєрідний» характер кримінального права вимагає, що його справжня реалізація, якими би якісними характеристикам воно «само по собі» не володіло, може відбутися тільки за наявності державної волі («правитель») і необхідної організації діяльності системи кримінального правосуддя («кат»). Можливо, це звучить дещо образно та «похмуро», але по суті дає змогу чітко розуміти роль, яку відіграє кримінальне право, його «самостійну» позицію та місце в складній системі кримінальної юстиції. Це, в свою чергу, повинно обов’язково враховуватися при визначенні його цілей та завдань, положень Загальної та Особливої частин і, що дуже важливо, не зменшуючи при цьому, але й не перебільшуючи, його загальної сутності та сучасного змісту. Саме це, на мою думку, повинно враховуватися при подальшому розвитку кримінального права.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Опубліковано

on

От

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий співробітник Міжвідомчого
науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Як відомо, 23 вересня Верховна Рада України прийняла в другому читанні та в цілому законопроект № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі — Закон № 5599). Я навмисно не розглядаю в статті деякі принципові для багатьох фахівців, політиків і журналістів питання, на які всі одразу звернули увагу й активно обговорюють, на кшталт того, хто має розглядати подання для визнання особи олігархом й ухвалювати рішення — РНБО чи НАЗК, або хто виграє від зміни власності ЗМІ, чи дійсно олігархам прийдеться не солодко після прийняття цього закону; або чи потрібно направити новоприйнятий закон «про олігархів» на розгляд до Венеційської комісії тощо. Торкнуся лише юридично-стилістичних помилок та надам своє бачення, як вченого, вирішення проблеми деолігархізації.

Читайте також: Чергова деолігархізація, або Українська спроба переходу від елітарної демократії до демократії представницької

Некоректність уже в самій назві закону

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Уже в самій назві закону № 5599 закладено декілька невідповідностей та некоректних понять. Наприклад, законодавець допускає, що олігархи можуть «впливати» (до речі, не вказано на що), але цей вплив повинен бути не надмірним, хоча як такий все ж може мати місце, інакше кажучи — «легкий» вплив є цілком допустимим. Те ж саме можна сказати і про словосполучення «мати значну економічну та політичну вагу»). Тобто, якщо така вага незначна, то це допустимо. І взагалі, виносити в назву закону такі слова в найвищому ступені — «надмірний», «значний», гадаю, неправильно.

Стаття 2 теж має протиріччя. Почну з назви. Особа, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, вона ж чомусь прямо в назві й оголошується олігархом. Що поганого в тому, що людина сама по собі має значну економічну та політичну вагу? Проте це закріплено в самій назві статті. Непосвячені люди можуть зрозуміти, що олігарх — це і є особа, яка має значну політичну вагу. Але це поняття — значно ширше. Слід виходити з того, що термін олігархія (грец. Oligarchia), походить від стародавн. грец. oligon, — декілька та arche, влада) — форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усіх членів суспільства. І ще в 2011 р. мною науково доведено, що олігархізація в Україні — це одна із специфічних форм організованої та за своєю суттю й наслідками — економічної злочинності (Бусол О. Ю. «Олігархізація політичної влади в Україні як одна зі специфічних форм організованої злочинності, а також у подальшому ця думка розвинута в докторській дисертації (Бусол О. Ю. «Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» (2015 р.).

Результати голосування в Раді за відповідний законопроект

Таких осіб, які справді мають «значну політичну вагу», насправді у Верховній Раді багато. Виходить, що слід було одразу після прийняття цього закону призначити перевибори ВРУ? Сподіваюся, що не це є метою закону.

Не можна ототожнювати економічну і політичну вагу, проте ці два поняття стоять поряд при встановленні ознак відповідності такої особи в ст. 2 даного закону.

Дискримінація як порушення Конвенції

Водночас рішення про визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархом) (ст. 5) є порушенням статті 14 закону (Заборона дискримінації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яка проголошує, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Як бачимо, в проекті цього закону є щонайменше дві таких ознаки дискримінації — за політичними мотивами і майновим станом.

Рішення ухвалюватиметься без присутності «винуватця»

Стаття 5 «Визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, олігархом)» більше схожа на ситуацію «призначити особу злочинцем». Залишається тільки додати — «і розстріляти», як це робили «трійки» НКВС при Сталіні. Така думка посилюється після ознайомлення з текстом частини 5 статті 5 закону — навіть, якщо потенційний «олігарх» не з’явиться на засідання, де розглядатиметься відповідне подання, в тому числі з поважних причин, все одно таке подання буде розглянуто та прийнято рішення і за відсутності «винуватця». А «заслуховування на засіданні» олігарха, взагалі нагадує комуністичні партійні зібрання минулої епохи, та те ж розкуркулювання — «ти живеш краще нас, заможніше, значить — поганий, а ну ж бо, поділися з нами!»

Не регламентовано в законі і процедуру розгляду подання та ухвалення рішення. Просте голосування в цьому випадку збільшує корупційні ризики, адже тут діє людський фактор. Згідно з частинами 3 і 4 статті 5 особа, яку запідозрили в тому, що вона є олігархом, повинна надати до апарату РНБО пояснення та інші документи. Тут, враховуючи нашу корупційну реальність, так і напрошується пропозиція олігарху поділитися з державою частиною своїх активів. Після цього можливе вирішення питання «на більш лояльних умовах», або таке засідання з розгляду подання відповідними суб’єктами, визначеними в ч. 1 статті 5, може взагалі не бути призначено. Адже покарання за порушення подання та строків — незрозуміла відповідальність, адже просто «відповідальність», ні дисциплінарна, ні адміністративна, ні кримінальна, і навіть, в законі не вказано, що — юридична (у контексті внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», а саме статтю 7 доповнено частиною п’ятою такого змісту).

Порушення Конституції

А обов’язок подання декларації про контакти з особами, «які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархами)», або їхніми представниками, що закріплено в статті 8 цього закону, взагалі є порушенням конституційних прав громадян, адже олігархи теж громадяни України, як би того кому не хотілося. «Обмежити контакти» — це диктатура. А згадана вже стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином в українців стає все менше прав, а натомість є все більше обмежень.

Ще щодо «контактів» з олігархами

Обов’язок подання декларації про контакти, згідно з частиною 5 статті 8 поширюється на цілий перелік службових осіб, серед яких, наприклад, голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голова та державні уповноважені Антимонопольного комітету України, уповноважені з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері публічних закупівель тощо. Виникає питання, а якщо контактувати з олігархами буде людина не з визначеного законом переліку, а їх довірена особа, нікому не відома й про контакт якої ніхто й ніколи не дізнається? Відповідь очевидна. Тоді ніхто з офіційного переліку й відповідальності не понесе. Думається, так воно в реальності й буде.

«Трохи зіпсована» репутація

Викликає подив, що законодавець вважає наявність непогашеної в особи судимості (по суті злочинця, визнаного законом) лише ознакою небездоганної ділової репутації (читай — трохи зіпсованої) у статті 10 закону, і нічого більше. Ділова репутація фізичної особи — це суспільна думка щодо ділових та професійних якостей цієї людини як учасника ділової комунікації, набута нею при виконанні трудових, службових та громадських обов’язків. І нічого спільного з діловою репутацією, вчинення злочину особою не має. Те саме, і навіть більше, можу сказати й про включення особи до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності (п. 3 ч. 2 ст. 10). Якщо людина є в переліку «терористів», це вже не предмет розгляду її в контексті ділової репутації в цьому законі, а є приводом для проведення заходів відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», далі — кримінальне провадження.

Інші пункти частини 2 статті 10 теж стосуються вчинення особою певних правопорушень, тож це не співвідноситься саме з діловою репутацією особи. Таким чином, слід змінити назву статті 10 «Бездоганна репутація» на більш коректну в цьому випадку. Так само, такі ознаки небездоганної ділової репутації фізичної особи, пов’язані з дотриманням закону та публічного порядку, які ми бачимо в п. 7 ч. 2. ст. 10: істотні та/або систематичні порушення особою вимог законодавства про засоби масової інформації, банківського, фінансового, валютного, податкового законодавства, законодавства з питань фінансового моніторингу, про цінні папери, акціонерні товариства та фондовий ринок, потребують уже певної юридичної відповідальності, але вони чомусь тільки є приводом для визначення в межах цього закону фактів небездоганності ділової репутації.

Незрозуміло, яке змістовне навантаження несуть словосполучення, написані через кому в п. 1 ч. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону, — «в частині подання», «дотримання строків подання» декларацій про контакти, адже «дотримання строків подання» включає в себе і «в частині подання»? До того ж, зазначені службові особи тільки підлягають звільненню, а значить, можна, за певних умов, їх і не звільняти. На розсуд кого віднесено це питання, до речі?

Системи в законі не проглядається

Та й сам закон, навколо якого було так багато галасу з-поміж політиків, громадських організацій, які позиціонують себе як антикорупційні, та журналістів, жодним чином не відноситься до такого поняття як «запобігання» (загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)). Про «організаційні засади функціонування саме системи запобігання», як викладено у преамбулі закону, у самому законі не йдеться. Тому що системи тут немає. Скоріше, можна було дати цьому документу таку назву: «Порядок внесення до національного реєстру осіб, що визнані олігархами на підставі міжнародних санкцій».

Загалом після вивчення проекту закону № 5599 склалося враження, що Україна лише те й робить, що множить спеціальні антикорупційні органи, створює реєстри, а її громадяни зобов’язані подавати всілякі декларації та писати пояснення. Коли ж займатися бізнесом або іншою суспільно корисною «творчістю»?

Наші олігархи — не Ілон Маск

І нарешті, найнезрозуміліше питання: для чого витрачати додаткові ресурси та створювати цілий Реєстр осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), адже навіть непосвяченим видно, що таких осіб буде максимум сотня). (Для довідки: в 2021 р. до списку Forbеs (найзаможніших людей планети) увійшли восьмеро українців. Серед них — Рінат Ахметов, який посів 376 місце зі статками в 7,3 млрд доларів; Віктор Пінчук, посідає 1 371 місце, $2,5 млрд; Костянтин Жеваго — 1 531 місце — 2,2 млрд; Ігор Коломойський — 1 750, 1,8 млрд; Геннадій Боголюбов — 1 892, 1,7 млрд; Петро Порошенко — 1 971, 1,6 млрд; Вадим Новинський — 2 192, 1,4 млрд; Влад Яценко — 2 485, 1,1 млрд, відповідно. Впевнена, що ці люди завдяки своєму статусу та статкам спроможні зупинити навіть військові дії на окупованих територіях, а не роздавати декілька років поспіль пакунки з крупою та олією мешканцям «рідного» Донбасу, або пекти торти та формувати шоколад із соєвими добавками в Луганській області.

Так, дійсно, наші олігархи — це не Ілон Маск зі своїми космічними програмами, який приносить користь людству. Українські олігархи більше «тирять» народні багатства та різні природні ресурси, що належать українцям. Тож якою має бути система протидії олігархізму? Потрібен соціально відповідальний бізнес, а тому цілі та завдання відповідного законопроекту можуть бути реалізовані лише шляхом перетинання інтересів і пріоритетів великого бізнесу, держави та суспільства, інакше кажучи, такі соціальні зміни, які ведуть до максимального збігу або часткового співпадіння цих інтересів. Ця концепція перекликається з близькою мені точкою зору кримінолога Ю. Орлова, що стратегічні засади взаємовідносин між державою та великим бізнесом мають передбачати не конфронтацію, намагання очистити владу від впливу олігархів, а співпрацю з подальшою елімінацією кримінальних форм діяльності останніх у сфері політики.

Із цього приводу політолог, співзасновник Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» С. Таран влучно зауважує, що в країнах ЄС немає олігархів в українському розумінні — є тільки великий бізнес, який платить податки і не впливає напряму на політиків. Суспільство має навчитися бачити різницю між великим бізнесом, який чесно платить податки, і між олігархами, які наживаються на монополіях, корупційних схемах та доступі до державних підприємств, між свободою слова та дозованою інформацією куплених ЗМІ, між справжніми патріотами та іграшковими політиками, які під патріотичними гаслами захищають власних спонсорів.

Потрібна співпраця бізнесу і держави

Потрібен базис на співпраці великих приватних корпорацій та держави. Необхідно звернути увагу на зарубіжну практику фінансування політичних партій великим бізнесом, що доцільно впроваджувати за умови забезпечення прозорості цього процесу та можливості контролю з боку громадян. Історія свідчить, що всесвітньо відомі мільярдери — це люди з комерційною жилкою, сильні лідери, відмінні менеджери, які мають відповідні зв’язки та потрібні знайомства, що допомагає оптимально й правильно організувати будь-яку справу. Очевидно, що вони мають і завжди матимуть безпосередній вплив на розстановку сил у політиці, на діяльність політичних партій. І від цього поки що не застрахована жодна держава. Тому Україні треба не відмовлятися від фінансування політичних партій великим бізнесом, а співпрацювати з його представниками для отримання взаємної користі. Необхідна така система фінансування політичних партій в Україні великим бізнесом, яка базується на взаємній співпраці великих приватних корпорацій та держави на прозорих і чесних засадах.

Ідея інноваційна, але закон потребує доопрацювання

Незважаючи на всі недоліки, сама ідея Закону № 5599 є інноваційною. Попри бажання захищати усталену думку, що з метою деолігархизації треба йти шляхом прийняття нових законів «Про лобізм», «Про трастову систему», «Про деолігархізацію», «Про фінансування виборчих кампаній», «Про власність стратегічних індустрій» тощо, ідея цього закону, якому немає аналогів у світі, адже це щось нове, інноваційне, що завжди викликає спротив, виглядає привабливою. До речі, Закон «Про лобізм» мають розвинуті держави, які поважають себе і великий бізнес, тож він насамперед потрібен і в Україні. Але це — тема для окремої статті. Загалом правила фінансової підзвітності для партій діють у 125 державах, про це в статті Бусол О. «Нова філософія фінансування політичних партій великим бізнесом (Зарубіжні реалії та українські тенденції»). URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_co ntent&view=article&id=2738:nova-filosofiya- finansuvannya-politichnikh-partij-velikim-biznesom-2&catid=71&Itemid=382.

Найпоширенішим засобом зменшення впливу великого бізнесу на ситуацію в будь-якому суспільстві є обмеження, зокрема, максимальних річних або передвиборчих внесків. У Чехії, наприклад, активісти створили сайт, на якому розміщується інформація про донорів усіх партій. Виявити надмірно зацікавлених у політиці олігархів тут можна за 30 секунд. Більше того, є інформація і про компанії, які надають гроші партіям, а потім отримують кошти через процедури державних закупівель. Тож ідея нового Закону № 5599 загалом непогана, але він, окрім зазначених, має, зокрема, й принципові недоліки іншого плану, які вже висвітлені в ЗМІ, а тому потребує суттєвого доопрацювання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link