Організована злочинність в Україні. Частина 14 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 14

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 14. Створення спецпідрозділів на початку 1990-х — вимога часу

На загальнодержавному рівні проблему боротьби з організованою злочинністю та корупцією вперше було порушено в 1992 р. Парламентською постановою «Про утворення Тимчасової депутатської комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом» від 19 грудня 1992 р. № 2894-ХІІ було створено однойменну Тимчасову депутатську комісію (ТДК), яка фактично стала першою такого спрямування інституцією в Україні на найвищому законодавчому рівні.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Формування органів по боротьбі з оргзлочинністю

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У постанові парламенту йшлося, що останнім часом у державі значно зросли хабарництво, корупція, інші тяжкі злочини, посилюється організована злочинність. Тимчасовій депутатській комісії доручалося:

– визначити зі свого складу слідчу депутатську групу для перевірки виконання законів у системі правоохоронних органів і судах з питань обґрунтування припинення кримінальних справ та реагування на факти вчинення злочинів;

– розробити Положення про Тимчасову депутатську комісію Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю, корупцією і хабарництвом та подати його на затвердження Президії Верховної Ради України в січні 1993 р.

Читайте також: Коронавірусна та посткоронавірусна злочинність: первісні карантинні припущення

У цьому ж році розпочалася активна підготовка проекту закону про боротьбу з організованою злочинністю. У складі робочої групи з написання цього документу був і один з авторів даної статті, брав участь у засіданні — ВРУ 30 червня 1993 р., на якому було прийнято цей проект як Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю». Вказаний закон визначав систему органів, які здійснюють боротьбу з організованою злочинністю, правове поле для їх діяльності, основні напрями боротьби з організованою злочинністю тощо. У першiй редакцiї цього закону було навіть передбачено вертикальну структуру підпорядкування регіональних спецпiдроздiлiв. Примітно, що начальники ГУБОЗу одночасно обіймали посаду першого заступника міністра внутрішніх справ України, що значно розширювало повноваження органу, надаючи йому більшої самостійності та маневреності. Подібний орган був створений 13 січня 1992 р. й у складі СБУ, відомий більше як підрозділ «К» — департамент по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю.

Але були й певні проблеми з формуванням спецпідрозділів МВС, створення відповідної матеріально-технічної бази, підготовки кадрів тощо. Слід додати й те, що чинний на той час Кримiнальний кодекс 1961 р. також не дуже сприяв їх роботі. Так, його норми не передбачали покарання за цiлу низку нових злочинiв, що вчинялися злочинними угрупованнями.

Та, незважаючи на певні проблеми, підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю міцніли, а оперативні працівники, які і без того мали високу підготовку та досвід, підвищували кваліфікацію та вдосконалювали навички своєї практичної діяльності. З прийняттям Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» спецпідрозділами було дещо скориговано свою діяльність відповідно до основних напрямів, визначених цим законом, та посилено оперативно-розшукові заходи щодо боротьби зі злочинними угрупованнями в економiчнiй сферi. Зокрема, з метою усунення дублювання функцiй карного розшуку, служби боротьби з економічною злочинністю та інших служб органів внутрішніх справ була, відповідно, реорганiзована й структура цих спецпiдроздiлiв у системі МВС. Основними завданнями стали: контроль і знешкодження органiзованих злочинних груп, особливо з мiжрегiональними та мiжнародними зв’язками; розкриття злочинiв, учинених iз застосуванням вибухових пристроїв, пов’язаних із посяганням на життя представникiв депутатського корпусу, органiв державної влади та управлiння; забезпечення безпеки працiвникiв судів, правоохоронних органiв, особового складу органів внутрішніх справ.

Читайте також: Злочинність та засоби її подолання

Наступне рішення стосувалося створення (постанова Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України «Про організаційно- правові основи боротьби з організованою злочинністю») постійної комісії (з 1998 р. — комітет) ВРУ з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Після цього було припинено діяльність вищезазначеної Тимчасової депутатської комісії.

Окремою темою є створення та функціонування розвідувально-аналітичних підрозділів. З початку існування служби в ГУБОЗ було створено відділення з обробки оперативної інформації Автоматизованої інформаційно-пошукової системи «Скорпіон» з формуванням єдиного банку даних щодо діяльності організованих злочинних груп та забезпечення керівництва і підрозділів оперативною, статистичною та аналітичною інформацією. Далі відділи аналітичної та комп’ютерної розвідки «Скорпіон» працювали в структурі розвідувально-аналітичного управління ГУБОЗ для забезпечення оперативного спостереження щодо проблем, осіб, об’єктів, інших соціально-економічних процесів, які становлять оперативний інтерес. «Скорпіон», два з обласних підрозділів якого свого часу очолювала автор даної статті, був здатний зробити точний аналіз криміногенної обстановки та криміногенної ситуації, надати повномасштабну характеристику роботи всіх гілок влади, окремих осіб, їх впливу на суспільство, визначити форми та методи її діяльності, запропонувати ефективні моделі протидії організованій злочинності, надавати прогнозні оцінки та визначати стратегію боротьби.

У 1995 р. ВРУ прийняла Закон України «Про боротьбу з корупцiєю», який врегулював питання профiлактики корупцiйних дiянь, а також заходи впливу на корумпованих чиновників тощо. У системi спецслужби були створенi вiдповiднi пiдроздiли, що стали займатися боротьбою з корупцiєю в центральних та регiональних органах влади. Далі у 1998 і 1999 роках, було здiйснено низку органiзацiйно-практичних кроків з метою концентрацiї зусиль цієї служби на контролі та знешкодженнi найбiльш небезпечних організованих злочинних угруповань, що діють в економіко-фінансовій сфері, пiдривi їх економiчного підґрунтя та притягненнi до вiдповiдальностi лiдерiв і кримiнальних «авторитетiв».

Таким чином, поява в системі МВС України спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю була не чиєюсь забаганкою, чим грішать нинішні «творці» все нових і новіших правоохоронних органів, а була велінням часу.

«Операція «Ліквідація» кримінальних авторитетів

Завдячуючи діяльності спочатку карного розшуку міліції, а відтак його спеціальних шістьох підрозділів, а ще пізніше — спеціально створених підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, з кінця 80-х та 90-х років було взято на контроль та ліквідовано чимало організованих кримінальних угруповань, частина яких ще й досі на слуху.

Однією з перших таких резонансних справ стало розслідування діяльності дніпропетровської банди з 40 осіб на чолі з Олександром Мільченком, якого у вузьких колах звали «Матрос». Там же, в м. Дніпрі — колишньому Дніпропетровську, було створено одні з перших підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю.

Але у «лихі» 90-ті столиця України зайняла чи не перше місце в Україні за кількістю кримінальних авторитетів, які тримали її у своїх «руках», дехто з них уже нами згадувався у першій частині нашої статті. Ширше та конкретніше про цей період історії викладемо тут. Так, Віктор Рибалка на прізвисько «Рибка» організував злочинне угруповання, яке займалося вбивствами на замовлення, рекетом, крадіжками й розбоєм. У ЗМІ навіть поширювалася неофіційна інформація про його нібито зв’язки з відомими всім спортсменами — братами Кличками.

У Київ із Південної Осетії у ті часи прибув і Борис Савлохов, який займався вільною боротьбою. Він приїхав не один, а зі своїми товаришами-спортсменами, які з часом стали учасниками злочинного угруповання, що починало свою злочинну діяльність із «наперстків» на авторинку. А через деякий час Савлохов (кличка — «Солоха»), вже «контролював» столичні готелі «Турист» і «Славутич», речові ринки тощо. Він заснував навіть конкурси «Українська красуня» та «Міс-стриптиз». Опісля був притягнутий до кримінальної відповідальності, засуджений і в 2004 р. помер в установі виконання покарань.

Угруповання Віктора Авдишева («Авдиш») у середині 90-х років було одним із найпотужніших у Києві. Воно складалося зі спортсменів-борців і контролювало дрібних бізнесменів, які торгували на Бессарабському ринку. ОЗУ створило охоронну фірму та паралельно викрадало автомобілі та займалося рекетом. «Авдиш» був надзвичайно обережним у своїй діяльності, але правоохоронними органами був викритий і відданий під суд.

Киянин, Валерій Прищик («Прищ»), в юнацтві займався кікбоксингом і велоспортом, а у 1992 р. організував злочинне угруповання, яке збирало незаконні платежі у торговців на столичному Троєщинському ринку. «Прищ» декілька разів притягувався до кримінальної відповідальності та у 2003 р. розстріляний на замовлення кілером із Запоріжжя на прізвисько «Сокира». До відомих кримінальних авторитетів Києва належали також Володимир Кисіль («Дєд»), Ігор Ткаченко («Череп»), Ігор Князєв («Князь»), Юрій Кононенко («Конон») та ін.

Але діяльність організованих угруповань не оминула й інші регіони України. Зокрема, у Донецьку діяла велика організована група «Гіві», яка займалася вимаганням, виготовленням фальшивої горілки та торгувала наркотиками. Банда контролювала ринок металу, паливно-мастильних матеріалів, гральний бізнес, а також вчиняла замовні вбивства. Були випадки, коли деяких людей живими замуровували в стіни шахт. Були й інші не менш небезпечні угруповання, які вели боротьбу не на життя, а на смерть за «прихватизацію» ласих шматків великого промислового потенціалу Донбасу.

Тут ми відходимо від «простого криміналу» й наближаємося до політики. Із заяви тоді ув’язненої Ю. Тимошенко: «Євген Щербань був одним із п’яти засновників корпорації «Індустріальний союз Донбасу», яка володіла сотнями підприємств, незаконно приватизованих у 90-х роках. Крім Щербаня, власниками компанії ІСД були Олександр Момот, Ахать Брагін і Ренат Ахметов. П’ятим тіньовим співвласником корпорації був тоді молодий політик і майбутній Президент Віктор Янукович (якого нині заочно судять в Україні — прим. Авторів). Євген Щербань був беззаперечним лідером цієї групи, народним депутатом і основним кандидатом на посаду голови ОДА Донецької області. Протягом короткого часу було нахабно вбито трьох власників корпорації. Євген Щербань та Олександр Момот були застрелені, а Ахать Брагін був підірваний на донецькому стадіоні» (URL: https://www.radiosvoboda.org/a/24880782.html).

Тим часом, в АР Крим діяла дуже небезпечна й добре організована банда «Башмаків». Працівниками міліції було викрито та арештовано більше 10 активних її членів, які, зрештою, постали перед судом.

У Львові кримінальними господарями були Завіня, Помідор, Вася Хімік та ін. Львівщина славилася ще й організованими крадіжками автотранспорту. Але найбільш відзначилася організована група Артура Сушка, яка впродовж 1998–2003 рр. вчинила низку тяжких та особливо тяжких злочинів і в інших західних областях України та у м. Києві. На рахунку цієї озброєної банди –напади на заможні родини та їх вбивства. На початку 90-х років Сушко став членом однієї з найрадикальніших у Галичині правих партій. Під час допитів він видавав себе за борця за політичні ідеї. Під час перевірки міліціонерами документів у Сушка, він вбив двох співробітників спецпідрозділу УБОЗ «Сокіл» і втік, але працівниками міліції злочинця та членів його угруповання було затримано, притягнуто до кримінальної відповідальності й вони понесли заслужене покарання.

У Луганській області співробітники Головного управління з боротьби з організованою злочинністю МВС разом зі співробітниками УБОЗ у Луганській області розкрили угруповання, очолюване українцем на прізвисько «Стас», яке займалося вбивствами на замовлення в Україні й Росії. Воно складалося з раніше судимих жителів Луганської області, Києва, а також Росії (уродженців Чечні). Угруповання діяло на території двох країн, займалося вбивствами на замовлення, розбійними нападами з використанням вогнепальної зброї, а також торгівлею людьми й незаконним обігом наркотиків. У затриманих були вилучені автомат АКС-74В, пістолети ТТ, ІЖ-79, CEZET, а також гладкоствольна штурмова гвинтівка й патрони.

Для прикладу та порівняння, наведемо дані й загалом по Україні щодо вилучення у бандитських груп зброї в результаті проведення оперативно-розшукових заходів та порушення кримінальних справ за матеріалами ГУБОЗ — 44, Карного розшуку — 8, Слідчих підрозділів — 6, станом на 01.06.1997 р. Так, у бандгруп загальною кількістю 305 осіб, з яких заарештовано — 201, було вилучено 5 автоматів, 5 гранатометів, 10 мисливських рушниць, 18 обрізів, 35 пістолетів, 6 одиниць зброї, виготовленої кустарно, 3 478 боєприпасів, 13 гранат, 1 622 патрона, 241 вибуховий пристрій. Як бачимо, цього арсеналу достатньо було навіть для розв’язання війни.

Звичайно, це — далеко не повний перелік результатів роботи спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, його можна продовжити, оскільки упродовж багатьох років незалежної України ГУБОЗ ефективно здійснювало свою діяльність, зібрало величезний масив оперативної інформації про кримінальні клани та організовані об’єднання, набралося великого досвіду та стало одним із найпотужніших силових органів держави. Завдячуючи спецпідрозділам, до кримінальної відповідальності вперше почали притягати еліту кримінального світу — злочинні угруповання.

Встановлення контролю над організованою злочинністю

Але не слід забувати також, що метою боротьби з організованою злочинністю, згідно із законом, є не лише притягнення членів злочинних угруповань до кримінальної відповідальності, а й встановлення контролю над організованою злочинністю, її локалізація, нейтралізація та ліквідація; усунення причин і умов існування організованої злочинності, з чим вони також справлялися і що часто було невидимою складовою їх діяльності. Тому з часом завдання органів по боротьбі з організованою злочинністю були навіть розширені, а це:

1) боротьба з найнебезпечнішими злочинними угрупованнями, у тому числі з міжнародними зв’язками та створеними на етнічній основі, протидія злочинній діяльності їх лідерів, кримінальних авторитетів та «злодіїв у законі»;

2) виявлення та ліквідація злочинних схем, пов’язаних з легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом, розслідування злочинів щодо незаконних фінансових операцій;

3) запобігання та протидія корупції в публічній і приватних сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень шкоди тощо.

Адекватно оцінюючи загрози, які несла організована злочинність і корупція для молодої української держави, 26 листопада 1993 р. Указом Президента України № 561 був створений ще і Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України. Він здійснював координацію діяльності всіх державних органів, на які Законом України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» покладено обов’язок вести цю боротьбу.

Організаційне та інше забезпечення діяльності Координаційного комітету покладалося на Адміністрацію Президента України. Існував не великий, але дієвий робочий апарат, який очолював секретар Координаційного комітету.

До компетенції цього комітету належали: а) координація і сприяння діяльності органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю; б) розробка стратегії й рекомендацій щодо тактики боротьби з організованою злочинністю; в) організація співробітництва з питань боротьби з організованою злочинністю з відповідними органами інших держав та міжнародними установами; г) підготовка щорічних і спеціальних доповідей (інформацій) про стан організованої злочинності в Україні, основні напрями та результати боротьби з нею і внесення їх на розгляд Президента України та ВРУ; д) розв’язання питань щодо розпорядження фондом сприяння боротьбі з організованою злочинністю.

Науково-аналітичне забезпечення боротьби з оргзлочинністю

Виходячи з надзвичайно важливого значення подальшого посилення боротьби з найбільш небезпечними організованими формами злочинної діяльності та на виконання Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», Президент України Указом від 1 грудня 1994 р. № 714 створив при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю Міжвідомчий науково-дослідний центр з проблем боротьби з організованою злочинністю (далі — Центр), який функціонує і досі під такою назвою, але при РНБО України. Особовий склад Центру на той час, в основному, комплектувався відрядженими з усіх правоохоронних органів практичними працівниками та науковцями, що мали достатній практичний досвід роботи та володіли науково-аналітичними навичками дослідницької діяльності. Всі вони були високо професійними спеціалістами-прагматиками, а тому і результативними у своїй діяльності.

Головними завданнями Центру на той час було вивчення криміногенної обстановки та проведення наукових досліджень щодо стану, причин та умов організованої злочинності та її трансформації у відповідних умовах, вироблення заходів протидії цим негативним явищам та прогнозування можливих ризиків і тенденцій їх розвитку в Україні. Центр здійснював науково-аналітичне супроводження діяльності Координаційного комітету, спецпідрозділів та інших державних інституцій, на які було покладено функцію реалізації державної політики в правоохоронній сфері. Науковці Центру разом із працівниками апарату комітету та іншими особами у перевірці роботи відповідних державних органів, що беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю і корупцією; проводили науковий аналіз отриманих результатів, відповідні кримінологічні дослідження, готували пропозиції щодо удосконалення заходів впливу на організовану злочинність і корупцію та відповідні матеріали та проекти рішень до засідань Комітету.

Результати окремих наукових досліджень Центр спрямовував також безпосередньо й до спецпідрозділів по боротьбі з організованою злочинністю для використання в практичній діяльності. Результати поточної роботи науковців Центру друкувалися у щомісячних Інформаційних бюлетенях, а щорічної — в кримінологічному аналізі вивчення стану організованої злочинності та корупції в Україні, які, з прагматичними пропозиціями щодо протидії цим негативним явищам, надсилалися також уряду України для вжиття відповідних системних організаційно-адміністративних, правових заходів через органи виконавчої влади.

З 2000 р. виходило фахове видання Центру — журнал «Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)», де друкувалися найважливіші роботи як провідних науковців, так і керівників правоохоронних органів, практичних працівників із проблемних питань протидії організованій злочинності та корупції. Їхні роботи, так само, як і роботи авторів цієї статті, можна сьогодні знайти в бібліотеках та інтернеті.

У країнах Європейського Союзу, членом якого прагне стати Україна, домінують чотири основні моделі місцевого самоврядування: континентальна, англосаксонська, скандинавська і південноєвропейська. Вони достатньо вивчені та висвітлені у науковій літературі та інших засобах масової інформації. Є ще американська та японська моделі тощо. Їх глибокий та професіональний аналіз повинні робити відповідні фахівці для рекомендацій впровадження в Україні, з урахуванням стану її економічних та інших можливостей і умов такого впровадження. У цьому напрямі сьогодні функціонує і Міжвідомчий науково-дослідний центр по боротьбі з організованою злочинністю при РНБО України. Розробки науковців, як ми помітили, нинішній уряд (на відміну від попереднього) вже бере до уваги при формуванні стратегії боротьби з організованою злочинністю. Серед останніх, які рекомендуємо, можна зазначити роботи Прокоф’євої-Янчиленко Д. М. «Methods for Assessing Threats to Criminological Security. Proceedings of the International Conference on Economics, Law and Education Research» (ELER 2021). Volume 170. 2021. pp. 135– 140, що присвячена методології оцінювання загроз кримінологічній безпеці (кримінальних загроз); Користіна О. Є. «Money laundering: macroeconomic assessment methods and current trend in Ukraine. Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики». 2020. № 1 (32). С. 341–350 щодо оцінки відмивання грошей; Андросовича Л. Г. «Зарубежный опыт противодействия организованной преступности в финансовой сфере». Международный научно-практический правовой журнал (LEGEA SI VIATA). 2019. № 7/2. С. 6–9, інших.

Важлива роль Координаційного комітету

Указом Президента України від 13 травня 2003 р. № 402 «Про підвищення ефективності діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю» було зобов’язано голову Ради міністрів Автономної Республіки Крим, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій утворити координаційні комітети по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю на місцях. Основною формою діяльності Координаційного комітету були засідання, на яких приймалися рішення в межах їх компетенції, котрі визнавалися обов’язковими для розгляду органами виконавчої влади й посадовими особами, яким вони адресовані. Під головуванням Президента України систематично розглядалися питання стану організованої злочинності й корупції, координації та діяльності спеціальних підрозділів та інших правоохоронних і державних органів, а також заслуховувалися звіти та інформація керівників центральних та місцевих органів виконавчої влади про стан боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Комітет давав обов’язкові для виконання керівниками підприємств, установ й організацій усіх форм власності, доручення та рекомендації щодо усунення причин й умов, які сприяли злочинним проявам; доручав проведення перевірок дотримання відповідними органами, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності вимог законодавства, фінансово-кредитної дисципліни, порядку сплати податків та внесення інших обов’язкових платежів до бюджету; порушував у встановленому порядку питання про притягнення посадових осіб до відповідальності за неналежне виконання покладених на них обов’язків щодо запобігання корупції та організованій злочинності на підприємствах, в установах й організаціях. При тому, Координаційний комітет прямо не втручався лише в діяльність лише прокуратури, оперативно-розшукову діяльність правоохоронних органів, процесуальний порядок досудового розслідування у кримінальних справах та судочинство.

Рішення Координаційного комітету реалізовувалися шляхом надання доручень або видання відповідних актів Президента України, що тягло за собою відповідні правові наслідки в разі їх невиконання.

Комітет готував також щорічні доповіді Президенту України та Верховній Раді України про стан організованої злочинності та корупції в Україні. Організовував також співробітництво з відповідними органами іноземних держав та міжнародними організаціями.

Таким чином, Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю був надзвичайно важливою, системною та впливовою державною інституцією, оскільки він функціонував безпосередньо при Президентові України, який і головував на його засіданнях, а очолювали комітет, в різні часи, Перший віце-прем’єр-міністр України, Генеральний прокурор, міністри та інші високі посадовці.

(Далі буде …)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link