Організована злочинність в Україні. Частина 13 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 13

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 13. Симбіоз оргзлочинності й корупції

Організована злочинність і корупція — це складні антисоціальні явища, які десятиліття супроводжують соціальний і культурний розвиток нашої держави й несуть неабияку загрозу її національній безпеці. Тому сучасні пріоритети у сфері забезпечення національної безпеки вимагають перегляду методів діяльності для запобігання новітнім загрозам та викликам українській державі та суспільству на нинішньому етапі розвитку України.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Поглиблення інтеграції кримінальних лідерів в економіку держави щораз привносить у бізнес не ринкові, а відверто кримінальні правила поведінки. Вони разом з нечіткою політичною визначеністю та війною на сході країни відлякують іноземних інвесторів, що також негативно впливає на стан економіки та безпеки держави. Більшість дослідників розглядають національну безпеку як стан захищеності життєво-важливих цінностей та інтересів як суспільства в цілому, так і окремих громадян держави. Отже, основними чинниками, які впливають на формування державної політики в цій сфері, є загрози цим цінностям та інтересам. У широкому плані це не тільки зовнішні загрози воєнного характеру, а й загрози асиметричного характеру.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Милосердна Феміда. Чому чиновники-хабарники уникають реального покарання?

Наведений нами в попередніх публікаціях аналіз криміногенної та соціально-економічної ситуації вказує на те, що організована злочинність і корупція, які мають внутрішнє походження, приймають усе більш організовані й скриті форми, підвищують рівень озброєності, технічного оснащення організованих угруповань, відбувається їх зрощування з корумпованими посадовими особами й проникнення представників ОЗУ в правоохоронні та інші органи державної влади для прикриття своєї злочинної діяльності та нейтралізації або паралічу цих органів шляхом прийняття вигідних їм нормативних актів; видачі незаконних розпоряджень; поблажливого ставлення до монополізму, тіньової економіки та виведення капіталів за кордон; проведення власної кадрової політики тощо. Вони досягли такого рівня, який суттєво впливає на стан політичного, економічного, соціального та демографічного розвитку країни, неконтрольований рівень яких несе загрозу національній безпеці України. Організована злочинність і корупція нині міцно вкорінені в суспільстві, є елементами системи суспільних відносин і, на жаль, стали частиною його буття. Ці види злочинності є системними явищами, формою існування ряду нових суспільних відносин, що базуються в основному на викривленій ідеї капіталістичної економіки вільного ринку й недолугих трансформаційних процесах їх перебудови.

Оргзлочинність як дзеркало чистоти ринкових відносин

Організована злочинність і корупція є своєрідним віддзеркаленням ринкових відносин, які розвиваються за законами попиту і пропозиції. В сучасному капіталістичному світі головним інститутом є ринок, який суттєво впливає на політику, право, мораль. Організовані злочинні об’єднання, історично створюються на ґрунті субкультури, легко адаптуються до ринкових вимог. Співвідношення попиту і пропозиції, конкуренція, відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом, демпінг, створення за домовленістю різноманітних об’єднань про єдину цінову політику, мінімізація податкових відрахувань тощо є тими ринковими механізмами, якими керуються й злочинні організації. Отже, стрижнем організованої злочинності стає економіка держави. Систематичне порушення економічних ринкових законів та правових норм переслідує лише одну мету — неправомірне накопичення капіталу і непомірне збагачення, оптимальних меж якого не виробила людська природа. Вважаємо, що ринкові механізми на сучасному етапі розвитку суспільних відносин у молодій державі Україна є добрими й ефективними стимуляторами розвитку економіки, але вони мають бути під публічним контролем, щоб прибуток і розміри приватної власності відповідали всім формам і вазі частки вкладеної праці кожного індивіда, а не лише невеликої купки сильних, без моралі й співчуття людей, які, використовуючи такі свої дані, незаслужено стають власниками результатів суспільної праці. Тому в цей час велика частка української економіки вибудовується на основі псевдоринкових відносин і працює здебільшого на організовані злочинні угруповання та корупційну адміністративно-командну систему.

Організована злочинність дестабілізує економічні й фінансові інститути держави, гальмує її прогресивний розвиток та перетворилася на головне джерело деструктивного впливу і на процеси соціального, економічного та політичного розвитку країни, про що уже раніше нами сказано конкретніше. Але такий значний негативний вплив організованої злочинності на вказані вище інститути держави неможливий без корупційних схем в органах державної влади, куди з успіхом проникли олігархічно-організовані кримінальні угруповання, і державно-владні структури всіма можливими способами сприяють їх діяльності.

Співвідношення оргзлочинності й корупції

Відзначаючи небезпечність тенденції проникнення представників організованої злочинності в органи державної влади й особливо зрощення представників влади з організованою злочинністю, відомі науковці П. Д. Біленчук, С. Є. Єркенов та А. В. Кофанов вважають, що таким чином у нас розвивається процес — від грошей до влади й від влади до грошей, коли не лише злочинці можуть перетворюватися на владу, але й представники влади можуть ставати злочинцями (Біленчук П. Д., Еркенов С. Е., Кофанов А. В. Транснациональная преступность: состояние и трансформация. Київ: Атика, 1999. С. 31).

Читайте також: Корупція і влада

Тому розгляд питання співвідношення корупції з організованою злочинністю є крайньою потребою, оскільки воно обумовлюється ще й тим, що в Україні як у нормативно-правовому, так і практичному полі досі немає єдності поглядів щодо визначеності співвідношення таких явищ як корупція й організована злочинність. Ми, на відміну від окремих дослідників, категоричні в своїх твердженнях, що організована злочинність не може успішно існувати без відповідних корупційних зв’язків в органах державної влади. У перші роки українська організована злочинність ще слабо була пов’язана цими корупційними зв’язками, оскільки вона існувала на «вулиці»: вбивства, грабежі, розбої, рекет тощо. Але подальші діяння такі як «прихватизація», створення кримінальної ринкової монопольної економіки, накопичення тіньових капіталів, їх виведення за межі держави тощо, неможливі без «захоплення» держаних органів, їх корумпування різними шляхами. Після такого «захоплення» влади в Україні багато державних інститутів почали працювати та ще й досі працюють на нових господарів країни з глибоким корінням від кримінального минулого. А сприяли цьому не тільки недолугі реформи та їх негативні результати, про що ми вже писали в попередніх частинах нашого дослідження, але й ряд активних, цілеспрямованих і системних діянь організованої злочинності, що призвело до вигідного нуворишам стану паралізованої та низького рівня транспарентності влади в Україні. Вибудовані організованим злочинним світом кримінальні скрепи, паралізували цивілізований розвиток української політичної, фінансово-економічної та інших систем держави, що створило сприятливе тло для їх подальшого розвитку та розквіту. Тому всі ці чинники в основному слугували тому, що за всі роки незалежності політична еліта й корумпована організованою злочинністю влада:

— не виробили програми чіткого політичного курсу держави. Абсолютна більшість українських партій діють взагалі без чітких програм політичного спрямування й вибудовуються на відповідному авторитеті свого керівника. У діяннях деяких партій взагалі важко знайти проукраїнський політичний вектор незалежної держави;

— не розробили комплексної стратегічної програми управлінських, соціально-економічних та безпекових реформ в Україні, яка б передбачала створення ефективного управління в державі; економічне зростання; розвиток соціальної сфери; розвиток людського капіталу; утвердження верховенство права й заходи ефективної боротьби з організованою злочинністю та корупцією; зміцнення безпеки й оборони.

Читайте також: Корупція і влада (Частина 2)

Ця програма мала бути розроблена провідними спеціалістами та науковцями із залученням передового досвіду інших країн світу, широкої громадськості та прийнята вищим законодавчим органом держави. Єдине, що можна нині позитивно сприйняти — це Стратегію економічної безпеки України на період до 2025 року, яка затверджена Указом Президента України 11 серпня ц.р., хоча цього замало;

— запровадили неформальний інститут кланової політики глави держави, котрий, вступаючи на посаду, всупереч конституційним повноваженням, створює свій чиновницький клан з повноваженнями впливу на кадрову політику та прийняття рішень державними органами. Влада повинна належати державним інститутам, а не правителям. До чого це призводить — приклад колишнього правителя В. Януковича;

— владні інститути постійно реформуються під будь-якими надуманими приводами тими політичними силами, що прийшли до влади, під їх, нібито, багатообіцяючу програму, але під певних осіб чи їх забаганок і не по суті їх діяльності, змінюючи лише назви для привабливої «картинки». Запровадження нових владних інститутів під виглядом, нібито, європейських є імітацією, оскільки копіюються лише назви й переймаються ті механізми їх діяльності, які вигідні реформаторам для власної діяльності при перерозподілі економічних, фінансових ресурсів, розширення повноважень і популізму тощо, чим розмивається професійне кадрове ядро, втрачаються багаті напрацювання тої чи іншої структури й закінчується безрезультатно, а відповідальних за це, як завжди у нас заведено, немає;

— не вибудували цивілізованої та професійної системи правосуддя, оскільки органи правосуддя також глибоко пронизані корупційними зв’язками з такими ж панівними елітами, а для картинки гарного фасаду діянь на публіку (створення комісій тощо) кожен правитель і його владна еліта оголошують про реформу судів. Нині в Україні проголошена вже третя реформа тих самих судів. Тільки демократичні процедури добору суддів без кланового й корупційного впливу можуть змінити ситуацію, а суди стати стримуючою силою щодо всіляких неправомірних діянь усіх від громадянина до правителя;

— організували кланову процедуру формування значної частини законодавчого органу (спочатку олігархи самі себе представляли в парламенті, а нині їх представники «від народу», які контролюють і приймають в угоду їм законодавчі акти і, як часто повідомляється в ЗМІ, не безоплатно) та органів управління, що створює в державі корумповану тіньову політику, яка спрямована більше на обслуговування кримінального організованого і тіньового бізнесу з його монополізмом та незаконними надприбутками, ніж легітимних об’єктів фінансово-економічної інфраструктури;

— виробили закритий процес прийняття законотворчих актів без критичного осмислення їх проектів спеціалістами, громадськістю та проведення кримінологічних експертиз. Повністю відсутні правові механізми контролю та відповідальності за негативні результати такого законотворення для суспільства та держави, що часто створює як суттєві проблеми при його практичному застосуванні, так і спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, що регулюються. Протягом багатьох років у парламенті іноді реєструють законопроекти від народних депутатів, які представлять інтереси відповідних олігархічних чи інших зацікавлених груп, про історію та процедуру підготовки яких нічого не відомо. Звісно, такі законопроекти зазвичай мають приховані цілі, а тому й не обговорюються публічно до їх реєстрації. Це зовсім суперечить Основному Закону України в контексті забезпечення діалогу суспільства та державних органів у процесі прийняття публічно владних рішень.

Потреба у відкритості і зрозумілості реформ

Тому вважаємо, що проекти законодавчих актів або їх окремі положення з фінансово-економічних питань, питань реформ у сфері ринкових відносин, яка найбільш вражена корупцією та організованою злочинністю, повинні в обов’язковому порядку проходити відкрите оцінювання провідними фахівцями, економістами, вченими спеціалістами, в тому числі кримінологами з метою прогнозування наслідків їх реалізації (в Україні є достатньо наукових інституцій відповідного профілю, які часто не затребувані практикою) та обговорюватися в органах центральної та місцевої влади, а відтак — на відкритих засіданях комітетів з питань економічного розвитку; фінансів; податкової та митної політики; антикорупційної політики; бюджету; соціальної політики та захисту прав ветеранів та інших у залежності від його специфіки. Така процедура суттєво звузить можливості «проштовхування», відповідних законопроектів, що написані не для українського народу, а для забезпечення мети олігархів та організованого криміналітету.

Наявність чітких та зрозумілих правових актів дозволить також подолати упереджене ставлення суспільства до законодавчого та інших органів держави, створить ефективну нормативно-правову базу, яка суттєво вплине на подолання цієї спайки організованої злочинності та корупції, зміцнить основи для цивілізованого розвитку всіх сфер суспільного життя, українського народу та держави.

Слід зазначити на неналежно налагоджених відкритих та доступних каналах спілкування і взаємодії влади та суспільства. Тому в Україні олігархатом та іншими зацікавленими кримінальними угрупуваннями, в тому числі пов’язаними з іноземними державами, через різні канали, які спеціально створені не для отримання комерційного прибутку з реклами, а для нарощування свого політичного впливу, доноситься до широкої громадськості неправдива інформація про сьогоднішній «стан справ у державі». Про діяння, нібито на «благо» держави, маніпулюючи свідомістю населення, розповідають, у тому числі, й під час виборів представників злочинних угруповань до органів влади. Суспільні ЗМІ зовсім нечисленні й постійне недофінансування ще більше позбавляє їх впливу на населення.

Відмітимо налагодження належної системи громадського контролю за діяльністю органів влади. Відсутні відповідні органи громадського контролю та дієві законодавчі норми щодо законного та справедливого розгляду звернення громадян та надання їм відповідей. Скажуть нам — а судовий захист? Наприклад, захист громадян від чиновницького свавілля органів влади, всупереч конституції та міжнародного законодавства. Він також обмежений. Розгляд їх скарг на бездіяльність чиновників в адміністративному провадженні можливий лише в першій та апеляційній судових інстанціях. У касаційному суді можуть розглядатися такі скарги лише у справах певної категорії.

І це при тому, що у ст. 55. Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Це положення ст. 55 Конституції України відповідає Загальній декларації прав людини 1948 року, де передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом (ст. 8), зобов’язанням нашої країни, які виникли, зокрема, у зв’язку з ратифікацією Україною Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ст. 13) 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ст. 2) 1966 року, що згідно зі ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства України.

Норми ст. 64 Основного Закону допускають деякі обмеження конституційних прав і свобод людини й громадянина, але тільки тих, які передбаченні Конституцією й лише у випадках, пов’язаних з умовами воєнного або надзвичайного стану. А ст. 157 своєю імперативною нормою чітко визначила, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Низька якість законотворчої роботи

Конституційний Суд у справі за конституційним поданням Президента щодо відповідності Конституції (конституційності) Закону України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» (справа про Рахункову палату) від 23 грудня 1997 року № 7-зп/1997 зазначив, що верховенство конституційних норм поширюється на всі сфери державної діяльності, в тому числі й на законотворчий процес. Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будьяких положень, прямо закріплених в Конституції України. А ці положення нами наведені вище.

Але український парламент усе-таки вирішив, що норми Конституції України, міжнародних правових актів та рішення Конституційного Суду України його не стосуються і Законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змінив ст. 129 Конституції України, яка відповідала вказаним нормам Основного Закону та іншим актам і передбачала повний доступ до правосуддя у всіх категоріях справ не тільки на апеляційне, але й касаційне оскарження у Верховному Суді, виклавши її в новій редакції, що касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише у визначених законом випадках. Це не тільки грубо порушує принцип вільного доступу до правосуддя всіх громадян нашої держави і в усіх категоріях справ, що гарантовано основоположними нормами Конституції та міжнародними актами. Воно призвело до суттєвого звуження прав певної категорії громадян нашої держави, що заборонено вчиняти навіть парламенту держави, в тому числі при зміні норм Основного Закону, але й створило колізію в самих нормах Конституції та ввело дискримінацію громадян України в доступі до правосуддя залежно від категорії їх судових позовів, що не дозволяє рівною мірою всім людям вичерпати всі доступні та ефективні національні засоби їх юридичного захисту.

А в такому суспільстві, з «паралізованою» криміналом низького рівня транспарентності, владою, є усі умови для подальшої подальшого незаконного накопичення надбагатства організованими злочинними угрупованнями.

Взаємозв’язок оргзлочинності й корупції: національні особливості

І це ще раз підтверджує, що взаємозв’язок організованої злочинності й корупції є надзвичайно небезпечною системою співіснування цих негативних явищ, яка в Україні має ще й свої специфічні риси, а тому потребує глибокого переосмислення. У зв’язку з цим, для правильного розуміння при висвітленні цього питання, потрібен спочатку й історичний аналіз їх розвитку та взаємозв’язку, оскільки автори слідкують мудрості древніх: historia est magistra vita (історія — вчителька життя).

А історія така. Кінець 80-х — початок 90-х років минулого століття в Україні у зв’язку з політико-економічними реформами й нестабільною ситуацією в державі характеризувався великим ростом злочинності та появою організованих злочинних угруповань. Безсистемними й неадекватними економічними реформами в державі, як уже відзначалося, одразу почали користуватися кооператори, підприємці та кримінальні угруповання, які злочинним шляхом накопичували тіньовий капітал. Ба більше, на початку незалежності в Україні не було ще й податкової міліції. Організовані угруповання не забарилися використати цю ситуацію, позбавляючи державу величезних коштів. Тому в цей період вони також добре збагачувалися.

Відтак розпочався розподіл награбованого, територій та сфер впливу між кримінальними елементами-накопичувачами первинного капіталу, що супроводжувався збройними сутичками, вбивствами, підривами конкурентів тощо. Багато злочинних груп формувалися за участі колишніх спортсменів. З часом ці групи вже зазнавали певних професійних форм із розподілом ролей та жорстокою ієрархічною структурою.

Але оскільки на той час державні органи України ще в основному формувалися професіоналами й не були заражені бацилами «підприємництва», то держава активно та адекватно реагувала на ці негативні процеси.

Наявні сили й засоби для боротьби

У травні 1988 р. в органах внутрiшнiх справ, при управлiннях карного розшуку, були створенi вiддiли по боротьбi з груповою злочиннiстю, або так званi «шостi» вiддiли. Ще в 1986 роцi такий перший пiдроздiл почав діяти у Донецьку. Трохи згодом — в УВС Днiпропетровської областi, а відтак і в інших органах внутрішніх справ. Ці підрозділи комплектувалися досвідченими практичними оперативними працівниками, були дещо обособлені та мали особливий режим діяльності, що сприяло їх результативності.

Читайте також: Велика корупція: як Україні побороти схеми і хабарництво?

А шостого травня 1991 року, уже в незалежнiй Україні, був підписаний наказ Міністерства внутрішніх справ України про створення в його системі спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, більш відомих широкому загалу як «ГУБОЗ», «УБОЗ». В МВС було створено головне мiжрегiональне управлiння по боротьбi з органiзованою злочиннiстю та відповідні регіональні підрозділи. А допомогу їм при затриманнi небезпечних злочинцiв надавали загони «Беркуту». Уже того ж року цими підрозділами було викрито біля трьохсот організованих злочинних угрупувань. А 27 березня 1994 року в системі УБОЗ було створено свій спеціальний підрозділ швидкого реагування «Сокіл», завданням якого було силове забезпечення оперативно-розшукових заходів, що проводилися співробітниками УБОЗу. «Сокіл» залучався до заходів з ліквідації бандитських формувань, організованих злочинних угруповань, затримання озброєних членів злочинних груп, звільнення заручників, участі в антитерористичних операціях та для фізичного захисту певних осіб — джерел оперативної інформації.

На службу в «Соколі» був строгий відбір — зараховувалися досвідчені співробітники тодішніх підрозділів міліції, внутрішніх військ МВС, що мали ще й достатню фізичну і психологічну підготовку. Тому «Сокіл» був елітарним і найбільш мобільним підрозділом. Співробітниками «Соколу» було проведено понад 6 500 операцій, вони затримали 9 тис. злодіїв, понад 250 лідерів організованих злочинних угруповань і вилучили понад 1 000 одиниць вогнепальної зброї.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Податкова амністія: кожен із нас – потенційний злочинець

Опубліковано

on

От

Юрій РАДЗІЄВСЬКИЙ,
керівний партнер АО «Радзієвський і партнери»

Податкова створила прецедент, коли прирівняла непідтверджені доходи громадянина до отриманих злочинним шляхом, й арештувала 26 млн гривень. Що це означає і які наслідки може мати для інших українців? 

Читайте також: Податкова амністія вимагає тиші, а не хайпу

Новітні реалії

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Державна податкова служба відкриває нові горизонти трактування норм Кримінального кодексу про легалізацію майна, здобутого злочинним шляхом. Тепер, судячи з усього, злочинними хочуть визнавати будь-які доходи, джерело походження яких не підтверджене. Це схоже на залякування громадян з метою збільшити показники податкової амністії. Хоча це ще й додаткові корупційні можливості для правоохоронців. Напередодні ДПС опублікувала новину про викриття на Харківщині громадянина, який «легалізував доходи незаконного походження». З тексту повідомлення випливає, що громадянин «здійснив витрати без наявності доходів із підтвердженим джерелом походження»: придбав низку автомобілів та земельних ділянок на загальну суму понад 20 млн грн. «При цьому здійснені витрати в кілька разів перевищували офіційні доходи вказаної особи. Операції мають ознаки легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом», – вказано в інформаційному повідомленні. До єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення за ознаками злочину, передбаченого частиною 2 статті 209 Кримінального кодексу: легалізація (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, вчинена в особливо великих розмірах.

Громадянину загрожує позбавлення волі на п’ять—вісім років з конфіскацією майна. Слідчі також ініціювали арешт його коштів – понад 26 млн грн. Мабуть, на додаток до тих, які він витратив на купівлю землі і машин.

Що не так у цій історії?

Перше – це стаття «за легалізацію». Якщо спрощувати приписи статті 209, то фактові легалізації, в даному випадку купівлі майна, має передувати встановлення його злочинного походження. Це не несплата податків, а, наприклад, шахрайські дії, крадіжка, махінації на фондовій біржі. В тексті повідомлення ДПС про такий злочин не вказано, хоча правоохоронні органи зазвичай описують злочинні діяння. Можна зробити висновок: у цьому випадку злочином вважається відсутність документів про походження доходів.

Читайте також: «Податкова амністія»: що чекає на декларантів?

В українському законодавстві норма, яка зобов’язує доводити законність своїх доходів, існує лише для чиновників. Вона відома як норма про незаконне збагачення. Відповідно до неї, злочином є набуття активів, що на певну суму перевищують офіційні доходи. Це — антикорупційна норма, покликана зробити прозорішими доходи і видатки держслужбовців, які живуть на наші податки. Норми, яка б зобов’язувала громадянина пояснювати походження своїх доходів, не існує. Можливо, її лише планують запровадити. Раніше подейкували, що «чиновницьку» норму скопіюють для звичайних громадян, поклавши на останніх тягар доведення невинуватості.

Консенсусу з цього приводу наразі немає, так само, як немає й офіційних непрямих методів контролю (податкова не зможе порівняти з офіційними доходами всі ваші видатки), у податкової служби немає прямого доступу до банківської таємниці. На сьогодні виявити «надмірні» доходи можна лише в момент, коли людина здійснює велику операцію в банку. Тобто, коли банк у процесі фінансового моніторингу просить підтвердити походження грошей, а громадянин не може це зробити. Також при спробі провести великий платіж без відповідних документів банк може заблокувати кошти на рахунку. У цих випадках фінустанови зобов’язані повідомляти про спроби таких операцій Держфінмоніторингу, а це відомство – інформувати правоохоронців. Обов’язок останніх – довести незаконність походження коштів. Сама людина доводити нічого не зобов’язана.

Усе це незручно, але не настільки, як кримінальне провадження, яке може закінчитися вісьмома роками ув’язнення. Поява такого прецеденту свідчить, що податкові органи відпрацьовують новий механізм примусу громадян до участі в податковій амністії, яка поки що дає відверто скромні результати.

Сигнал подано чіткий: не можете пояснити походження активів – ризикуєте опинитися за ґратами. Або декларуйте, сплачуйте 5% і про походження коштів ніхто не спитає. Насправді це зловживання повноваженнями й підміна понять.

Оскаржити такі дії податківців буде непросто: слідчі судді зазвичай не беруть на себе відповідальність і не втручаються в хід досудового слідства. («Ваша честь, ми все ще шукаємо докази незаконного походження коштів цього шановного громадянина, тому дозвольте, будь ласка, провести обшук у його помешканні»). Справа може залишатися «фактовою», тобто без формального підозрюваного, але слідчі дії (обшуки, допити) та арешт майна можуть тривати місяцями. У цей час слідчим можна «працювати» з фігурантом, торгуючись про умови закриття кримінального провадження або невручення йому підозри.

Привернення уваги до цього прецеденту повинно стати точкою відліку не лише для дискусії про методи агітації за податкову амністію, а й загалом про практику маніпуляцій і тиску податкових органів на громадян з ігноруванням приписів кримінального та процесуального законодавства, що має ознаки свавілля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 3)

Опубліковано

on

От

Закінчення. Початок ч.1, ч.2

Євген СТРЕЛЬЦОВ
доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрНУ, завідувач кафедри кримінального права Національного університету «Одеська юридична академія», вчений секретар Південного регіонального наукового центру Національної академії правових наук України.

Вірогідні перспективи

Якою буде українська державність через 10, 50, 100 років? Які люди тоді проживатимуть? Які звичаї й традиції будуть домінувати? Ці питання мають право на існування в зв’язку з тим, що ця стаття багато в чому пов’язана з ювілеєм української державності. А яким буде право в своєму загальному та галузевому розумінні? Більшість із нас зможуть на це дивитися з інших світів. Але, якщо говорити про найближчу перспективу, то, на мою думку, основна увага має бути сконцентрована на подальшому розвитку кримінального права в двох основних напрямках (зі зрозумілими уточненнями): охорона особи та держави. Саме такий підхід і дає змогу продовжувати намагання поєднати в кримінально-правових приписах загальносоціальну (загальнолюдську) та класову сутність права, про що вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 1)

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Тут теж є свої проблеми, які потребують більш детального аналізу. Так, тип нашого політичного устрою, модель функціонування економіки, основні орієнтири розвитку суспільства в цілому «співпадають» з типологією таких характеристик більшості сучасних цивілізованих держав. Але кожна держава, в тому числі й Україна, має свій, у чомусь достатньо зрозумілий, а в чомусь і складніший шлях свого розвитку. Тому дуже важливо визначити ті нормативні орієнтири здійснення таких процесів, які повинні регламентувати/впорядкувати відповідні соціальні зміни, що має знаходити своє відображення в змінах/реформах: правової системи, системи права, кожної галузі права, включаючи й кримінальне, щоб потім вся ця нормативно-правова база мала свої цілі й отримала завдання (разом та поодинці), та, що необхідно підкреслити, давала змогу здійснити реальний зворотний вплив на політичні, економічні та соціальні процеси, які відбуваються (в перспективі відбуватимуться) в державі. Розуміючи це, ми повинні користуватися не тільки національними напрацюваннями, а й розумно скористатися міжнародним та закордонним правовим, в тому числі й кримінально-правовим, досвідом, про особливості використання якого вказувалося вище.

Читайте також:Кримінальне право України: датовані роздуми (Частина 2)

За великим рахунком проблеми державного розвитку — це дуже значне та складне питання, причому не тільки для перехідних, а й у розвинутих держав. Наприклад, нещодавно керівництво Австрії, аналізуючи ці проблеми, визначило, що, умовно кажучи, є два основних напрями розвитку — ідеологічний або раціональний. Загалом у сучасних умовах такі розвинуті держави починають реально уточнювати свій подальший розвиток, у першу чергу щодо економічної політики (https://ukrainian.voanews.com/a/ameryka-zagroza-defoltu/5977045.html). Наголошується, що загальними об’єктивними факторами, які сьогодні значно впливають на такі процеси, є: а) кризовий фон глобальної економіки, який може провокувати суттєві протиріччя при визначенні економічних інтересів; б) спроможність чи неспроможність провладних структур адаптуватися до таких складнощів; в) можливий вплив регіональної нестабільності на Близькому Сході та в Північній Африці на інші, причому значні, регіони, що може вплинути на глобальну безпеку, і сучасні події в тому ж Афганістані підкреслюють актуальність цього питання; г) роль розвинутих, в першу чергу провідних, держав у таких умовах, зокрема США; д) складність контактів таких держав із новими «молодими» світовими лідерами (Global Trends 2030: Alternative Worlds). Ці проблеми додатково загострюються подіями, які вже створив і продовжує створювати COVID-19 на всіх рівнях людської цивілізації.

З урахуванням цього постає принципове питання — який напрямок свого розвитку в таких умовах обере Україна в якості основного? І тільки після цього, коли буде обраний генеральний напрямок державного розвитку, коли будуть визначені основні орієнтири в усіх основних сферах суспільного життя, потрібно визначати зміст та форми регламентації їх правового регулювання як у плані «дозволеного», так і в плані «забороненого», або, згадуючи шкільну фізику, питання можна поставити таким чином: що для досягнення необхідної соціальної «міцності» в сучасних умовах важливіше для української державності та її системи права, враховуючи й галузеві аспекти: «крутний момент або кінські сили»?

Так, певні, достатньо деталізовані напрямки такого розвитку проголошуються, в першу чергу, під час офіційних зустрічей. Мова про суверенітет, територіальну цінність та євроатлантичні прагнення й реалізацію таких намірів, що пов’язано в правовій площині з боротьбою з корупцією, удосконаленням суддівської системи, посиленням антимонопольного законодавства, поєднаного з покращенням корпоративного управління тощо. Причому, як відомо, кожен із цих напрямів передбачає різнопланові та комплексні зусилля. Яким у таких умовах повинно бути кримінальне право, зберігаючи при цьому свою природну традиційність та враховуючи сучасні суттєві соціальні інновації, — силою прикладу чи прикладом сили, розуміючи образність цієї думки. Все це заслуговує комплексного, продуманого аналізу з урахуванням всіх складових державного будівництва, в тому числі і щирості політиків дійсно здійснити проголошене.

І наостанок

У цій публікації від самого початку не передбачалося надання певного висновку стосовно того, що ми маємо сьогодні, оцінюючи розвиток кримінального права, — суттєвий прорив або певний аванс на майбутнє. На мою думку, це взагалі неможливо зробити за низкою вагомих причин, у першу чергу, без чіткої прив’язки положень цього права до принципових положень національної державності, наших міжнародних перспектив, розуміння наших міжнародних зобов’язань, що вище підкреслювалося.

Так, певні зміни, які достатньо перманентно вносяться до Особливої частини, можуть бути оцінені і позитивно, і поза таким визначенням. Основна складність полягає в тому, що така законотворча діяльність не має необхідної системи, внутрігалузевого узгодження та погодження з іншими галузями права. Такі зміни, можливо, з урахуванням складного періоду розвитку української державності, мають право на існування, але вважати їх положеннями, які носять сталий характер, складно. У зв’язку з цим потрібно розуміти головне: фрагментарний характер внесення змін у кримінальне право навіть зі «щирою» метою його вдосконалення та відсутність внутрішньої логіки цього процесу багато в чому заздалегідь «приречені» на неефективність. Саме так дуже часто створюється так зване «голе право» — Nudum jus, тобто право безперспективне, яке не має можливості реалізації своїх положень.

Загалом ми повинні розуміти, що, як образно вважав Джордж Бернард Шоу, «злочинців вбиває не закон, це роблять люди», а це, в свою чергу, підкреслює, що будь-які положення кримінального права в соціальному житті застосовують конкретні люди. Й така практика теж не завжди є достатньою. Звернемося у зв’язку з цим до алегоричної думки французького філософа німецького походження Поля Анрі Тири Гольба́ха (барона д’Ольбаха, письменника, енциклопедиста, просвітителя), яка є епіграфом цієї статті. Все, що проголосила ця особа стосовно справжньої релігії, стосується того, що вона дійсно існує тільки там, де її підтримують «правитель та кат», і може бути цілком застосовано при оцінці ролі кримінального права в суспільстві у вигляді концепції (офіційної думки), доктрини (наукової думки) або законодавства. Публічний і «своєрідний» характер кримінального права вимагає, що його справжня реалізація, якими би якісними характеристикам воно «само по собі» не володіло, може відбутися тільки за наявності державної волі («правитель») і необхідної організації діяльності системи кримінального правосуддя («кат»). Можливо, це звучить дещо образно та «похмуро», але по суті дає змогу чітко розуміти роль, яку відіграє кримінальне право, його «самостійну» позицію та місце в складній системі кримінальної юстиції. Це, в свою чергу, повинно обов’язково враховуватися при визначенні його цілей та завдань, положень Загальної та Особливої частин і, що дуже важливо, не зменшуючи при цьому, але й не перебільшуючи, його загальної сутності та сучасного змісту. Саме це, на мою думку, повинно враховуватися при подальшому розвитку кримінального права.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Якою має бути система протидії олігархізму: нотатки на полях «Закону про олігархів»

Опубліковано

on

От

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, головний науковий співробітник Міжвідомчого
науково-дослідного центру з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Як відомо, 23 вересня Верховна Рада України прийняла в другому читанні та в цілому законопроект № 5599 «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» (далі — Закон № 5599). Я навмисно не розглядаю в статті деякі принципові для багатьох фахівців, політиків і журналістів питання, на які всі одразу звернули увагу й активно обговорюють, на кшталт того, хто має розглядати подання для визнання особи олігархом й ухвалювати рішення — РНБО чи НАЗК, або хто виграє від зміни власності ЗМІ, чи дійсно олігархам прийдеться не солодко після прийняття цього закону; або чи потрібно направити новоприйнятий закон «про олігархів» на розгляд до Венеційської комісії тощо. Торкнуся лише юридично-стилістичних помилок та надам своє бачення, як вченого, вирішення проблеми деолігархізації.

Читайте також: Чергова деолігархізація, або Українська спроба переходу від елітарної демократії до демократії представницької

Некоректність уже в самій назві закону

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Уже в самій назві закону № 5599 закладено декілька невідповідностей та некоректних понять. Наприклад, законодавець допускає, що олігархи можуть «впливати» (до речі, не вказано на що), але цей вплив повинен бути не надмірним, хоча як такий все ж може мати місце, інакше кажучи — «легкий» вплив є цілком допустимим. Те ж саме можна сказати і про словосполучення «мати значну економічну та політичну вагу»). Тобто, якщо така вага незначна, то це допустимо. І взагалі, виносити в назву закону такі слова в найвищому ступені — «надмірний», «значний», гадаю, неправильно.

Стаття 2 теж має протиріччя. Почну з назви. Особа, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, вона ж чомусь прямо в назві й оголошується олігархом. Що поганого в тому, що людина сама по собі має значну економічну та політичну вагу? Проте це закріплено в самій назві статті. Непосвячені люди можуть зрозуміти, що олігарх — це і є особа, яка має значну політичну вагу. Але це поняття — значно ширше. Слід виходити з того, що термін олігархія (грец. Oligarchia), походить від стародавн. грец. oligon, — декілька та arche, влада) — форма правління державою, за якої влада належить вузькому колу осіб (олігархів) і відповідає їх особистим інтересам, а не діє на користь усіх членів суспільства. І ще в 2011 р. мною науково доведено, що олігархізація в Україні — це одна із специфічних форм організованої та за своєю суттю й наслідками — економічної злочинності (Бусол О. Ю. «Олігархізація політичної влади в Україні як одна зі специфічних форм організованої злочинності, а також у подальшому ця думка розвинута в докторській дисертації (Бусол О. Ю. «Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії» (2015 р.).

Результати голосування в Раді за відповідний законопроект

Таких осіб, які справді мають «значну політичну вагу», насправді у Верховній Раді багато. Виходить, що слід було одразу після прийняття цього закону призначити перевибори ВРУ? Сподіваюся, що не це є метою закону.

Не можна ототожнювати економічну і політичну вагу, проте ці два поняття стоять поряд при встановленні ознак відповідності такої особи в ст. 2 даного закону.

Дискримінація як порушення Конвенції

Водночас рішення про визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархом) (ст. 5) є порушенням статті 14 закону (Заборона дискримінації Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), яка проголошує, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою — статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою. Як бачимо, в проекті цього закону є щонайменше дві таких ознаки дискримінації — за політичними мотивами і майновим станом.

Рішення ухвалюватиметься без присутності «винуватця»

Стаття 5 «Визнання особи такою, яка має значну економічну та політичну вагу в суспільному житті, олігархом)» більше схожа на ситуацію «призначити особу злочинцем». Залишається тільки додати — «і розстріляти», як це робили «трійки» НКВС при Сталіні. Така думка посилюється після ознайомлення з текстом частини 5 статті 5 закону — навіть, якщо потенційний «олігарх» не з’явиться на засідання, де розглядатиметься відповідне подання, в тому числі з поважних причин, все одно таке подання буде розглянуто та прийнято рішення і за відсутності «винуватця». А «заслуховування на засіданні» олігарха, взагалі нагадує комуністичні партійні зібрання минулої епохи, та те ж розкуркулювання — «ти живеш краще нас, заможніше, значить — поганий, а ну ж бо, поділися з нами!»

Не регламентовано в законі і процедуру розгляду подання та ухвалення рішення. Просте голосування в цьому випадку збільшує корупційні ризики, адже тут діє людський фактор. Згідно з частинами 3 і 4 статті 5 особа, яку запідозрили в тому, що вона є олігархом, повинна надати до апарату РНБО пояснення та інші документи. Тут, враховуючи нашу корупційну реальність, так і напрошується пропозиція олігарху поділитися з державою частиною своїх активів. Після цього можливе вирішення питання «на більш лояльних умовах», або таке засідання з розгляду подання відповідними суб’єктами, визначеними в ч. 1 статті 5, може взагалі не бути призначено. Адже покарання за порушення подання та строків — незрозуміла відповідальність, адже просто «відповідальність», ні дисциплінарна, ні адміністративна, ні кримінальна, і навіть, в законі не вказано, що — юридична (у контексті внесення змін до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», а саме статтю 7 доповнено частиною п’ятою такого змісту).

Порушення Конституції

А обов’язок подання декларації про контакти з особами, «які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархами)», або їхніми представниками, що закріплено в статті 8 цього закону, взагалі є порушенням конституційних прав громадян, адже олігархи теж громадяни України, як би того кому не хотілося. «Обмежити контакти» — це диктатура. А згадана вже стаття 24 Конституції України проголошує, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Таким чином в українців стає все менше прав, а натомість є все більше обмежень.

Ще щодо «контактів» з олігархами

Обов’язок подання декларації про контакти, згідно з частиною 5 статті 8 поширюється на цілий перелік службових осіб, серед яких, наприклад, голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голова та державні уповноважені Антимонопольного комітету України, уповноважені з розгляду скарг про порушення законодавства в сфері публічних закупівель тощо. Виникає питання, а якщо контактувати з олігархами буде людина не з визначеного законом переліку, а їх довірена особа, нікому не відома й про контакт якої ніхто й ніколи не дізнається? Відповідь очевидна. Тоді ніхто з офіційного переліку й відповідальності не понесе. Думається, так воно в реальності й буде.

«Трохи зіпсована» репутація

Викликає подив, що законодавець вважає наявність непогашеної в особи судимості (по суті злочинця, визнаного законом) лише ознакою небездоганної ділової репутації (читай — трохи зіпсованої) у статті 10 закону, і нічого більше. Ділова репутація фізичної особи — це суспільна думка щодо ділових та професійних якостей цієї людини як учасника ділової комунікації, набута нею при виконанні трудових, службових та громадських обов’язків. І нічого спільного з діловою репутацією, вчинення злочину особою не має. Те саме, і навіть більше, можу сказати й про включення особи до переліку осіб, пов’язаних з провадженням терористичної діяльності (п. 3 ч. 2 ст. 10). Якщо людина є в переліку «терористів», це вже не предмет розгляду її в контексті ділової репутації в цьому законі, а є приводом для проведення заходів відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», далі — кримінальне провадження.

Інші пункти частини 2 статті 10 теж стосуються вчинення особою певних правопорушень, тож це не співвідноситься саме з діловою репутацією особи. Таким чином, слід змінити назву статті 10 «Бездоганна репутація» на більш коректну в цьому випадку. Так само, такі ознаки небездоганної ділової репутації фізичної особи, пов’язані з дотриманням закону та публічного порядку, які ми бачимо в п. 7 ч. 2. ст. 10: істотні та/або систематичні порушення особою вимог законодавства про засоби масової інформації, банківського, фінансового, валютного, податкового законодавства, законодавства з питань фінансового моніторингу, про цінні папери, акціонерні товариства та фондовий ринок, потребують уже певної юридичної відповідальності, але вони чомусь тільки є приводом для визначення в межах цього закону фактів небездоганності ділової репутації.

Незрозуміло, яке змістовне навантаження несуть словосполучення, написані через кому в п. 1 ч. 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону, — «в частині подання», «дотримання строків подання» декларацій про контакти, адже «дотримання строків подання» включає в себе і «в частині подання»? До того ж, зазначені службові особи тільки підлягають звільненню, а значить, можна, за певних умов, їх і не звільняти. На розсуд кого віднесено це питання, до речі?

Системи в законі не проглядається

Та й сам закон, навколо якого було так багато галасу з-поміж політиків, громадських організацій, які позиціонують себе як антикорупційні, та журналістів, жодним чином не відноситься до такого поняття як «запобігання» (загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів)). Про «організаційні засади функціонування саме системи запобігання», як викладено у преамбулі закону, у самому законі не йдеться. Тому що системи тут немає. Скоріше, можна було дати цьому документу таку назву: «Порядок внесення до національного реєстру осіб, що визнані олігархами на підставі міжнародних санкцій».

Загалом після вивчення проекту закону № 5599 склалося враження, що Україна лише те й робить, що множить спеціальні антикорупційні органи, створює реєстри, а її громадяни зобов’язані подавати всілякі декларації та писати пояснення. Коли ж займатися бізнесом або іншою суспільно корисною «творчістю»?

Наші олігархи — не Ілон Маск

І нарешті, найнезрозуміліше питання: для чого витрачати додаткові ресурси та створювати цілий Реєстр осіб, які мають значну економічну та політичну вагу в суспільному житті (олігархів), адже навіть непосвяченим видно, що таких осіб буде максимум сотня). (Для довідки: в 2021 р. до списку Forbеs (найзаможніших людей планети) увійшли восьмеро українців. Серед них — Рінат Ахметов, який посів 376 місце зі статками в 7,3 млрд доларів; Віктор Пінчук, посідає 1 371 місце, $2,5 млрд; Костянтин Жеваго — 1 531 місце — 2,2 млрд; Ігор Коломойський — 1 750, 1,8 млрд; Геннадій Боголюбов — 1 892, 1,7 млрд; Петро Порошенко — 1 971, 1,6 млрд; Вадим Новинський — 2 192, 1,4 млрд; Влад Яценко — 2 485, 1,1 млрд, відповідно. Впевнена, що ці люди завдяки своєму статусу та статкам спроможні зупинити навіть військові дії на окупованих територіях, а не роздавати декілька років поспіль пакунки з крупою та олією мешканцям «рідного» Донбасу, або пекти торти та формувати шоколад із соєвими добавками в Луганській області.

Так, дійсно, наші олігархи — це не Ілон Маск зі своїми космічними програмами, який приносить користь людству. Українські олігархи більше «тирять» народні багатства та різні природні ресурси, що належать українцям. Тож якою має бути система протидії олігархізму? Потрібен соціально відповідальний бізнес, а тому цілі та завдання відповідного законопроекту можуть бути реалізовані лише шляхом перетинання інтересів і пріоритетів великого бізнесу, держави та суспільства, інакше кажучи, такі соціальні зміни, які ведуть до максимального збігу або часткового співпадіння цих інтересів. Ця концепція перекликається з близькою мені точкою зору кримінолога Ю. Орлова, що стратегічні засади взаємовідносин між державою та великим бізнесом мають передбачати не конфронтацію, намагання очистити владу від впливу олігархів, а співпрацю з подальшою елімінацією кримінальних форм діяльності останніх у сфері політики.

Із цього приводу політолог, співзасновник Центру соціологічних та політологічних досліджень «Соціовимір» С. Таран влучно зауважує, що в країнах ЄС немає олігархів в українському розумінні — є тільки великий бізнес, який платить податки і не впливає напряму на політиків. Суспільство має навчитися бачити різницю між великим бізнесом, який чесно платить податки, і між олігархами, які наживаються на монополіях, корупційних схемах та доступі до державних підприємств, між свободою слова та дозованою інформацією куплених ЗМІ, між справжніми патріотами та іграшковими політиками, які під патріотичними гаслами захищають власних спонсорів.

Потрібна співпраця бізнесу і держави

Потрібен базис на співпраці великих приватних корпорацій та держави. Необхідно звернути увагу на зарубіжну практику фінансування політичних партій великим бізнесом, що доцільно впроваджувати за умови забезпечення прозорості цього процесу та можливості контролю з боку громадян. Історія свідчить, що всесвітньо відомі мільярдери — це люди з комерційною жилкою, сильні лідери, відмінні менеджери, які мають відповідні зв’язки та потрібні знайомства, що допомагає оптимально й правильно організувати будь-яку справу. Очевидно, що вони мають і завжди матимуть безпосередній вплив на розстановку сил у політиці, на діяльність політичних партій. І від цього поки що не застрахована жодна держава. Тому Україні треба не відмовлятися від фінансування політичних партій великим бізнесом, а співпрацювати з його представниками для отримання взаємної користі. Необхідна така система фінансування політичних партій в Україні великим бізнесом, яка базується на взаємній співпраці великих приватних корпорацій та держави на прозорих і чесних засадах.

Ідея інноваційна, але закон потребує доопрацювання

Незважаючи на всі недоліки, сама ідея Закону № 5599 є інноваційною. Попри бажання захищати усталену думку, що з метою деолігархизації треба йти шляхом прийняття нових законів «Про лобізм», «Про трастову систему», «Про деолігархізацію», «Про фінансування виборчих кампаній», «Про власність стратегічних індустрій» тощо, ідея цього закону, якому немає аналогів у світі, адже це щось нове, інноваційне, що завжди викликає спротив, виглядає привабливою. До речі, Закон «Про лобізм» мають розвинуті держави, які поважають себе і великий бізнес, тож він насамперед потрібен і в Україні. Але це — тема для окремої статті. Загалом правила фінансової підзвітності для партій діють у 125 державах, про це в статті Бусол О. «Нова філософія фінансування політичних партій великим бізнесом (Зарубіжні реалії та українські тенденції»). URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_co ntent&view=article&id=2738:nova-filosofiya- finansuvannya-politichnikh-partij-velikim-biznesom-2&catid=71&Itemid=382.

Найпоширенішим засобом зменшення впливу великого бізнесу на ситуацію в будь-якому суспільстві є обмеження, зокрема, максимальних річних або передвиборчих внесків. У Чехії, наприклад, активісти створили сайт, на якому розміщується інформація про донорів усіх партій. Виявити надмірно зацікавлених у політиці олігархів тут можна за 30 секунд. Більше того, є інформація і про компанії, які надають гроші партіям, а потім отримують кошти через процедури державних закупівель. Тож ідея нового Закону № 5599 загалом непогана, але він, окрім зазначених, має, зокрема, й принципові недоліки іншого плану, які вже висвітлені в ЗМІ, а тому потребує суттєвого доопрацювання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link