Організована злочинність в Україні. Частина 13 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 13

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 13. Симбіоз оргзлочинності й корупції

Організована злочинність і корупція — це складні антисоціальні явища, які десятиліття супроводжують соціальний і культурний розвиток нашої держави й несуть неабияку загрозу її національній безпеці. Тому сучасні пріоритети у сфері забезпечення національної безпеки вимагають перегляду методів діяльності для запобігання новітнім загрозам та викликам українській державі та суспільству на нинішньому етапі розвитку України.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Поглиблення інтеграції кримінальних лідерів в економіку держави щораз привносить у бізнес не ринкові, а відверто кримінальні правила поведінки. Вони разом з нечіткою політичною визначеністю та війною на сході країни відлякують іноземних інвесторів, що також негативно впливає на стан економіки та безпеки держави. Більшість дослідників розглядають національну безпеку як стан захищеності життєво-важливих цінностей та інтересів як суспільства в цілому, так і окремих громадян держави. Отже, основними чинниками, які впливають на формування державної політики в цій сфері, є загрози цим цінностям та інтересам. У широкому плані це не тільки зовнішні загрози воєнного характеру, а й загрози асиметричного характеру.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Милосердна Феміда. Чому чиновники-хабарники уникають реального покарання?

Наведений нами в попередніх публікаціях аналіз криміногенної та соціально-економічної ситуації вказує на те, що організована злочинність і корупція, які мають внутрішнє походження, приймають усе більш організовані й скриті форми, підвищують рівень озброєності, технічного оснащення організованих угруповань, відбувається їх зрощування з корумпованими посадовими особами й проникнення представників ОЗУ в правоохоронні та інші органи державної влади для прикриття своєї злочинної діяльності та нейтралізації або паралічу цих органів шляхом прийняття вигідних їм нормативних актів; видачі незаконних розпоряджень; поблажливого ставлення до монополізму, тіньової економіки та виведення капіталів за кордон; проведення власної кадрової політики тощо. Вони досягли такого рівня, який суттєво впливає на стан політичного, економічного, соціального та демографічного розвитку країни, неконтрольований рівень яких несе загрозу національній безпеці України. Організована злочинність і корупція нині міцно вкорінені в суспільстві, є елементами системи суспільних відносин і, на жаль, стали частиною його буття. Ці види злочинності є системними явищами, формою існування ряду нових суспільних відносин, що базуються в основному на викривленій ідеї капіталістичної економіки вільного ринку й недолугих трансформаційних процесах їх перебудови.

Оргзлочинність як дзеркало чистоти ринкових відносин

Організована злочинність і корупція є своєрідним віддзеркаленням ринкових відносин, які розвиваються за законами попиту і пропозиції. В сучасному капіталістичному світі головним інститутом є ринок, який суттєво впливає на політику, право, мораль. Організовані злочинні об’єднання, історично створюються на ґрунті субкультури, легко адаптуються до ринкових вимог. Співвідношення попиту і пропозиції, конкуренція, відмивання доходів, отриманих злочинним шляхом, демпінг, створення за домовленістю різноманітних об’єднань про єдину цінову політику, мінімізація податкових відрахувань тощо є тими ринковими механізмами, якими керуються й злочинні організації. Отже, стрижнем організованої злочинності стає економіка держави. Систематичне порушення економічних ринкових законів та правових норм переслідує лише одну мету — неправомірне накопичення капіталу і непомірне збагачення, оптимальних меж якого не виробила людська природа. Вважаємо, що ринкові механізми на сучасному етапі розвитку суспільних відносин у молодій державі Україна є добрими й ефективними стимуляторами розвитку економіки, але вони мають бути під публічним контролем, щоб прибуток і розміри приватної власності відповідали всім формам і вазі частки вкладеної праці кожного індивіда, а не лише невеликої купки сильних, без моралі й співчуття людей, які, використовуючи такі свої дані, незаслужено стають власниками результатів суспільної праці. Тому в цей час велика частка української економіки вибудовується на основі псевдоринкових відносин і працює здебільшого на організовані злочинні угруповання та корупційну адміністративно-командну систему.

Організована злочинність дестабілізує економічні й фінансові інститути держави, гальмує її прогресивний розвиток та перетворилася на головне джерело деструктивного впливу і на процеси соціального, економічного та політичного розвитку країни, про що уже раніше нами сказано конкретніше. Але такий значний негативний вплив організованої злочинності на вказані вище інститути держави неможливий без корупційних схем в органах державної влади, куди з успіхом проникли олігархічно-організовані кримінальні угруповання, і державно-владні структури всіма можливими способами сприяють їх діяльності.

Співвідношення оргзлочинності й корупції

Відзначаючи небезпечність тенденції проникнення представників організованої злочинності в органи державної влади й особливо зрощення представників влади з організованою злочинністю, відомі науковці П. Д. Біленчук, С. Є. Єркенов та А. В. Кофанов вважають, що таким чином у нас розвивається процес — від грошей до влади й від влади до грошей, коли не лише злочинці можуть перетворюватися на владу, але й представники влади можуть ставати злочинцями (Біленчук П. Д., Еркенов С. Е., Кофанов А. В. Транснациональная преступность: состояние и трансформация. Київ: Атика, 1999. С. 31).

Читайте також: Корупція і влада

Тому розгляд питання співвідношення корупції з організованою злочинністю є крайньою потребою, оскільки воно обумовлюється ще й тим, що в Україні як у нормативно-правовому, так і практичному полі досі немає єдності поглядів щодо визначеності співвідношення таких явищ як корупція й організована злочинність. Ми, на відміну від окремих дослідників, категоричні в своїх твердженнях, що організована злочинність не може успішно існувати без відповідних корупційних зв’язків в органах державної влади. У перші роки українська організована злочинність ще слабо була пов’язана цими корупційними зв’язками, оскільки вона існувала на «вулиці»: вбивства, грабежі, розбої, рекет тощо. Але подальші діяння такі як «прихватизація», створення кримінальної ринкової монопольної економіки, накопичення тіньових капіталів, їх виведення за межі держави тощо, неможливі без «захоплення» держаних органів, їх корумпування різними шляхами. Після такого «захоплення» влади в Україні багато державних інститутів почали працювати та ще й досі працюють на нових господарів країни з глибоким корінням від кримінального минулого. А сприяли цьому не тільки недолугі реформи та їх негативні результати, про що ми вже писали в попередніх частинах нашого дослідження, але й ряд активних, цілеспрямованих і системних діянь організованої злочинності, що призвело до вигідного нуворишам стану паралізованої та низького рівня транспарентності влади в Україні. Вибудовані організованим злочинним світом кримінальні скрепи, паралізували цивілізований розвиток української політичної, фінансово-економічної та інших систем держави, що створило сприятливе тло для їх подальшого розвитку та розквіту. Тому всі ці чинники в основному слугували тому, що за всі роки незалежності політична еліта й корумпована організованою злочинністю влада:

— не виробили програми чіткого політичного курсу держави. Абсолютна більшість українських партій діють взагалі без чітких програм політичного спрямування й вибудовуються на відповідному авторитеті свого керівника. У діяннях деяких партій взагалі важко знайти проукраїнський політичний вектор незалежної держави;

— не розробили комплексної стратегічної програми управлінських, соціально-економічних та безпекових реформ в Україні, яка б передбачала створення ефективного управління в державі; економічне зростання; розвиток соціальної сфери; розвиток людського капіталу; утвердження верховенство права й заходи ефективної боротьби з організованою злочинністю та корупцією; зміцнення безпеки й оборони.

Читайте також: Корупція і влада (Частина 2)

Ця програма мала бути розроблена провідними спеціалістами та науковцями із залученням передового досвіду інших країн світу, широкої громадськості та прийнята вищим законодавчим органом держави. Єдине, що можна нині позитивно сприйняти — це Стратегію економічної безпеки України на період до 2025 року, яка затверджена Указом Президента України 11 серпня ц.р., хоча цього замало;

— запровадили неформальний інститут кланової політики глави держави, котрий, вступаючи на посаду, всупереч конституційним повноваженням, створює свій чиновницький клан з повноваженнями впливу на кадрову політику та прийняття рішень державними органами. Влада повинна належати державним інститутам, а не правителям. До чого це призводить — приклад колишнього правителя В. Януковича;

— владні інститути постійно реформуються під будь-якими надуманими приводами тими політичними силами, що прийшли до влади, під їх, нібито, багатообіцяючу програму, але під певних осіб чи їх забаганок і не по суті їх діяльності, змінюючи лише назви для привабливої «картинки». Запровадження нових владних інститутів під виглядом, нібито, європейських є імітацією, оскільки копіюються лише назви й переймаються ті механізми їх діяльності, які вигідні реформаторам для власної діяльності при перерозподілі економічних, фінансових ресурсів, розширення повноважень і популізму тощо, чим розмивається професійне кадрове ядро, втрачаються багаті напрацювання тої чи іншої структури й закінчується безрезультатно, а відповідальних за це, як завжди у нас заведено, немає;

— не вибудували цивілізованої та професійної системи правосуддя, оскільки органи правосуддя також глибоко пронизані корупційними зв’язками з такими ж панівними елітами, а для картинки гарного фасаду діянь на публіку (створення комісій тощо) кожен правитель і його владна еліта оголошують про реформу судів. Нині в Україні проголошена вже третя реформа тих самих судів. Тільки демократичні процедури добору суддів без кланового й корупційного впливу можуть змінити ситуацію, а суди стати стримуючою силою щодо всіляких неправомірних діянь усіх від громадянина до правителя;

— організували кланову процедуру формування значної частини законодавчого органу (спочатку олігархи самі себе представляли в парламенті, а нині їх представники «від народу», які контролюють і приймають в угоду їм законодавчі акти і, як часто повідомляється в ЗМІ, не безоплатно) та органів управління, що створює в державі корумповану тіньову політику, яка спрямована більше на обслуговування кримінального організованого і тіньового бізнесу з його монополізмом та незаконними надприбутками, ніж легітимних об’єктів фінансово-економічної інфраструктури;

— виробили закритий процес прийняття законотворчих актів без критичного осмислення їх проектів спеціалістами, громадськістю та проведення кримінологічних експертиз. Повністю відсутні правові механізми контролю та відповідальності за негативні результати такого законотворення для суспільства та держави, що часто створює як суттєві проблеми при його практичному застосуванні, так і спричиняє істотну шкоду суспільним відносинам, що регулюються. Протягом багатьох років у парламенті іноді реєструють законопроекти від народних депутатів, які представлять інтереси відповідних олігархічних чи інших зацікавлених груп, про історію та процедуру підготовки яких нічого не відомо. Звісно, такі законопроекти зазвичай мають приховані цілі, а тому й не обговорюються публічно до їх реєстрації. Це зовсім суперечить Основному Закону України в контексті забезпечення діалогу суспільства та державних органів у процесі прийняття публічно владних рішень.

Потреба у відкритості і зрозумілості реформ

Тому вважаємо, що проекти законодавчих актів або їх окремі положення з фінансово-економічних питань, питань реформ у сфері ринкових відносин, яка найбільш вражена корупцією та організованою злочинністю, повинні в обов’язковому порядку проходити відкрите оцінювання провідними фахівцями, економістами, вченими спеціалістами, в тому числі кримінологами з метою прогнозування наслідків їх реалізації (в Україні є достатньо наукових інституцій відповідного профілю, які часто не затребувані практикою) та обговорюватися в органах центральної та місцевої влади, а відтак — на відкритих засіданях комітетів з питань економічного розвитку; фінансів; податкової та митної політики; антикорупційної політики; бюджету; соціальної політики та захисту прав ветеранів та інших у залежності від його специфіки. Така процедура суттєво звузить можливості «проштовхування», відповідних законопроектів, що написані не для українського народу, а для забезпечення мети олігархів та організованого криміналітету.

Наявність чітких та зрозумілих правових актів дозволить також подолати упереджене ставлення суспільства до законодавчого та інших органів держави, створить ефективну нормативно-правову базу, яка суттєво вплине на подолання цієї спайки організованої злочинності та корупції, зміцнить основи для цивілізованого розвитку всіх сфер суспільного життя, українського народу та держави.

Слід зазначити на неналежно налагоджених відкритих та доступних каналах спілкування і взаємодії влади та суспільства. Тому в Україні олігархатом та іншими зацікавленими кримінальними угрупуваннями, в тому числі пов’язаними з іноземними державами, через різні канали, які спеціально створені не для отримання комерційного прибутку з реклами, а для нарощування свого політичного впливу, доноситься до широкої громадськості неправдива інформація про сьогоднішній «стан справ у державі». Про діяння, нібито на «благо» держави, маніпулюючи свідомістю населення, розповідають, у тому числі, й під час виборів представників злочинних угруповань до органів влади. Суспільні ЗМІ зовсім нечисленні й постійне недофінансування ще більше позбавляє їх впливу на населення.

Відмітимо налагодження належної системи громадського контролю за діяльністю органів влади. Відсутні відповідні органи громадського контролю та дієві законодавчі норми щодо законного та справедливого розгляду звернення громадян та надання їм відповідей. Скажуть нам — а судовий захист? Наприклад, захист громадян від чиновницького свавілля органів влади, всупереч конституції та міжнародного законодавства. Він також обмежений. Розгляд їх скарг на бездіяльність чиновників в адміністративному провадженні можливий лише в першій та апеляційній судових інстанціях. У касаційному суді можуть розглядатися такі скарги лише у справах певної категорії.

І це при тому, що у ст. 55. Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Це положення ст. 55 Конституції України відповідає Загальній декларації прав людини 1948 року, де передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом (ст. 8), зобов’язанням нашої країни, які виникли, зокрема, у зв’язку з ратифікацією Україною Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ст. 13) 1950 року, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ст. 2) 1966 року, що згідно зі ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства України.

Норми ст. 64 Основного Закону допускають деякі обмеження конституційних прав і свобод людини й громадянина, але тільки тих, які передбаченні Конституцією й лише у випадках, пов’язаних з умовами воєнного або надзвичайного стану. А ст. 157 своєю імперативною нормою чітко визначила, що Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

Низька якість законотворчої роботи

Конституційний Суд у справі за конституційним поданням Президента щодо відповідності Конституції (конституційності) Закону України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» (справа про Рахункову палату) від 23 грудня 1997 року № 7-зп/1997 зазначив, що верховенство конституційних норм поширюється на всі сфери державної діяльності, в тому числі й на законотворчий процес. Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будьяких положень, прямо закріплених в Конституції України. А ці положення нами наведені вище.

Але український парламент усе-таки вирішив, що норми Конституції України, міжнародних правових актів та рішення Конституційного Суду України його не стосуються і Законом «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 2 червня 2016 року № 1401-VIII змінив ст. 129 Конституції України, яка відповідала вказаним нормам Основного Закону та іншим актам і передбачала повний доступ до правосуддя у всіх категоріях справ не тільки на апеляційне, але й касаційне оскарження у Верховному Суді, виклавши її в новій редакції, що касаційне оскарження судового рішення забезпечується лише у визначених законом випадках. Це не тільки грубо порушує принцип вільного доступу до правосуддя всіх громадян нашої держави і в усіх категоріях справ, що гарантовано основоположними нормами Конституції та міжнародними актами. Воно призвело до суттєвого звуження прав певної категорії громадян нашої держави, що заборонено вчиняти навіть парламенту держави, в тому числі при зміні норм Основного Закону, але й створило колізію в самих нормах Конституції та ввело дискримінацію громадян України в доступі до правосуддя залежно від категорії їх судових позовів, що не дозволяє рівною мірою всім людям вичерпати всі доступні та ефективні національні засоби їх юридичного захисту.

А в такому суспільстві, з «паралізованою» криміналом низького рівня транспарентності, владою, є усі умови для подальшої подальшого незаконного накопичення надбагатства організованими злочинними угрупованнями.

Взаємозв’язок оргзлочинності й корупції: національні особливості

І це ще раз підтверджує, що взаємозв’язок організованої злочинності й корупції є надзвичайно небезпечною системою співіснування цих негативних явищ, яка в Україні має ще й свої специфічні риси, а тому потребує глибокого переосмислення. У зв’язку з цим, для правильного розуміння при висвітленні цього питання, потрібен спочатку й історичний аналіз їх розвитку та взаємозв’язку, оскільки автори слідкують мудрості древніх: historia est magistra vita (історія — вчителька життя).

А історія така. Кінець 80-х — початок 90-х років минулого століття в Україні у зв’язку з політико-економічними реформами й нестабільною ситуацією в державі характеризувався великим ростом злочинності та появою організованих злочинних угруповань. Безсистемними й неадекватними економічними реформами в державі, як уже відзначалося, одразу почали користуватися кооператори, підприємці та кримінальні угруповання, які злочинним шляхом накопичували тіньовий капітал. Ба більше, на початку незалежності в Україні не було ще й податкової міліції. Організовані угруповання не забарилися використати цю ситуацію, позбавляючи державу величезних коштів. Тому в цей період вони також добре збагачувалися.

Відтак розпочався розподіл награбованого, територій та сфер впливу між кримінальними елементами-накопичувачами первинного капіталу, що супроводжувався збройними сутичками, вбивствами, підривами конкурентів тощо. Багато злочинних груп формувалися за участі колишніх спортсменів. З часом ці групи вже зазнавали певних професійних форм із розподілом ролей та жорстокою ієрархічною структурою.

Але оскільки на той час державні органи України ще в основному формувалися професіоналами й не були заражені бацилами «підприємництва», то держава активно та адекватно реагувала на ці негативні процеси.

Наявні сили й засоби для боротьби

У травні 1988 р. в органах внутрiшнiх справ, при управлiннях карного розшуку, були створенi вiддiли по боротьбi з груповою злочиннiстю, або так званi «шостi» вiддiли. Ще в 1986 роцi такий перший пiдроздiл почав діяти у Донецьку. Трохи згодом — в УВС Днiпропетровської областi, а відтак і в інших органах внутрішніх справ. Ці підрозділи комплектувалися досвідченими практичними оперативними працівниками, були дещо обособлені та мали особливий режим діяльності, що сприяло їх результативності.

Читайте також: Велика корупція: як Україні побороти схеми і хабарництво?

А шостого травня 1991 року, уже в незалежнiй Україні, був підписаний наказ Міністерства внутрішніх справ України про створення в його системі спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, більш відомих широкому загалу як «ГУБОЗ», «УБОЗ». В МВС було створено головне мiжрегiональне управлiння по боротьбi з органiзованою злочиннiстю та відповідні регіональні підрозділи. А допомогу їм при затриманнi небезпечних злочинцiв надавали загони «Беркуту». Уже того ж року цими підрозділами було викрито біля трьохсот організованих злочинних угрупувань. А 27 березня 1994 року в системі УБОЗ було створено свій спеціальний підрозділ швидкого реагування «Сокіл», завданням якого було силове забезпечення оперативно-розшукових заходів, що проводилися співробітниками УБОЗу. «Сокіл» залучався до заходів з ліквідації бандитських формувань, організованих злочинних угруповань, затримання озброєних членів злочинних груп, звільнення заручників, участі в антитерористичних операціях та для фізичного захисту певних осіб — джерел оперативної інформації.

На службу в «Соколі» був строгий відбір — зараховувалися досвідчені співробітники тодішніх підрозділів міліції, внутрішніх військ МВС, що мали ще й достатню фізичну і психологічну підготовку. Тому «Сокіл» був елітарним і найбільш мобільним підрозділом. Співробітниками «Соколу» було проведено понад 6 500 операцій, вони затримали 9 тис. злодіїв, понад 250 лідерів організованих злочинних угруповань і вилучили понад 1 000 одиниць вогнепальної зброї.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link