Організована злочинність в Україні. Частина 15 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 15

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 15. Гірка історія руйнації інституцій по боротьбі з організованою злочинністю та здачі державних інтересів українським олігархатом

У попередніх публікаціях ми описали історію організації відповідних інституцій, які здійснювали надзвичайно важливий вплив на організовану злочинність і корупцію, що її «супроводжувала» та створювала сприятливе середовище для подальшого розвитку цієї злочинності й зміцнення її корупційних позицій у державних структурах. Тепер історію продовжуємо, але — вже історію руйнації цих інституцій, через корупційні зв’язки в органах влади та створення для організованої злочинності належних умов для її подальшого й вільнішого існування та досягнення нею стратегічної мети — безперешкодного отримання незаконних надприбутків. Але це вже гірка історія здачі державних інтересів корупційними кланами, олігархією та кримінальними організованими угрупованнями.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Протистояння криміналітету та
держорганів по боротьбі з оргзлочинністю

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

А названі нами вище ті державні органи та їх системні заходи протидії, найперше організованій злочинності, а відтак і корупції, зовсім не влаштовували нуворишів та організований криміналітет, тож вони приступили до заходів з їх ліквідації, оскільки з кожним роком в організованого криміналітету «апетити» лише розросталися, а ці державні структури стояли на його неправедному шляху. Організована злочинність намагалася все більше зміцнювати своє становище в економіці держави для власного подальшого розквіту та отримання надприбутків шляхом простого пограбування державних і суспільних ресурсів без значних затрат на модернізацію «прихвачених» виробництв, оплату праці, податків, соціальних внесків тощо. Олігархічні та кримінальні угруповання добре розуміли, що на такому кримінальному шляху його розквіту в основному стоятимуть майбутні процеси прогресивних економічних перетворень і побудова цивілізованих ринкових відносин в Україні разом із вищеописаною системою спеціальних державних і правоохоронних органів та судам.

Читайте також: «Мертва» норма закону? Чи є ефективним наділення контрольними повноваженнями державних органів у протидії організованій злочинності?

Тому вкорінюючись усе більше й глибше в органи державної влади та корумпуючи їх, вона почала зміцнювати свої позиції, а заразом руйнацію та паплюження правоохоронних органів. Зрозуміло, що особлива увага при цьому була прикута до спеціальних органів, які вели боротьбу з організованою злочинністю і корупцією.

Наведене далі буде ще одним прикладом того, що таке співіснування організованої злочинності й корупції та їх небезпека.

Початок руйнації

А руйнівний процес розпочався ще на початковому етапі діяльності ГУБОЗ. Буквально через рік після прийняття вже згадуваного нами в попередній публікації Закону України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» Верховна Рада України внесла змiни до нього та було скасовано вертикальне пiдпорядкування спецпiдроздiлiв на місцях, аби будь-що обмежити їх самостійність та незалежність.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Варто також згадати про «протистояння» між українською владою та службою по боротьбі з організованою злочинністю в період становлення спеціального підрозділу. Тоді набуло великого резонансу постачання 250 викрадених автомобілів з-за кордону, які придбали собі тодішні керівники уряду та органів місцевого самоврядування. Втручання в цей злочинний процес Служби по боротьбі з організованою злочинністю викликало обурення незацікавлених у розкритті цього факту можновладців, які чинили працівникам міліції всілякі перепони. Спроби реорганізувати та навіть ліквідувати ГУБОЗ для того, щоб вона не заважала займатися кримінальним бізнесом першим особам держави, були й надалі. Отже, уже від початку цей спеціальний правоохоронний орган не всіма сприймався з великою прихильністю. Однак це були лише перші кроки цієї «війни».

Зміна політичного курсу та суспільно-економічної формації в молодій українській державі супроводжувалася значними революційними реформами, які ми вже аналізували і які не завжди приводили до позитивних змін у суспільстві. З одного боку, це було пов’язано з непрофесіоналізмом і недосвідченістю реформаторів у ринковій економіці — викладачів та науковців тощо, що вперше прийшли до органів влади й вивчали у вишах лише основи політекономії соціалізму. З іншого боку, під їх вивіскою організований криміналітет проводив «свої» реформи так, як йому було вигідно. Це стосувалося й сфери правоохоронних органів. Так само цьому сприяло й перелицюванння частини комуністичної номенклатури, яка залишилася в державних органах та зайняла не державницькі, а споживацькі позиції. До них долучилися «нові обличчя» — ті, хто, переважно, мав відношення до організованої злочинності кінця 80-х та 90-х років, які вижили й поступово почали перетворюватися на нову номенклатуру «відмитих облич» самі або утримувати там своїх номенклатурних представників. Нині вони вже під прикриттям держави сидять у парламенті та займають високі посади в органах виконавчої гілки влади. А тому, як писала славетна Ліна Костенко: «…Тепер вони вже не шакали,тепер вони: то «за», то «проти», то шахраї, то патріоти».

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Отже, вкорінюючись в органи влади, ці представники криміналітету й надалі розвивали свій награбований бізнес. Водночас вони чітко розуміли, яку загрозу для них усе ж таки становлять Координаційний комітет, правоохоронні органи, а особливо їх спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, а ГУБОЗ щодо цих, значною мірою уже легалізованих членів криміналітету, ще й мав величезний масив оперативної інформації, оперативних розробок щодо їх діянь. Тож терпіти таке «неподобство» з боку міліціонерів можновладці не збиралися. Комплексна інформація, якою володіли спецпідрозділи, була дуже токсичною й небезпечною для нуворишів «відмитих облич» — нині сильних світу цього. Тому, використовуючи своє уже нове легальне становище, депутатські та чиновницькі повноваження, корупційні зв’язки й привласнені ЗМІ, вони розпочали всілякі заходи щодо ліквідації Координаційного комітету. Це повинно було, за їх задумом, призвести до розвалу та паралізування діяльності правоохоронних органів, які продовжували стояти на шляху викриття й припинення подальшої кримінальної діяльності чиновників вищого рівня.

Зокрема, в період розквіту, підвищення кваліфікації організованої злочинності та розширення сфери її діяльності в економіці держави, що вимагало й більш інтенсивних та професіональних кадрів і заходів протидії цьому суспільному злу в період становлення молодої української держави, розпочалися зворотні процеси. Найперше, це стосувалося діяльності Координаційного комітету, адже він та аналогічні структури на місцях постійно займалися системною роботою з координації дій усіх відповідних державних органів щодо посилення протидії організованій злочинності і, як уже сказано, були вироблені певні чіткі механізми контролю, звітів та відповідальності всіх уповноважених керівників та інших осіб за стан справ у протидії організованій злочинності та корупції. Особливо незадоволення викликали перевірки, звіти й рішення цього комітету в керівників центральних органів влади та інших інституцій, а в криміналітету — руйнувалися злочинні плани.

Віктор Ющенко — непричому

Деякі особи таке незадоволення висловлювали й на засіданні самого комітету. Зокрема, на одному із засідань виступав тодішній голова Національного банку України В. Ющенко, який говорив про те, що він не розуміє, яке відношення НБУ має до організованої злочинності. І робив здивований вигляд, чому це до нього чіпляються з цього питання. А практика була такою, що із державних ресурсів видавалися не «чисті кредити» для створення нуворишами приватних банківських установ, діяльність яких погано контролювалася Національним банком України, що є його обов’язком. Тому такі банківські установи працювали на себе, проводили, м’яко кажучи, сумнівні операції та не брали належної участі в становленні та розвитку економічного потенціалу незалежної України. Окрім цього, організовані злочинні угруповання в цей же час продовжували процеси легалізації (відмивання) своїх тіньових доходів, їх виведення з України. Звісно, що це відбувалося з використанням банківських механізмів та складних схем фінансових відносин і руху грошових коштів. Мета таких дій — надати видимість їх законності та неконтрольованого введення в комерційний обіг і створення можливості вкладення, нібито, законних грошових коштів для одержання нового прибутку. Ці та інші небезпечні діяння фінансової дестабілізації сприяли зміцненню позицій організованих форм злочинності.

Незадоволені олігархи

Робота Координаційного комітету, координованих правоохоронних та інших державних органів не тільки дратувала певних осіб і впливових членів організованих угруповань, а й несла для них неабияку небезпеку. Тому з часом незадоволені існуванням цього комітету через своїх представників у парламенті зробили першу спробу ліквідувати цей орган, звернувшись до Конституційного Суду України про визнання указів Президента України про його створення та вдосконалення діяльності неконституційними. КСУ в своєму рішенні від 7 квітня 2004 р. № 9-рп/2004 (справа № 1-15/2004), вказав, що Президент України є главою держави й виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції), забезпечує державну незалежність, національну безпеку та правонаступництво держави (п. 1 ч. 1 ст. 106 Конституції). Для здійснення своїх конституційних повноважень Президент України може створювати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи й служби (п. 28 ч. 1 ст. 106 Конституції). Завданням таких органів є сприяння Президентові України в реалізації його конституційних повноважень.

Виходячи з цієї позиції, КСУ припинив провадження у справі щодо неконституційності Указу Президента України «Про Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю» від 26 листопада 1993 р. № 561 (про створення комітету) та Указу Президента України «Про підвищення ефективності діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю» від 13 травня 2003 р. № 402.

Безкомпромісний комітет

У січні 2005 р. Президентом України став В. Ющенко, котрий не з чуток знав, що таке Координаційний комітет, і про його безкомпромісну позицію щодо протидії організованій злочинності та корупції. Напевно, спрацювала й гординя: як це його — керівника Національного банку — на розширеному засіданні Координаційного комітету змушували звітувати про діяльність банків у системі протидії організованій злочинності, адже банк — не правоохоронна структура. Таким чином, відбувся збіг позицій як представників організованої злочинності, так і деяких вищих чиновників, що Координаційний комітет — це зло і його потрібно ліквідувати. І В. Ющенко з таким рішенням не забарився. Уже через декілька днів після інавгурації, відкинувши всі «другорядні» справи, нібито не було більш важливих і невідкладних державних завдань та проблем, він своїм Указом від 8 лютого 2005 р. № 208, без будь-яких вмотивованих причин ліквідував Координаційний комітет. Ці факти та поспішні дії лише підтверджують сказане нами, що комітет працював добре й належним чином та майже безоплатно виконував свою роботу, але він був «токсичною» інституцією для криміналітету та корумпованого чиновництва. Тому неважко уявити, як раділи всі «зацікавлені» в перемозі над Координаційним комітетом, який їм добряче плутав неблаговидні плани та їх такі ж самі діяння.

Але розуміючи, сам чи його команда, несприйняття іншою частиною суспільства, спеціалістів та міжнародних партнерів України рішення про ліквідацію такої надзвичайно важливої інституції з координації дій суб’єктів протидії організованій злочинності та корупції у цей непростий час, В. Ющенко вирішив «пом’якшити» свій неправильний крок, передавши функції комітету — Раді національної безпеки і оборони України, в якого й так було вдосталь важливих повноважень в інших напрямках діяльності щодо забезпечення безпеки держави, де ці нові функції непомітно й «розчинилися».

«Чисті руки»

Ба більше, В. Ющенко проголосив під час передвиборчої кампанії про проведення так званої операції «Чисті руки» зі зверненням до посадовців припинити брати хабарі. У той час суспільство на помаранчевому Майдані поставило надзвичайно завищену планку очікувань, повіривши в Ющенка як у «доброго месію, який Україні посланий Богом». Але він, прийшовши до влади, продовжував, для видимості, постановочну діяльність. Так, через десять місяців після ліквідації Координаційного комітету РНБО під його керівництвом, яка засідала 25 листопада 2005 р., навіть ухвалила рішення про утворення Міжвідомчої комісії Ради національної безпеки і оборони України з комплексного вирішення проблем у сфері боротьби з корупцією, яке було введене у дію Указом Президента № 1865 лише 28 грудня 2005-го. Одночасно цим же указом було затверджено склад даної Міжвідомчої комісії та положення про неї, які точно нагадували за формою та змістом документи про діяльність ліквідованого Координаційного комітету по боротьбі з корупцією й організованою злочинністю при Президентові України.

Водночас В. Ющенко, певно, вважаючи, що він справді посланий Майданом і Богом месія, підписує (в час розгулу та зміцнення позицій організованої злочинності й олігархії) вказані документи, в яких — ні слова про організовану злочинність, яка, буцімто, раптово зникла в Україні. І то неспроста — це продовження процесу замовчування в угоду «відмитих облич», який уже був розпочатий діяннями, вказаними вище.

Проте виконання покладених на зазначену комісію функцій фактично було формальним, а тому й не поліпшило стану з корумпованістю в українському суспільстві. До того ж її діяльність не була системною, збиралася вона нерегулярно, а тому й близько не піднялася в своїй роботі до рівня Координаційного комітету та з часом спокійно відійшла у небуття, що, думається, й було заплановано, адже в цьому є своя логіка. В іншому — ні: ліквідовувати один ненависний олігархічним колам та криміналітету орган, щоб замінити таким самим чи більш ефективним, не було сенсу.

Але міжнародна спільнота, видаючи фінансові кредити тощо, вимагала й далі рішучих заходів протидії корупції. Тому 11 вересня 2006 р. Президент В. Ющенко видав Указ № 742, яким затвердив навіть Концепцію подолання корупції в Україні «На шляху до доброчесності». У якій так і було відмічено, що на міжнародному рівні Україна має репутацію надзвичайно корумпованої країни. Підтвердженням цьому є незмінно низький рейтинг нашої країни за рівнем доброчесності, визначеним у результаті проведених протягом останніх років авторитетних міжнародних досліджень. При цьому навіть правильно зазначалося, що в процесі роботи з викриття корупційних правопорушень уникається «елітарна корупція» (корупція вищих посадовців), а вся робота нерідко підміняється складанням значної кількості протоколів щодо рядових посадових осіб — державних службовців 6—7 категорій, які вчинили малозначні проступки, що лише формально підпадають під ознаки корупційних діянь і не є суспільно небезпечними. До найбільш поширених корупційних діянь належить хабарництво.

Наперекір тому, що основу Концепції складав перелік констант проблем і недоліків у протидії корупції, в ній все ж були записані й деякі заходи щодо запобігання цій проблемі. Зокрема, передбачалося здійснити: проведення експертизи виборчого законодавства щодо зменшення впливу корупціогенних чинників; запровадження декларування видатків посадових осіб, які займають виборні посади, та членів їх сімей і близьких родичів, забезпечення контролю за доходами та видатками таких осіб; створення правових засад лобістської діяльності як основної умови існування прозорої й доброчесної системи вираження інтересів у державних органах тощо.

Та незважаючи на це, як і на міжнародні зобов’язання України у сфері протидії корупції, виконувалися вони досить повільно та формально. Четвертого червня 2008 року постановою Кабінету Міністрів України № 532 «Деякі питання реалізації державної антикорупційної політики» було введено й посаду Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики. Разом із тим, ті пункти, що стосувалися внесення змін до законодавства щодо підвищення доброчесності державних службовців, взагалі не виконувалися.

Епоха Порошенка

Одинадцятого червня 2009 р. ВРУ прийняла Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції», в якому зазначалося, що суб’єктами, які беруть участь у запобіганні та протидії корупції є: уповноважені підрозділи органів державної влади; місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування; підприємства, установи, організації, незалежно від підпорядкованості та форми власності, їх посадові особи, а також громадяни, об’єднання громадян за їх згодою. Але законодавець не давав чіткого визначення цих «уповноважених підрозділів», інших суб’єктів та їх повноважень тощо. Тож практична реалізація в схемі невизначеності не принесла якихось позитивних результатів, скоріше за все, такого бажання й не було. Підтвердженням цього є скандальна прес-конференція колишнього глави секретаріату Президента України В. Ющенка — О. Зінченка, яка відбулася 5 вересня 2005 р. Тоді, нагадаємо, він повідомив про корупційні дії найближчого оточення В. Ющенка — секретаря РНБО України П. Порошенка, першого помічника О. Третьякова й лідера тодішньої парламентської фракції «Наша Україна» М. Мартиненка. Правда, відомі особи? З часом ці «борці» з корупцією знову будуть разом, ставши на ще вищі сходинки державної влади після «другого Майдану» 2014 р., і П. Порошенко разом із ними «боротиметься» з корупцією, уже перебуваючи на посаді глави держави.

«…Узок круг этих акционеров,
страшно далеки они от народа».

На згаданій прес-конференції О. Зінченко також розповів, що для того, аби повністю розв’язати собі руки, вказаними особами здійснюється спроба підпорядкувати собі правоохоронні органи, верхом цинізму й беззаконня «є спроба зробити з Ради національної безпеки і оборони, а точніше її апарату, нове НКВС, всесильне й могутнє».

Так, перший помічник президента Третяков з точністю до мікрона відтворює систему свого попередника в адміністрації Кучми Льовочкіна, увійшовши до наглядових рад Ощадбанку, Укртелекому, заодно контролюючи процеси у нафтовій і газовій сферах, видавничій справі. Саме його зусиллями тоді було поновлено на роботі заступника голови Нафтогазу України Воронова, який організовував газові схеми ще при режимі Кучми, про що й заявив Зінченко. «Сьогодні Третяков активно працює на ниві перерозподілу сфер впливу в засобах масової інформації…». За словами Зінченка, «Порошенко, Третяков і компанія, посилаючись на Президента, призначають своїх усюди, де тільки можна, свідомо тиснуть на судову гілку влади, вільно почувають себе у приватизаційних процесах… Здавалося б… у вищому ешелоні влади має працювати вимога Майдану — відокремлення бізнесу від влади. Насправді вони не просто нехтують цим, вони збагнули, що «влада наша й вона мусить працювати на нас. Вони мають величезні можливості впливати на державні процеси… монополізували вплив на Президента». Зінченко також запропонував Раді національної безпеки і оборони повернутися «до колективної роботи», тобто до нормальної процедури напрацювання та підготовки державних рішень, а апарат має бути «виключно допоміжною ланкою».

Вказані особи крок за кроком реалізують план максимально використати владу для власного накопичення капіталу, приватизувати й привласнити те, що тільки можливо. Мета — монополія, перебирання владних повноважень до своїх рук. Пригадайте — «…узок круг этих акционеров, страшно далеки они от народа».

Суспільний цугцванг

Зінченко тоді повідомив, що зміст сценарію цих осіб має наступні основні елементи: власність, суди, правоохоронні органи, кадри, засоби масової інформації, влада. Саме П. Порошенко наполягав і врешті досяг незаконної передачі під контроль РНБО судової гілки влади, хоча вона за самим своїм змістом є незалежною. Замість очікуваної судової реформи спостерігаємо стогін суспільства від несправедливості того, що має бути вершиною правосуддя. Знову повернулося телефонне право і відвертий прямий тиск на суддів (URL: https://www.pravda.com.ua/articles/2005/09/5/3012998/).

Після цього скандалу Президент В. Ющенко, рятуючи свою репутацію, вимушений був зняти із займаних посад вказаних наближених до нього осіб, але нова команда, з огляду навіть на біопсихологічні, політичні та інші закономірності, не могла різко відрізнятися від попередників, що й сталося. А тому вести мову про результати боротьби з організованою злочинністю та корупцією — і говорити годі. Єдине, що ми отримали як пам’ятку про президентський період того ж В. Ющенка і наближених до нього груп осіб, так це народний афоризм, проголошений свого часу Прем’єр-міністром України Ю. Тимошенко — «любі друзі».

Друге — це показове для картинки постійне законотворення про боротьбу з корупцією чи навіть з організованою злочинністю та про формальні реформи правоохоронних, судових та інших органів. Головне — звільнити старих і ненависних професіоналів, які вміють результативно працювати й багато знають про «відмитих» нинішніх політиків, чиновників та «любих друзів». А треба набрати «нових облич» для більш приємного публічного сприйняття. Як усе ламається старе і погане — ой і молодці реформатори, а те, що «нові обличчя» є «любими друзями» чи без професійного досвіду, або бездарі взагалі, — це добре, — вони не скоро стануть професіоналами. Тож можна буде ще й далі продовжувати грабувати неньку Україну. Можна й надалі створювати «постановні» нові органи, але без системної та реально ефективної боротьби з цим суспільним злом. У результаті, як відзначається, ми отримуємо лише суспільний цугцванг.

(Далі буде …)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 23

Опубліковано

on

От

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21, ч.22

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 23. Формальне обґрунтування неконституційності норми в рішенні КСУ

У контексті дослідження вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 Кримінального кодексу України та доходять висновку про те, що обґрунтування неконституційності в даному випадку не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Суд забув про гарантії захисту

Конституційний Суд України, приймаючи своє рішення, так замилувався гарантіями недоторканності суддів, що геть забув, що не лише судді, але й усі інші люди мають гарантії такого захисту та право на розгляд чесним і неупередженим судом порушень їх конституційних прав і свобод. Як можна забезпечити такий процес, якщо судді вільні в своїх діяннях і не несуть відповідальності за власні неправосудні рішення. Правосуддя — це одна з важливих функцій демократичної держави. Але воно працює на демократію лише тоді, коли визнає права та свободи всіх інших осіб, а не лише себе любимих, і захищає їх, поновлюючи порушені права та свободи громадян. А скільки таких неправосудних рішень було винесено лише щодо учасників Майдану, а тепер ці судді невинні! А лише таких кримінальних проваджень щодо суддів було понад 20. Недарма відзначається, що країна, фактично, опинилася в ситуації, коли суддів майже неможливо притягнути до відповідальності за сумнівні чи незаконні рішення. Можна згадати про дисциплінарну відповідальність, але вона не може замінити кримінальну. Були докази, що люди невинні. Були свідки, які казали, що люди не їздили в Межигір’я, а перебували вдома. У рапортах ДАІ, без підписів, згадувалося лише те, що «такий-то автомобіль їхав у колоні». Є кричущий приклад рішення судді М. Чауса: він позбавив права керування авто інженера, який навіть не був активістом Майдану і на протести не ходив. Людину позбавили водійського посвідчення за автопробіг до Межигір’я, хоча того дня його «Москвич» цілий день стояв у гаражі. Були особи, які в момент автопробігу перебували за кордоном. І судді ці факти ігнорували». На 24 грудня в судах перебувало понад 20 кримінальних проваджень за ст. 375 ККУ щодо суддів Майдану. І тепер їх усі потрібно закрити (Козлюк С. Свавілля й безкарність. Чи можна покарати суддів за сумнівні рішення).

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)

Отже, неправосудне судове рішення не тільки грубо порушує конституційні права і свободи людини, воно може суттєво вплинути на її долю, життя, віру у справедливість нашого суспільства та зруйнувати плани на майбутнє. Але, очевидно, для суддів суду конституційної юрисдикції важливо було захистити власні цінності та цінності судової спільноти, які при прийнятті цього рішення превалювали над вказаними людськими правами та інтересами.

Таким чином, вважаємо, що вказане рішення Конституційного Суду щодо визнання неконституційною ст. 375 КК України ухвалене без повного і всебічного розгляду справи та належного правового обґрунтування. Такої думки — не лише ми і низка відомих правознавців, а навіть сім суддів цього ж органу конституційної юрисдикції, що складає майже половину складу КСУ, які висловили свої різні зауваження. Зокрема, суддя С. В. Сас у своїй «Окремій думці» зазначив, що суд формально підійшов до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю, визнавши неконституційною ст. 375 Кодексу, а обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на припущеннях та хибних судженнях. «Суд, навпаки, …довів конституційність статті 375 Кодексу, а не її неконституційність, оскільки вказана стаття Кодексу сформульована так, що за її змістом кримінальна відповідальність за постановлення завідомо неправосудного судового рішення можлива лише у випадку, коли суддя допускає порушення закону умисно або свавільно зловживає своїми повноваженнями, перешкоджаючи здійсненню правосуддя чи переслідуючи нелегітимні цілі, прикриваючись виконанням вимог закону. Жоден із викладених у Рішенні аргументів не доводить неконституційності статті 375 Кодексу, окремі з них, навпаки, підтверджують її конституційність, а деякі прямо суперечать положенням Конституції України…».

Позиція Венеційської комісії

Положення статті 375 Кодексу стосуються ситуації, коли постановлене суддею (судом) рішення містить склад відповідного злочину проти правосуддя, а тому відповідальність за таке діяння не лише можлива, а й необхідна, задля забезпечення правосуддя. Про це йдеться в доповіді Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) стосовно незалежності судової влади, схваленій на 82-му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р. У Рішенні суд цитує вказану доповідь на підтвердження неконституційності статті 375 Кодексу, хоча її зміст свідчить про зворотнє.

Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)

Венеційська комісія, встановлюючи межі «функційного імунітету суддів», визначила його як імунітет від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара (пункт 61). Тобто Венеційська комісія зазначила, що функційний імунітет суддів не поширюється на випадки вчинення ними умисних злочинів, а на те, що злочин, передбачений статтею 375 Кодексу, є виключно умисним, вказує формулювання його суб’єктивної сторони, яка характеризується «завідомістю» вчиненого діяння (постановлення неправосудного судового рішення) .

Феноменальність рішення КСУ в його неправосудності

Інший суддя, О. О. Первомайський, вказує на те «…що стаття 375 Кодексу могла би бути збережена в чинній редакції (можливо, з незначними змінами) в разі внесення відповідних змін до Кримінального процесуального кодексу України та іншого законодавства, якими були б передбачені додаткові та ефективні процесуальні гарантії незалежності та недоторканності суддів, застосування яких унеможливило б тиск на суддів у зазначений спосіб».

Натомість його колега — суддя В. Лемак — написав прямо, що твердження Конституційного Суду України про те, що формулювання в ст. 375 Кодексу «завідомо неправосудне рішення» є «невизначеним», не має раціональної основи. У кожній правовій нормі такі категорії використані, й право як суспільний феномен неспроможне реалізувати свій нормативний потенціал без них. «Це стосується і правових приписів кримінального права — практично всі статті Кодексу, якими встановлено правопорушення та покарання за них, не описують конкретних ознак поведінки, яка є злочином; законодавець робить це через загальні терміни — для розуміння цього варто ознайомитися з диспозицією будь-якої статті кодексу («Крадіжка», «Вимагання», «Хуліганство» тощо). У понад трьох десятках із них законодавець робить спробу через вживання уточнення (через слово «тобто») пояснити зміст поведінки, яка є злочином».

Читайте також: Організована злочинність: фантом чи реальна загроза?

Далі він вказує, що «навіть якби Конституційний Суд України і з’ясував проблемність у питанні якості ст. 375 Кодексу, то він мав можливість здійснити конституційне конформне тлумачення, зокрема встановивши умови конституційного розуміння її змісту, яке убезпечувало б судову владу від втручання виконавчої влади, а суддів — від загроз щодо їх незалежності».

Викликає неабияке здивування й те, що Конституційний Суд, визнавши втрату чинності ст. 375 Кримінального кодексу України через її, нібито, неконституційність, дозволив ще упродовж шести місяців органам досудового розслідування та судам застосовувати її у процесі практичної діяльності. Судді й тут нічого не пояснили та не навели жодних аргументів такого рішення. Тож як може нікчемна, за їх рішенням, стаття кримінального закону, протягом півроку застосовуватися щодо підозри та обвинувачення суддів?

Таким чином, феноменальність цього рішення КСУ — у його неправосудності й не більше. А тепер законодавці вже тривалий час мудрують щодо того, як би виписати диспозицію аналогічної статті кримінального закону так, щоб Конституційному Суду України вона була зрозумілою і щоб знову, без будь-яких суттєвих пояснень, суд не встановив, що вжиті словосполучення оціночні й незрозумілі, адже він своїх пропозицій не конкретизував, хоча від законодавців вимагає конкретики в застосуванні термінів у законах.

І це не єдине неправосудне рішення КСУ

Але якби це було єдине подібне рішення Конституційного Суду України, ще було б нічого. Ми пам’ятаємо, як цей самий суд своїм рішенням від 27.10.2020 р. № 13-р/2020, справа № 1-24/2020(393/20), визнав цілу низку норм Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII та статтю 366-1 КК України також неконституційними. І знову судді, незважаючи на те, що деякі із них мали на цей час проблеми з декларуванням своїх статків, не «почервонівши» голосували за таке рішення, повністю забувши про конфлікт інтересів. Додамо, що звернення до суду підписали депутати тієї ж опозиційної групи, серед якої є й ті, які, як повідомляється, також мали й мають проблеми з декларуванням (див. Алла Шершень. Вбити боротьбу з корупцією. Як Конституційний Суд повертає бандитські 90-ті, У кума Путіна НАЗК виявило незадекларованого майна на понад 70 мільйонів гривень (Документ)), а засідання суду очолював уже названий колишній голова КСУ О. Тупицький, щодо якого, як повідомляється, 09.12.2021 р. уряд США ввів санкції. Обмеження ввели за значні корупційні дії, зокрема, отримання грошового хабара під час служби в українській судовій системі.

Не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству

Ми не будемо детально аналізувати з правової токи зору це рішення, оскільки воно потребує окремого дослідження, але відзначимо лише деякі цікаві, на наш погляд, факти. Перше — в цьому рішенні вершителі правосуддя записали, що судді є абсолютно недоторканними з моменту призначення на посаду. Зокрема, у рішенні чітко відзначено, що «Самостійність і незалежність органів судової влади та конституційного контролю означає, що вони виконують свої функції без жодного втручання у свою діяльність, не залежать від органів законодавчої та виконавчої влади, тому будь-який їхній вплив на судову владу повинен припинятися на етапі призначення суддів». І це не відповідає ні міжнародному праву, ні національному законодавству, ні Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи. Наведемо лише зміст ст. 126 Конституції України, яка проголошує, що суддю не можна притягнути до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Отже, втручання в діяльність представників судової влади з боку органів іншої гілки влади є не тільки можливим, а й необхідним. Вже відзначалося, що повного абсолюту незалежності суддів не може бути, оскільки існує система стримувань і противаг щодо взаємовідносин гілок державної влади, про що постійно забуває вказати КСУ.

Так, у Рекомендаціях Комітету Міністрів РЄ (Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки від 17 листопада 2010 року № CM/Rec (2010) 12) наголошується, що незалежність суддів гарантується незалежністю судової влади загалом, це є основним принципом верховенства права; судді повинні мати необмежену свободу. Водночас далі чітко сказано, ця свобода стосується лише неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів, а судові рішення мають бути обґрунтовані — тлумачення закону, оцінювання фактів або доказів, які здійснюють судді для вирішення справи, не повинні бути приводом для кримінальної відповідальності, крім випадків злочинного наміру. Судді повинні мати необмежену свободу не взагалі, а лише щодо неупередженого розгляду справ відповідно до законодавства та власного розуміння фактів (п. 5).

У п. 11 Рекомендацій також ідеться про те, що зовнішня незалежність не є прерогативою чи привілеєм, наданим для задоволення власних інтересів суддів. Вона надається в інтересах верховенства права та осіб, які домагаються та очікують неупередженого правосуддя. Незалежність суддів слід розуміти як гарантію свободи, поваги до прав людини та неупередженого застосування права. Неупередженість та незалежність суддів є необхідними для гарантування рівності сторін перед судом. Окрім цього, судові рішення мають бути обґрунтовані (п. 15), а це, як ми вважаємо, мають бути конкретні достовірні факти та аргументи, а не прикриття постійно якоюсь ефемерною й необмеженою незалежністю від усіх і всього. Коли суддя не виконує суддівських функцій, він може бути притягнутий до відповідальності згідно із цивільним, кримінальним або адміністративним правом, як і всі інші громадяни (п. 71).

І нарешті, у п. 20 сказано, що судді не можуть ефективно здійснювати правосуддя без довіри громадськості, адже вони є частиною суспільства, якому служать. Їм слід бути обізнаними щодо очікувань громадськості від судової системи та скарг на її функціонування. А оцінка роботи судової системи українською громадськістю відома. Нині українським судам довіряє менше двох відсотків громадян, і лише трохи більше 10- ти відсотків впевнені, що можуть отримати в Україні справедливе рішення суду незалежно від свого статусу чи фінансів.

Рішення вражає юридичною помилковістю

Друге. Суддя-доповідач у цій справі І. Сліденко не тільки мав конфлікт інтересів, але, як видно з його інтерв’ю, в нього щось не склалося зі знанням кримінального права загалом і правозастосуванням його норм. Він заявив, що ст. 366-1 Кримінального кодексу України визнана судом неконституційною через порушення принципу юридичної визначеності. А далі, розглядаючи диспозицію цієї статті, він дійшов висновку, що, нібито, її «…конструкцію «подання завідомо недостовірних відомостей у декларацію особи» застосувати на практиці дуже важко. В принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними». Це означає, що особа бреше? А якщо це помилка, описка? Або може бути ситуація, коли, наприклад, декларується майно родичів і особа точно не знає вартості. Сказав приблизно. Тут теж можна звести до «завідомо недостовірних відомостей».

Тобто, якщо забрати з цієї конструкції слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання» на просто «неподання», то все стає на свої місця. Як можна довести умисне неподання? Людина спеціально не хотіла подавати, щоб підпадати під кримінальну відповідальність, чи що? Абсурд» (Ігор Сліденко, суддя Конституційного суду. Суспільство має зрозуміти — небезпека від сфальшованої антикорупції не менша, ніж від корупції).

Таке розмірковування судді Конституційного Суду України — доктора юридичних наук — просто, м’яко кажучи, вражає юридичною помилковістю. Ми вже писали, що слово «завідомо» тлумачиться однозначно як свідоме умисне діяння людини, яка наперед знає неправомірність того, що вчиняє і як у такому випадку особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, бажає подання декларації саме із завідомо недостовірними відомостями як це було закріплено в диспозиції ст. 366-1 «Декларування недостовірної інформації».

З іншого боку, тут немає нічого дивного, адже в судді І. Сліденка, судячи з біографії, відсутній достатній стаж слідчої, прокурорської чи судової практичної діяльності із застосування матеріального та процесуального кримінального законодавства та ще й присутній особистий, а, можливо, й колективний інтерес. В іншому разі, він би не говорив, що в принципі не можна довести, як недостовірні відомості можуть бути «завідомо недостовірними» або як можна довести умисне неподання декларації. Це взагалі для нормального юриста щось немислиме, щоб так сказати. Звідки він це взяв — також складно зрозуміти. Для цього потрібно було хоча б проаналізувати слідчу та судову практику, поговорити з практичними працівниками — слідчими, прокурорами та суддями й з’ясувати, як це на практиці доводиться, якщо у виші його цього не вчили.

Також цей суддя не ставив би питання — а якщо особа бреше? Відповідаємо: в юриспруденції такий термін не застосовується, але оскільки доктор юридичних наук його використав, то повідомляємо, що в українській мові слово «бреше» означає, що людина говорить неправду. Неправда також, залежно від умислу, може бути помилкою особи або неправдою як результат умислу. У виші навчають, що прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки й бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча й не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 Кримінального кодексу України).

Якщо особа завідомо — завчасно свідомо умисно не подавала правдиві дані в своїй декларації — це й складало суб’єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 366-1 КК України. А якщо це не усвідомлена помилка або описка, то відсутній прямий умисел цього, й таку особу не можна було притягати до кримінальної відповідальності за вказаною статтею кримінального закону.

До розв’язання питання підійшли формально

Що стосується можливої ситуації, коли, наприклад, декларується майно родичів й особа не знає точної його вартості, то знову пояснюємо судді КСУ, що в разі відсутності завідомо виниклого прямого умислу при таких діях, особа також не могла притягатися до кримінальної відповідальності за ст. 366-1, оскільки це не є внесенням «завідомо недостовірних відомостей». Щоб не ставити таких запитань, можна було прочитати хоча б Аналітичний звіт, підготовлений у рамках Проекту Ради Європи «Підтримка реформи системи суддівської відповідальності в Україні», фінансованого Фондом з прав людини, який називається «Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки» (Р. О. Куйбіди). Там чітко викладені критерії розмежування судових рішень, ухвалених свавільно, внаслідок недбалості, й добросовісної суддівської помилки. Зазначено, що завідомо неправосудними є такі судові рішення, які постановлені з прямим умислом, і це, зокрема, можуть бути: очевидне викривлення фактів або вимог права; очевидна невідповідність висновку суду встановленим фактам; очевидна внутрішня суперечність рішення; очевидна відсутність легітимних підстав для прийнятого рішення; замовчування вирішальних або вагомих аргументів сторони, з якими рішення суду йде врозріз тощо (Р. Куйбіда. Суддівська помилка: критерії розмежування зловживання (свавілля), недбалості та добросовісної поведінки. Київ, 2015).

Якщо забрати, як висловився суддя І. Сліденко, з «…конструкції статті «…слово «завідомо», а з іншої конструкції — «умисне неподання», замінивши його на просто «неподання», то, навпаки, все не стає на свої місця, і дійсно буде, за його словами, «абсурд». За такої «конструкції» статті кримінальна відповідальність наступатиме за діяння, вчинені й не з прямим умислом.

На наше переконання, судді КСУ, серед яких були й ті, в яких були проблеми з правдивістю декларування, і в цьому випадку також формально підійшли до розв’язання питання, яке було предметом конституційного контролю в даній справі, визнавши неконституційною ст. 661–1 КК України, але обґрунтування неконституційності не є юридично переконливим і базується на хибних судженнях.

(Далі буде)…

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право дитини на сім’ю чи його видимість?

Опубліковано

on

От

Що потрібно знати про усиновлення в Україні

Дар’я КАСЬЯНОВА,
голова правління «Української мережі за права
дитини», національна директорка з розвитку
програм «СОС Дитячі Містечка Україна»

Усиновлення — це низка колосальних зусиль, компетенцій, прагнення захистити права дитини — як на рівні державних інституцій,так і на рівні кандидатів у всиновителі. Зазначимо, що в українських інтернатних закладах наразі перебувають близько 100 тисяч дітей. Усиновленню з них підлягають 6 191, решта в системі — за заявами батьків. Водночас в останні 5 років кількість усиновлень скоротилася в 2,5 раза.

Інтернатна система: ризики та виклики

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Отже, на які ризики наражає дітей інтернатна система та про що важливо знати усиновителям? Чому усиновлення — це передусім про інтереси дитини, а вже потім — про потреби усиновителя? Спробуймо розібратися в найголовнішому на шляху до усиновлення.

Читайте також: Заперечення особи проти позову про позбавлення батьківських прав не свідчить про інтерес до дитини та реальне бажання змінити поведінку на краще

У стінах держінституції дитина ніколи не отримає того, що могла б отримати в родині. Про це свідчать і результати численних експертних досліджень. Дитина в будинку дитини позбавлена можливості сформувати життєву основу — почуття прив’язаності, яке зазвичай формується у віці до 11—12 місяців: любити, брати та віддавати, довіряти. Якщо вам доводилося відвідувати інтернати, ви могли бачити, що діти біжать назустріч незнайомим людям, відвідувачам із криками: «Мамо!». Бо в будь-якому дорослому дитина, передусім, бачить батьків. Така поведінка не свідчить про довіру з боку дитини, це більше про відсутність розуміння безпеки. Дитина не розуміє, чому небезпечно йти до незнайомого дорослого. Дитина перебуває в інтернаті серед таких самих дітей, що пережили горе, травму втрати й не зрозуміли, чому їх забрали з родини. А отже, дуже часто в тому, що сталося, діти звинувачують себе. І несуть тягар цієї провини все подальше життя.

До інтернатної системи діти потрапляють унаслідок складних сімейних обставин. Рідні чи чужі дорослі вирішують, що дитині в інституції буде безпечніше. Дах над головою, можливість навчатися, отримувати медичну допомогу — здається, цілком добре рішення, але — лише на короткий проміжок часу. А якщо йдеться про роки без родинного затишку? Є діти, які з моменту народження пройшли всі етапи: дитину залишили в пологовому будинку, вона потрапила до будинку дитини, у віці 4 років її перевели до дитячого будинку, потім — до інтернату. Далі, у 16—17 років, вона вступає до ПТУ на рекомендовану спеціальність. А потім виходить у незнайомий світ, який їй частіше не радий. Якщо пам’ятає свою біологічну родину, то намагається повернутися до неї — і потрапляє до тих самих обставин, задля спасіння від яких її забрали колись до інтернату, і, відповідно, продовжує жити тим самим життям. Реплікація неблагополуччя — замкнене коло, й інтернатна система жодним чином не сприяє його розімкненню.

Читайте також: Бажання дитини, яка досягла 10-річного віку, має враховуватися судами під час вирішення питання про визначення місця її проживання

Крім того, інтернат — закрита система, яка функціонує за власними жорсткими правилами. Діти можуть дуже жорстоко ставитися одне до одного, є також значні ризики насильства з боку дорослих, і такі процеси вкрай складно контролювати. Усе це — болісно для дитини й вона страждає, бо дітям будь-якого віку не місце в інтернаті.

Усиновлення: що важливо знати

Якщо немає можливості допомогти дитині повернутися до біологічної родини, або до сім’ї родичів, ідеальним варіантом для неї є всиновлення, або сімейні форми виховання, як-от прийомна родина, дитячий будинок сімейного типу. Основна черга українських усиновителів, близько 1,5 тисячі кандидатів, переважно хочуть усиновити дитину від трьох до п’яти років. Проте дитина може осиротіти в будь-якому віці, й, відповідно, може бути всиновлена в будь-якому віці. Наприклад, може опинитися в будинку дитини немовлям, а батьків позбавлять батьківських прав лише за 5 років, а отже, статус, потрібний для усиновлення, дитина отримає тільки тоді.

З чого почати людям, які хочуть усиновити дитину?

Не варто їздити до інтернатів та «підшукувати» собі дитину. Часто в таких закладах перебувають діти, не позбавлені батьківського піклування, не є сиротами, а отже, не підлягають усиновленню. Почати потрібно зі звернення до Служби у справах дітей за місцем проживання, де вас ознайомлять з вимогами до пакету документів, який можна підготувати впродовж місяця. Після цього вас відвідають представники служби, складуть акт обстеження житлових умов. Важливо: для всиновлення не потрібно мати житло у власності (така вимога існує для іноземців), достатньо надати офіційне підтвердження, що ви орендуєте житло й маєте змогу його утримувати. Також не обов’язково перебувати у шлюбі. Але найважливіше, що потрібно зрозуміти: право бути всиновленою — цілком на боці дитини. Ми обираємо сім’ю для дитини, а не навпаки. Тому, коли до мене звертаються з конкретним переліком побажань щодо прийомної дитини, я пояснюю, що не зможу допомогти, бо орієнтуюся на потреби саме дитини.

В Україні є кілька сайтів з інформацією про дітей, які підлягають всиновленню: «Сирітству — ні!», «Зміни одне життя» і сайт Міністерства соціальної політики України. Які проблеми тут існують? Передусім — можлива невідповідність фото дітей, розміщених на сайті Мінсоцполітики, реальному віку дитини: скажімо, на сайті фото дитини в 3-річному віці, а їй зараз 10 років. Звісно, така світлина не сприятиме швидшому усиновленню. Крім того, багато важить якість фотографій: що кращі світлини (добре, якщо є ще й відео), то більше шансів у дитини бути всиновленою. Отже, потрібно обновити базу даних Мінсоцполітики, окрім того, варто якомога більше розповідати про дітей, не порушуючи їхнього права на приватність.

Побоювання та реальність …

Якось діти з родини, яка хотіла всиновити дитину, переглядали сайт для усиновлення. Побачили фото хлопчика, й почали гукати батьків: «Подивіться, який він схожий на тата на дитячих фото!» Усі разом роздивилися: дійсно, схожий. Ще раз подивилися. Й вирішили збирати документи на всиновлення… Після навчання для прийомних батьків поїхали знайомитися з хлопчиком. Виявилося, що він в інтернаті близько 5 років, і до нього ніхто не приїжджав на знайомство, бо малюк мав чимало медичних діагнозів, інвалідність. Але родину це не злякало. Відтоді минуло 2 роки, хлопчик у сім’ї, ходить до школи, а переважну більшість діагнозів знято.

Усиновителі часто побоюються діагнозів, які вказані у картках дитини. Тому так важливо знати: вони мають право привезти з собою лікаря, щоб обстежити дитину. І в багатьох випадках діагнози не підтверджуються. Але трапляються й інші випадки — у дитини дошкільного віку після всиновлення можна виявити низку захворювань, серед яких навіть венеричні. При цьому дитина перебувала в інтернатній системі упродовж декількох років.

Важко сприйняти, що дитина може піддаватися сексуальному насильству — впродовж тривалого часу в місці, яке мало б її убезпечити від подібних ризиків. Адже серед аргументів на користь збереження інтернатної системи один із головних той, що інтернати, нібито, захищають дитину від насильства, на відміну від біологічних сімей у складних життєвих обставинах. Проте це — реальність.

Про такі речі усиновителі неодмінно мають знати. Тому так важливо спілкуватися з досвідченими усиновителями! Це колосальна допомога на будь-якому кроці до усиновлення і вже коли дитина потрапила в нову сім’ю. Найкраща популяризація усиновлення — ділитися реальними історіями дітей, які живуть в інтернатних закладах, які були усиновлені. Про усиновлення варто говорити й на великих національних майданчиках. Якісна національна інформаційна кампанія дуже мотивує всиновлювати дітей, позбавлених батьківського піклування, створювати прийомні родини або дитячі будинки сімейного типу. Успішний досвід Україна має, а відтак можемо його примножувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Три проблеми кримінальної юстиції: як можна покращити роботу слідства та судів?

Опубліковано

on

От

Денис НЄНОВ,
адвокат юридичної фірми «Ілляшев та Партнери»

За останні роки в сфері кримінальної юстиції ми спостерігаємо велику кількість реформ та законодавчих змін, появу нових слідчих органів. Та попри певні позитивні зрушення, ключові проблеми залишаються незмінними — неефективне використання ресурсів; перевантаження слідчих органів і судів; загалом низька якість роботи слідчих і прокурорів.

Масштабність цих проблем ілюструють їх деструктивні наслідки: розслідування і судовий розгляд кримінальних проваджень розтягується на роки й десятиліття; неефективне розслідування злочинів, які становлять високу небезпеку для суспільства та особи (насильницькі злочини, збут наркотиків); непритягнення до відповідальності особливо небезпечних осіб, які систематично вчиняють злочини; складність з отриманням компенсації за заподіяну злочином шкоду.

Читайте також: Олексій Баганець: «Органи досудового розслідування і прокуратури сьогодні масово й безкарно порушують права і свободи громадян»

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Розв’язання цих проблем пов’язане не тільки із законодавчими положеннями, а й зі зміною підходів до управління органами кримінальної юстиції. Слідчі органи не мають власних стратегічних цілей і пріоритетів, відсутнє розуміння сфер і категорій злочинів, зосередження на яких є критично важливим. Як результат — слідство витрачає свій робочий час одразу на всі злочини: крадіжку цукерок із супермаркету, умисне вбивство та викрадення автомобіля. Такий підхід порушує необхідний баланс між витраченими ресурсами й результатом.

Поглиблює цю проблему закон, який вимагає відкривати кримінальне провадження та здійснювати розслідування за будьякою заявою, навіть якщо вона не містить об’єктивних даних про злочин, тобто слідчий має провести повноцінне розслідування не для доведення злочину, а його відсутності. Як результат — слідчі органи перевантажені і в таких умовах неможливо якісно та ефективно розкривати злочини. Водночас це посилює й корупційні ризики, оскільки потерпілі вимушені шукати шляхи для «мотивації» слідчого займатися їх справою.

«Зона комфорту» для слідчих

Тому, вважаю, в Кримінальному процесуальному кодексі потрібно передбачити право слідчого, прокурора відмовляти у відкритті кримінального провадження за безпідставними заявами. Для запобігання зловживанням має бути право на судове оскарження таких відмов.

Читайте також: Строки досудового розслідування проступків виявилися недостатніми

До неефективного використання ресурсів кримінальної юстиції призводять і статистичні показники — коли ключовим критерієм ефективності є кількість кримінальних проваджень, переданих до суду. Це стимулює слідчого займатися дрібними злочинами, які можна легко й швидко передати до суду, ніж довго розслідувати один, хоча й особливо небезпечний, але складний у доказуванні. Така «зона комфорту» слідчого значно знижує його професійний рівень. А іноді бажання встигнути за показниками спричиняє й фабрикування справ.

Таким чином, систему показників має замінити управління кримінальною юстицією на основі стратегічних цілей. Окрім того, важлива й координація зусиль із чітким розмежуванням функцій різних слідчих органів, щоб не було дублювання роботи — типовою проблемою зараз є порушення підслідності, яке призводить до неефективного використання правоохоронного ресурсу.

Крім того, вказані проблеми призводять до перевантаження слідчих органів і судів. Розвантажити слідство допоможе розширення повноважень потерпілого й залучених ним приватних детективів зі збору доказів. Як варіант, за певних умов (наприклад, бездіяльність слідчого) потерпілому можна надати права сторони обвинувачення, в тому числі на здійснення повідомлення про підозру та звернення до суду з обвинувальним актом.

В якій категорії злочинів потерпілий може виступати як обвинувач? Це питання потребує додаткового вивчення. Однозначно такі права можна надати потерпілим від майнових злочинів. Наприклад, у нашій практиці ми отримуємо велику кількість запитів від іноземних громадян та компаній, які постраждали від дій шахраїв в Україні. У кожній з таких справ виникає ситуація, коли слідчий не має об’єктивної можливості або бажання ефективно їх розслідувати. За таких умов досить складно досягти відшкодування майнової шкоди, адже це вимагає значного часу й ресурсу. Відтак страждає репутація країни, погіршується інвестиційний клімат. Ми вимушені працювати за слідчого, але для цього в потерпілої сторони недостатньо правових інструментів. Отож право на висунення обвинувачення та проведення власного розслідування є чи не єдиним способом вирішити фактичний колапс слідства.

Окрема проблема — перевантаження судів. Зрозуміло, що ефективність всієї кримінальної юстиції залежить від швидкості та якості судового розгляду справ. А в нас розгляд більшості кримінальних проваджень займає роки, іноді навіть і десятиліття.

Як розвантажити суди?

Знову ж таки, це питання пріоритетів і спрощення процедур, а не лише укомплектованості судів. Чи потрібно слідчому, прокурору отримувати саме в судовому порядку рішення про тимчасовий доступ до речей і документів, якщо їх власник може відмовитися від надання таких речей і документів, і тоді все одно треба буде звертатися до суду за обшуком? Право на тимчасовий доступ можна передати слідчому, прокурору.

Інший аспект проблеми. Переконаний, що запобіжний захід у виді особистого зобов’язання варто вивести з-під судового контролю та передати право його застосування прокурору. Практика автоматичного звернення за обранням запобіжних заходів у будь-якій справі, навіть коли для цього відсутні підстави, має бути припинена, як і практика передачі прокурором для дослідження судом усіх томів кримінального провадження, навіть коли частина з цих документів не має жодного доказового значення. Те саме стосується автоматичного подання прокурорами апеляцій на вироки щодо «м’якості» покарань незалежно від наявності для цього підстав. На все це витрачається обмежений ресурс судової системи. У результаті насильницькі та інші тяжкі й особливо тяжкі злочини розглядаються роками, погіршується якість правосуддя, порушуються права осіб, а потерпілі не можуть дочекатися справедливого правосуддя й компенсації шкоди.

Потяг, який рухається в одному напрямку

Очевидно, що не всі справи, де є підозрювані, повинні передаватися до суду, оскільки на початку розслідування повинні бути підстави для підозри, а за його результатами може виявитися, що особа не вчиняла злочин або справа безперспективна. Зараз слідчі і прокурори такої гнучкості в прийнятті рішень не мають. Кримінальне провадження нагадує потяг, який рухається лише в одному визначеному напрямку — якщо людині вручено підозру, справа має обов’язково передаватися до суду.

Що стосується законодавчих змін, спрямованих на розвантаження судів, то такими мають бути спрощення процедури розгляду кримінальних проступків, переведення окремих нетяжких злочинів у категорію проступків та підвищення порогу кримінальної відповідальності за злочини проти власності.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link