Думка експерта
Організована злочинність в Україні. Частина 18
Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17
Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 18. Вплив «метастазів» організованої злочинності на руйнування процесів законотворення в Україні
У попередній нашій публікації йшлося про період президенства П. Порошенка та створення в Україні, під тиском західних партнерів, цілого ряду антикорупційних органів, існування яких більше було для видимості про його ефективну команду реформаторів. Фактично ж добре вкорінені в корупційні політичні та державні органи представники організованої злочинності під прикриттям цих «картинкових» реформ продовжили негативні діяння в законотворенні, ліквідації органів по боротьбі з організованою злочинністю та подальшому «відбіленні» колишніх «прихватизаторів» та сумнівних особистостей бурхливих 1990-х. Деякі з них не тільки стали «чистими патріотами», але, як уже відомо читачу, — народними депутатами, великими управлінцями і навіть очолили певні правоохоронні органи держави. А було це потрібно як для зачищення всіх інформаційних даних про «стару біографію» минувшини, про що ми теж писали, так і управління нинішньою своєю та своїх спільників діяльністю.
Олена БУСОЛ доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ |
Богдан Романюк кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області |
Це не є чимось новим. Це — класичний шлях організованої злочинності для повного закріплення в органах влади й створення належних умов для прикриття, захисту та незаконного її існування в державі. А мета — постійне та безперешкодне подальше отримання надприбутків. Тому розкриємо саме роль «метастазів» організованої злочинності, які руйнують, зокрема, процес законотворення в Україні, в нашому випадку — кримінально-процесуального законодавства.
Читайте також: Концептуальні засади стратегії запобігання і протидії політичній корупції: міжнародний та національний досвід
Кримінальні провадження стосовно парламентарів розглядаються роками
У зв’язку зі сказаним розпочнемо з того факту, що матеріали деяких кримінальних проваджень щодо, нібито, корупціонерів та колишніх народних депутатів України тощо, розглядаються роками, і які будуть результати, ще невідомо. Наприклад, із 2019 р. Вищий антикорупційний суд розглядає матеріали кримінальних проваджень щодо колишніх народних депутатів України Олександра Онищенка, Максима Полякова, Борислава Розенблата, Миколи Мартиненка. Досить давно в цьому суді знаходиться також і кримінальне провадження щодо таких же депутатів — братів Богдана і Ярослава Дубневичів.
Але, мабуть, рекордсменом за «розумністю строків» перебування в цьому суді є матеріали кримінального провадження по обвинуваченню колишнього голови Державної фіскальної служби України Романа Насірова в зловживанні службовим становищем та службовому підробленні. Кому невідомі кадри ЗМІ про його пафосне, «картинкове» затримання в лікарні Феофанії ще на початку 2017 р.? У листопаді того ж року матеріали кримінального провадження з обвинувальним актом щодо нього були скеровані до Шевченківського райсуду Києва. Там вони розглядалися аж два роки, а коли розпочав роботу новостворений Вищий антикорупційний суд (у вересні 2019 р.) їх передали до ВАКС, де й досі триває їх розгляд.
Читайте також: Злочинність та засоби її подолання
Але навіть наведені нами в минулій публікації скромні результати з розслідування та судового розгляду матеріалів кримінальних проваджень ще не зовсім відображають реальну роботу антикорупційних органів. Попереду ще можливий касаційний розгляд вказаних кримінальних проваджень Верховним Судом та спеціальний розгляд Європейським судом з прав людини.
«Швидке, повне та неупереджене» розслідування
А тепер знову повертаємося до немислимих за терміном «розумних строків» розгляду матеріалів кримінальних проваджень. І скажемо, яке відношення це має до організованої корупційної злочинності.
Одними із важливих завдань (ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України) кримінального провадження є забезпечення швидкого, повного та неупередженого не тільки розслідування, але й судового розгляду матеріалів кримінального провадження. Тому, нібито, й важко пояснити, як такі тривалі терміни розгляду вкладаються у вимоги кримінального процесуального закону щодо розумних (швидких) строків розгляду матеріалів кримінального провадження в суді? Тим більше, що для Вищого антикорупційного суду і винятків щодо цих вимог закону немає. А раз так, то, на нашу думку, це не що інше, як порушення процесуального законодавства. Ба більше, це грубе ігнорування однієї із найважливіших засад правосуддя в Україні — розумності строків (п. 21 ст. 7 Кримінального процесуального кодексу України). І не тільки, це не відповідає й вимогам міжнародного законодавства. У п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. передбачено, що кожен має право на розгляд будь-якого пред’явленого йому кримінального обвинувачення постати перед судом без невиправданої затримки.
Читайте також: Коронавірусна та посткоронавірусна злочинність: первісні карантинні припущення
Але все сказане — не проста випадковість. А тому спочатку звертаємо увагу на той факт, що існує повний алогізм у визначенні українським законодавцем різних процесуальних правил щодо термінів у кримінально-процесуальному законі, які не відповідають проголошеному ним же основоположному принципу кримінального процесу — «розумні строки». У ст. 28 Кримінального процесуального кодексу України, яка так і називається, відзначається, що під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, які об’єктивно необхідні для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Вони не можуть перевищувати передбачені цим кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень (ч. 1).
Проведення досудового розслідування в розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження — суд (ч. 2). Ось уже й маємо першу відповідь на питання, хто дає оцінку розумності строків розгляду судом матеріалів кримінального провадження — він сам і дає собі оцінку. Як мовиться — краще і не придумаєш. А «поганого» слідчого має контролювати прокурор та слідчий суддя. Не останню роль у цьому контрольному процесі відіграє й керівник слідчого органу. Далі немає й необхідності коментувати цю «геніальну» норму законотворця.
Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?
У ч. 4 цієї ж статті записано, що кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, має бути здійснено невідкладно та розглянуто в суді першочергово. Наступне: кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите (ч. 5).
Ба більше, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, інші особи, права чи інтереси яких обмежуються під час досудового розслідування, мають право на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені кодексом (ч. 6).
Наведене свідчить про односторонність вимог щодо розумних строків, у залежності від суб’єктів кримінального провадження, та про суперечливість норм самої ст. 28 Кримінального процесуального кодексу України.
Як видно зі змісту норм вказаної статті, якщо це стосується суб’єктів досудового розслідування, то вони, по-перше, розумних строків повинні дотримуватися шляхом скорочення навіть тих термінів, які визначені для них кримінально-процесуальним законодавством. Це тому, що кримінально-процесуальні норми щодо строків досудового провадження та заходів забезпечення кримінального провадження є абсолютно визначеними для суб’єктів, що проводять досудове розслідування.
По-друге. Як уже зазначалося, їх діяльність щодо дотримання процесуальних строків контролюється прокурором, керівником слідчого органу та слідчим суддею.
По-третє. Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, інші особи мають право під час досудового розслідування на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, в якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені кодексом.
«Невідкладний і першочерговий» розгляд у суді?
Інша справа — суд. Законодавець, як видно із наведених вище норм ст. 28 Кримінального процесуального кодексу України, формально, нібито, й закликає суди до невідкладного й першочергово розгляду матеріалів кримінального провадження щодо особи, яка тримається під вартою. Як встановлено, кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите. Але для суду законодавець не встановив конкретні (абсолютно визначені) терміни для судового розгляду матеріалів досудового розслідування та застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Він лише наділив суд правом розгляду матеріалів кримінального провадження просто в «розумні строки» — без визначення конкретних граничних термінів. Законодавець також не вказав про право обвинуваченої особи, про яку він так попіклувався при проведенні досудового розслідування, оскаржувати порушення своїх прав щодо термінів розгляду справи в суді та застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження.
Тому нині суд, на противагу органам досудового розслідування, застосовує все на свій власний розсуд і безконтрольно — відповідно відносно визначеного поняття — «розумні строки». Чим не господар сам собі?
Незважаючи на неадекватне та різне закріплення цього важливого кримінально-процесуального принципу («розумних строків») у стадіях досудового та судового розгляду, що є недопустимим, оскільки принципів процесу повинні дотримуватися однаково всі суб’єкти кримінального провадження й на всіх стадіях кримінального судочинства, подальших позитивних дій законодавця для виправлення такого становища досі немає. І це при тому, що як вищевказаний антикорупційний суд, так й інші суди при розгляді матеріалів кримінальних проваджень тлумачать термін «розумні строки» так, як їм це вигідно, щоб виправдати свою затяжну процедуру діяльності, й у залежності від обставин, які складаються щодо тієї чи іншої справи, яка розглядається.
«Розумні строки» заходів забезпечення кримінального провадження?
Фальшиве тлумачення терміну «розумних строків» застосовується не тільки при розгляді матеріалів кримінальних проваджень, а й при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження. Зокрема, і таких, як позбавлення свободи осіб, які протягом тривалих термінів утримуються під вартою ще до визнання їх винуватими. А все тому, що, на відміну від слідчого і прокурора, судді самі собі (з подачі законодавця) встановлюють процесуальні строки розгляду матеріалів кримінальних проваджень за цими самовизначеними процесуальними термінами «розумності» їх, адже той же «добрий» законодавець не встановив за судом дієвого механізму контролю. А саме поняття «розумні терміни» є оціночним — не конкретно визначеним законом. Тому судді (суд) перебувають у надзвичайно привілейованому становищі, визначаючи самі собі строки розгляду матеріалів кримінальних проваджень. Зрозуміло, що за такого становища вони, або більшість із них, не будуть себе напружувати й перевантажувати, якщо з дозволу доброго українського законодавця є повна можливість самим керувати строками своєї професійної діяльності, що є досить зрозумілим для психології людського сприйняття дійсності, авжеж — сам собі не ворог. Для чого себе перевантажувати, якщо можна цього не робити.
Іноді лунають висловлювання членів суддівського корпусу, що причинами тривалих строків розгляду матеріалів кримінального провадження є їх велика кількість, учасники процесу не з’являються в судове засідання тощо, але через власний егоїзм, іншим важко це пояснити, забувають сказати, що в них є помічники, секретарі, а слідчі, які отримують в рази меншу, ніж судді, матеріальну винагороду за свою важку працю, ще більше перевантажені кількістю розслідуваних правопорушень (недаремно ж законодавець в минулому році вимушений був знову повернутися до такої форми розслідування, як дізнання, щоб розвантажити певним чином органи досудового слідства), учасники проваджень також не дуже прагнуть і вчасно з’являтися на виклик до слідчих. Мають місце й інші труднощі, але для слідчих терміни розслідування жорстко регламентовані й навіть встановлені граничні терміни розслідування, чого зовсім не передбачено законодавцем для суду.
Процес розслідування — не кабінетна праця
Окрім цього, члени суддівського корпусу і законодавці, про що ми вже побіжно згадували, взагалі ігнорують той факт, що процес розслідування — це надзвичайно важка, кропітка й далеко не кабінетна та ненормована (злочини вчиняються в будь-який час дня і ночі) праця з виявлення та збору по крупинках та деталях доказової інформації, її опрацювання для підготовки двох надзвичайно важливих узагальнювальних процесуальних документів: повідомлення про підозру та обвинувального акту. Зокрема, в обвинувальному акті слідчий повністю описує анкетні дані обвинуваченого (обвинувачених), потерпілого (потерпілих), подію злочину (події злочинів), їх кваліфікацію та формулювання обвинувачення з посиланням на конкретні статті кримінального закону, докази і вказує конкретні аркуші та томи матеріалів кримінального провадження, де вони знаходяться тощо. До обвинувального акту для суду, щоб полегшити його діяльність, додається навіть реєстр матеріалів досудового розслідування (ст. 291 Кримінального процесуального кодексу України).
Суддя (суд), у комфортних умовах кабінетів та зали засідання, лише вивчає всі ці готові матеріали досудового розслідування з описом слідчого, де і що знаходиться, а відтак проводить тільки дослідження (перевірку) доказів (одразу зауважимо — можна навіть ще й не всіх (ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України), а за вибором, що також не перевантажує суд) шляхом допиту в судовому засіданні обвинуваченого, потерпілого та свідків, огляду речових доказів чи документів тощо, які слідством долучені до матеріалів провадження. Потрібно зазначити, що законодавець дозволив суду, за власною волею й покидати залу судового засідання, але лише у виняткових випадках — для огляду місця події та певних речових доказів, але це маловірогідні дійства в практиці суду.
Отже, судді (суду), вивчивши та оцінивши матеріали досудового провадження, а також можливі деякі окремі докази, подані в процесі судового розгляду, залишається лише прийняти рішення про винуватість чи невинуватість певної особи (осіб), тобто йдеться, більшою мірою, про логічне осмислення доказової бази та прийняття судового рішення. Впевнені, з нами погодяться й читачі, що на перевірку готових доказів, зібраних слідством, та на роздуми щодо їх оцінки не потрібні роки або, в будь-якому разі, в декілька разів більше часу, ніж на проведення досудового розслідування, щоб їх здобути за умов, які цьому не дуже сприяють.
Результат залежить від оперативних працівників і слідчого!
Не можна не сказати й про те, що результативність боротьби зі злочинністю, а в першу чергу таким її небезпечним видом, як організована злочинність, про яку ми, з благословення редакції, вже довго ведемо мову на шпальтах ЮВУ, потребує зміцнення процесуального та матеріального становища оперативних працівників, слідчого, адже саме від них, а не суду, найбільше залежить результат виявлення, розслідування, збір доказів, установлення підозрюваних осіб тощо, які вчинили те чи інше правопорушення. Суди працюють уже постфактум і їх результативність повністю залежить від кропіткої роботи оперативних та слідчих органів.
Отже, викладене вище ще раз свідчить про явну дискримінацію процесуальних прав вказаних суб’єктів — слідчих у порівнянні із суддями, що здійснюють кримінальне провадження, яка виражається в їх різних правах, які стосуються процесуальних строків кримінального судочинства та їх матеріального забезпечення.
Захисники таких обмежень строків на стадії розслідування піклуються, нібито, про права осіб, які на стадії досудового розслідування ще вважаються невинуватими, й ці обмеження щодо них, у тому числі ті, які стосуються тримання особи під вартою, є порушення їх прав.
Вважаємо це невіглаством або умислом. Чому? Хіба в слідчого є великий спектр можливостей для затягування процесуальних термінів розслідування, якщо, як уже було сказано, його роботу контролює керівник слідчого підрозділу, нагляд за процесуальною діяльністю здійснює прокурор, а нині, за чинним Кримінальним процесуальним кодексом України, ще й процесуальний керівник розслідування та слідчий суддя — судовий контроль. Якщо слідувати логіці таких «захисників», то виходить, що всі троє «контролери» над слідчим — погані, а тому їм не можна довіряти. Звісно, це неправильний висновок, а тоді що це таке?
Мімікрія політико-державної діяльності еволюціонує разом з організованою злочинністю
Для відповіді на це питання, ми вкотре звертаємося до розуму древніх мудреців: cui prodest — кому вигідно таке становище і що за цим ховається? Нинішня корупційна організована злочинність діє уже не тими примітивними способами, як це було в тих же 90-х роках, про що нами вже зазначалося раніше. Її професіоналізація та добре вкорінення в політичні й державні органи, дає можливість створювати певні фонові «заставки», про які ми багато пишемо, застосовувати усі можливі способи захисту від правоохоронних органів та судів і навіть узаконювати цілу череду своїх діянь у власних інтересах — отримання надприбутків. Але все це подається суспільству в різних витончених формах і способах не як власний захист, а як благо для суспільства. Тому, описуючи організовану злочинність та її зв’язок з корупцією, ми вимушені так багато уваги приділяти питанням, які, на перший погляд читача, йому можуть здатися такими, що й не стосуються цього основного питання — вказаних двох видів злочинності, на що й розраховують ті ж законодавці. Ми намагаємося довести широкому загалу нашого суспільства, що діяння корупційно-організованих представників влади та великого бізнесу слугують значною мірою їх власним інтересам збагачення, а «картинкові» реформи — це добре організований процес мімікрії своєї справжньої діяльності. І така мімікрія політико-державної діяльності лише еволюціонує та професіоналізується разом з корупційно-організованою злочинністю.
Кому вигідна процесуальна дискримінація правоохоронних органів
Тепер знову до згаданого вище питання: кому ж вигідна процесуальна дискримінація у правах правоохоронних органів, і в першу чергу, слідчих підрозділів, і як це спрямовується на захист корупційної організованої злочинності, а не конституційних прав і свобод громадян. Почнемо з того, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціально цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України). А національні багатства є власністю народу, а не окремих осіб чи груп (ст. 13 та ін. Конституції України).
Як на наш погляд, законодавство України щодо захисту цих прав і свобод громадян повинно відповідати нормам Основного Закону держави. Ми не боїмося сказати, що такий захист повинен найперше стосуватися законослухняних громадян. На жаль, в останні роки в Україні йде зворотний процес, і стосується це й кримінального провадження. З подачі представників корупційної організованої злочинності, які фактично контролюють парламент, останній приймає кримінально-процесуальні норми, які все більше обмежують права потерпілих — законослухняних громадян від неправомірних діянь правопорушників і створюють широке й сприятливе коло можливостей для захисту останніх, а не справжніх жертв злочинної діяльності.
Для прикладу, у Конституції України (ст. 59) сказано, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Він є вільним у виборі захисника своїх прав. Проте не без подачі корумпованих посадовців та чиновників-адвокатів парламент, приймаючи нині чинний Кримінальний процесуальний кодекс, всупереч наведеній нами вище нормі Конституції України, записав у його ст. 45, що таким захисником є адвокат (хоча в Конституції України про це не сказано, що є чистим волюнтаризмом при законотворенні), який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію). Таким чином, усі конституційні права особи на професійну правничу допомогу шляхом вільного вибору захисника своїх прав, повністю ліквідовані. Правознавці навіть із величезним практичним досвідом кримінального провадження чи близькі родичі підозрюваного (обвинуваченого) тощо, нині не мають права, як було за попереднім кримінально-процесуальним законодавством, виступати захисниками фізичних осіб у кримінальному судочинстві. Це монополія лише адвокатської спільноти.
Якщо прочитати ще й постанову Кабінету Міністрів від 17 вересня 2014 р. «Питання оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу», то буде зрозуміло, що монополізм продовжується і платити доведеться лише адвокату й чимало. Надзвичайно цікаве те, що адвокатам підзахисний повинен платити не тільки за правову допомогу, а навіть за його проїзд у транспорті чи використання ним для цього свого транспорту (URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/465-2014-%D0%BF#Text). Слідчим, які при їх мізерних зарплатах їздять у службових справах, таких доплат нормативними актами не передбачено.
Хто може дозволити собі використати своє право на захист?
Тут виникає ще одне питання, хто може дозволити собі використати своє право на захист. Думаємо, що читач сам відповість на нього, що мало хто, адже зарплата таких захисників далеко не мізерна, а якщо взяти ще й кваліфікованих адвокатів, котрі працюють на багатіїв, і створили для себе таку сприятливу процедуру кримінального провадження, то й поготів. Останні не тільки мають можливість захищатися, а й право мати для свого захисту не одного, а скільки потрібно адвокатів.
Нам скажуть, що правової дискримінації щодо адвокатського захисту вже не має. Так, але ж вона є на практиці — через неможливість оплатити роботу такого захисника. Правда, законодавці передбачили надання безоплатної допомоги в кримінальному процесі, але лише тоді, коли особа вчинила особливо тяжкий злочин та у деяких інших нечисленних виняткових випадках. Така безплатна правова допомога адвоката, в силу зрозумілих причин, не може бути висококваліфікованою.
Сказане свідчить і про те, що реальну й ефективну правову допомогу в кримінальному процесі може отримати лише та категорія громадян, яка має належні фінансові можливості, до якої й належать представники організованої олігархії та їм подібних. Через своїх представників у виконавчих та законодавчому органі вони й створили таким чином правовий захист для самих себе від кримінального переслідування.
«Ми — вам, а ви — нам»
Те, що вони спеціально й в односторонньому порядку добре подбали про свій захист від кримінального переслідування, свідчить ще один факт. Така односторонність ще й ось у чому. Відповідно до наведених вище вимог Основного Закону, держава повинна захищати усіх громадян, а не тільки тих, хто вчинив кримінальне правопорушення. Йдеться про потерпілих, як ми вже сказали, законослухняних громадян нашої держави. Вони як постраждалі повинні отримувати безоплатну правову допомогу в кримінальному процесі. Вони ж не винні особи, але ж ні, у нас такого не передбачено. Чому? А тому, що панівна сила нашого суспільства в цьому не зацікавлена, адже вона виступає лише як сила, а не постраждала сторона. Цим прикладом ми також наводимо ще один аргумент, який свідчить про умисел в односторонності забезпечення правової допомоги громадянам панівної сили навіть попри вимоги Основного Закону нашої держави.
Це питання порушується й науковцями. Говориться про необхідність — хоча б встановити у процесуальному законодавстві право на обов’язкову участь представника-адвоката потерпілого у тих випадках, коли з певних причин (неповноліття, наявність фізичних або психічних вад тощо) він не в змозі повною мірою захистити свої права та законні інтереси, але марно.
Інша справа, коли йдеться про створення монополії адвокатури й можливостей захисту представників нинішньої корупційної організованої злочинності. Між ними існує навіть свого роду відповідний союз взаємних інтересів: ми — вам, а ви — нам.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
