Організована злочинність в Україні. Частина 19 - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Організована злочинність в Україні. Частина 19

Дата публікації:

Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18

Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).

Частина 19. «Реформована» система правосуддя

Серед потужних інститутів захисту незаконного існування і подальшого безперешкодного пограбування держави організованою злочинністю використано й судову систему, яка ще від владної еліти часів В. Януковича отримала значні преференції, зокрема щодо фінансового забезпечення та кадрового представництва Донецького регіону. Все це було розраховано на відповідну наступну «вдячність» і керованість процесами в судовій системі через своїх представників.

Олена БУСОЛ
доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ
Богдан Романюк
кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області

Механізм «керованого правосуддя»

Вибудувавши правову систему захисту, представники правосуддя не забули й про себе, а деякі навіть пішли ще далі. Наприклад, 17 липня 2020 р. стало відомо про обшуки, які провели детективи Національного антикорупційного бюро України в приміщенні Окружного адміністративного суду м. Києва та Державної судової адміністрації. За версією слідства, судді та окремі посадові особи судової адміністрації і колишні члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів не лише причетні до вчинення корупційних злочинів, але, ймовірно, створили цілий механізм «керованого правосуддя», спрямованого на забезпечення не тільки власних інтересів, а й інтересів окремих бізнесових кіл та політичних еліт (Слива Л. Вовчий суд і непрацюючі реформи: чому в Україні досі є такі суди, як ОАСК?). Відтак з’явилася інформація, що в цій самій справі навіть ідеться про створення злочинної організації, захоплення влади, встановлення контролю над кількома державними органами та перешкоджання їхній роботі (Лукашова С. «Ти сумнівався в нашій політичній проституції?» Як нові плівки Вовка показали суддівську імперію влади?»).

Читайте також: Злочинність та засоби її подолання

Сімнадцятого березня 2021 р. з’явилося повідомлення Спеціалізованої антикорупційної прокуратури про завершення кримінального провадження. Будемо чекати результатів судового розгляду та часу, коли все вищезазначене буде доведено в суді. Адже, вочевидь, українським нуворишам вдалося за сприятливих умов після розпаду планової економіки та ще слабкої нової української незалежної держави «прихватизувати» суспільну власність. Утім, складніше її утримати й отримувати неабиякий зиск. Але корумпована організована злочинність, досягнувши майже піку свого професіоналізму, з цим також успішно впоралася. Поки що їй це вдається і далі, адже вона встановила свої правила співжиття громадян в Україні. В умовах цивілізованих ринкових відносин інше є нездійсненним, а тому в Україні постійно гальмується процес прогресивного розвитку країни, зокрема її економіки.

Чого тільки не вигадує організована корупційна братія

Недарма ми ведемо такий комплексний аналіз усіх сфер суспільної діяльності, які вже пронизані «метастазами» організованої злочинності для забезпечення нею свого «кучерявого» існування, з протидією радикальним прогресивним реформам. Українське суспільство також «дорослішає» й розпочинає усвідомлювати суть процесів, які відбуваються в Україні. Тому організована корупційна злочинність вимушена неабияк удосконалювати власну діяльність з метою прикриття своєї злочинної суті та її негативного впливу на відповідні сфери суспільної діяльності, що заважає українській державності. А формула такої її діяльності досить проста: усе, що заважає й несе небезпеку для організованої корупційної злочинності та її збагачення, потрібно ліквідовувати та знищувати будь-яким способом. Але певним чином, враховуючи суспільну ситуацію, проводити це витонченими способами. Зокрема, для обману та створення в суспільстві ілюзії, нібито, реформ з удосконалення законодавства та діяльності державних органів, перейняття світового досвіду тощо. Чого тільки не вигадує організована корупційна спільнота заради того, аби забезпечити подальше існування вибудованих нею суспільних відносин, що забезпечують сприятливі умови для її існування.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Боротьба з контрафактом: питання моралі чи фінансування оргзлочинності?

Усі ці процеси супроводжуються потужними інформаційними програмами відповідних засобів масової інформації, які, як відомо, належать також не українському суспільству. Організована корупційна злочинність використовує військову тактику ведення війни проти супротивника. Спочатку «важка артилерія» засобів масової інформації певний час «обстрілює» свідомість українських громадян, очорняючи та формуючи негатив (обвинувачення в корупції, неефективності тощо), потім організована злочинність переходить у наступ, і через свої корупційні зв’язки знищує шляхом ліквідації так званих «реформ» тощо усе, що є для неї ворожим та становить небезпеку для її існування. На заміну для прикриття такої своєї «пірової перемоги» створює безліч нових інституцій, проводить реформи правоохоронних та інших органів, змінює законодавство для відвернення уваги суспільства від справжніх злочинних діянь на свою користь.

Егоїстичне свавілля суддів

Становлення нових органів і професіоналізація їх кадрів потребує багато часу, а тому період відвернення небезпеки пролонговується для тих, кому загрожує їх діяльність. А якщо потрібно, то знову розпочнуться «реформи». Так, під прикриттям П. Порошенка, для балансу, щоб нічого не змінилося від так званого реформування, розпочалися протилежні процеси, у тому числі у сфері кримінального процесуального законодавства, адвокатської діяльності. Такі процеси пояснювалися «поганими» результатами діяльності органів досудового розслідування. Для додаткового підтвердження нашого бачення, хто є «поганим» у державі, а хто «національним героєм України» — слідчий чи суд, далі покажемо це ще й на інших прикладах безпрецедентного свавілля судів, з їх егоїстичним тлумаченням термінів розгляду ними вже підготовлених слідством матеріалів кримінальних проваджень у розумні строки.

Читайте також: Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 1)

А поки що зазначимо хоча б те, що наразі є шквал справ (Україна традиційно серед лідерів за зверненнями громадян до ЄСПЛ), у яких нашій державі доведеться відшкодовувати людям понесені митарства. І робитимуть це — ні, не судді, а ми з вами, шановні українці. Держава виплачує ці кошти з державного бюджету, який наповнюється плодами праці громадян України. Прикро, що ці гроші є фактично додатковим фінансуванням до того, яке й так у великих розмірах іде на утримання судів та суддів.

Читайте також: Протидія економічній злочинності в Україні в 2020 році: стан і проблеми (Частина 2)

За такої вседозволеності для суддів встановлювати самим собі нічим не обґрунтовані довгі строки розгляду кримінальних проваджень, виникає ще одне питання до адвокатів — критиків «поганих» слідчих, яким законодавець чітко обмежив процесуальні терміни розслідування. Якщо й визнати існування «поганих» слідчих, то виникає риторичне запитання: чи комфортно особі, кримінальне провадження щодо якої розглядається судом, а тим більше, коли вона тримається під вартою, перебувати в такому становищі тривалі терміни? Адже вона вже є суб’єктом стадії судового розгляду, а не досудового розслідування.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи…

Коли ми ведемо мову про надзвичайно тривалі терміни судового розгляду кримінальних проваджень, то не повинні забувати, що Верховна Рада України ще 17 липня 1997 р. законом № 475/97- ВР ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, в ч. 1 ст. 6 якої вказується: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону». Ця вимога також спрямована на швидкий захист судом порушених прав особи, оскільки будь-яке зволікання може негативно позначитися на правах, що підлягають захисту.

Не можна також оминути й того факту, що порушення українськими судами процесуальних термінів розгляду кримінальних проваджень і прав громадян стало системним та таким, що «прославило» вже нашу державу і в Європейському суді з прав людини, адже про ці порушення найчастіше йдеться у справах громадян проти України. Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Котяй проти України» вказав, що кримінальна справа не є складною і стосується однієї події заподіяння тілесного ушкодження і не містить складних питань ні з точки зору фактів, ні з точки зору права. Заявник є єдиним підсудним у справі (п. 21). Тільки вдумайтеся, шановні читачі, провадження в досить простій справі щодо заявника за фактом заподіяння тілесних ушкоджень тривало близько 6 років 10 місяців! Принагідно скажемо, що «поганому» слідчому в такій справі й такий термін навіть у страшному сні не може наснитися, а не те, аби він мав можливість допустити подібну тяганину в розслідуванні. Важливим зауваженням ЄСПЛ було й те, що нерідко порушення розумних строків цього судового провадження було пов’язано з недостатнім регулюванням відповідного питання національним законодавством. Це саме зауваження Європейський суд з прав людини повторив і в рішенні у справі «Нікіфоренко проти України», розгляд якої у судах тривав 11 років, 4 місяці і 4 дні, зазначивши, що в національному законодавстві відсутні засоби юридичного захисту права на розгляд справи протягом розумного строку (п. 52).

Європейський суд з прав людини також неодноразово констатував порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та національного законодавства українськими судами щодо дотримання розумних термінів розгляду кримінальних проваджень і в таких рішеннях як «Меріт проти України»; «Мухін проти України»; «Теліга та інші проти України»; «Єфименко проти України»; «Смирнова проти України»; «Плєшков проти України»; «Литвинюк та 9 інших проти України» та інших.

Як вбачається з наведених нами фактів, порушення національними судами прав і свобод громадян залишаються незмінними й після спроб їх неодноразових реформ, а це є ще одним підтвердженням наших висловлювань про «постановність» та «картинковість» деякого ряду українських реформаторських заходів. Таким чином, вищенаведене свідчить, що продовжує мати місце невиконання вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Конституції України. Разом із неврахуванням практики Європейського суду з прав людини це означає, що Україна продовжує не дотримуватися взятих на себе зобов’язань у сфері захисту прав людини, у тому числі й зобов’язань, взятих Україною на себе при підписанні угоди про безвізовий режим з Європейським Союзом, яке відбулося у Страсбурзі 17 травня 2017 р.

Українська держава є відповідальною за прийняття національного законодавства, яке повинно відповідати європейській системі захисту прав людини. Мають бути сповна реалізованими й конституційні вимоги щодо прав і свобод людини з урахуванням прецедентного права Європейського суду з прав людини. На жаль, суттєвих зрушень у цьому питанні не спостерігається. Натомість є запит суспільства і навіть розуміння певних кіл українського істеблішменту необхідності кардинальних і справжніх реформ, але все виходить як у тій приказці: «Рада душа до раю, та гріхи не пускають». А не пускають робити це ті грішники, про яких ми й пишемо: грішники — представники організованої корупційної спільноти та олігархату, щупальця яких міцно зав’язані на всі державні структури, у тому числі й судові органи.

Судді знову в привілейованому становищі

На сьогодні так зване «реформоване» українське кримінальне процесуальне законодавство перебуває в суперечності з положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Конституції України. У КПК України 2012 р. (ч. 1 ст. 318) закріплено, що судовий розгляд справи має бути проведений і завершений протягом розумного строку. Тут ми лише уточнимо, що й будь-якої процесуальної процедури оскарження строку судового розгляду матеріалів кримінального провадження взагалі не передбачено.

Натомість склалася парадоксальна ситуація в кримінальному провадженні, коли для слідчих законодавець встановив вкрай обмежені терміни розслідування, чого не було раніше, у тому числі навіть у період радянської влади. І за слідчим, за задумом законодавця, найбільшим потенційним «злочинцем», встановлено контроль прокурора, керівника слідчого підрозділу та слідчого судді, у той час як за судом відсутній будь-який контроль, а ще необмеженість термінів розгляду готових матеріалів досудового розслідування. Ба більше, згідно з кримінальним законодавством усі посадовці, в тому числі прокурори та слідчі, несуть кримінальну відповідальність за: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364); перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу (ст. 365); службову недбалість (ст. 367 КК України) та ін. Судді знову в привілейованому становищі — вони не є суб’єктами таких посадових зловживань, очевидно, через те, що всі представники Феміди в Україні є «безгрішними ангелами».

Аналогічні норми є і в карному законодавстві європейських країн

Нагадаємо, в 2001 р. парламентарі найвищого законодавчого органу країни прийняли новий КК України, статтею 375 якого й передбачалася відповідальність суддів за неправосудні рішення. Нічого нового чи особливого ця стаття не встановлювала, а лише забороняла українським суддям, і то лише умисно, постановлювати завідомо неправосудні вироки, рішення, ухвали або постанови. Такі заборонювальні норми існували в українському кримінальному законодавстві багато років. Аналогічні норми є в карному законодавстві європейських та інших країн, зокрема в нашого найближчого сусіда — Польщі. У Карному кодексі Республіки Польща є Розділ ХХХ «Злочини проти правосуддя». Спеціальних, нібито, норм для суддів немає, але йдеться просто про суб’єктів, які вчиняють певні діяння проти правосуддя. Статтями 234, 235 і 236 передбачена кримінальна відповідальність для тих суб’єктів, які вчинили такі діяння, як неправосудне обвинувачення; створення неправдивих доказів або інших підступних засобів, спрямованих проти конкретної особи переслідування; приховування доказів невинуватої особи, підозрюваної у вчиненні злочину (Карний кодекс Республіки Польща / пер. укр. мовою Бормецької Г. В.; наук. ред. Берзін П. С. Київ: ВАІТЕ, 2015. 172 с.). У Кримінальному кодексі Королівства Іспанія також є Розділ ХХ «Про злочини в сфері правосуддя». У ст. 446 йдеться про кримінальну відповідальність судді за: навмисне винесення незаконного вироку або рішення; ст. 447 — за винесення незаконного вироку або рішення, навіть якщо це була необережність чи неприпустиме незнання; ст. 448 — за відмову винести вирок без законної причини або з приводу неясності, недостатності або мовчання закону; ст. 449 — за діяння, передбачені ст. 448, у разі злісного затягування відправлення правосуддя, вчинене для досягнення будь-якої незаконної мети (Кримінальний кодекс Королівства Іспанія. / пер. укр. мовою О. В. Лішевської; за ред. В. Л. Менчинського. Київ: ОВК, 2016. 284 с.). І Кримінальний кодекс ФРН у § 339 передбачає відповідальність за винесення неправосудного вироку, згідно з яким суддя, інша посадова особа або третейський суддя, який при керівництві розглядом справи або винесенні рішення щодо неї обходить закон на користь або на шкоду однієї зі сторін, карається позбавленням волі на строк від одного до п’яти років (Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии. Науч. ред. и вступ. статья Д. А. Шестакова; предисловие Г.-Г. Йешека; пер. з нем. Н. С. Рачковой. СПб.: Изд-во «Юрид. центр Пресс», 2003. 524 с.).

Відповідальність судді за неправосудні рішення

Таким чином, законодавство країн Європейського Союзу досить докладно регламентує кримінальну відповідальність судді за неправосудні рішення та характеризується певними особливостями: 1) злочинні діяння судді визначаються як посадові (службові) злочини; 2) криміналізовано значно ширше коло неправосудних діянь судді: зокрема, окремими нормами передбачено кримінальну відповідальність судді за постановлення неправосудного рішення у формі грубої необережності; за проявлення несправедливості при вирішенні чи розгляді справ; за отримання суддею хабара; за незаконне звільнення від кримінальної відповідальності; за розголошення таємниці судового розгляду; за відмову здійснити правосуддя; за злісне затягування правосуддя; за збурювання неповаги або ганьблення установ, законів чи дій влади, вихваляння дій, що суперечать законам, розпорядженням влади чи обов’язкам служби; за фальсифікацію доказів; 3) окремо виділено такі ознаки складу злочину, як мета, спосіб та наслідки неправосудного рішення (Квасневська Н. Д. Законодавство країн Європи про кримінальну відповідальність суддів за неправосудність. Судова Апеляція. 2009. № 2 (15). С. 97—98).

Тому ми не можемо погодитися з тими захисниками суддів, які стверджують, що встановлена кримінальна відповідальність вітчизняних суддів була якимось винятковим інститутом. Але ми добре розуміємо зміст таких посилань та кому вони вигідні. У деяких державах дійсно немає такої спеціальної норми, про яку ми ведемо мову, але там є відповідальність суддів за різні зловживання владою, які охоплюють і неправосудні рішення. В Україні, як уже зазначалося вище, усе навпаки. Суддівські захисники також забувають, що в країнах Європейського Союзу є такі держави, де існує навіть загальна процедура притягнення суддів до кримінальної відповідальності, хоча існує й закріплена особлива процедура. Але ми можемо й не озиратися на практику інших країн. Там може бути високий рівень професіоналізму й порядності членів суддівського корпусу, що дійсно є в багатьох державах сталої демократії. Негативні ж події в діяльності суддів у нашій країні, на наш погляд, поки що вимагають правових засобів застереження щодо їх протиправної діяльності.

Відшкодування шкоди, завданої рішеннями суддів, в Україні здійснюється державою. Проте такий суддівський імунітет не є абсолютним і влада повинна вжити відповідних заходів щодо відшкодування збитків винуватими особами — суддями. Так, у п. 5.2 Європейської хартії про статус суддів прямо зазначено, що в певних випадках держава може звернутися до судді з регресною вимогою, якщо він припустився грубого порушення своїх обов’язків. (Європейська хартія про закон «Про статус суддів» від 10.07.1998 р. ). Але в Україні, з її значними економічними труднощами та постійною рекордною кількістю відшкодувань громадянам шкоди за порушення їх прав у процесі судочинства за рішеннями Європейського суду з прав людини, цей інститут не працює. Хоча лише в 2020 р. Європейський суд з прав людини зобов’язав Україну виплатити заявникам майже 686 тисяч євро (Хребет А. Выполнение решений ЕСПЧ: у Украины — один из худших показателей в Европе).

«Апетит приходить під час їжі»

Проте українським суддям було всього цього замало для своєї незалежності, незважаючи на здобуте. Отримавши матеріальні блага, недоторканність, свої суддівські органи та органи суддівського самоврядування, вони не могли зупинитися на досягнутому. Їм усього цього не вистачало, бо, як кажуть: «апетит приходить під час їжі». У чинному КК України залишалася ще ст. 375, яка одна з небагатьох стосувалася суддів і передбачала кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Як свідчить статистика, за ці діяння до кримінальної відповідальності притягувалося в Україні менше 1% суддів із загального складу суддівського корпусу. Але й цього вони не могли терпіти. І, будемо вважати, невипадково (думаємо, що читачі нас сприймуть правильно, що мається на увазі під цим припущенням) знайшлися 55 парламентарів того самого законодавчого органу, який майже 19 років тому прийняв цю статтю. Вони глибоко перейнялися суддівською незалежністю та направили до КСУ подання щодо відповідності Конституції України ст. 375 КК України. У даній ситуації безгрішність діянь суддів знову вирішували самі судді, але вже Конституційного Суду України, яких також стосувалася ця заборона приймати неправосудні суддівські рішення. А виступати самим проти себе якось не зручно, інше рішення — на руку. Тож вони й прийняли до дії останній варіант — КСУ рішенням від 11 червня 2020 р. № 7-р/2020 визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), ст. 375 КК України.

І тому зрозумілими вбачаються кроки гаранта української Конституції – Президента України щодо відсторонення голови КСУ, про якого навіть у журналістських розслідуваннях йдеться як про особу, причетну до суддівського шахрайства та отримання хабарів. Водночас треба зазначити, що Велика Палата ВС ухвалою від 7 жовтня 2021 р. призначила до розгляду апеляційну скаргу Володимира Зеленського на рішення Касаційного адміністративного суду у складі ВС у справі № 9901/96/21 за позовом О. Тупицького щодо оскарження Указу Президента України від 27 березня 2021 р. № 124/2021 «Про деякі питання забезпечення національної безпеки України» в частині скасування іншого Указу Президента України – від 14 травня 2013 р. № 256 про призначення позивача суддею Конституційного Суду України. Проте незмінним залишається постулат, що в таких справах дійсно треба починати з голови.

«Справи Майдану» стосовно суддів будуть закриті

У навколишньому світі нічого так просто не буває. Усі діяння та їх наслідки мають відповідний причинний зв’язок. Юристи під свіжим враженням від такого рішення КСУ зазначали, що таке рішення призведе до закриття всіх кримінальних проваджень, відкритих за ст. 375 КК України, навіть ті, які вже розглядаються судами. Це стосується також проваджень, відкритих за наслідками дій суддів під час Революції Гідності. А ось, що сказав колишній керівник Управління спецрозслідувань Генеральної прокуратури України Сергій Горбатюк, який керував розслідуванням кримінальних проваджень щодо суддів, які приймали неправосудні рішення щодо учасників Майдану. Він повідомив, що наслідком скасування Конституційним Судом ст. 375 КК України про відповідальність суддів за завідомо неправосудні вироки буде закриття кількох сотень кримінальних справ, у яких фігурують судді з розгляду справ щодо майданівців. За словами С. Горбатюка, «по всій Україні розслідувалися 400 кримінальних проваджень за фактами понад 300 незаконних арештів майданівців та приблизно 400 фактів незаконного позбавлення водійських прав автомайданівців. У цих справах фігурували близько 300 суддів» та «за результатами розслідування уже тоді було повідомлено про підозру 23 суддям за винесення неправосудних рішень. Обвинувальні акти відносно цих суддів були передані до суду». Тепер, після набуття чинності даного рішення КСУ, усі згадані справи відносно суддів будуть закриті.

Так і сталося. Тепер Ви самі можете відповісти на запитання — кому це вигідно…

(Далі буде….)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Здійснення судочинства в умовах воєнного чи надзвичайного стану: аналіз запропонованих змін

Опубліковано

on

26 квітня у Верховній Раді України зареєстровано законопроєкт про внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України та Господарського процесуального кодексу України (щодо здійснення судочинства в умовах воєнного чи надзвичайного стану) №7316. Які саме зміни пропонується внести до кодексів, проаналізувала Надія Грищенко, юристка Ario Law Firm.

1. Під час дії воєнного чи надзвичайного стану передбачається можливість дистанційної роботи секретаря та надання його повноважень іншим працівникам апарату суду

Щоб претендувати на тимчасове виконання таких повноважень, працівник апарату суду повинен мати:

  • вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» або «Правоохоронна діяльність»;
  • освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче молодшого спеціаліста.

У разі відсутності секретаря судового засідання, за розпорядженням керівника апарату (секретаріату) суду чи особи, яка виконує його обов’язки, такий працівник може здійснювати повноваження секретаря.

Під час здійснення таких повноважень відповідному працівнику може бути заявлено відвід із підстав, визначених процесуальними кодексами України для відводу секретаря.

Щодо дистанційної роботи секретаря судового засідання

Статтю процесуальних кодексів «Фіксування судового засідання технічними засобами» пропонується доповнити так: «В умовах воєнного чи надзвичайного стану, у разі неможливості здійснення повного фіксування судового засідання технічними засобами, хід судового засідання фіксується у протоколі судового засідання. Секретар судового засідання може вести протокол засідання у режимі відеоконференції (дистанційно)».

Відповідно, за воєнного чи надзвичайного стану та неможливості здійснення повного фіксування судового засідання техзасобами дистанційною роботою секретаря можна буде назвати його можливість брати участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції та ведення протоколів таких засідань.

2. Визначаються особливості судових викликів та повідомлень на період дії воєнного чи надзвичайного стану

Якщо неможливо забезпечити повідомлення учасників в існуючому процесуальному порядку, законопроєктом пропонується встановити, що суд викликає або повідомляє учасників судового процесу про дату, час і місце судового засідання у справі будь-якими можливими засобами (телефонограма, СМС-повідомлення, електронна пошта, повідомлення у месенджерах тощо). Це стосується й оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України (із посиланням на відповідну ухвалу суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень), яке має бути розміщене:

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram
  • не пізніше ніж за 20 днів до дати відповідного судового засідання, у разі повідомлення про перше судове засідання у справі;
  • не пізніше ніж за 10 днів до дати відповідного судового засідання, у разі повідомлення про інші судові засідання (не перше) у справі або у разі вчинення відповідної процесуальної дії.

Тобто у сукупності суд має здійснити 3 повідомлення учасника справи про судове засідання шляхом:

  • засобів комунікації;
  • опублікування відповідної ухвали суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень;
  • оголошення на офіційному веб-порталі судової влади України з посиланням на відповідну ухвалу суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Отримавши повідомлення, учасник справи має негайно підтвердити суду про отримання/ознайомлення із відповідним викликом за допомогою електронної пошти (телефонограми, СМС-повідомлення, повідомлення у месенджерах тощо).

Передбачено, що текст такого підтвердження роздруковується, а телефонне підтвердження записується відповідним працівником апарату суду, приєднується секретарем до справи та вважається належним повідомленням учасника судового процесу.

Саме з моменту підтвердження буде вважатися, що учасник справи є належно повідомленим про судове засідання.

3. Передбачається, що підготовче провадження та/або судовий розгляд має бути проведений протягом розумного строку з урахуванням можливості учасників справи взяти участь у розгляді справи

4. Законопроєктом пропонується розширити сферу застосування письмового провадження у судах всіх юрисдикцій

Зокрема: «Під час дії воєнного чи надзвичайного стану справи, розгляд яких здійснюється в порядку загального провадження, суд з власної ініціативи може прийняти рішення про розгляд такої справи без повідомлення (виклику) учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, за виключенням подачі стороною, яка не є суб’єктом владних повноважень, клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції або клопотання про розгляд справи в порядку загального провадження в приміщенні суду.

Розгляд справи без повідомлення (виклику) учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами можливий у разі направлення судом сторонам повідомлення про такий розгляд справи у спосіб та у порядку, визначеному цим Кодексом, а також у разі надходження до суду підтвердження про отримання сторонами цього повідомлення».

Тобто якщо справа підлягає розгляду у загальному провадженні і ви не бажаєте, щоб її розгляд здійснювався в порядку письмового провадження, для забезпечення своєї участі у судовому засіданні потрібно направити до суду клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції чи про розгляд справи в порядку загального провадження в приміщенні суду.

Якщо ж справа має розглядатися за правилами письмового провадження, то суд має повідомити про це учасників справи у спосіб, визначений процесуальним кодексом, та отримати підтвердження про отримання сторонами такого повідомлення.

Про передбачені особливості для перегляду судових рішень в умовах воєнного чи надзвичайного стану

По-перше, апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження).

По-друге, суд касаційної інстанції розглядає усі справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

5. Пропонується поширити особливості розгляду судових справ, які застосовувалися у зв’язку із введенням карантину через COVID-19, також і на період дії воєнного чи надзвичайного стану

Тобто в умовах воєнного чи надзвичайного стану учасники справи, їх представники можуть брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних техзасобів. Підтвердження особи учасника справи здійснюється із застосуванням електронного підпису.

Не менш важливою є пропозиція передбачити в процесуальних кодексах України (КАС, ГПК та ЦПК), що в умовах воєнного або надзвичайного стану, карантину суд за заявою учасників справи поновлює процесуальні строки, встановлені нормами процесуальних кодексів, якщо визнає причини їх пропуску поважними і зумовленими обмеженнями, впровадженими у зв’язку з карантином, дією воєнного або надзвичайного стану. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Так само суд зможе продовжувати процесуальні строки на зазначених вище підставах.

6. Визначається особливість вручення судового рішення на період дії воєнного чи надзвичайного стану

Порядок вручення судового рішення, що закріплений у процесуальних кодексах України, зберігається.

Однак якщо за закріпленим порядком вручення судового рішення учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси, є неможливим, то вони повідомляються про ухвалення відповідного судового рішення шляхом розміщення інформації на офіційному веб-порталі судової влади з посиланням на веб-адресу такого судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Щодо отримання судового рішення в паперовому вигляді

Законопроєкт передбачає, що за заявою учасника справи копія судового рішення, засвідчена судом, надсилається чи видається в найкоротший термін, але не пізніше 30 днів після закінчення воєнного чи надзвичайного стану.

Замість підсумків

Поточна редакція законопроєкту №7316 не є остаточною. Тому є вірогідність її редагування та доповнення.

Сподіваюся, що його опрацювання та прийняття встановить дієві на практиці механізми здійснення судочинства в умовах воєнного чи надзвичайного часу, що буде сприяти реалізації та захисту прав громадян.

Читати далі

Думка експерта

Що передбачає Закон про «націоналізацію» активів Російської Федерації і на кого поширюється його дія?

Опубліковано

on

Олена Гаврилова, адвокатка VB PARTNERS

Два місяці тому, 3 березня 2022 року, ВРУ прийняла Закон України «Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів» (далі — Закон).

Цим Законом встановлено порядок і критерії фактичної націоналізації (примусового вилучення) активів окремих категорій осіб, які тісно пов’язані з агресором.

Крім того, вже 1 квітня 2022 року ВРУ внесла зміни до Закону в частині розширення суб’єктів, у яких держава має право вилучити активи. Наразі зміни не набрали чинності, однак, ймовірно, це лише питання часу.

 

У кого будуть вилучати активи та як відбуватиметься такий процес, допомогла розібратися Олена Гаврилова, адвокатка VB PARTNERS.

Особи, які підпадають під дію Закону

Перше ключове питання Закону — у кого будуть вилучати активи. В чинній редакції Закону в переліку зазначено лише РФ як державу та її резидентів. При цьому резидентами РФ визнано юридичних осіб (їх філії, представництва), що здійснюють свою діяльність на території України, у яких: 1) повністю або частково засновником чи бенефіціарним власником є рф або юридична особа, 2) рф є засновником (учасником, акціонером) або бенефіціарним власником.

По суті, мова йде лише про активи РФ та її державних компаній.

Однак 1 квітня 2022 року ВРУ розширила перелік осіб, які визнаються резидентами РФ. Після набрання чинності змін буде додано такі категорії:

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Перша категорія — усі громадяни РФ. Але є виняток: активи не будуть вилучати у громадяни РФ, які безпосередньо беруть участь у стримуванні агресії.

Друга категорія — будь-які фізичні особи, які: 1) мають тісний зв’язок із РФ, 2) проживають та/або мають основну діяльність на території РФ.

Крім того, до цієї категорії входять підприємства, у яких такі особи є засновниками (учасниками, акціонерами) або бенефіціарним власником.

Третя категорія — особи, яких рішенням РНБО чи суду віднесено до резидентів РФ. До цієї категорії можуть потрапити особи, які: 1) знаходяться за межами України (зокрема і на окупованих територіях) та публічно заперечують або підтримують державу-агресора, 2) особи, які не зупинили економічну активність у РФ.

Фактично, основний критерій для визначення особи, у якої можуть вилучити актив — це допомога та підтримка в будь-якій формі (фінансово чи просто публічне висловлювання) Росії в агресії проти Україні.

Які активи будуть вилучати?

Закон визначає, що вилучати будуть рухоме і нерухоме майно, кошти, вклади у банках, цінні папери, корпоративні права, інше майно (активи), що знаходяться на території України та прямо чи опосередковано належать РФ та/або її резидентам.

Тобто Україна має право вилучити будь-які активи, які вдасться відшукати і підтвердити, що вони перебувають у власності Росії та її резидентів.

Доходи від вилучення таких активів будуть спрямовані на відновлення України від наслідків війни з РФ.

Порядок вилучення та подальша доля активів

Процес вилучення активів умовно можна поділити на декілька етапів:

Перший етап — формування КМУ переліку активів і направлення пропозиції щодо їх вилучення до РНБО.

Як КМУ формує перелік активів і які джерела інформації використовує? Наразі активну роль у зборі та узагальненні інформації про активи відіграють державні та правоохоронні органи.

Відомо, що до роботи долучилась НКЦПФР, яка 16 березня 2022 року доручила депозитарним установам надати інформацію про цінні папери, власниками яких є РФ, її резиденти та пов’язані з ними особи.

НБУ направило пропозицію КМУ вилучити активи двох російських банків (АТ «МР «Банк» (АТ «Сбєрбанк») та АТ «Промінвестбанк»).

Левову частку роботи з розшуку активів здійснює НАЗК. Зокрема, відомо, що НАЗК: 1) підготувало список компаній, якими володіє РФ в Україні, та які підпадають під примусову націоналізацію; 2) створило Портал повідомлень викривачів про активи осіб, причетних до агресії Росії проти України. На цьому порталі будь-хто може допомогти виявити і вилучити активи резидентів РФ.

Другий етап — РНБО розглядає пропозицію КМУ та приймає рішення про вилучення активу.

Надалі таке рішення РНБО затверджується Указом Президента України. З цього часу рішення є чинним і розпочинається процес вилучення.

Третій етап — процес вилучення активу.

Закон передбачає, що вилучені активи переходять у державну власність.

Якщо цього вимагає закон, право власності на актив реєструється у відповідному реєстрі на право власності за державою України в особі КМУ. Наприклад, це потрібно у випадку вилучення рухомого/нерухомого майна, корпоративних прав, цінних паперів, права на торгову марку чи товарний знак тощо.

Потім КМУ передає актив на праві господарського відання існуючому спеціалізованому підприємству. Також КМУ може прийняти рішення про об’єднання групи активів у цілісний майновий комплекс і на його базі створити спеціалізоване підприємство.

Четвертий етап — прийняття ВРУ закону про затвердження рішення РНБО та Указу Президента України про вилучення активу.

Такий закон ВРУ повинна прийняти протягом 6 місяців після скасування/припинення воєнного стану.

Станом на сьогодні виконання Закону щодо примусового вилучення активів перебуває на першому етапі — розшуку активів і формування переліку КМУ.

Очікуємо, що найближчим часом КМУ завершить формування переліку активів та спрямує його на затвердження РНБО.

Читати далі

Думка експерта

Хакери, фрікери, кіберкрекери…

Опубліковано

on

От

Сьогодні для кожного жителя планети Земля цілком очевидним є те, що світова спільнота на світанку ХХІ століття остаточно вступила в епоху нового інноваційного цивілізаційного розвитку — «Індустрії 4.0», «Четвертої промислової революції» та «Суспільства знань». Новітні ідеї, інновації, знання, наукові розробки стали наріжним каменем, фундаментальною основою розбудови культури, освіти, науки, медицини, економіки провідних країн світу. Й Україна не є винятком із даного високотехнологічного процесу переходу людства в інноваційну електронну еру.

Петро Біленчук
професор Національного авіаційного університету


Микола Малій
директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»


Ігор Харитоненко
аспірант Київського університету права Національної академії наук України

 

Злочини міжнародного характеру

Відповідно, на державному рівні та рівні територіальних громад будується українське електронне (інформаційне) суспільство, яке поєднує в собі взаємодію громадян, підприємств, організацій, органів місцевого самоврядування та державних органів із використанням грід- і блокчейн інформаційних технологій. Українське електронне суспільство є невід’ємною частиною електронного світу, що в свою чергу відкриває транснаціональні віртуальні кордони та обумовлює потребу в новому національному та, відповідно, міжнародному законодавстві.

Читайте також: До 15 років позбавлення волі за втручання у роботу електронних систем

Проведений нами (1989— 2022 рр.) асиметричний аналіз здобутків електронної цивілізації свідчить, що тут є не тільки позитивні надбання, але й багато реальних ризиків, загроз, кібератак, небезпек, зокрема, формування потужної новітньої електронної організованої міжнародної (транскордонної, транснаціональної та трансконтинентальної) кіберзлочинності як у наземному, так і космічному просторі. Це й зумовлює більш детальний розгляд характерних ознак, рис та специфічних особливостей типології сучасного портрету професійного електронного кіберзловмисника.

Термінологія й асиметричний аналіз сутності електронного зловмисника

Проведені нами понад тридцятилітні системні асиметричні правничі узагальнення поняття сутності електронного зловмисника дають змогу стверджувати, що в юридичній літературі і в сфері практичної діяльності доцільно використовувати термін «електронний зловмисник», оскільки термін «електронний злочинець» можна використовувати щодо конкретної особи лише після визнання особи винною за рішенням суду. Вважаємо, що сьогодні правнича освіта, юридична наука й слідчо-судова практика ставить справедливе завдання про необхідність проведення системного комплексного асиметричного правового аналізу кримінолого-криміналістичної характеристики особи електронного зловмисника для запобігання електронній злочинності (кіберзлочинності) та убезпечення життєдіяльності людини, громадянина, органів місцевого самоврядування, державних органів та світового суспільства загалом. Пріоритетними завданнями сьогодні є дослідження правових, організаційних і методичних основ вивчення особи електронного зловмисника, використання даних про нього для запобігання і протидії злочинності, зменшення негативних економічних, соціальних наслідків вчинення злочину в кіберпросторі. Результатом наукових досліджень мають бути сформовані кримінолого-правові засади запобігання злочинності в сфері інформаційних технологій та розроблені науково-обгрунтовані конкретні програми дій щодо їх застосування відповідними фахівцями державних органів та приватних організацій на практиці.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: ІТ-спільнота безкарно тестуватиме державні інформаційні системи на вразливість

Основними завданнями наукового дослідження кримінолого-криміналістично ї характеристики особи електронного зловмисника є постановка та виконання ряду завдань, а саме:

  • визначення сутності поняття особи електронного зловмисника;
  • комплексного наукового дослідження кримінологокриміналістичної характеристики особи електронного зловмисника;
  • формування кримінологічної типології ознак і рис особи електронного зловмисника;
  • розробити структуру і базову основу класифікації електронних зловмисників;
  • визначення поняття, сутності та загальної характеристики новітніх засобів дослідження електронного зловмисника;
  • розробити систему принципово нових правових, кримінологічних та криміналістичних засобів пізнання сутності електронного зловмисника;
  • розробити комплексну систему кримінологічних методів запобігання і протидії вчиненню правопорушень, здійснюваних електронними зловмисниками;
  • визначення сучасних можливостей використання новітніх засобів, методів і технологій для пізнання сутності характерних рис та ознак професійного електронного кіберзловмисника;
  • виявити причини й умови реального стану кіберзлочинності, а також розробити відповідні заходи по їх запобіганню та протидії.

Зазначимо, що на основі системного асиметричного узагальнення наукових праць та сорокалітнього досвіду практичної діяльності правоохоронних органів нами проведено соціально-правовий, психолого-кримінологічний та експертно-криміналістичний консолідований аналіз (1989— 2022 рр.), який дозволяє зробити висновки, що серед електронних зловмисників більшість становлять чоловіки (Біленчук П. Д., Малій М. І. Пріоритетні напрями досліджень психологічного портрету електронного зловмисника. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні проблеми психологічного забезпечення службової діяльності працівників правоохоронних органів» м. Київ, 30 жовтня 2020 року. Державний науково-дослідний інститут МВС України. Київ: 2020. С. 10). Водночас останнім часом слідча і судова практика свідчить, що в цій структурі різко зросла частка жінок-електронних зловмисників. Системний аналіз свідчить, що з позиції людських психофізіологічних характеристик – це яскрава, думаюча, творча особистість, професіонал своєї справи, готовий прийняти технологічний виклик, бажаний працівник. Як правило, електронні зловмисники часто займають відповідальні керівні посади в установах та організаціях й озброєні спеціальними професійними знаннями, а також найновішими інноваційними грід-технологіями. Ці зловмисники мають доступ до комп’ютерних систем, мереж та електронних баз даних завдяки своєму службовому становищу. Одночасно – це людина, яка боїться втратити свій авторитет або ж певний професійний статус у рамках якоїсь соціальної групи, або ж глузувань на роботі. Слідча й судова практика свідчать, що левова частка електронних злочинів здійснюється поодинці, самостійно. Водночас сьогодні має місце тенденція співучасті електронних зловмисників у групових (організованих) злочин них посяганнях. Доцільно звернути увагу й на те, що зовні поведінка таких людей особливо не відрізняється від установлених у суспільстві соціальних та правових норм. До того ж, електронні зловмисники відзначаються високим професіоналізмом, уважністю та пильністю, а їх дії достатньо витончені, хитромудрі, супроводжуються відмінним маскуванням (Біленчук П. Д., Зубань М. А. Комп’ютерні злочини: соціально-правові і кримінолого-криміналістичні аспекти: Навчальний посібник. Київ: Українська академія внутрішніх справ, 1994. 72 с. С. 16; Біленчук П. Д., Малій М. І. Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття // Юридичний Вісник України, 2019, № 40. С. 14—15).

Сучасні професійні «білокомірцеві» суперкрекери

На відміну від кіберзлочинця загальнокримінально-ситуаційного типу, до кіберзлочинців фахового типу – суперкрекерів, відносяться особи, які:

1) вчиняють злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, або інші злочини, способом яких є вчинення діянь, які охоплюються ознаками вказаних вище злочинів або інших передбачених Кримінальним кодексом України зловмисних діянь, які вчиняються з використанням електронних приладів та пристроїв;

2) мають спеціальні (професійні) знання та навички, не характерні для рівня пересічного користувача електронних приладів і пристроїв;

За даними Ю. М. Піцика, злочини, що вчиняються «з використанням високих технологій та кіберпростору, є високоінтелектуальними», а досить великий відсоток осіб, які їх вчиняють, мають дипломи про вищу освіту за фахом «Прикладна інформатика», «Інформаційні системи і технології», «Програмна інженерія», «Інформаційні безпека» (Піцик Ю. М. Аналіз особистості кіберзлочинця, який вчиняє злочини проти власності у кіберпросторі. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія «Юриспруденція». 2017. № 26. С. 105—107).

3) професійна діяльність яких пов’язана з використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, запровадженням інформаційних технологій.

На нашу думку, зазначені ознаки є конститутивними (обов’язковими) для кіберзлочинців фахового типу. Натомість до факультативних ознак кіберзлочинців фахового типу можна віднести психічні особливості особистості кіберзлочинця, що виявляються в особливому ставленні до електронно-обчислювальних машин та інформаційних технологій, емоційну залежність від них, ескапізм, який О. В. Ткачова визначає як «втечу від дійсності, прагнення піти від реальності, від загальноприйнятих норм суспільного життя у світ ілюзій та псевдодіяльності» (Ткачова О. В., Науменко К. В. Кримінологічна характеристика кіберзлочинця. Юридичний науковий електронний журнал. 2018. № 2. С. 200—204; Лозова С. М. Деякі особливості психічних девіацій кіберзлочинця / С. М. Лозова // Актуальні питання розслідування кіберзлочинів: матеріали міжнарод. наук.-практич. конф.: м. Харків, 10 груд. 2013 р. / МВС України, Харків. нац. ун-т внутріш. справ. Київ: ВАІТЕ, 2013. С. 134—137).

Зокрема, відсутність зазначених ознак, за одночасної наявності тих, які визначено як обов’язкові, спостерігається в низці судових вироків, серед яких вирок Приморського районного суду Одеси від 8 травня 2018 року в справі № 522/8715/13-к. Цим вироком ОСОБУ_6 було визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 361 Кримінального кодексу України, а саме в тому, що він після звільнення за власними бажанням з ОСОБА_4, використовуючи отримані ним під час виконання трудових обов’язків в ОСОБА_4 паролі та коди доступу до серверів, на яких зберігалися дані сайту компанії ОСОБА_11, скоїв несанкціоноване втручання в роботу серверів корпоративної мережі ОСОБА_4 та ОСОБА_8 і скопіював конфіденційну інформацію щодо проекту, після чого видалив зазначені дані із серверів компанії ОСОБА_4 та ОСОБА_8. Після знищення файлів проекту з метою блокування доступу до серверів ОСОБА_4 та приховування слідів своїх дій ОСОБА_6 змінив паролі доступу до серверів, на яких зберігався програмний продукт, замовлений компанією ОСОБА_11, чим заподіяв ОСОБА_4 значну шкоду. Судом, серед іншого, було встановлено, що представники компанії ОСОБА_11 не могли заплатити за проект згідно з умовами договору, а тому найняли ОСОБА_6 для того, щоб він все скопіював. ОСОБА_6 працював на посаді програміста, був керівником цього та інших проектів, а отже, мав відповідні знання і навички, що підтверджувалося свідками, які «в силу освіти розуміються на питаннях несанкціонованих мережевих втручань» (Вирок Приморського районного суду м. Одеси від 8.05.2018 р. у справі № 522/8715/13-к). Ухвалою Одеського апеляційного суду від 6 лютого 2020 року вирок скасовано в частині цивільного позову, що свідчить про те, що апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції в частині кваліфікації дій підсудного (Ухвала Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року у справі № 522/8715/13-к). З викладеного вбачається, що діяльність особи, визнаної винуватою у вчиненні кіберзлочину, не була зумовлена особливим ставленням до електронно-обчислювальних машин та інформаційних технологій, які були знаряддям вчинення конкретного злочину.

Беручи до уваги наведені вище ознаки кіберзлочинців фахового типу, науковці неодноразово звертали увагу на таку з них, як їх пов’язаність із білокомірцевою злочинністю. Зокрема, в цьому контексті досліджувала особу злочинця Л. В. Борисова, яка відмітила, що «у професійно-кваліфікаційному плані коло комп’ютерних злочинців надзвичайно широке: до них відносять різноманітні категорії керівників і спеціалістів – комерційні директори, банківські службовці, фінансисти, програмісти, інженери-наладчики і монтажники комп’ютерного устаткування, бухгалтери тощо» (Борисова Л. В. Суб’єкт (особа) транснаціонального комп’ютерного злочину: криміналістичні й психофізіологічні аспекти. Актуальні проблеми держави і права. 2008. Вип. 44. С. 76—81). За даними, наведеними П. Д. Біленчуком та М. І. Малієм, «52% комп’ютерних злочинців мали спеціальну підготовку в галузі автоматизованої обробки інформації, 97% були службовцями державних установ і організацій, які використовували комп’ютерні системи, мережі та інформаційні технології в своїх виробничих процесах, а 30% мали безпосереднє відношення до експлуатації засобів комп’ютерної техніки». Також зазначені науковці звертають увагу на те, що велику кількість комп’ютерних злочинців (понад 25%) становлять посадові керівники всіх рангів. На думку П. Д. Біленчука та М. І. Малія, крім іншого, це зумовлено тим, що керівник є спеціалістом високого класу, який володіє достатніми професійними знаннями, має безпосередній доступ до широкого кола інформації, може давати відповідні вказівки та розпорядження й безпосередньо юридично не відповідає за роботу комп’ютерної техніки, що дає підстави для їх віднесення до «білокомірцевих злочинців» (Біленчук П. Д., Малій М. І. Кіберсвіт у новому тисячолітті. Хто вони: кіберзлочинці, кібершахраї, кібертерористи? // Юридичний вісник України, 2019. № 39. C. 14—15).

Чаплик М. М. розглядає «білокомірцевих злочинців» як окремий вид кіберзлочинців, які як вчиняють традиційні економічні злочини за допомогою технічних пристроїв та віртуальної мережі, так й імітують роль потерпілих від кіберзлочинів із метою приховування власних «білокомірцевих» кримінальних правопорушень (Чаплик М. М. Український вимір кіберзлочинності крізь призму окремих типів кіберзлочинців. Габітус, 2020. № 11. С. 83–87).

Висновок про пов’язаність кіберзлочинності з «білокомірцевою» злочинністю значною мірою ґрунтується на визначенні «білокомірцевого злочину» як «злочину, вчиненого особою з гарною репутацією та високим статусом під час обіймання нею посади», запропоновано Е. Сатерлендом (Пивоваров В. В. До питання співвідношення білокомірцевої та корпоративної злочинності. Право і суспільство. № 1 ч. 1. 2018 р. С. 223—227). Разом із тим необхідно зазначити про поширеність у сучасній кримінології розуміння «білокомірцевих злочинів» саме як економічних злочинів, які охоплюють злочини в сфері господарської діяльності: 1) злочини проти системи грошового обігу, фондового ринку й порядку обігу деяких документів; 2) злочини проти системи оподаткування й системи загальнообов’язкового державного соціального страхування; 3) злочини проти бюджетної системи; 4) злочини проти порядку переміщення предметів через митний кордон України; 5) злочини проти порядку зайняття господарською діяльністю; 6) злочини проти прав кредиторів; 7) злочини проти засад добросовісної конкуренції; 8) злочини проти порядку приватизації (Толкач А. М. Сучасний погляд у кримінології на поняття та ознаки економічної злочинності. Юридичний науковий електронний журнал. 2020. № 4. С. 277—281; Дудоров О. О. Класифікація економічних злочинів у кримінальному праві України та США: основні підходи. Вісник Запорізького національного університету. Юридичні науки. 2014. № 4(1). С. 245—253).

Також деякі науковці розглядають «білокомірцеві злочини» як злочини в сфері службової діяльності (Шостко О. Ю. Кримінологічні проблеми дослідження злочинів у сфері службової діяльності. Проблеми запобігання службовим злочинам у сфері господарської діяльності: матеріали наук.-практ. семінару. м. Харків, 9 листоп. 2004 р. Київ; Харків, 2005. С. 101–103). На нашу думку, приналежність злочинів до «білокомірцевих» обумовлена не видом злочинів, а їх загальними ознаками, з огляду на що доцільно погодитися з О. Г. Куликом, який визначає «білокомірцеву» злочинність як сукупність злочинів, які скоюються особами з високим соціальним статусом у сферах бізнесу або політики в межах їх професійних обов’язків (Кулик О. Г. «Білокомірцева злочинність». Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Київ: вид-во «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1998. Т. 1: А–Г. С. 239). Виходячи з цього кіберзлочин може розглядатися в контексті «білокомірцевої» злочинності, а кіберзлочинець як особа, яка вчиняє «білокомірцевий» злочин, лише за умов вчинення кіберзлочину особою з високим соціальним статусом у сферах бізнесу або політики в межах їх професійних обов’язків. Саме тому поняття «кіберзлочинець фахового типу» та «білокомірцевий кіберзлочинець» співвідносяться між особою як частина і ціле. В цьому контексті кіберзлочини, вчинені кіберзлочинцем фахового типу за відсутності ознак «білокомірцевості», можуть набувати ознак професійних.

Як зазначає В. В. Пивоваров, ознаками кримінального професіоналізму є: 1) усталений різновид злочинного зайняття (спеціалізація); 2) відповідні знання та навички (кваліфікація); 3) вчинення злочинів для здобуття коштів на існування (злочинний промисел); 4) зв’язок з кримінальним середовищем, здійснюваний через кримінальну субкультуру (Пивоваров В. В. До питання співвідношення білокомірцевої та корпоративної злочинності. Право і суспільство. № 1 ч. 1. 2018 р. С. 223—227).

Класифікація сучасних професійних електронних кіберзловмисників

Отримані результати наукових досліджень, проведених нами в Україні, Європі і світі (1998 – 2022 рр.) щодо реального стану та різновидів електронних кіберзловмисників дозволяють їх систематизувати й виділити в окремі групи. Таким чином, серед осіб, які сьогодні вчиняють електронні кіберзлочини слід виділити такі різновиди:

1) хакери, які отримують несанкціонований доступ до комп’ютерних систем з метою отримання конфіденційної інформації шляхом зламування захисту програмного забезпечення. Їх умовно можна розділити на крекерів – осіб, які здійснюють зламування шляхом самостійної розробки відповідних програм із комерційною метою, скрипткідів – осіб, які використовують для зламування захисту програмного забезпечення напрацювання інших хакерів та хакерів – вандалів, метою яких є зламування захисту (Кримінологія. Підручник / Практикум / Ю. В. Александров, П. Д. Біленчук, В. С. Ковальський, О. М. Костенко, Р. В. Перелигіна, Г. С. Семаков та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 286; Ткачова О. В., Науменко К. В. Кримінологічна характеристика кіберзлочинця. Юридичний науковий електронний журнал, 2018. № 2. С. 200—204; Бабенко О. О., Мокляк А. С. Теоретичний аналіз дослідження психологічного портрета кіберзлочинця. Теорія і практика сучасної психології. 2018. № 2. С. 89—93; Краснопьоров П. Феномен інтернет-субкультур: філософсько-антропологічний аналіз / П. Краснопьоров // Схід, 2016. № 2. С. 74—78);

2) фріки – хакери, які спеціалізуються на використанні телефонних систем із метою перенести оплату на рахунок іншого абонента (Кримінологія. Підручник / Практикум / Ю. В. Александров, П. Д. Біленчук, В. С. Ковальський, О. М. Костенко, Р. В. Перелигіна, Г. С. Семаков та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 286);

3) колекціонери – хакери, які використовують програми – перехоплювачі паролів та кодів телефонного виклику (Кримінологія. Підручник / Практикум / Ю. В. Александров, П. Д. Біленчук, В. С. Ковальський, О. М. Костенко, Р. В. Перелигіна, Г. С. Семаков та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 286);

4) спамери – особи, котрі здійснюють розсилку спаму – кореспонденції, яку адресати не висловили бажання отримувати, з метою поширення порнографічних творів, комп’ютерних вірусів або виведення з ладу поштового сервісу тощо (Бабенко О. О., Мокляк А. С. Теоретичний аналіз дослідження психологічного портрета кіберзлочинця. Теорія і практика сучасної психології. 2018. № 2. С. 89—93);

5) фішери – кібершахраї, які спеціалізуються на фішингу – виді кібершахрайства, метою якого є отримання доступу до конфіденційних даних користувачів, логінів, паролів шляхом направлення повідомлення з пропозицією підтвердити дані облікового запису (онлайнаукціони, лотереї, банківські послуги, інтернет-магазини тощо) з прямим посиланням на сайт, використання на якому особою його логіну та паролю дозволяє отримати доступ до її акаунту, банківського рахунку або персональних даних. Характерною ознакою таких сайтів є їх подібність до загальновідомих інтернет-ресурсів (Кримінологія. Підручник / Практикум / Ю. В. Александров, П. Д. Біленчук, В. С. Ковальський, О. М. Костенко, Р. В. Перелигіна, Г. С. Семаков та ін. Київ: Юрінком Інтер, 2017. С. 286; Бабенко О. О., Мокляк А. С. Теоретичний аналіз дослідження психологічного портрета кіберзлочинця. Теорія і практика сучасної психології. 2018. № 2. С. 89—93);

6) кардери – особи, які здійснюють викрадення номерів кредитних карт із подальшим отриманням доступу до рахунків осіб, чиї номери й коди карт були викрадені (Ткачова О. В., Науменко К. В. Кримінологічна характеристика кіберзлочинця. Юридичний науковий електронний журнал. 2018. № 2. С. 200—204; Бишевець О. В., Романенко Т. В. Особа злочинця як елемент криміналістичної характеристики шахрайств, що вчиняються в мережі інтернет. Вісник кримінального судочинства, 2016, № 1. С. 81—87);

7) кіберкруки – особи, які спеціалізуються на несанкціонованому проникненні в комп’ютерні системи та мережі фінансово-банківських установ і закриті комп’ютерні системи й мережі, бази даних державних органів з метою перепродажу отриманих персональних даних (Власова О. В., Біленчук П. Д. Кримінологічна характеристика суб’єкта злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж);

8) кіберсквотери – особи, що здійснюють захоплення доменних імен з корисливих мотивів (Бишевець О. В., Романенко Т. В. Особа злочинця як елемент криміналістичної характеристики шахрайств, що вчиняються в мережі інтернет. Вісник кримінального судочинства. № 1/2016. С. 81—87);

9) кібертерористи – особи, які спеціалізуються на віртуальному терорі;

10) вірмейкери (вексери) – творці комп’ютерних вірусів (Краснопьоров П. Феномен інтернет-субкультур: філософсько-антропологічний аналіз / П. Краснопьоров // Схід, 2016. № 2. С. 74—78);

11) пірати – особи, які вчиняють злочини, пов’язані із порушенням авторського права;

12) крекери – надзвичайно потужні асиметричні, системні, консолідовані викрадачі чужої інформації (жарг. – злодії, зламувачі, супер електронні кіберзловмисники), які оснащені найновішими новітніми засобами, методами грід- і блокчейн технологіями.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.