Думка експерта
Організована злочинність в Україні. Частина 20
Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19
Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 20. Дивний збіг бажань судів та організованих злочинних груп
У попередньому номері ЮВУ ми писали про реформу системи судів та її «результативність», яка в низці випадків працює не на захист прав і свобод широкого кола громадян нашої держави, а вигідна лише організованій корупційній еліті та певній частині судової гілки влади, котра сповна використовує її різними способами, зокрема для задоволення власних потреб. Так, ішлося про те, що 11 червня 2020 р. Конституційний Суд України своїм рішенням № 7-р/2020 визнав такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) ст. 375 Кримінального кодексу, яка передбачала кримінальну відповідальність за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Вважаємо, що таке рішення свідчить про те, що воно могло бути ухвалене лише в умовах реального конфлікту інтересів і впливу певних політичних корумпованих сил.
Олена БУСОЛ доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ |
Богдан Романюк кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області |
Факти
На засіданні Великої Палати Конституційного Суду України, який визнав вказану статтю КК України неконституційною, головував небезвідомий нині колишній голова цього суду О. М. Тупицький, який у травні 2013 р. був призначений суддею цього суду колишнім Президентом України В. Януковичем. А подання до КСУ підписали опозиційні депутати фракції «Опозиційна платформа — За життя», значна частина яких і є вихідцями з януковичівської Партії регіонів. Ми не представники ЗМІ, які іноді зразу в цьому вбачають певні закономірності. Тому для того, аби довести якийсь зв’язок цього факту з вирішенням даного питання, будемо аналізувати з правової точки зору зміст цього рішення і його зв’язок з певними наслідками.
Читайте також: Забезпечення економічної безпеки країни
Другий аргумент
Другим важливим аргументом до нашого висновку є те, що суб’єктами кримінального правопорушення, передбаченого ст. 375 КК України могли бути й судді Конституційного Суду України. Раз так, то чому б не відвернути таку загрозу, якщо склалася сприятлива ситуація — надійшло готове подання від 55 депутатів законодавчого органу країни. Окрім цього, вони добре пам’ятають, як ще в 2015 р. було розпочато кримінальне провадження проти сімох суддів цього суду, які брали участь в ухвалені рішення про незаконність прийняття 8 грудня 2004 р. Верховною Радою Закону «Про внесення змін до Конституції України» (№ 2222-IV), який передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Водночас восени 2010 р. Конституційний Суд України визнав цей закон нелегітимним, відтак було повернуто дію Конституції 1996 р., яка передбачала президентсько-парламентську форму правління.
А в наведеному випадку КСУ, маючи подання 55 парламентарів, власний інтерес та підтримку колег, і прийняв вказане рішення, яке безпосередньо стосувалося всього суддівського корпусу. Залишилося лише будь-що виписати мотиви й аргументи щодо визнання ст. 375 КК України неконституційною, але з цим не все склалося так, як гадалося.
Читайте також: Злочинність та засоби її подолання
Хоча рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом, є обов’язковими, остаточними та не можуть бути оскаржені (ст. 151-2 Конституції України), що також є порушенням принципу стадійності судочинства, ми висловимо лише свої думки з юридичної точки зору щодо правової природи та суті цього рішення, яке, на нашу думку, є не зовсім вмотивованим та обґрунтованим.
Вивчення змісту цього рішення свідчить про те, що розглядаючи депутатське подання, КСУ розпочав із великої вступної частини, яка місцями й не зовсім стосується суті розгляду питання конституційності норм ст. 375 Кримінального кодексу України. Зокрема, у п. 2.1 рішення суду йдеться про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а метою такого функціонального поділу є, зокрема, розмежування повноважень між різними органами держвлади, що означає самостійне виконання кожним із них своїх функцій та здійснення повноважень відповідно до Конституції та законів України.
Цього ніхто й не заперечує. Але такий виклад загальновідомих істин — натяк на те, що суди взагалі недоторкані, а тут вказана ст. 375, нібито, посягає на їх недоторканність. Проте наведене судом є не зовсім коректним, оскільки суддіюристи забули, думаємо, невипадково, про те, що влада в державі, по-перше, єдина, а має лише місце її поділ на три гілки для виконання кожною з них своїх специфічних функцій — свого призначення, якщо коротко: законодавча гілка — парламент приймає закони; органи виконавчої гілки влади їх виконують, у тому числі її правоохоронні органи здійснюють контроль за виконанням законодавчих актів всіма членами суспільства та органами, їх посадовими особами усіх трьох гілок влади без винятку; по-друге, між усіма гілками влади немає якоїсь повної окремішності, а існує механізм стримування та противаг.
Але про дію цього механізму Конституційний Суд України в своєму рішенні не згадав, адже хочеться повної незалежності, а він є вкрай значущим при взаємодії гілок єдиної влади. Система стримувань і противаг є засобом обмеження однієї гілки державної влади іншою. Але іноді таке обмеження може загрожувати виникненню свавілля з боку тієї гілки, яка надмірно обмежуватиме іншу гілку (гілки) державної влади.
Ми вже писали про те, що «апетити» судової влади в Україні ростуть і взято курс на повну незалежність для задоволення своїх благ у будь-який спосіб. Ішлося й про поновлення чинності первинної редакції Основного Закону засобом скасування КСУ Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р., яке з теоретико-правових позицій обґрунтувати неможливо. В історії цього суду мали місце й інші аналогічні рішення, про одне з яких ми якраз і ведемо мову. А тут аналізованим рішенням судді подбали й про себе рідних. Тому як сам принцип поділу державної влади, так і механізм стримувань і противаг, як невід’ємна його частина, мають запобігати неправомірному збільшенню впливовості будь-якого органу за рахунок повноважень іншого.
Гіпертрофія судової гілки влади є небезпечною
Гіпертрофія судової гілки влади є вкрай небезпечною, як і будь-якої іншої гілки. Тому суду конституційної юрисдикції не слід порушувати важливе правило — не приймати таких рішень, неправомірно прикриваючись при цьому якимось особливим статусом судової гілки влади, які руйнують єдність державної влади, освячену Конституцією України та законами. В Конституційного Суду повинен бути високий рівень розуміння загальних начал державної влади, необхідності підтримувати єдність, цілісність влади, заснованої на конституційній законності, верховенстві права. Професіоналізація КСУ — не в умінні реалізувати корпоративні чи власні інтереси, а в умінні управляти, реалізувати визначену законом компетенцію, діяти на користь публічних інтересів та інтересів кожного члена суспільства, а особливо – постраждалих майданівців від неправосудних рішень суддів.
Це — не аналіз, а констатація
Далі в рішенні КСУ знову загальні фрази з тексту Конституції України, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; правосуддя в Україні здійснюють виключно суди; делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. А закінчується текст тим, що суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку тощо, що також є безспірною констатацією, а не якоюсь мотивацією чи доводами суду по суті провадження.
А в самому рішенні сказано вже про, нібито, аналіз ст. 375 Кримінального кодексу. Відмічається, що цей аналіз дав підстави суду стверджувати, що сполучення слів «завідомо неправосудне» запозичене зі ст. 176 Кримінального кодексу Української PCP 1960 р., в якій було встановлено відповідальність за винесення суддями з корисливих мотивів або іншої особистої заінтересованості «завідомо неправосудного» вироку, рішення, ухвали або постанови. Вважаємо, що це далеко не аналіз, як цього потребує судове рішення КСУ, а проста констатація результатів порівняльного зіставлення змісту двох статей колишнього та нинішнього кримінального законодавства. Аналізом слід вважати розкладення, членування чогось цілісного на складові елементи, властивості, відношення, аспекти, підсистеми для подальшого поглибленого розгляду кожного з них. Для цього вдаються до абстрактного чи реального поділу досліджуваного предмета на складники.
Невдале наслідування юридичної практики радянської держави?
Конституційний Суд України в даному рішенні також перейшов дещо в політичну площину, що недопустимо для суду, і відмічає, що дослідження в історичному контексті ст. 375 дає підстави йому вважати її невдалим наслідуванням юридичної практики радянської держави. Радянська юридична та політична системи уможливлювали використання такої норми для контролю над суддями і впливу на них. В Україні ж як у демократичній державі основною вимогою до законодавства є його відповідність критеріям і принципам, встановленим у Конституції України, зокрема принципу верховенства права. Характерні для радянської держави та її Конституції запозичення зображають систему принципів і цінностей, які суперечать Конституції України, її принципам, зокрема верховенству права.
Отже, деякі мотиваційні намагання є, але доведення цього, нібито, невдалого наслідування немає. Як зазначається, « …використання логічної конструкції «стаття кодексу як наслідування юридичної практики» навряд чи можна визнати досконалим, адже текст законодавчого акта та юридична практика (навіть у сенсі «юридична практика держави») не є тотожними поняттями» (Гацелюк В. О. Неконституційна криміналізація та конституційна декриміналізація: через кількість рішень Конституційного Суду до якості кримінального закону. Європейські перспективи. 2020. № 3. С. 11).
Можна сказати й більше. В Конституції УРСР 1978 р. також проголошувалася демократія, яка ґрунтується на системі принципів, у тому числі відзначалося, що на території республіки забезпечується верховенство законів (ст. 71). Якщо ж порівняти тексти статей вказаних двох кодексів, то вони також різняться. Слідуючи таким шляхом, ми можемо знайти більш, ніж половину статей чинного Кримінального кодексу України, які за своєю суттю та складом злочинного діяння аналогічні з тими, які були в КК Української РСР 1960 р. Як у такому разі ми маємо чинити — визнати їх невдалим наслідуванням юридичної практики радянської держави й неконституційними?
Дане рішення недостатньо вмотивоване й неналежно аргументоване
Окрім цього, ми вже наводили перелік держав Заходу, де також є норми, що передбачають кримінальну відповідальність суддів за аналогічні та інші діяння. Йдеться про карну відповідальність за винесення незаконного вироку або рішення, навіть якщо це була необережність чи неприпустиме незнання; за відмову винести вирок без законної причини або з приводу неясності, недостатності або мовчання закону; за діяння злісного затягування відправлення правосуддя, вчинене для досягнення будь-якої незаконної мети (Королівство Іспанія). І, як видно з наведеного, застосовується навіть більш загальна термінологія, ніж у ст. 375 Кримінального кодексу України. Може, це також було запозичено від Радянського Союзу? Про це в рішенні Конституційного Суду України зовсім не згадується. А для чого про це писати, коли йшлося про те, аби будь-що визнати ст. 375 Кримінального кодексу України неконституційною, а мотиви й обґрунтування не важко придумати. Вважаємо, що вищевикладене в рішенні КСУ є безмотивним і неналежно аргументованим.
Замилування своєю гіпертрофованою незалежністю
Переходимо до розгляду пп. 2.3 рішення Конституційного Суду. В ньому суд відзначає, що вимогою верховенства права є дотримання принципу юридичної визначеності, що обумовлює однакове застосування норми права, недопущення можливостей для її довільного трактування. Юридична визначеність норми права є ключовою умовою забезпечення кожному ефективного судового захисту незалежним судом.
Конституційний Суд України посилається на свої рішення від 20 червня 2019 р. № 6-р/2019 та 26 лютого 2019 р. № 1-р/2019, де він уже відзначав, що «юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права»; «дотримання вимоги ясності і недвозначності норм, які встановлюють кримінальну відповідальність, є особливо важливим з огляду на специфіку кримінального закону та наслідки притягнення до кримінальної відповідальності, адже притягнення до такого виду юридичної відповідальності пов’язане з можливими істотними обмеженнями прав і свобод людини». Також КСУ робить посилання на рішення Європейського суду з прав людини, який у справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine) від 18 грудня 2008 р. (заява № 48068/06) вказав: «…якщо йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливим є забезпечення загального принципу юридичної визначеності…, якщо національний закон дозволяє можливість позбавлення свободи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачним у застосуванні, щоб виключити будь-який ризик свавілля».
Відтак суд знову повторно вибухнув загальним цитуванням законодавства про те, що кримінальний закон має відповідати вимогам юридичної визначеності, ясності, недвозначності та передбаченості. Це є гарантією здійснення суддею правосуддя на засадах верховенства права та ефективної реалізації кожним конституційного права на судовий захист; суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Наводиться доповідь Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційська комісія), схвалена на 82- му пленарному засіданні, яке відбулося 12—13 березня 2010 р., про імунітет суддів від кримінального переслідування за діяння, вчинені під час виконання своїх функціональних обов’язків судді, за винятком умисних злочинів, зокрема отримання хабара.
Суд повторно зазначає, що суддю може бути притягнуто до кримінальної відповідальності лише у випадку, коли правопорушення вчинено умисно, має місце свавільне зловживання повноваженнями судді, що перешкоджає здійсненню правосуддя чи переслідує нелегітимні цілі (заподіяння шкоди іншим особам або суспільним інтересам тощо), прикриваючись виконанням вимог закону. Але суд відзначає, що будь-яке кримінальне обвинувачення щодо судді має ґрунтуватися на приписах кримінального закону, що є достатньо чіткими, зрозумілими, однозначними та передбачними, за умови встановлення гарантій, які забезпечують незалежність судді при здійсненні правосуддя тощо. А всіх інших осіб це не стосується? Чи, може, судді — неземні особи?
З викладеного складається враження, що це повторне нагадування є нічим іншим, як замилуванням самих собою й своєю гіпертрофованою незалежністю і знову уособленням представників судової гілки влади. Чомусь ні разу не процитовано стражами Основного Закону хоча б Конституцію України про рівність усіх громадян української держави в своїй гідності перед законом (ст. 21); право кожної людини на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) тощо, а не лише суддів.
Судовий захист «своїх»
А далі йдеться про: основні засади судочинства; принцип обов’язковості судового рішення; неможливість будь-якого перегляду судового рішення поза межами апеляційних процедур, закладених у законодавстві; ненаділеність інших органів державної влади повноваженнями щодо перевірки судового рішення в позасудовому порядку та оцінки його як «неправосудного». Тому, як сказано в рішенні, КСУ вважає, що остаточне судове рішення не може бути переглянуто, крім встановлених процесуальними законами випадків його перегляду відповідним судом, що виключає можливість оцінювати таке рішення слідчим, прокурором при вчиненні ними дій, які мають наслідком притягнення судді до кримінальної відповідальності.
Таким чином, Конституційний Суд України, як зазначено вище, спочатку вказує, що суддя може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, тут уже нікуди дітися, а слідом пише, що таке судове рішення може бути переглянуто лише відповідним судом, яке виключить можливість оцінювати таке рішення слідчим та прокурором.
Вважаємо, що це натяк на законодавче ускладнення процедури притягнення до кримінальної відповідальності рідних колег, щоб спочатку вищий суд визнавав рішення відповідного судді неправосудним. Окрім нічим не обґрунтованого ускладнення цієї процедури, є ще й надія на те, що зі своїми колегами легше справлятися (домовлятися), ніж із чужими прокурорами та слідчими. Цим самим конституційні судді проголошують «абсолютний імунітет» рішення судді (суду), які його ухвалили, а це ще один неконституційний захист «своїх» та небезпечний крок «возвиситися над земним», виокремитися та проігнорувати механізм стримання і противаг у системі органів державної влади для своєї любої судової гілки влади.
Тому з подібними міркуваннями суддів Конституційного Суду України та навіть деяких науковців важко погодитися, адже для перегляду такого судового рішення потрібні певні об’єктивні фактичні дані, які можна зібрати лише в процесі досудового розслідування. В іншому разі суд вищої інстанції може визнати таке рішення відповідного суду правосудним або постане проблема взагалі прийняття будь-якого рішення без наявності певних фактичних даних.
Інші особи такого привілею не мають
Прокурор та слідчий не здійснюють правосуддя, а тому їх діяльність не суперечить ст. 124 Конституції України про здійснення правосуддя виключно судами. Вони не переглядають і не скасовують судове рішення, а дають лише попередню оцінку, в межах своїх законних повноважень, неправомірним діянням судді (суддів) при ухваленні ним судового рішення з точки зору наявності в ньому складу кримінального правопорушення, яке було передбачено ст. 375 КК України. Для цього вони повинні зібрати неабияку кількість переконливих доказів вини судді, адже оцінку рішенню судді (суддів) та діям прокурора, слідчого і їх матеріалам кримінального провадження дає суд, що їх розглядає. Притягнення судді до кримінальної відповідальності на стадії досудового розслідування — це невизнання його винуватим та ухвалення ним рішення неправосудним. Отже, викладене КСУ є недостатньо обґрунтованим, що вимагається при ухваленні судових рішень, на що звертає увагу і ЄСПЛ, адже вирок виносить суд із представників рідної гілки влади. Такого привілею не мають інші особи з не меншими професійними ризиками діяльності.
Ще раз наголошуємо, що вручення судді підозри на стадії досудового розслідування у вчиненні кримінального правопорушення — це лише попередня кримінально-правова кваліфікація, яка не означає автоматичного визнання особи винуватою. Не меншою гарантією недоторканності й непорушності прав і свобод суддів, що притягаються до кримінальної відповідальності, є й судовий контроль за досудовим розслідуванням зі сторони суду в особі їхніх же колег — слідчих суддів, чого також не мають будьякі інші особи. Але хочеться ще більше, а чому б і не досягти бажаного, коли рішення щодо себе також виносять судді. Але це не праведний шлях…
«Жерцям» Феміди нагадаємо
Для спростування викладеного в судовому рішенні, варто ще суддям КСУ нагадати, що відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 459 КПК однією з підстав для перегляду судового рішення у зв’язку з виключними обставинами, є встановлення вини судді у вчиненні кримінального правопорушення або зловживання судді чи суду під час кримінального провадження, внаслідок якого було ухвалено судове рішення. В п. 3 ч. 3 ст. 423 ЦПК також однією з підстав для перегляду судового рішення у зв’язку з виключними обставинами є встановлення вироком суду, що набрав законної сили, вини судді у вчиненні кримінального правопорушення, внаслідок якого було ухвалено судове рішення. Ці норми процесуальних законів є чинними й нині. Вони ще раз підтверджують сказане нами, що не прокурори й слідчі скасовують рішення судді, який притягується до кримінальної відповідальності на стадії досудового провадження. Отже, писати про оцінку остаточного судового рішення з боку слідчого чи прокурора немає підстав. Їх функція полягає в кримінально-правовій кваліфікації та доведенні доказами підозри у вчиненні суддею кримінального правопорушення. Водночас у ході досудового розслідування суддя має достатні гарантії незалежності й недоторканності, визначені кримінальним процесуальним законодавством (статті 481–482 КПК України) у порівнянні з усіма іншими особами.
Слідчий — поганий, а суд — привілейований
Тепер окремо зупинимося та певних обґрунтуваннях судового рішення, які КСУ виклав уже дещо чіткіше. Визнаючи такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною) статтю 375 КК України, Конституційний Суд, як випливає зі змісту його рішення, виходив із того, що ця стаття КК України суперечить ч. 1 ст. 8 Конституції й «… у статті 375 Кодексу не встановлено критеріїв, за якими можна визначити, який вирок, рішення, ухвала або постанова судді (суддів) є «неправосудними», а також не розкрито змісту сполучення слів «завідомо неправосудний», що уможливлює неоднозначне розуміння складу злочину, кваліфікацію якого здійснено за цією нормою».
Одночасно суд відзначив також, що формулювання «…диспозиції статті 375 Кодексу допускає можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення, яке, за суб’єктивним розумінням слідчого, прокурора або будь-якої іншої особи, є «неправосудним» (зокрема, в разі незгоди з цим рішенням)». Знову те саме, уже згадуване, безмотивне й бездоказове твердження: слідчий поганий, хоча він перебуває під контролем трьох уповноважених суб’єктів, а ніким не контрольований суддя (суд) — завжди чесний і прекрасний, притому, що наведені нами факти свідчать про інше.
Якщо, як стверджується в рішенні суду, вказана ст. 375, нібито, «…допускає можливість зловживання нею при вчиненні органами досудового розслідування дій, що мають наслідком притягнення до кримінальної відповідальності судді лише за факт постановлення ним судового рішення» тощо, то це зовсім не «вина» статті, а може бути лише неправильне тлумачення її змісту суб’єктами обвинувачення або її застосування. Зі змісту статті аж ніяк не випливає, що її можна застосувати щодо судді лише за сам факт постановлення ним судового рішення, адже законодавцем у цій статті чітко вказано, що кримінальна відповідальність наступає лише за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови. Що стосується того, що КСУ в своєму рішенні вказує ще й на те, що суб’єкти обвинувачення, нібито, можуть застосовувати цю статтю щодо суддів за суб’єктивним розумінням слідчим, прокурором або будь-якою іншою особою, що таке рішення є «неправосудним» (зокрема, в разі незгоди з цим рішенням)», то це зовсім бездоказове висловлювання і, на нашу думку, написане для «краси» сприйняття «поганих» слідчих та прокурорів. Таке написати може лише Конституційний Суд, адже його рішення є остаточним і, на жаль, оскарженню не підлягає. Суб’єкти обвинувачення не можуть собі дозволити так діяти, а якщо умисно й стануть на такий шлях, то повинні нести кримінальну відповідальність за ст. 372 КК України, адже процесуальний закон вимагає достатньої кількості доказів, які вони повинні зібрати, щоб притягнути до кримінальної відповідальності суддю (суддів) за ухвалення саме завідомо неправосудного рішення, а не просто так, як це випливає зі змісту цього судового рішення КСУ. За діяльністю слідчого та прокурора встановлений судовий контроль і жодного особливого захисту від кримінального переслідування вони не мають.
Зате судді — знову привілейовані. Повідомлення про підозру суддям здійснюється лише Генеральним прокурором або його заступником (п. 3 ч. 1 ст. 481 КПК України). Затримання служителя Феміди, утримання його під вартою чи арештом здійснюється за згодою лише Вищої ради правосуддя. Без згоди ВРП суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом (ст. 482 КПК України). Оцінку зібраним на стадії досудового провадження доказам неправомірних дій судді (суддів), знову ж таки, дає суд. Якщо судді бояться бути неправомірно притягнутими до кримінальної відповідальності й засудженими за вказаною ст. 375, то повинні нарікати на самих себе, адже вони як здійснюють контроль за досудовим розслідуванням, так і самі судять своїх колег.
Але їм хочеться більше незалежності й захисту та повної свободи дій, які іноді збігаються з бажанням організованих корупційних груп із відповідними політичними забаганками. І тут спрацьовує принцип взаємності…
Джерело: Юридичний вісник України
