Думка експерта
Організована злочинність в Україні. Частина 22
Продовження. Початок ч.1, ч.2, ч.3, ч.4, ч.5, ч.6, ч.7, ч.8, ч.9, ч.10, ч.11, ч.12, ч.13, ч.14, ч.15, ч.16, ч.17, ч. 18, ч.19, ч.20, ч. 21
Від примітивізму до професійної витонченості (реанімація забутої проблеми, яка набула рафінованого вигляду).
Частина 22. Чи є рішення Конституційного Суду України вмотивованим?
У контексті дослідження проблеми вкорінення організованої злочинності в судову систему, автори продовжують аналіз рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020 щодо неконституційності ст. 375 КК України. В статті робиться висновок про неаргументованість і системну односторонність даного рішення КСУ.
Олена БУСОЛ доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці, заступник начальника відділу — керівник групи по боротьбі з корупцією Міжвідомчого науково-дослідного центру із проблем боротьби з організованою злочинністю при РНБОУ |
Богдан Романюк кандидат юридичних наук, генерал-лейтенант міліції у відставці, екс-перший заступник начальника Головного слідчого управління МВС України та керівник Управління МВС України в Львівській області |
Завідомість і умисел повинні бути доведені
Згідно із судовою практикою, завідомість і умисел повинні бути доведені в процесі досудового розслідування. Про це відмічається і в рішеннях Європейського суду з прав людини. Наприклад, у справі «Іліє проти Румунії» (заява № 26220/10.), «Мироненко і Мартенко проти України» (заява № 4785/02.). При тому ЄСПЛ у своїх рішеннях відзначав, що доводи щодо упередженості діянь суду повинні бути основані на фактичних обставинах, тобто припущення до уваги не беруться. Особиста безсторонність суду презумується доки не надано доказів протилежного.
Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 1)
Згідно з усталеною практикою, наявність безсторонності має визначатися для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції з прав людини за допомогою суб’єктивного та об’єктивного критеріїв. За суб’єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді, тобто чи виявляв він упередженість або безсторонність у такій справі. Відповідно до об’єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Вирішальне значення при цьому матиме можливість вважати такі сумніви об’єктивно обґрунтованими.
Щодо словосполучення «неправосудне рішення», то це протилежне до поняття «правосудне рішення», яке, як уже сказано вище, також чітко визначене законодавцем у ст. 370 КПК України. Тут лише додамо, що всі завідомо усвідомлені умисні діяння судді при ухвалені судового рішення, з відступом від вимог, наведених у процесуальному праві, й важалися за ст. 375 кримінальним правопорушенням. Усе це й проходить «червоною ниткою» крізь усі вищенаведені доктринальні тлумачення дослідників. Це, по-перше.
По-друге, словосполучення «неправосудне рішення» використане законодавцем в Основному Законі держави (ст. 62). А тому постає питання, як можна це конституційне словосполучення визнати неконституційним? Незважаючи на те, що Конституційний Суд має здійснювати свою діяльність на відповідних засадах, у тому числі на засадах верховенства права, та повного і всебічного розгляду справи й обґрунтованості (ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України»), КСУ в своєму рішенні обійшов увагою Основний Закон і не дав тлумачення (ст. 1 цього ж закону) змісту вказаного поняття, що могло б стати правовою основою для розуміння та застосування ст. 375 і поняття «неправосудне судове рішення». Іншими словами — його рішення є неконституційним.
Читайте також: Стан організованої злочинності та протидія їй на території України у 2020 році (Частина 2)
По-третє, сам Конституційний Суд у текстах своїх рішень ще до цього використовував словосполучення «неправосудне рішення». Наприклад, у п. 2 резолютивної частини рішення КСУ у справі за конституційним поданням Верховного Суду про офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої ст. 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 01.12.2004 р. № 19-рп/2004 визначено: «Положення частини другої статті 126 Конституції України «вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється» треба розуміти як забезпечення незалежності суддів у зв’язку зі здійсненням ними правосуддя, а також як заборону щодо суддів будь-яких дій, незалежно від форми їх прояву, з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, фізичних та юридичних осіб з метою перешкодити виконанню суддями професійних обов’язків або схилити їх до винесення неправосудного рішення тощо» (URL: https://ccu.gov.ua/storinka-knygy/55264-nezalezhnist); рішенні від 26.06.2008 р. № 13-рп/2008 у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» (в редакції Закону від 04.08.2006 р. № 79-V) — справа про повноваження Конституційного Суду України). Що це таке — забудькуватість і непослідовність? Вважаємо, що ні.
По-четверте, терміни «завідомо» чи «неправосудне рішення» не є сучасним винаходом у чинному кримінальному законодавстві, вони вже давно стали загальноприйнятими в кримінальному судочинстві. Якщо взяти лише попередній Кримінальний кодекс 1960 р., то вік їх існування становить 60 років. У цьому кодексі була цілий низка статей, у тексті яких використовувалися терміни «завідомо» і «неправосудний», зокрема, статті 173 «Завідомо незаконний арешт, затримання або привід; 174 «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності»; 176 «Винесення суддями завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови»; 177 «Завідомо неправдивий донос»; 178 «Завідомо неправдиве показання»; 206-2 «Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення або пошкодження об’єктів власності»; 213 «Придбання або збут майна, завідомо здобутого, злочинним шляхом.
Читайте також: «Мертва» норма закону? Чи є ефективним наділення контрольними повноваженнями державних органів у протидії організованій злочинності?
Якщо КСУ вважає їх радянськими, то все одно половина з цього періоду їх існування приходиться на часи незалежної української держави. У нас немає будьяких вагомих доказів того, що всі ці майже тридцять років незалежної України ніхто не зміг розгадати в цих термінах «шпигунство» радянської держави, як це угледів Конституційний Суд України у 2020 році. Ба більше, і питання ніхто аргументовано не ставив про її неконституційність чи незрозумілість змісту вказаних термінів, що є ще одним підтвердженням відповідної зацікавленості КСУ в прийнятті свого рішення про визнання ст. 375 КК України неконституційною.
У КК України 2001 р. ця термінологія збережена, оскільки вона достатньо відпрацьована як науковцями, так і практикою кримінального судочинства: ст. 259 «Завідомо неправдиве повідомлення про загрозу безпеці громадян, знищення чи пошкодження об’єктів власності»; ст. 372 «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності»; ст. 383 «Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального правопорушення». Ці статті Кримінального процесуального кодексу теж є конституційними?
Отже, для багаторічної слідчої та судової практики вказані терміни багато десятиліть не були і не є чимось незрозумілим для кваліфікації не тільки завідомо незаконних діянь суддів, а й інших суб’єктів. А тут враз стали незрозумілими для частини депутатів та суддів КСУ.
Рекомендації суду суперечать правилам техніки законотворення
У зв’язку з рішенням КСУ, в якому є вимоги до законодавця про ширше змістовне визначення умисного ухвалення неправосудного рішення, декілька слів про вимоги юридичної техніки до складання актів правозастосування. Однією з таких вимог є формальність. Мова юридичних документів вимагає використання стандартних мовних зворотів. Ця стандартність офіційного мовлення проявляється у використанні фраз і слів, синтаксичних конструкцій, у застосуванні лексичних і граматичних штампів. Вище ми вже наводили ці граматичні штампи з норм інших статей закону. Незмінність викладу (тотожність, ідентичність) у викладі норм права сприяє однаковому розумінню та застосуванню юридичного документа, єдності законності. Вони і є, власне, юридичними (завідомо, неправосудне рішення) стійкими загальновживаними зворотами кримінального закону.
У правовій сфері необхідно вживати юридичні кліше, які обумовлюють точність найменування понять, й уникати штампів, що порушують такі вимоги юридичної техніки, як точність, чіткість, стислість, стандартність. Тому рекомендації суду щодо розширеного тлумачення стандартних і загальновживаних термінів суперечить правилам техніки законотворення (це ж не коментар закону), яка вимагає ще й стислості викладу змісту, адже тексти законодавчих актів не можуть бути якимось описанням певного явища чи події. Норми права стосуються усіх можливих діянь, а тому мовні засоби в них повинні використовуватися максимально лаконічно. Саме завдяки стислому викладу юридичний документ є найефективнішим регулятором певних суспільних відносин.
Правила юридичної техніки законотворення вимагають також не перевантажувати речення великою кількістю уточнювальних обставин, підрядними реченнями. Вважаємо, що це справа Верховного Суду дати свої розширені роз’яснення щодо практичного застосування вказаної ст. 375, що він і зробив, та про це трохи згодом.
Крім суддів, усім усе гранично ясно
Важливим правилом юридичної техніки є необхідність використання в тексті правового акта простих і зрозумілих термінів, які повинні відповідати тому змістові, який вони мають у літературній мові, законодавстві України, в спеціальних науках. Вважаємо, що при викладі змісту ст. 375 КК України це правило не порушено. Ми навели відповідність вказаних термінів літературній мові, але ми не мовознавці й нам можуть сказати, що помиляємося. Тому наводимо висловлювання з цього приводу мовознавця В. Радіонова, який зазначав: «…чомусь у їхньому дітищі (мається на увазі викладене нами рішення КСУ, — автори) немає навіть згадки про те, що в ч. 4 ст. 62 Конституції чорним по білому написано: «У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням». Тобто в Основному Законі передбачено, що вирок таки може бути неправосудним, але добродіям, котрі протирають штани в Суді, ніяк не вдається збагнути, що ж це таке. Тоді є всі підстави припустити, що то люди низьких розумових здібностей, які випадково опинилися на високих посадах. Адже, наприклад, художні твори наштовхують на однозначне сприйняття відповідного слова: «Його сумління велить йому найсуворіше покарати тих, хто ухвалював неправосудні вироки тисячам невинних людей» (Олексій Полторацький). І ні в письменників, ні в простих людей — жодних сумнівів щодо визначеності, жодних непорозумінь. Крім суддів, усім усе гранично ясно («Завідомо неправосудний», «завідомо недостовірний»: про справжнє значення прислівника при прикметниках (URL: https://zib.com.ua/ua/145569-zavidomo_nepravosudniy_zavidomo_nedostovirniy_pro_spravzhne_.html).
Усі крапки розставлені
Правила законотворення також вимагають: термінологія нормативних актів нижчого порядку не повинна суперечити термінології, яка вживається в актах вищого порядку, з якими вони пов’язані. Саме на це ми й звертали увагу, вказуючи, що словосполучення «неправосудне рішення» — це конституційний термін.
По-п’яте, Конституційний Суд України в своєму рішенні, думаємо, що також не випадково, обійшов той факт, що протягом десятиліть українські суди розглядали кримінальні провадження щодо суддів, які виносили неправосудні рішення, як за ст. 176 КК 1960 р., так і за ст. 375 чинного кримінального закону України. Отже, є достатня судова практика, аналіз якої не свідчить про надзвичайні проблеми застосування вказаних норм законів за довгі роки.
На даний час є достатньо сформованою і позиція Верховного Суду з розгляду кримінальних проваджень щодо вчинення кримінальних правопорушень, які передбачалися ст. 375 Кримінального кодексу України. У Постанові пленуму Верховного Суду України «Про незалежність судової влади» від 13.06.2007 року № 8 у п. 3 вживається термін «неправосудного рішення», а п. 13 — «завідомо неправдивих показань чи висновку» (URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0008700-07#Text). Верховний Суд України в ухвалі від 20 листопада 2014 року у справі № 5-24кс14 також вказав, що «…постановлення завідомо неправосудного судового акту, відповідальність за яке передбачена статтею 375 КК, є спеціальним видом службового зловживання в галузі здійснення правосуддя, суб’єкт якого (суддя) умисно з будь-яких мотивів свідомо і цілеспрямовано використовує своє службове становище всупереч інтересам правосуддя».
Лексико-граматичне та логічне тлумачення дає змогу визначити три складові, що містяться в диспозиції частини першої статті 375 КК, які характеризують об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину: а) вирок чи інше рішення суду є неправосудним; б) це неправосудне рішення суддею (суддями) постановляється; в) неправосудність судового рішення має бути завідомою.
Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, характеризується прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний у тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості… Поняття «неправосудне судове рішення» в поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути й не є актом правосуддя.
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, полягає лише в активній поведінці особи — дії. Діяння належить до злочину з формальним складом, оскільки вичерпується фактом вчинення певних дій — постановлення неправосудного судового акту і припускають: а) складання відповідного процесуального документу; б) підписання його суддею (суддями); в) проголошення судового акту (доведення його змісту до відома учасників процесу). Злочин визнається закінченим з моменту проголошення постановленого судового акту незалежно від часу набуття законної сили та наслідків, які спричинені».
ВСУ в ухвалі від 18.06.2015 р. у справі № 5-56кс15 знову вказав, що «…в своїх рішеннях послідовно підтверджує те, що правильне застосування норми закону передбачає встановлення і юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого кримінально-правовою нормою (справа № 5-34кс13).
У рішенні (справа № 5-24кс14) Суд зазначив, що постановлення завідомо неправосудного судового акта, відповідальність за яке передбачено статтею 375 КК, є спеціальним видом службового зловживання в здійсненні правосуддя, суб’єкт якого (суддя) умисно з будь-яких мотивів, свідомо і цілеспрямовано використовує своє службове становище всупереч інтересам правосуддя.
Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується прямим умислом: суддя достовірно знає, переконаний у тому, що діє всупереч вимогам закону і справедливості. Вчинене діяння кваліфікується за статтею 375 КК незалежно від того: 1) яка судова інстанція постановила цей акт (суд першої, апеляційної чи касаційної інстанції); 2) яка галузева належність розглянутої судом справи (кримінальна, цивільна, адміністративна, господарська); 3) яким складом суду було постановлено судовий акт — судом колегіально чи суддею одноособово.
Поняття «неправосудне судове рішення» в поєднанні з вказівкою на «завідомість» його постановлення підкреслює цілеспрямований характер злочинних дій судді, його свідоме прагнення та бажання всупереч матеріальному чи процесуальному закону і (або) фактичним обставинам, встановленим у справі, постановити судове рішення, яке за своєю суттю не може бути і не є актом правосуддя.
Об’єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 375 КК, полягає лише в активній поведінці особи — дії. Діяння належить до злочину з формальним складом, оскільки вичерпується фактом вчинення певної дії — постановлення неправосудного судового акта, і припускає: а) складання відповідного процесуального документа; б) підписання його суддею (суддями); в) проголошення судового акта (доведення його змісту до відома учасників процесу). Злочин визнається закінченим з моменту проголошення постановленого судового акта незалежно від часу набуття законної сили та наслідків, які спричинені».
У Постанові Верховного Суду від 05.03.2019 року (справа № 759/15166/15, провадження № 51-16км17) йдеться про те, що «Про неправосудність судового рішення може свідчити умисне викривлення фактичних обставин справи, спотворення фактичних даних, тощо… Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого частиною 2 статті 375 КК, характеризується виключно прямим умислом з обов’язковою наявністю мотиву».
В іншій постанові ВС — у справі № 399/383/15 (провадження № 51-9608км18) від 20.06.2019 р., якою він залишив у силі рішення судів попередніх інстанцій щодо винесеного вироку за обвинуваченням судді у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 375 КК України, сказано, що суд касаційної інстанції вже неодноразово надавав свої висновки щодо правозастосування ст. 375 КК України, які містяться в постановах ВС № 5-24кс14 від 20.11.2014 р., № 5-56кс15 від 18.06.2015 р., постановах ВС від 26.06.2018 р. (справа № 520/8135/15, провадження № 51-203км17), від 05.03.2019 р. (справа № 759/15166/15, провадження № 51-16км17) тощо.
Окрім цього, слід звергнути увагу й та не, що відповідно до ч. 5 ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правові акти, що містять відповідну норму права. При цьому є цікавою норма ч. 6 ст. 13 вказаного закону, що «Висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права».
Нібито всі крапки розставлені: є досить, як для правознавців, чітко й однозначно сформульований зміст ст. 375 КК України; є висновки Верховного Суду щодо застосування норм цієї статті, а також багаторічна слідча та судова практика її застосування; є світова практика притягнення суддів до кримінальної відповідальності за аналогічні діяння, про яку ми вже писали; є рекомендації міжнародних організацій, що незважаючи на самостійність і незалежність судової гілки влади, за ухвалення явно неправосудного рішення судді повинні нести кримінальну відповідальність тощо. Але так не вважала частина суддівської спільноти органу конституційної юрисдикції. Хоча, як відомо, просто так нічого не буває.
КСУ проявив системну односторонність
Неаргументованість й односторонність рішення КСУ ще й у тому, що він не взяв до уваги сказане нами вище, не використав аналіз судової практики застосування цієї статті, чи не навмисно «забув» також проаналізувати вищенаведені висновки Верховного Суду та проявив системну односторонність, що явно випливає з його ж рішення. На одне з них, зокрема, і вказує навіть суддя цього суду О. Первомайський у своїй «Окремій думці» щодо цього рішення КСУ. Як ми вже відзначали, йдеться в рішенні суду про те, що вказана ст. 375, нібито, є «невдалим» запозиченням із ще радянського кримінального законодавства. Первомайський О. пише з цього приводу, що «..вказівка в Рішенні на «невдалість наслідування юридичної практики» залишилася лише тезою, без наведення аргументів на підтвердження того, в чому полягала така «невдалість» та чи є такий висновок Конституційного Суду одночасним підтвердженням того, що норма статті 375 Кодексу могла бути «запозичена» в сучасне кримінальне законодавство більш вдало і якісно. Якщо в Рішенні текстуально відображено застосування Конституційним Судом історико-правового методу дослідження норми статті 375 Кодексу, то з незрозумілих для мене причин Рішення не містить використання порівняльно-правового методу дослідження цієї ж норми, незважаючи на те, що відповідні компаративістські дослідження кримінальної відповідальності за постановлення суддею завідомо неправосудного або незаконного судового рішення вже неодноразово здійснювалися вітчизняними науковцями».
(Далі буде)…
Джерело: Юридичний вісник України
